Розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених гк та іншими законами (ч. 1 ст. 136 Гк)

Ім'я файлу: Речове право 1.docx
Розширення: docx
Розмір: 37кб.
Дата: 25.04.2022
скачати
Пов'язані файли:
Аграрне право2.doc
Речове право 2.doc

речові права та чуже майно

речові права та чуже майно 1

1.Загальна характеристика речових прав на чуже майно 3

2. Право володіння чужим майном 9

3. Право обмеженого користування чужим майном (сервітут) 12

4. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) 15

Список використаної літератури 20

ЗМІСТ:

Загальна характеристика речових прав на чуже майно
Право володіння чужим майном
Право обмеженого користування чужим майном
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови
Список використаної літератури

1.Загальна характеристика речових прав на чуже майно

Під речовим правом на чуже майно слід розуміти визначену договором з власником або законом міру можливої поведінки управомоченої особи по здійсненню обмежених за обсягом (у порівнянні з правом власності) правомочностей речового характеру (володіння, користування і розпорядження) стосовно речей, які їй не належить.

Закон відносить до речових прав на чуже майно: право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзіс), право забудови земельної ділянки (суперфіцій) (ч. 1 ст. 395). Проте цей перелік не є вичерпним, бо законом можуть бути передбачені інші речові права на чуже майно. До речі положення Господарського Кодексу України визначають можливість встановлення права господарського відання, оперативного управління і оперативного використання майна.

Право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених ГК та іншими законами (ч. 1 ст. 136 ГК).

Право оперативного управління – це речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної діяльності, у межах, встановлених ГК та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом) (ч. 1 ст. 137 ГК).

Право оперативного використання майна полягає у здійсненні майнових правомочностей відокремленим підрозділом (структурною одиницею) господарської організації стосовно переданого йому нею майна і визначених нею межах (ст. 138 ГК). Слід зазначити, що визначений ГК підхід до розгляду відокремленого підрозділу (структурної одиниці) господарської організації у якості суб’єкта господарювання суперечить ч. 3 ст. 95 ЦК, згідно з якою статус юридичної особи відокремленим підрозділам юридичної особи (філіям і представництвам) не надається.

До речових прав на чуже майно відносяться також застава та притримання як речово-правові засоби забезпечення виконання зобов’язань, які підлягають детальному розгляду в подальших главах.

Як і право власності, інші речові права забезпечують інтерес управомоченої особи шляхом надання їй у визначених договором з власником або законом межах, можливість безпосереднього панування над річчю. Тому права на чужі речі мають певні межі їх здійснення і визначені актами цивільного законодавства підстави виникнення (договір, закон, заповіт тощо).

На відміну від права власності, зміст якого завжди складають такі правомочності як право володіння, користування та розпоряджання у своїй сукупності, зміст обмежених речових прав можуть складати як всі три вказані правомочності, так і окремі з них, але завжди у обмеженому обсязі. Їх обмежений характер визначає неможливість повної збіжності обсягу правомочностей суб’єкта обмежених речових прав і правових можливостей, які має сам власник стосовно однієї і тієї ж речі.

Існування інституту обмежених речових прав надає управомоченим особам, які не є власниками, юридичну можливість здійснення комплексу правомочностей, що мають речовий характер. Таким чином обсяг правових можливостей суб’єктів речових прав стосовно чужого майна завжди менший, ніж обсяг правомочностей, що складають зміст права власності, що обумовлює їх термінологічне визначення як обмежених прав на чужі речі.

