Ім'я файлу: ГАВРИЛЮК М.І..docx
Розширення: docx
Розмір: 65кб.
Дата: 01.02.2020

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ ТА ПРАВА

Кафедра цивільного права та процесу

Навчальна дисципліна:

Цивільне право

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Представництво в Україні

Виконала:

Гаврилюк Марна Ігорівна

студентка 2 курсу

Перевірила:

Трач ОксанаМихайлівна

Доцент кафедри, кандидат юридичних наук, доцент

Оцінка:

_________________

_________________

(підпис)

Хмельницький

2019

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ…………………………………………………………………………….4-19

1.1. Поняття та значення представництва в цивільному праві………………..4-10

1.2. Елементи правовідносин з представництва………………………………10-14

1.3. Види представництва в цивільному праві…………………………..........15-19

РОЗДІЛ 2

ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА…………………………………....20-22

РОЗДІЛ 3

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА........................................................................................23-25

3.1. Підстави виникнення представництва в цивільному праві……………..23-24

3.2. Підстави припинення представництва в цивільному праві…………..…24-25

ВИСНОВОК……………………………………………………………………26-27

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………..28-29

ВСТУП

Актуальність теми. Розмежування різних форм участі третіх осіб у набутті й реалізації цивільних прав і обов'язків має важливе значення, оскільки полегшує вибір тих правових засобів, які дозволяють досягти бажаного правового результату. Потреба в представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють в силу закону (наприклад, через відсутність дієздатності) або конкретних життєвих обставин (наприклад через хворобу, відрядження, зайнятість), не може особисто здійснювати свої права і обов'язки. Часто до послуг представників звертаються заради того, щоб скористатися спеціальними знаннями і досвідом представника, заощадити час і кошти тощо.

За допомогою представництва можуть здійснюватися не тільки майнові, але і деякі особисті немайнові права, проте не припускається вчинення через представників угод, що за своїм характером можуть бути вчинені тільки особисто, а також інших угод у випадках, передбачених законом (наприклад тільки особисто можна скласти заповіт, укласти договір довічного утримання та ін.). Це визначає інтерес до більш докладного розгляду інституту представництва в цивільному праві, що підтверджує актуальність обраної теми дослідження.

Предметом дослідження є цивільно-правові норми, що встановлюють загальні положення представництва, підстави припинення представництва, передоручення; наукова доктрина з цієї проблематики.

Об'єктом даного дослідження є цивільні відносини,які складаються щодо представництва.

Мета курсової роботи полягає в дослідженні особливостей інституту представництва в цивільному праві України, а саме поняття, значення, елементи та види представництва, також підстави його виникнення і припинення, спираючись на авторитетні джерела з цивільно-правової науки. Робота складається з 3 розділів та 5-ти підрозділів.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРЕДСТАВНИЦТВА В ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ

1.1. Поняття та значення представництва в цивільному праві.

Представництво є багатоаспектним явищем, його розглядають як: 1) правову категорію; 2) інститут галузі права. Як категорія права представництво відшукує свій прояв у правовідносинах. Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

А правовий інститут, як зазначає Л. І. Шаповал, – це представництво в об’єктивному розумінні у вигляді сукупності правових норм [9, с. 9].

Основною ознакою представництва у цивільному праві є те, що представник є не лише зобов’язаним, а й може мати право діяти від імені особи, яку він представляє [8,ч. 1 ст. 237].

Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Так особа може тільки особисто скласти заповіт, відмовитися від спадщини, права власності на об’єкт нерухомості чи інше майно, перехід або припинення прав на яке підлягає державній реєстрації тощо.

Мета цивільного представництва – здійснення правочинів та інших юридичних дій від імені особи, яку представляють, а процесуального – захист прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, реалізація представником процесуальних прав та обов’язків особи, яку він представляє.[12].

Вчинення правочинів представником полягає у здійсненні ним власних дій, які відповідно до наданих йому повноважень створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов’язки в особи, яку представляють. Вимоги до суб’єктів, які можуть брати участь у відносинах представництва, різні. Представниками й особами, яких представляють, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особою, яку представляють, може бути будь-яка правоздатна особа: фізична особа — з дня народження і до її смерті, юридична особа — з моменту виникнення і до її припинення. У випадках, коли у відносинах представництва як особа, яку представляють, бере участь людина, вона може бути як дієздатною, так і недієздатною залежно від виду представництва. Дієздатність особи, яку представляють, у відносинах добровільного представництва є обов’язковою умовою їх виникнення. При виникненні відносин законного представництва дієздатність особи, яку представляють, або взагалі відсутня, або має відповідний обсяг залежно від віку людини або її статусу. Така особа може бути обмеженою у дієздатності або визнана недієздатною.

