Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України

1 2 3 4

Ім'я файлу: Міністерство освіти і науки України.docx
Розширення: docx
Розмір: 63кб.
Дата: 29.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
Лабораторна робота 1-2.docx
Конкурентоспроможність продукції підприємства та шляхи її підвищ
Реферат№3_Басько_Андрій.doc
Реферат історія.docx
2 модуль.docx
Електронна_комерція_Метод_вказ_до_вик_лаб_роб_і_сам_роботи_.doc
Курсова робота ЕОМ Василечко А.І..docx
Планування аудиту 19.09.docx
Курсова робота_менеджмент_Тимофієв_Р_В_МН_ЛГ_3_7.docx
курсова робота docx.docx
Ярова.docx
Реферат№2_Дарага.docx
Вар_екз-практ_23вар-2022.docx

КУРСОВА РОБОТА

на тему : “Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України

Київ 2020р.
ЗМІСТ

ВСТУП

ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОЧИНУ.

КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОЧИНІВ.

УМОВИ ДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ.

ВИДИ НЕДІЙСНИХ ПРАВОЧИНІВ.

ПРАВОВІ НАСЛІДКИ ВИЗНАННЯ ПРАВОЧИНУ НЕДІЙСНИМ.

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Тема курсової роботи: “Правочини, які порушують публічний порядок за цивільним законодавством України”. Актуальність дослідження даної теми
полягає в тому, що правочини є вольовими актами, спрямованими на
досягнення певного правового результату. Цим правочини відрізняються від
такого виду юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють
правові наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права.

Також правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони
відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають
органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного
права;

Правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або
видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини
відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які
порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих
відносин.Воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення,
зміну, припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони
відрізняються від юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не
спрямоване на створення юридичних наслідків;

Правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними
суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого виду
юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше, об’єднують і
події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною особою і не
стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою виникнення у фізичних
осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і обов’язків.

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає,
що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків.

Об’єктом курсової роботи виступає такий інститут цивільного права як
правочини.

Предметом роботи є умови дійсності та недійсності різних видів
правочинів, правові наслідки визнання правочинів недійсним і т.п.

В даній роботі планується розглянути такі питання, як: поняття і ознаки
правочину, класифікація правочинів, умови дійсності правочинів, окремим
питанням будуть розглянуті окремі види недійсних правочинів, правові
наслідки визнання правочину недійсним. На нашу думку, саме такий підхід
до розгляду досліджуваного юридичного явища є максимально виправданим,
оскільки дає змогу якнайгрунтовніше дослідити обране питання курсової
роботи.

Під час виконання роботи був використаний науково-дослідницькій
інструментарій, без якого важко обійтися для повноцінного висвітлення
будь-якої теми. Були застосовані такі методи наукового-дослідження як
літературний метод, метод аналізу та синтезу, метод порівняння та
узагальнення.

Гадаємо, що написання даної роботи дає змогу не тільки краще зрозуміти
особливості дійсності та недійсності правочинів, визначення головних
видів правочинів та їх характерні особливості, але й набути необхідного
досвіду щодо науково-пошукової роботи, навички якої можуть стати в
нагоді в подальшому.

1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРАВОЧИНУ

Законодавче визначення правочину міститься в ст.202 ЦК, яка передбачає,
що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення
цивільних прав та обов’язків.

Однак це формулювання потребує деяких уточнень. По-перше, слід уточнити,
хто може вчиняти правочини. У ст.202 ЦК зазначено, що правочини можуть
вчиняти особи. Відповідно до ч.І ст.2 ЦК особами є лише такі учасники
цивільних відносин, як фізичні та юридичні особи [2, ст.202]. Отже, на
перший погляд, вчиняти правочини можуть лише зазначені особи.

Проте ч.2 ст.2 ЦК передбачає, що учасниками цивільних відносин, крім
осіб, є також держава Україна, Автономна Республіка Крим, териториальні
громади та інші суб’єкти публічного права. Причому згідно зі ст.ст.
167-169 ЦК зазначені суб’єкти публічного права діють у цивільних
відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин. Звідси
випливає, що й правочини вони мають право вчиняти так само, як і фізичні
та юридичні особи.

Отже, при визначенні поняття “правочин” треба вести мову не про дію
особи, а про дію суб’єкта цивільного права.

По-друге, слід уточнити наслідки, на досягнення яких може бути
спрямована дія, що є правочином. Тут слід враховувати, що положення ч.І
ст.202 ЦК стосовно того, що правочин — це дія особи, спрямована на
виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків, слід
тлумачити розширено в тому сенсі, що правочини можуть бути також
підставою інших видозмін правовідносин. Наприклад, правочин може бути
підставою призупинення, поновлення, реалізації правовідносин тощо. При
цьому він може бути одночасно і підставою припинення одних та підставою
виникнення або зміни інших правовідносин. Наприклад, продаж наймачем
орендованого майна третій особі спричиняє припинення договору оренди і
водночас є підставою виникнення правовідносин відповідальності за
порушення договору оренди [9, с.194].