Можливість здійснювати право володіння і користування майном, яке належить іншій особі, його фактичний володілець може як шляхом встановлення зобов’язальних відносин, які виникають на підставі відповідного договору про передачу майна у користування, такі як суб’єкт обмежених речових прав. Встановлення іншого речового права у порівнянні з укладанням договору, предметом якого є право користування майном, належним відповідному власнику, характеризується більшою стабільністю і, як правило, не обмежується у часі. Це зауваження можна обґрунтувати наступним. Строк дії договорів. Предметом яких є передача речей у користування, зокрема найму (оренди), прокату, лізингу, позички тощо (як правило) чітко визначений, крім того не виключена можливість розірвання договору власником речі у односторонньому порядку, а також за його позовом за наявності визначених законом підстав визнання його недійсним. Це може створити небажані перешкоди на шляху здійснення прав та законних інтересів особи, яка користується чужим майном на договірних засадах. Крім того, у випадку порушення прав та законних інтересів осіб, які за договором здійснюють право володіння та користування чужим майном, їх захист забезпечується зобов’язально-правовими засобами, а можливість застосування речово-правових виключається.

Окремі види обмежених речових прав на чуже майно виникають відповідно до визначених законом підстав, полягають у безпосередньому пануванні над річчю і не мають обмеження у часі (за винятком застави та деяких інших її видів). При порушенні прав та законних інтересів суб’єктів обмежених речових прав, їх поновлення забезпечується речово-правовими засобами захисту. Цей захист носить абсолютний характер і визначається формулою – захист стосовно “всякого і кожного”, оскільки поширюється на необмежене коло осіб, включаючи і самого власника майна.

Основні види прав на чуже майно відомі ще з часів римського права і навіть термінологічно з ним пов’язані. Зокрема сервітут, емфітевзіс, суперфіцій термінологічно та нормативно оформилися у римському приватному праві і за своїм основним призначенням та суттю докорінних змін при закріпленні положеннями сучасного цивільного законодавства України не зазнали. Враховуючи рецепцію римського права більшістю економічно розвинутих країн світу, ці детально розроблені римськими юристами інститути з урахуванням деяких змін та доповнень, які обумовлені сучасним високим рівнем законодавства, що регулює відносини у всіх найбільш важливих сферах суспільного буття, використовуються їх правовими системами і в сучасних умовах. Потреби цивільного обороту та досвід застосування інституту обмежених речових прав на чуже майно у інших розвинених країнах світу обумовили законодавче закріплення у ЦК право особи здійснювати певний комплекс юридичних можливостей стосовно чужого майна, які полягають у безпосередньому пануванні над річчю і використанні у тому чи іншому відношенні її корисних властивостей.

Особливості обмежених речових прав на чуже майно полягають у наступному: по-перше, зміст обмежених речових прав на чуже майно складають правомочності, які мають речовий характер і стосуються безпосередньо речей. Тому носій речових прав на чуже майно здійснює стосовно нього належні йому правомочності незалежно від усіх інших осіб. Включаючи власника; по-друге, як суб’єктивне право власності, обмежені речові права на чуже майно складають зміст правовідносин, які мають абсолютний характер. Це означає, що володільцю прав на чуже майно у цих правовідносинах протистоїть необмежене коло зобов’язаних осіб. Обов’язок цих осіб, виключаючи власника майна, має пасивний характер, і полягає в утриманні від дій, які б перешкоджали володільцю обмежених речових прав на чуже майно здійснювати належні йому правомочності; по-третє, відповідне речове право на чуже майно є обмеженим за змістом правом, тому і обсяг правомочностей, які має управомочена особа, у порівнянні з правом власності, завжди значно вужчий і визначається або власником майна або законом; по-четверте, обмежені речові права на чуже майно мають похідний від права власності характер. Тому вони можуть встановлюватись тільки щодо речей, що перебувають у власності інших осіб; по-п’яте, для обмежених речових прав на чуже майно характерним є право слідування, яке полягає в тому, що обмежене речове право на чуже майно слідує за річчю, стосовно якої воно встановлене. Це означає, що перехід до іншої особи права власності на річ, щодо якої встановлене обмежено речове право на чуже майно, не може визнаватися підставою припинення останнього для особи, що є управомоченою у цих відносинах.