У цивілістичній літературі немає єдиної точки зору стосовно природи представництва. Загалом підходи до визначення суті представництва можуть розглядатися з позицій 2 основних концепцій: концепції "дії"" і концепції "правового відношення".

Концепція "дії" свого часу набула значної популярності у радянській цивілістичній науці. Фактично саме вона виявилася підґрунтям легального визначення представництва під час другої кодифікації цивільного законодавства колишнього СРСР у 1961-1964 рр.

Ця концепція інтерпретує представництво як діяльність, тобто, сукупність дій, що полягають у здійсненні угод та інших юридичних дій однією особою (представником), що діє у межах повноваження від імені іншої особи - того, кого вона представляє. Іншими словами, представництво з'являється і має місце тоді, коли представник здійснює певну діяльність від імені іншої особи1.

Але цього недостатньо для з'ясування юридичної суті представництва. Адже фактично йдеться лише про зовнішню форму представництва, його прояви, а не про його зміст.

Враховуючи цей недолік, більшість цивілістів розглядають Представництво як правове відношення, в силу якого правомірні юридичні дії, здійснені представником від імені того, кого представляють, безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останнього цивільні права і обов'язки.

Така позиція знайшла підтримку й у ЦК.

Згідно зі ст. 237 ЦК представництво - це правове відношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана за повноваженнями вчинити правочин від імені іншої сторони, яку вона представляє.

Варто, однак, уточнити, що представництво - це не одне правове відношення, а система, що включає правовідносини двох видів: внутрішні і зовнішні.

Внутрішні відносини представництва, що складаються між особою, яку представляють, і представником:

1) спрямовані на упорядкування правових зв'язків між особою, яку представляють, і третьою особою, тобто мають організаційний характер;

2) мають щодо цих зв'язків допоміжний характер;

3) виникають і реалізуються не в інтересах того, хто вчиняє дії (представника), а з метою здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини представництва, у свою чергу, мають 2 різновиди:

1) відносини між представником і третіми особами, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що вігі має повноваження діяти від імені особи, яку представляє, і про намір укласти договір в інтересах цієї особи;

2) відносини між особою, яку представляють, і третіми особами. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані. Це й зумовлює те, що правочин, вчинений представником, безпосередньо створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє (ст. 239 ЦК). Власне у цьому полягає суть зовнішніх відносин представництва як правового зв'язку, підставою виникнення якого є вчинення правочину представником: цивільні права і обов'язки у особи, котру представляють, виникають автоматично і не потребують вчинення нею додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає наслідки правочину, вчиненого представником.

У цій системі правовідносин найважливішим елементом є внутрішні правовідносини, оскільки саме в них відображається специфіка представництва.

Для того, щоб дії представника створили юридичні права і обов'язки для особи, яку представляють, необхідно, щоб представник мав відповідні повноваження, котрими визначається зміст і межі дій, які представник може вчиняти від імені особи, котру він представляє. За своєю суттю повноваження - це немайнове цивільне право, основним елементом якого є право на власні позитивні дії. Проте як і кожне суб'єктивне право, повноваження включає не лише право на власні позитивні дії, але й можливість вимоги певної поведінки від інших осіб. Це - право вимагати від особи, яку представляють, прийняття на себе юридичних наслідків дій, що здійснені в межах повноваження. Крім того, представник мас право на захист повноваження шляхом подання позовів про визнання повноваження, про припинення дій, що його порушують, тощо. Такий захист здійснюється представником віл свого імені і не вимагає спеціального додаткового повноваження. [14, ст.255-256]

Ознакою представництва у цивільному праві є те, що представник є не лише зобов’язаним, а й може мати право діяти від імені особи, яку він представляє . З огляду на наведене, вчені-цивілісти зазначають, що представництво, яке виникає на підставі закону чи адміністративного акта, є завжди обов’язковим, а те, що на підставі договору – може визначати права представника діяти від імені довірителя (комерційне представництво).

Натомість, під час реалізації права на соціальне забезпечення особа, яка представляє, завжди зобов’язана (а не має право) вчиняти дії від імені правоможного суб’єкта. Ця ознака пов’язана із значенням галузевого представництва як юридичної гарантії-засобу здійснення однойменного соціального права.

У сфері цивільних відносин представник може бути (!) уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Зате під час реалізації права на соціальне забезпечення він завжди здійснює ті процедурні права та обов’язки, які законодавчо передбачені для правоможного суб’єкта.

Діяльність представника під час здійснення цього соціального права має юридичне значення для його носія. У цивільній сфері правовими наслідками вчинення ним (представником) правочину є створення, зміна та припинення цивільних прав та обов’язків особи, яку він представляє. [16, ст. 292]

Представником може бути фізична або юридична особа, що має повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку вона представляє. Представник у всіх випадках повинен бути повністю дієздатним. Юридичні особи можуть виконувати функції представника, якщо це прямо передбачено законом або якщо це не суперечить їх установчим документам. Третьою особою, з якою внаслідок дій представника встановлюються, змінюються або припиняються правовідносини з особою, яку представляють, може бути будь-яка особа, яка має достатній для вчинення відповідного правочину обсяг дієздатності. [13]

Правовідносини представництва, враховуючи коло правових зв’язків, що виникають між їх учасниками, мають складну структуру. Участь третіх осіб у відносинах представництва обумовлює наявність у структурі представництва внутрішніх і зовнішніх правових зв’язків.

Внутрішні відносини представництва виникають між особою, яку представляють, і її представником. Ці відносини мають фідуціарний (особистий, довірчий) характер, що обумовлене тим, що особа, яку представляють, повинна довіряти представнику і бути впевненою, що при здійсненні представницьких повноважень він не порушить належні їй цивільні права й законні інтереси.

Зовнішні відносини представництва бувають двох видів: відносини між представником і третьою особою та відносини між особою, яку представляють, і третьою особою. Встановлення відносин, які виникають між особою, яку представляють, і третьою особою є результатом діяльності представника. Вони виникають на підставі правочину, укладеного представником від імені та в інтересах особи, яку він представляв, з третьою особою.

Беручи участь у зовнішніх відносинах представництва, представник зобов’язаний інформувати третю особу про представницький характер своїх дій і надавати документальні докази не тільки підстав виникнення і наявності, а іноді й змісту наданих йому повноважень. У відносинах законного представництва такими доказами можуть служити документи, що свідчать про факт родинних зв’язків між батьками та малолітніми дітьми, рішення суду про визнання особи недієздатною та паспорт особи, яка призначена її опікуном, тощо. У відносинах договірного (комерційного) представництва значення доказів, які посвідчують не тільки факт виникнення, а й визначення змісту повноважень у відносинах представництва, можуть мати положення договору або довіреності.[11, ст.552]

Представництво забезпечує усунення юридичних або фактичних перешкод, які не дають фізичній або юридичній особі самостійно укласти той чи інший правочин.

Юридичні перешкоди, як правило, пов’язані із статусом фізичної або юридичної особи і обумовлені повною відсутністю дієздатності або недостатністю її обсягу для вчинення правочинів. Наприклад, згідно зі ст. 31 ЦК за малолітніх осіб правочини, окрім дрібних побутових, укла­дають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Вони виступають законними представникамми цих осіб (ст. 242 ЦК). У ряді випадків без виникнення відносин представництва неможливе здійснення діяльності відокремленими підрозділами юридичної особи. Зокрема, керівники філій і представництв здійснюють представництво за довіреністю, виданою на підставі акта органу юридичної особи (ч. 2 ст. 244 ЦК).

До фактичних перешкод прийнято відносити такі обставини реальної дійсності, які не дозволяють суб’єктам цивільного права самостійно укладати правочини. Такими перешкодами можуть бути хвороба, відсутність у місці проживання у момент вчинення правочину (від’їзд у відрядження, на лікування або відпочинок), правова необізнаність тощо. Відносини представництва можуть виникати також тоді, коли орган юридичної особи позбавлений можливості самостійно здійснити юридичні дії, наприклад, внаслідок значної завантаженості або у зв’язку з необхідністю вести справи одночасно у кількох місцях тощо. [1, с.331.]


1.2. Елементи правовідносин представництва.


До складу правовідносин входять: суб'єкти, об'єкт, зміст (права та обов'язки суб'єктів правовідносин).

При характеристиці суб'єктів представництва традиційно виокремлюють 3 категорії суб'єктів: той, кого представляють, представник і треті особи.[16]

Перед тим, як перейти до з'ясування тих вимог, яким має відповідати кожен із згаданих суб'єктів, варто звернути увагу на не дуже вдалу словесну конструкцію - "особа, яку представляють", існування якої пов'язане з тим, що у сучасній правничій українській термінології відсутнє спеціальне позначення особи, чиї інтереси представляють. Для того, щоб уникнути зайвих незручностей, особливо у довгих та складних реченнях, надалі замінимо цей вираз спеціальним терміном - "принципал", відомим ще римському праву. Поряд з ним іноді будуть вживатися й вирази "особа, яку представляють" або "той, кого представляють".