Фактичні обставини, що обумовлюють можливість встановлення обмежених речових прав на чуже майно, полягають у наступному. Як правило, потреба у встановленні обмежених речових прав на чуже майно виникає у випадках, коли суб’єкт цивільного права не може у повному обсязі задовольнити свої інтереси шляхом здійснення прав тільки на належні йому речі. У цьому випадку у нього виникає необхідність задовольнити ці потреби шляхом встановлення (як правило за домовленістю з власником) і подальшого здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Слід враховувати, що встановлення права обмеженого користування чужим майном повинно бути виправданим можливістю або інколи навіть необхідністю його здійснення управомоченою особою, не суперечити вимогам актів цивільного законодавства і не порушувати прав та законних інтересів власника речі або інших осіб.

Питання визначення правової природи обмежених речових прав на чуже майно були предметом пильної уваги правників (зокрема, романістів) протягом багатьох століть. Як зазначається у літературі, римському приватному праву, крім права власності, були відомі й інші речові права. Однак єдності поглядів з цього питання ні римські юристи, ні сучасні правники й дотепер не досягли. Зазначене обумовлює важливість обрання єдиного підходу до вирішення цієї важливої проблеми стосовно всіх видів обмежених речових прав на чуже майно.

Заперечення можливості розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб’єктивних речових прав є недостатньо аргументованим і не відповідає сучасним правовим реаліям.

По-перше, будь-які дії, як міра можливої поведінки управомоченої особи, для їх визнання суб’єктивним цивільним правом повинні ґрунтуватись на відповідному правовому титулі, згідно з яким воно виникає. Норми ЦК передбачають можливість як титульного (на підставі договору, заповіту), так і безтитульного виникнення й здійснення обмежених речових прав на чуже майно. Крім цього, суб’єктивні цивільні права та обов’язки, зокрема, обмежені речові права на чуже майно, можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства (ч. 3 ст. 11 ЦК). Тому в сучасних умовах обмежені речові права на чуже майно вже не можуть визнаватись тільки фактом, який задля забезпечення правопорядку та стабільності майнових відносин у суспільстві набуває правової охорони.

По-друге, як аргумент розглядається можливість виникнення правової конкуренції обмежених речових прав на чуже майно і прав власності, при їх співвіднесенні як різних категорій суб’єктивних цивільних прав. Але ж конкуренція між тими чи іншими категоріями суб’єктивних цивільних прав не виключена і в деяких інших випадках. Вирішення питань можливої конкуренції між кількома категоріями суб’єктивних цивільних прав, встановлених стосовно однієї речі, полягає насамперед у визначенні того, за якими саме правомочностями слід визнавати перевагу. Зокрема, річ може мати власника і водночас бути об’єктом правовідносин, зміст яких визначає відповідне інше речове право. Очевидною є необхідність у більшості випадків віддавати перевагу праву власності як найбільш повному за змістом і важливому за значущістю не тільки у цивільному обороті, а й у суспільстві різновиду речових прав. Виходячи з цього питання конкуренції між обмеженими речовими правами на чуже майно і правом власності підлягають вирішенню на користі останнього. Таким чином, і цей аргумент не може братися до уваги при вирішенні питання про можливість розгляду обмежених речових прав на чуже майно як різновиду суб’єктивних цивільних прав.

Речові прав слід розглядати як різновиди цивільних прав. Аргументи на користь такої точки зору можуть полягати у наступному:

По-перше, сам факт можливості виникнення суб’єктивного цивільного права і основний його зміст визначається положеннями об’єктивного (за загальним правилом, хоча і не завжди) права, тобто закріплюється у відповідних нормах актів цивільного законодавства. Речові права на чуже майно нормативно визначені положеннями, передбаченими Розділом ІІ Книги третьої ЦК;
По-друге, будь-яке суб’єктивне цивільне право має забезпечуватися правовим захистом, інакше його здійснення управомоченим суб’єктом не завжди може бути можливим. Стаття 396 ЦК визначає, що речові прав на чуже майно у випадку їх порушення захищаються шляхом застосування правових засобів, визначених законодавством для захисту права власності;
По-третє, суб’єктивним цивільним правам управомоченого суб’єкта завжди кореспондують відповідні обов’язки зобов’язаної особи. Ця характерна для суб’єктивних цивільних прав ознака теж є наявною при аналізі змісту відносин, які виникають при встановленні обмежених речових прав на чуже майно;
По-четверте, обмеженим речовим правам на чуже майно, наданим особам, які не визнаються власниками, притаманні такі ознаки самостійних категорій речових прав як право слідування і абсолютний захист, включаючи і захист від порушень з боку власника.