У літературі зазвичай зазначається, що особою, яку представляють (принципалом), може бути будь-який суб'єкт цивільного права, у тому числі повністю недієздатний громадянин або юридична особа незалежно від наявності дієздатності. При цьому іноді уточнюється, що можливість бути тим, якого представляють, у людини виникає з моменту народження, так само як юридична особа може виступати як такий суб'єкт з моменту її організації у встановленому порядку.[14, с. 260].

Але слід мати на увазі, що це положення стосується лише правовідносин обов'язкового представництва, котрі виникають незалежно від волі особи, яку представляють.

При добровільному представництві, котре грунтується на волевиявленні сторін, до принципала висувається вимога наявності трансдієздатності, тобто здатності набувати права та обов'язки через представника (пасивна трансдієздатність) і самому створювати для інших осіб права та обов'язки (активна трансдієздатність).

Пасивна трансдієздатність обмежена колом тільки тих дій, для здійснення яких необхідною є наявність певного рівня власної дієздатності. Принципал не можна наділити представника більшим обсягом здатності набувати права і обов'язки, ніж той, що у нього самого. Іншими словами, здатність мати права і обов'язки особи, яку представляють, як елемент цивільної правоздатності, визнається за всіма суб'єктами цивільного права, однак при добровільному представництві необхідна також наявність дієздатності особи, яку представляють (принципала). Без цього неможливі особисто-довірчі відносини, які виникають при добровільному представництві між принципалом (довірителем ) і повіреним.

Оскільки закон не встановлює спеціальних правил щодо дієздатності довірителя при укладанні договору доручення (котрий є однією з головних підстав добровільного представництва), здійснювати такі договори як довірителі (тих, кого представляють) можуть і особи віком від 14 до 18 років, і обмежено дієздатні громадяни.

Однак при цьому неповнолітня особа як і особа, обмежена у дієздатності, повинна одержати згоду піклувальника на уповноваження, оскільки цей правочин виходить за межі тих, котрі він має право вчиняти самостійно (ст.ст. 33, 37 ЦК).

Таким чином, хоча для того, щоб у принципала виникли ті чи інші юридичні наслідки, насамперед, необхідним є волевиявлення представника, тому що саме він здійснює правочин. Разом з тим у волевиявленні представника при добровільному представництві висловлюється й воля тієї особи, від імені якої він виступає. Саме цим і зумовлені згадані вище вимоги до цивільної правосуб'єктності того, кого представляють.

Ще одним учасником внутрішніх правовідносин добровільного представництва є представник - особа, яка здійснює в силу наданих їй повноважень правочини та інші юридичні дії від імені іншої особи. Не є представником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але виступає від власного імені, а також особа, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому правочинів (ч. 2 ст. 237 ЦК). Таке правило логічно пов'язане з положеннями ч. 1 ст. 238, згідно з яким представник має діяти від імені особи, яку представляє, і ст. 239 ЦК, яким передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Правовідносини представництва реалізуються цілеспрямованими юридичними діями представника, а тому представником можуть виступати лише дієздатні суб'єкти. Отже, хоча неповнолітні віком від 14 до 18 років можуть вчиняти зі згоди своїх батьків (усиновлювача) чи піклувальників практично будь-які правочини (ст. 32 ЦК), вони, очевидно, не мають права укладати правочини як представники навіть за наявності згоди на це зазначених вище осіб. Винятком є представницька діяльність неповнолітньої особи, якій відповідно до ст. 35 ЦК надана повна цивільна дієздатність.

Для певних осіб чи категорій осіб можливість бути представником обмежена. Наприклад, не можуть бути представниками в суді особи, виключені з колегії адвокатів, судді, слідчі і прокурори, крім випадків, коли вони діють як батьки, опікуни, піклувальники або представники відповідного суду чи органу прокуратури, що є стороною в справі.

Деякі цивілісти вважають обмеженням можливості бути представником також заборону представникові вчиняти правочини від імені особи, яку він представляє, з самим собою, у своїх інтересах тощо.

Проте в цьому разі йдеться не про характеристику суб'єктного складу правовідносин представництва, а про визначення змісту цих правовідносин, кола тих прав і обов'язків, що мають їхні учасники. Представниками можуть виступати і фізичні, і юридичні особи. Оскільки ст.ст. 91, 92 ЦК не встановлюють спеціальної цивільної правоздатності та спеціальної цивільної дієздатності юридичної особи, вона може мати такі самі права й обов'язки як і фізична особа, за винятком тих, що пов'язані з природними властивостями людини. Звідси випливає, що юридична особа може практично в усіх випадках (крім тих, коли представництво пов'язане з вимогою наявності ліцензії для певного виду діяльності) здійснювати представницькі функції так само, як це може робити фізична особа.

Третьою особою (тією, з якою представник укладає правочини від імені і в інтересах того, кого представляє) може виступати будь-який суб'єкт цивільного права. Від нього вимагається лише наявність дієздатності, достатньої для прийняття на себе прав або обов'язків, котрі виникають внаслідок здійснення представником відповідного правочину або іншої юридичної дії. Нестача правосуб'єктності третьої особи може бути заповнена за рахунок наявності у нього власного представника.

Об'єктом правовідносин представництва є юридичні дії (послуги), здійснювані представником.

Незважаючи на те, що у ст.ст. 237-239 ЦК згадується лише про вчинення представником правочинів, представники здійснюють й інші юридичні дії або фактичні дії, що мають юридичне значення (наприклад, дії фактичного характеру, пов'язані з виконанням доручення: підготовка та передрук документів, їхня доставка за певною адресою тощо). Тому з урахуванням цього, об'єктом правовідносин представництва слід вважати дії представника, а також результат цих дій, передбачені угодою сторін, яка с підставою виникнення згаданих внутрішніх правовідносин представництва.

Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала) є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, якого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.

Головним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.

Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і будь-які правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їхніх суб'єктів.

При здійсненні представництва (зовнішні відносини) представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності і змісту повноваження. Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника щодо третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого - може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Отже, суть зовнішніх відносин представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цих відносин створює можливість реалізації повноваження.Оскільки внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.[3].

1.3. Види представництва в цивільному праві.

Залежно від значення волевиявлення для встановлення правовідносин представництва і виникнення повноваження розрізняють такі види представництва:

1) добровільне (договірне) представництво - те, що грунтується на волевиявленні представника;

2) обов'язкове або ("представництво за законом") - представництво на підставі безпосереднього припису закону.

З них найбільш поширеним є представництво на підставі договору. Йому присвячена більшість норм глави 17 ЦК ("Представництво") та значна кількість норм глави 68 ЦК ("Доручення").

Добровільне представництво здійснюється на підставі договору, тобто узгодженого волевиявлення того, кого представляють, і представника. Наприклад, адвокат - повірений є представником на підставі договору про надання юридичної допомоги.

Різновидом добровільного представництва є комерційне представництво.

Згідно зі ст. 243 ЦК комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Особливістю суб'єктного складу відносин комерційного представництва є те, що комерційними представниками можуть бути особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Такий висновок випливає з того, що комерційне представництво має своєю метою укладення договорів у сфері підприємницької діяльності, а отже, і особа, яку представляють, і представник повинні мати бізнесдієздатність.

Комерційне представництво є видом добровільного представництва з особливим суб'єктним складом і сферою застосування. До особливостей здійснення комерційного представництва належать предмет, систематичний характер дій комерційного представника, платність договору. Крім того, ч. 2 ст. 243 ЦК допускає комерційне представництво одночасно кількох сторін правочину за згодою цих сторін та в інших випадках, встановлених законом. Отже, коли особа постійно виступає від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності, то за їхньою згодою вона може представляти різні сторони правочину.

Договір на комерційне представництво припускається оплатним. Особа, яку представляють, зобов'язана сплатити представнику винагороду за вчинення дій, крім випадків, коли в самому договорі міститься вказівка на його безоплатний характер. Якщо така вказівка відсутня, і одночасно договором не встановлені розмір винагороди і порядок її сплати, особа, яку представляють, оплачує за комерційне представництво суму, котра звичайно стягується за послуги аналогічного характеру (ст. 632 ЦК). Крім того, представник має право на відшкодування витрат, зроблених ним при виконанні доручення. У разі укладення договору від імені кількох підприємців одночасно витрати поділяються між ними у рівних частках, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Найчастіше комерційне представництво здійснюється на підставі договору доручення (глава 68 ЦК). Цій договір має визначати обсяг наданих комерційному представнику повноважень та порядок їх реалізації. Повноваження комерційного представника також можуть бути підтверджені довіреністю. Особливості комерційного представництва в окремих сферах підприємницької діяльності встановлюються законом. Наприклад, комерційному представнику може бути надане на певний строк виключне право щодо укладання угод від імені та за рахунок довірителя та (або) на певній території (ст. 1000 ЦК). Довіритель у цьому випадку не вправі призначати на цій території інших комерційних представників.

Представництво за законом (обов'язкове представництво) регламентується ст. 242 ЦК, котра відносить до нього: 1) представництво батьками (усиновлювачами) своїх малолітніх та неповнолітніх дітей; 2) представництво опікуном малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Цей перелік не є вичерпним: законне представництво можливе також в інших випадках, встановлених законом.