2. Право володіння чужим майном

Володіння чужим майном – це право особи фактично утримувати річ у стані привласнення, вважаючи її своєю, належною їй, здійснюючи стосовно неї всі правомочності власника, не маючи підстав на законних підставах вважатись ним.

Володіння відрізняється від можливого у інших випадках тимчасового фактичного утримання речі тим, що суб’єкт права володіння ставиться до неї як до своєї, вважає її належною йому, а себе – управомоченою особою, яка може здійснювати стосовно неї відповідні правомочності власника. Наявність права володіння визначається об’єктивними та суб’єктивними критеріями. Об’єктивний критерій визначається фактичним володінням річчю. Суб’єктивний критерій полягає у ставленні особи до відповідної речі як до своєї, у переконанні у тому, що річ належить саме їй, а не іншому учаснику цивільних відносин.

З урахуванням положень ст. 397 ЦК володіння слід розглядати як забезпечене правовою охороною фактичне, правомірне утримання володільцем чужого майна, до якого він ставиться як до свого, йому належного. Володіння може бути законним і незаконним. Володіння визнається незаконним у випадках, коли воно не тільки не ґрунтується на підставах набуття цивільних прав та обов’язків, визначених законодавством, а й суперечить йому. Але існує ще й безтитульне володіння, яке слід відрізняти від незаконного володіння. Незаконність володіння визначається порушенням незаконним володільцем норм чинного законодавства (наприклад, річ викрадена у власника). Безтитульне ж володіння не завжди може визнаватися як незаконне, бо це володіння, виникнення якого не ґрунтується на відповідному правовому титулі на відміну від титульного володіння, яке завжди має визначену законодавством відповідну правову підставу (титул).

Володіння, виникнення якого обумовлене відповідною передбаченою законодавством підставою (правовим титулом, яким може бути, наприклад, договір з власником), визнається одночасно і законним володінням. Останнє завжди має правове підґрунтя, відповідно до якого воно виникає, а тому не може визнаватися недобросовісним. Незаконне володіння може бути добросовісним і недобросовісним. Розмежування добросовісного і недобросовісного володіння здійснюється за суб’єктивним критерієм. Добросовісним володіння визнається тоді, коли володілець не знав і не міг знати проте, що володіє чужою річчю безпідставно. При недобросовісному володінні володілець майна, навпаки, чітко знав або повинен був знати про те, що особа, у якої від придбав річ не мала права на її відчуження. Наприклад, незаконним є володіння, коли річ була викрадена, отримана внаслідок насильницького заволодіння майном або шляхом шахрайства, привласнена як знахідка без комплексу дії по розшуку її власника тощо. Між тим, якщо така річ була згодом придбана іншою особою, остання не може визнаватися законним її володільцем, але може визнаватися як добросовісний або недобросовісний володілець. Добросовісним володілець буде вважатись, якщо доведе що він не знав і не міг знати, що набуває прав власності на річ, яка не належить особі, котра здійснює її відчуження. Відповідно недобросовісним володілець буде визнаний, коли йому в момент набуття прав власності на річ було достеменно відомо, що річ не належить її продавцю, або була набута останнім за обставин, виходячи з яких, цілком зрозуміло, що річ не належала особі, яка здійснює її відчуження. Правове значення визначення особи добросовісним або недобросовісним володільцем полягає у врахуванні балансу інтересів добросовісного володільця і власника при віндикації, тобто витребуванні майна з чужого незаконного володіння. Крім цього, відповідно до ст. 400 ЦК на недобросовісного володільця покладається обов’язок негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем. У разі невиконання цього обов’язку управомочена особа має право пред’явити позов про витребування цього майна.