Характерною особливістю представництва за законом є його спрямованість на захист прав і законних інтересів осіб, які внаслідок малоліття, недоумства або душевної хвороби не можуть піклуватися про себе самі, а тому є недієздатними (ст. 39 ЦК) або лише частково дієздатними (ст. 31 ЦК). У зв'язку з цим воля таких осіб для вирішення питання про необхідність представництва їхніх інтересів зовні не має значення.[14]

Відповідно до ч. 2 ст. 242 ЦК опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною. Опіка встановлюється судом над малолітніми особами, позбавленими батьківського піклування, та фізичними особами, визнаними недієздатними. Опікун вчиняє правочини від імені та в інтересах підопічного. Опікун вчиняє правочини з майном підопічного, в тому числі управління майном останнього, з урахуванням обмежень, встановлених ЦК (статті 58, 60, 67-72).

Під батьками розуміються тільки батько й мати дитини, але ніяк не інші родичі по висхідній лінії; під усиновителями - особи, зареєстровані як такі. Основні права батьків - це: (1) право на захист прав та інтересів дітей і (2) право на виховання дітей. Разом із тим, наведені права виступають також обов'язками батьків як щодо самих дітей, так і щодо суспільства. Крім того, батьки несуть також обов'язок утримання своїх дітей.

Права батьків на майно, яке перебуває у власності дітей, визначаються ЦК. На майно дітей, які не досягли чотирнадцяти років, батьки мають права, установлені ст. 41 ЦК. Згідно зі ст. 42 ЦК, батьки не мають будь-яких прав на майно дітей віком від 14 до 18 років, за винятком права давати згоду на укладення правочину з цим майном. Правочин вважається схваленим, якщо батьки (усиновлювачі), дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У випадку, якщо вчинена угода не отримала схвалення, батьки мають право пред'явити позов до суду про визнання такого правочину недійсним (ч. 2 ст. 222 ЦК). На майно повністю дієздатних неповнолітніх дітей батьки не мають жодних прав.

Цивільно-правовий статус законних представників, які іменуються батьками, може бути втрачений за наявності хоча б однієї з таких обставин:

(1) дитина досягла цивільного повноліття;

(2) дитина набула повної дієздатності до досягнення нею повноліття;

(3) батьки позбавлені батьківських прав;

(4) батьки обмежені в батьківських правах;

(5) дитина відібрана в батьків;

(6) дитина усиновлена.

Позбавлення та обмеження батьківських прав можливі тільки в судовому порядку, а відібрання дитини може бути здійснене тільки органом опіки та піклування. При цьому батьки не звільняються від обов'язку утримання дитини - це все. що зберігається від їхнього батьківського статусу.

Відповідно до ч. З ст. 242 ЦК законним представником може бути інша особа у випадках, встановлених законом. У цьому контексті законними представниками в певному відношенні виступають керуючий санацією і ліквідатор у процедурі банкрутства. В наведених випадках представницькі відносини виникають на підставі акта адміністративного органу у вигляді ухвали господарського суду. Згідно зі ст. 17 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" з дня винесення ухвали господарського суду про санацію припиняються повноваження керівника боржника, управління боржником переходить до керуючого санацією, припиняються повноваження органів управління боржника-юридичної особи. Керуючий санацією має право укладати від імені боржника мирову угоду та інші цивільно-правові угоди, самостійно розпоряджатися майном боржника з урахуванням обмежень, передбачених згаданим Законом. Відповідно до ст. 25 наведеного Закону ліквідатор із дня свого призначення виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута.

При здійсненні повноважень з управління справами боржника-юридичної особи та виконанні функцій органу управління юридичної особи арбітражні керуючі вчиняють правочини, інші юридичні та фактичні дії (відмова від невигідних договорів; скликання зборів кредиторів, ведення реєстру їх вимог; складання плану зовнішнього управління (план санації); реалізація майна боржника тощо). Керуючий санацією і ліквідатор здійснюють правомочності органу управління боржника-юридичної особи в інтересах неспроможного боржника та його кредиторів у рамках неспроможності боржника (банкрутства) як самостійного інституту, що обумовлює припустимість поширення положень про представництво на діяльність наведених арбітражних керуючих у частині, що не суперечить процедурам банкрутства, передбаченим відповідним законодавством.[8].

РОЗДІЛ 2

ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕДСТАВНИКА

Повноваження - це певні юридичні дії, які представник здійснює від імені особи, яку він представляє. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

1) волевиявлення особи, яка бажає мати представника, вира­жене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді до­віреності;

2) призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої осо­би:

а) призначення або обрання керівником підприємства;

б) призначення опікуном;

в) призначення на певну посаду на підприємстві чи в уста­нові, яка надає послуги населенню шляхом укладання угод (касир, продавець, приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. У той же час, коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, при цьому вже вимагається довіреність, оскільки дана особа перестає бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за довіреністю:

3) наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиня­ти певні дії як представникові іншої особи;

4) відносини материнства, батьківства, усиновлення, удоче­ріння, які відповідним порядком оформлені тощо.[20].

Головним суб'єктивним правом особи, яку представляють (принципала) є право на представництво і захист його інтересів представником перед усіма третіми особами або стосовно конкретних третіх осіб, вказаних у договорі про представництво. Цьому суб'єктивному праву того, якого представляють, відповідає обов'язок представника діяти відповідно до умов угоди, укладеної між ним і принципалом.

Головним суб'єктивним правом представника є надане йому принципалом повноваження діяти від імені останнього у відносинах з третіми особами.

Існує точка зору, згідно з якою повноваження представника є суб'єктивним правом, якому не відповідає конкретний обов'язок якої-небудь особи - ні особи, яку представляють, ні третіх осіб.

Однак така позиція здається хибною. Адже повноваженню як суб'єктивному праву представника у внутрішніх правовідносинах добровільного представництва відповідає обов'язок принципала прийняти виконане, зокрема, прийняти на себе наслідки угоди, укладеної представником з третьою особою у межах повноважень. Може існувати також обов'язок принципала надати представникові документи, необхідні для здійснення представництва (видати довіреність, товарно-розпорядчі документи тощо). Отже, внутрішні правовідносини добровільного представництва, як і будь-які правовідносини, характеризуються взаємністю прав та обов'язків їхніх суб'єктів.

При здійсненні представництва (зовнішні відносини) представник зобов'язаний:

1) інформувати третю особу про представницький характер своєї дії (інформаційний обов'язок);

2) надати докази наявності і змісту повноваження. Нездійснення першого обов'язку покладає юридичні наслідки дій представника щодо третьої особи безпосередньо на представника, нездійснення другого - може спричинити небажання третіх осіб мати справу з представником, тобто перешкоджає реалізації повноваження.

Отже, суть зовнішніх відносин представництва полягає в обміні певною інформацією, що дозволяє віднести його до організаційно-немайнових зв'язків. Реалізація цих відносин створює можливість реалізації повноваження.
Оскільки внутрішні і зовнішні відносини представництва взаємопов'язані і взаємозумовлені, це створює можливість виникнення внаслідок їх реалізації правового зв'язку між тим, кого представляють, і третьою особою.[14]

РОЗДІЛ 3

ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРЕДСТАВНИЦТВА

3.1. Підстави виникнення представництва в цивільному праві.

У ЦК України зазначено, що представництво (як цивільні відносини) виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства [19, ч. 3 ст. 238]

Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені й інші підстави виникнення представництва (ч. 3 ст. 237 ЦК). Обсяг і характер повноважень представника обумовлюються підставою його виникнення.

Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

Представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним або договірним. Це означає, що на вчинення правочину від імені особи, яку представляють, повинна бути згода представника, виражена в договорі або безпосередньо в довіреності. Різновидом добровільного договірного представництва є комерційне представництво (ст. 243 ЦК).

Представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна - при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається - за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових). [14]
3.2. Підстави припинення представництва в цивільному праві.

Відповідно до ст. 248 ЦК до них слід віднести: закінчення строку довіреності; скасування довіреності особою, яка її видала; відмову представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю; припинення юридичної особи, яка видала довіреність; припинення юридичної особи, якій видана довіреність; смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності; смерть особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У таких випадках представник зобов'язаний негайно повернути довіреність довірителю. Із припиненням представництва за довіреністю втрачає чинність передоручення. Слід зауважити, що у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає свої повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків.

Від припинення представництва за довіреністю слід відрізняти скасування довіреності, яке є одним із юридичних фактів, з якими закон пов'язує добровільне припинення правовідносин представництва.

Відповідно до ст. 249 ЦК особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може у будь-який час її скасувати. При цьому вона повинна негайно повідомити про це представника, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була видана довіреність. Відмова від цього права є нікчемною. Законом може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час.

Права та обов'язки щодо третіх осіб, що виникли внаслідок вчинення правочину представником до того, як він довідався або міг довідатися про скасування довіреності, зберігають чинність не тільки для особи, яка видала довіреність, а й для її правонаступників. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або могла знати, що дія довіреності припинилася.

Закон надає право не тільки особі, яка видала довіреність, скасувати її, а й право представнику відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю (ст. 250 ЦК). Відмова представника - це теж юридичний факт, з яким закон пов'язує припинення представницьких правовідносин.