Умовою визнання володіння як різновиду суб’єктивних цивільних прав є його виникнення з підстав, які визначені законом, або йому не суперечать. Стаття 398 ЦК у якості підстав виникнення права володіння визначає договір з власником або особою, якій власник передав майно, або інші підстави, які визначені законом, або йому не суперечать. Зокрема, на практиці можуть виникати ситуації, коли власник майна відомий, але він фактично визнав факт володіння належним йому майном іншою особою і вирішив у майбутньому не висувати до фактичного володільця ніяких майнових вимог та претензій, залишаючи право власності все ж за собою. Така ситуація, зокрема, може виникнути у спадкових правовідносинах. Двоє братів після смерті батьків успадкували за законом будинок у рівних частинах. Молодший з братів проживав з батьками і весь час утримував будинок у належному стані, витрачаючи на це власні кошти. Старший брат проживав далеко від батьківського дому і не претендував на фактичне проживання або продаж частини успадкованого ними будинку. Брати домовилися, що будинок безстроково буде у повному володінні молодшого брата. У наведеному прикладі всі умови виникнення договірного володіння як обмеженого речового права на чуже майно задовольняються.

Інститут володіння тісно пов’язаний з інститутом набувальної давності. Добросовісне володіння є передумовою набуття права власності на річ за набувальною давністю. Зокрема, добросовісний володілець може набути право власності на річ, яка не належить йому, внаслідок спливу строку набувальної давності. Строк набувальної давності визначається приналежністю майна до рухомих або нерухомих речей. Враховуючи суттєву соціальну цінність нерухомого майна і значну його вартість, строк набувальної давності для нерухомого майна визначений у десять років. Набути право власності на рухоме майно можна за умови добросовісного і відкритого володіння ним протягом п’яти років.

3. Право обмеженого користування чужим майном (сервітут)

Право обмеженого користування чужою річчю або майном – сервітут (від лат. servitutis – підпорядкований) відомий ще з часів стародавнього римського приватного права і сьогодні використовується у цивільних правових відносинах більшості країн світу. Виходячи із термінологічного позначення і призначення сервітуту в цивільному праві, право, яке ґрунтується на ньому, – “сервітутне право” означає підпорядкованість однієї речі кільком особам – її власнику і, одночасно, іншому суб’єкту цивільних правовідносин, який теж використовує її корисні властивості, що визначають її призначення у цивільному обороті.

Сервітутне право управомочена особа може набути у випадку виникнення у неї необхідності задоволення своїх власних потреб за рахунок здійснення обмеженого використання корисних властивостей, притаманних нерухомим речам, які належать іншим особам.

Суб’єктами сервітутних прав можуть бути як фізичні. Так і юридичні особи. Суб’єктом прав на нерухоме майно, який зобов’язаний нести тягар визначених встановленням сервітутного прав обтяжень, у всіх випадках є його власник. Особа, в інтересах якої встановлюється сервітут, може бути як власником сусідньої земельної ділянки, так і суб’єктом права постійного користування нею.

Сервітути класифікуються наступним чином. Залежно від їх можливості належати будь-якій особі, яка стане власником сусідньої з обтяженою сервітутним правом земельної ділянки, або тільки визначений (договором) особі, вони поділяються на земельні і особисті.

Встановлення земельного сервітуту стосується обтяжень земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна, визначається неможливістю задоволення суб’єктом сервітутного права своїх потреб іншим способом і не залежить від його особистості.

Земельні сервітути, враховуючи їх значущість у цивільному обороті, мають внутрішню градацію. Предметом земельного сервітуту можуть бути земельні ділянки, інші природні ресурси, наприклад, природні або штучні водоймища, інше нерухоме майно, зокрема, будівлі та споруди. Залежно від факту встановлення сервітуту стосовно суходолу або відповідного водоймища, земельні сервітути можуть бути суходільними або водними. Суходільними сервітутами є право проходу чи проїзду через чужу ділянку, прокладання та експлуатація ліній електропередачі, зв’язку і трубопроводів, водопостачання, меліорації тощо. Водні сервітути можуть полягати у праві на забір води, водопій худоби, здійснення переправ через водний об’єкт та у інших узгоджених з власником правомірних діях. Особистий сервітут, навпаки, надається визначеній особі і не може належати іншим особам

Залежно від кола осіб, на користь яких встановлюються сервітути, вони можуть бути публічними і приватними. Публічний сервітут встановлюється законом і поширюється на необмежене коло осіб. Приватний сервітут може встановлюватись на користь однієї або кількох, але завжди визначених осіб. До приватних слід віднести і сервітути, які відповідно до ст. 402 ЦК встановлюються у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту або про його умови на підставі рішення суду за позовом особи, яка вимагає його встановлення.

Виникнення сервітутних прав. Актами цивільного законодавства закріплений вичерпний перелік підстав виникнення сервітутних прав. Такими підставами можуть бути договір, закон, заповіт або рішення суду (ч. 1 ст. 402 ЦК).

У випадку встановлення земельного сервітуту за договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки, вказаний правочин підлягає державній реєстрації у порядку, передбаченої для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Такий договір містить положення щодо умов встановлення і подальшого здійснення сервітуту і може бути як платним, так і безоплатним. Якщо інше не визначене законом, власник нерухомого майна, обтяженого сервітутом, має право вимагати від особи, на користь якої встановлено сервітут, здійснювати його на відплатних засадах.

Прикладом виникнення сервітуту на підставі заповіту є право заповідача покласти на спадкоємця, до якого за заповітом має перейти право власності на нерухоме майно, обов’язок надати іншій особі право користування ним (ч. 2 ст. 1238 ЦК). Цей сервітут є особистим, оскільки право користування жилим будинком, квартирою або іншим нерухомим майном, одержаним за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається і не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Крім цього, сервітутне обтяження спадкового майна спадкоємця, яке полягає у наданні відказоодержувачеві за заповідальним відказом права користування жилим будинком, квартирою або іншою будівлею, не дає права на проживання у них членів його сім’ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Підстави припинення сервітуту. Відповідно до положень ст. 406 ЦК сервітут припиняється у наступних випадках: поєднання у одній особі власника майна, обтяженого сервітутом і особи. В інтересах якої встановлений сервітут; відмови від сервітуту особи, в інтересах якої він встановлений; спливу строку, на який він був встановлений; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої встановлено особистий сервітут.

Сервітут може бути припинений також за рішенням суду на вимогу власника майна, якщо він перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням, а також за наявності інших обставин, які мають істотне значення, а також в інших випадках, встановлених законом.

4. Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

Власник земельної ділянки може передати її іншим особам не тільки для подальшого використання для сільськогосподарських потреб. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. 1 ст. 413 ЦК).

Суб’єктами відносин землекористування для забудови можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких є власником земельної ділянки, а інша – суперфіціарій, здійснює землекористування для забудови.

Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділянки, що передається для забудови, але враховуючи призначення вказаних споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у межах відповідних населених пунктів.

Підставами виникнення суперфіцію можуть бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору, сторони можуть самостійно визначати умови договору, керуючись загальними засадами договірного права. При виникненні суперфіцію на підставі заповіту, основні прав та обов’язки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем.

Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокремлено від земельної ділянки, на які вони розташовані, а також відносно довгостроковий характер використання названих об’єктів нерухомості за призначенням, впливають на строки, протягом яких землекористувач має право на здійснення суперфіцію. Строк здійснення права користування чужою земельною ділянкою для забудови встановлюється у договорі або заповіті та може бути визначеним (строковим) або невизначеним (безстроковим).

Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має наступні права: вимагати від землекористувача внесення плати за користування нею, а також своєчасного здійснення інших обов’язкових платежів, встановлених законом; здійснювати володіння та користування земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором.

Володілець має право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових об’єктів, розташованих на переданій земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін.

У випадку переходу права власності на передану під забудову земельну ділянку до іншої особи обсяг наданих володільцю прав на неї залишається незмінним. Однак це не перешкоджає новому власнику і землекористувачу внести зміни у договір, яким встановлено право землекористування, керуючись загальними положеннями договірного права.

Землекористувач має наступні права: право користуватися чужою земельною ділянкою у обсязі, визначеному договором або заповітом; право власності на відповідні будівлі, споруди, споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земельної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати земельну ділянку, передану йому для забудови.

До обов’язків суперфіціарія слід віднести наступні: використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; внесення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завершення здійснення утримання споруд і будівель на чужій земельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших встановлених правил; повернення земельної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у зв’язку із закінченням строку землекористування у випадках, встановлених законом.

Крім цього, розробка та узгодження у відповідних інстанціях проектно-кошторисної та іншої документації, а також організаційне забезпечення і фінансування будівництва покладається на землекористувача (забудовника), який по завершенні будівництва стає власником відповідного об’єкта нерухомості.

Враховуючи можливий строковий характер права користування чужою земельною ділянкою для забудови і обов’язок знесення споруди (будівлі) землекористувачем у зв’язку із закінченням строку землекористування, можна вести мову про визначену договором або заповітом строковість існування права власності на об’єкт нерухомості.

За загальним правилом право власності на об’єкт нерухомості є безстроковим, що не означає, однак, неможливості його припинення у майбутньому в зв’язку із знесенням об’єкта нерухомості, визнанням неможливості його подальшої експлуатації, або реалізацією узгоджених відповідно до вимог чинного законодавства планів будівництва нових, сучасних будівель або споруд. Випадок встановлення права власності на об’єкт нерухомості на визначений строк є унікальним для цивільно-правових відносин.

Враховуючи відчужуваність права користування чужою земельною ділянкою для забудови, законодавство визначає обсяг правомочностей і нового власника. Особа, до якої перейшло право власності на споруди (будівлі), набуває право користування чужою земельною ділянкою на тих же умовах, що й попередній їх власник.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється у випадку поєднання у одній особі власника земельної ділянки у землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда). Власник земельної ділянки та власник названого об’єкта нерухомості визначають правові наслідки такого припинення. Якщо домовленість між ними не досягнута, власник земельної ділянки має право від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки у відповідність із станом, у якому вона була до надання її у користування.

Якщо знесення такої будівлі заборонене законом (жилі будинки, пам’ятки історії та культури) або є економічно недоцільним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будівлі (споруди), правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою для її власника та землекористувача може визначити суд. З урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою, суд може постановити рішення про викуп власником будівлі земельної ділянки, на якій вона розташована. У випадку спливу строку землекористування, враховуючи неплатоспроможність землекористувача, суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі. Враховуючи надані однією зі сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі, або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекористуванню спірною земельною ділянкою, суд також може постановити рішення, у яком визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі на новий строк (ст. 417 ЦК).

Список використаної літератури

Борисова В.І., Спасбо-Фатєєва І.В, Яроцький В.Л. Цивільне право України. Том 1 – Київ, 2004 р.
Венкштер М. Основы вещного права – Москва, 2001 г.
Голос України, 3 серпня, 2004 р.
Закон України «Про власність»
Земельний Кодекс України
Підопригора О.А., Боброва Д.В. Цивільне право – Київ, 1995 р.
Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецепції приватного права. – Кіровоград, 1999 р.
Шевченко Я.М. Цивільний Кодекс України. Науково-практичний коментар. Том 1 – Київ, 2004 р.
Шевченко Я.М. Цивільне право України: Академічний курс. – Київ, 2003 р.

скачати