Відмова від вчинення представницьких дій збігається за часом з обов'язком представника негайно повідомити про це особу, яку він представляє (ч. 1, ч. 2 ст. 250 ЦК).[8]

Проте якщо для особи, яка видала довіреність, право на її скасування, за правилом, не має обмежень (виняток, як уже зазначалося, стосується лише безвідкличних довіреностей), то представник обмежений у своєму праві відмовитися від вчинення певних дій. Так, відповідно до ч. З ст. 250 ЦК він не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання завданню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам.

Крім цього, якщо представник не повідомить особу, яку він представляє, про відмову від довіреності, або не вчинить дій, які були невідкладними для запобігання завданню збитків цій особі, він несе відповідальність перед особою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки (ч. 4 ст. 250 ЦК).[8]


ВИСНОВОК

У висновку даної курсової роботи можна підвести такі підсумки:

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, господарському та третейському суді).

Громадяни, виступають в якості представників, повинні володіти дієздатністю. Юридичні особи можуть бути представниками, якщо це не суперечить їх статутним завданням. Юридичні особи мають право у встановленому законом порядку відкривати спеціальні підрозділи для виконання представницьких функцій поза місцем їх знаходження; юридичні дії відбуваються керівником такого підрозділу на підставі довіреності відповідної юридичної особи.

У цивільному процесі представництво допускається по всіх справах і означає виконання представником від імені та в інтересах представленого процесуальних дій. Право вести справу в суді через представника належить сторонам та іншим бере участь у справі, при цьому громадянин має право особисто брати участь у процесі поряд зі своїм представником. Представництво інтересів неповнолітнього обвинуваченого або потерпілого здійснюють його законні представники.

Повноваження представника на вчинення кожної із зазначених дій має бути спеціально передбачено у довіреності, виданої в установленому законом порядку.

Підсумовуючи вище згадане можна сказати, що інститут представництва найбільш повно врегульовано в нашому законодавстві, і воно має велике значення в житті суспільства.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової,І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – Х. : Право, 2011. –Т. 1. – 656 с.

2.Цивільне право в Україні: Курс лекцій: У 6 - ти томах. Т.1. / Р.Б. Шишка (керівник авт. кол.), О.Л.Зайцев, Є.О.Мічурін та ін.; За ред. Р.Б.Шишки та В.А.Кройтора – Харків: Національний університет внутрішніх справ. 2004. – 417с.

3.Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. За ред. Є.О.Харитонова, О.І.Харитонової, Н.Ю.Голубєвої. 2-е вид., перероб. та доп. - К.: Правова єдність, 2009. - 744с. https://westudents.com.ua/glavy/72728-3-sklad-pravovdnosin- predstavnitstva.html

4. Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Види представництва

ПРАВО / ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ - ДЗЕРА О.В.https://westudents.com.ua/glavy/72427-3-vidi-predstavnitstva.html

5.Цивільне право ПідручникУ двох томах Том 1 За редакцією професорів В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького.2007.-336 с.

http://194.44.152.155/elib/local/r56.pdf

6.Цивільне право України: навчальний посібник / кол. авторів; за ред.

Г.Б. Яновицької, В.О. Кучера. – Львів: Львівський державний університет

внутрішніх справ, 2011. – 468 с

7.Доліненко Л. О. Цивільне право України: Навч. посіб. для студ. вищ. навч.

закл. / Л. О. Доліненко, С. О. Сарновська. — К.: МАУП, 2005. —384 с. — Бібліогр. у кінці розд.

8.Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. / Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–44. – Ст. 356.

9.Шаповал Л. І. Представництво в цивільному праві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.03 «Цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / Л. І. Шаповал. – К., 2007. – 22 с.

10.Дрішлюк А. І Добровільне представництво у цивільному праві України: Навчальний посібник / А. І. Дрішлюк, Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова. - К.: Консум, 2006. - 176 c.

11.Науково-практичний коментар до Сімейного кодексу України / за заг. ред. Є. О. Харитонова. Х. : ТОВ «Одіссей», 2006. 552 с.

12. Гражданский процессуальный кодекс Украины: Науч.практ. коммент. / Под ред. В.И. Тертышникова. – Х., 1999. – С. 93.

13.Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-прак­тичний коментар. - Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. - 576с.

14.Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. — Вид. 2, перероб. і доп. — К. : Істина, 2007.

15. Цивільне право : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт.кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєгова та ін. ; за ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. – Х. : Право, 2011. –Т. 1. – 656 с.

16. ПОНЯТТЯ, ПРАВОВІ ОЗНАКИ ТА ВИДИ ПРЕДСТАВНИЦТВА / Вісник Львівського університету / Г. Чернявська
скачати

© Усі права захищені
написати до нас