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

1) правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного
правового результату. Цим правочини відрізняються від такого виду
юридичних фактів, як події, які відбуваються та створюють правові
наслідки незалежно від волі суб’єктів цивільного права;

2) правочини завжди є діями суб’єкта цивільних відносин. Цим вони
відрізняються від адміністративних актів (актів управління), які видають
органи державної влади та управління, виступаючи як суб’єкти публічного
права;

3) правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або
видозміни регульованих цивільних правовідносин. Цим правочини
відрізняються від такого виду юридичних фактів, як делікти, які
порушують цивільні права і спричиняють виникнення регульованих відносин;

4) воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну,
припинення тощо цивільних прав і обов’язків. Цим вони відрізняються від
юридичних вчинків, де волевиявлення спеціально не спрямоване на
створення юридичних наслідків;

5) правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між
різними суб’єктами цивільного права. Цим вони відрізняються від такого
виду юридичних фактів, як акти цивільного стану, які, по-перше,
об’єднують і події, і дії; по-друге, нерозривно пов’язані з фізичною
особою і не стосуються осіб юридичних; по-третє, є передумовою
виникнення у фізичних осіб можливості бути суб’єктом цивільних прав і
обов’язків.

Одним з практично важливих (особливо при виникненні спору) є питання про
місце вчинення правочинів.

Закон розрізняє два випадки визначення місця вчинення правочину: 1)
стосовно вчинення одностороннього правочину; 2) стосовно вчинення дво-
або багатостороннього правочину (договору).

Стосовно одностороннього правочину правило про встановлення місця його
вчинення безпосередньо сформульоване у ст.211 ЦК. місцем вчинення є
місце волевиявлення сторони. Волевиявлення можливе у різних формах:
усній, письмовій, з нотаріальним посвідченням, з наступною державною
реєстрацією (ст.ст.207-210 ЦК). Відповідно форма волевиявлення може
полегшувати або ускладнювати встановлення місця вчинення правочину.
Зокрема, практично неможливо встановити місце вчинення одностороннього
правочину, вчиненого в усній формі. Досить складно встановити місце
вчинення правочину, вчиненого у простій письмовій формі, хіба Що у ньому
самому може міститися вказівка на таке місце або воно може випливати зі
змісту правочину. Наприклад, довіреність у простій письмовій формі може
бути посвідчена посадовою особою за місцем перебування або проживання
особи, яка її видає (ст.245 ЦК). Отже, і місцем видачі довіреності буде
вважатися місце, де засвідчено підпис того, хто її видав. Простіше
встановити місце вчинення правочину, якщо він посвідчується нотаріально.
Наприклад, місцем вчинення заповіту є місце, де він був складений і
нотаріально посвідчений (ст.ст. 1247, 1248 ЦК).

Місце вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору)
визначається відповідно до правил ст.647 ЦК. Ця норма передбачає, що
договір є укладеним у місці проживання фізичної особи (ст.29 ЦК) або за
місцезнаходженням юридичної особи (ст.93 ЦК), яка зробила пропозицію
укласти договір, якщо інше не встановлено договором.

Певні труднощі викликає встановлення місця вчинення правочину, який
підлягає державній реєстрації, у випадку коли укладення договору
відбулося в одному місці, а реєстрація — в іншому. Оскільки такий
правочин набуває чинності з моменту його державної реєстрації (ст.210
ЦК), то вирішальне значення мусить мати не місце волевиявлення чи місце
проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, а місце
державної реєстрації правочину. Адже до реєстрації правочин вважається
таким, що не укладений взагалі [2, ст.210].

2. КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВОЧИНІВ

Класифікація правочинів можлива за різними підставами.

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють
на односторонні, двосторонні і багатосторонні. Саме така класифікація
запропонована як визначальна в ст.202 ЦК.

Односторонній правочин — це дія (волевиявлення) однієї сторони,
спрямована на набуття, зміну, припинення тощо цивільних прав і
обов’язків (видача довіреності, складання заповіту). Ця сторона може
бути представлена однією або кількома особами.

Односторонній правочин, як правило, може створювати обов’язки лише для
особи, яка його вчинила. Проте у випадках, встановлених законом, або за
домовленістю з іншими особами односторонній правочин може створювати
обов’язки також для інших осіб.

До правовідносин, які виникли з односторонніх правочинів, застосовуються
загальні правила про зобов’язання та договори, якщо це не суперечить
актам цивільного законодавства або суті одностороннього правочину.

Двосторонній правочин — це погоджена дія двох сторін, спрямована на
встановлення, зміну, припинення тощо цивільних правовідносин.
Двосторонні правочини — це договори, для яких характерне узгоджене
волевиявлення двох сторін.

Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в
яких беруть участь три і більше сторони. Прикладом такого правочину є
договір про спільну діяльність (ст. 1130 ЦК). Слід звернути увагу на те,
що в цьому договорі волевиявлення сторін має двояку природу. З одного
боку, це взаємне волевиявлення щодо встановлення або видозміни
правовідносин між учасниками, з іншого — спільне волевиявлення,
спрямоване на досягнення спільної мети.

Стороною як двостороннього, так і багатостороннього правочину (договору)
може бути кілька осіб.

2) Залежно від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати
зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяють на сплатні й
безоплатні.

У безоплатних правочинах обов’язок здійснити матеріальні витрати має
лише одна із сторін. Інша сторона не обтяжена будь-якими обов’язками.
Прикладом може бути договір дарування, в якому одна сторона безоплатно
передає майно у власність іншій.

Сплатні правочини характерні наявністю зустрічного еквівалентного
надання матеріальних чи нематеріальних благ. Наприклад, в договорі
купівлі-продажу одна сторона передає майно, але замість нього отримує
його вартість у грошах.

3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони
поділяються на консенсуальні й реальні.

Консенсуальним є правочин, у якому для настання правових наслідків
достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З
моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним. У його сторін
виникають відповідні права і обов’язки. Так, досягнення сторонами
договору купівлі-продажу згоди щодо предмета й ціни породжує обов’язок
продавця передати річ у власність покупця і зустрічний обов’язок покупця
сплатити певну грошову суму.

Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін
недостатньо. Необхідною є також передача речі. Поки вона не відбудеться,
правочин не вважається укладеним. Прикладом реальної угоди є договір
позики. Доки гроші не передані позичальнику, права і обов’язки у сторін
не виникають. Отже, обіцянка дати гроші у позику не означає, що
потенційний позичальник набуває права вимагати виконання цієї обіцянки.

Потрібно звернути увагу на те, що оскільки в консенсуальних правочинах
момент укладення і момент виконання не збігаються, а в реальних —
збігаються, то консенсуальні договори завжди є взаємними, а реальні —
односторонніми [9, с.197].

4) Залежно від значення підстави (цілі) правочину для його дійсності,
угоди поділяються на абстрактні й каузальні.

Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються
каузальними. До них належить більша частина цивільно-правових договорів
(купівля-продаж, доручення, зберігання тощо).

Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх
здійснення. Найбільш яскравим прикладом абстрактного правочину є видача
векселя. Вексель містить зобов’язання однієї особи сплатити певну
грошову суму іншій особі, але при цьому не мають значення підстави, з
яких було видано вексель: чи була позика, чи купівля-продаж, чи ще щось
(ст.198 ЦК).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і
обов’язків, правочини бувають строковими і безстроковими.

У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх У дію, ні
момент припинення. Така угода, як правило, негайно набирає чинності і
припиняється на вимогу однієї із сторін (наприклад, договір майнового
найму, укладений на невизначений термін).

Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін
прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення
тощо.

Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення,
зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з
настанням певної обставини. Для того, щоб правочин був визнаним умовним,
ця обставина мусить мати місце в майбутньому, і до того ж невідомо,
настане вона чи ні.

Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає
завжди, а от умова може настати, а може і не настати (ст.212 ЦК).

Залежно від того, чи пов’язують сторони з нею виникнення, зміну, чи
припинення правовідносин, умова може бути відкладальною або
скасувальною.

Якщо настання умови спричиняє виникнення, зміну або інші видозміни
цивільних прав і обов’язків, то це умова відкладальна. Наприклад, якщо
здачу квартири в оренду пов’язують з вступом сина до вищого навчального
закладу, то має місце відкладальна умова.

Якщо настання умови спричиняє припинення цивільних прав і обов’язків, то
це умова скасувальна. Наприклад, якщо квартира здана в оренду до вступу
сина до вищого навчального закладу, то має місце скасувальна умова.

Частинами 3, 4 ст.212 ЦК передбачені засоби запобігання недобросовісному
сприянню настання умови або створенню перешкод для настання умови з боку
учасників правочину. Так, якщо настанню обставини, що є умовою набрання
чинності або припинення правочину недобросовісно перешкоджала сторона,
якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала. Навпаки, якщо
сторона, якій це вигідно, недобросовісно сприяла настанню обставини, з
якою сторони пов’язують виникнення, припинення або видозміни
правовідносин, то припускається, що ця обставина не настала. Таким
чином, і в одному, і в другому випадку умова ніби захищається від
стороннього впливу і їй повертаються властивості факту об’єктивної
дійсності.

Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: легітарні (такі,
що мають основою приписи закону) і волюнтарні (не передбачені законом,
але укладаються особами у результаті їх вільного волевиявлення); усні та
письмові (ст.205 ЦК); умовні та безумовні (ст.212 ЦК); біржові (такі, що
укладаються на біржах і стосовно біржових товарів) і небіржові;
фідуціарні (такі, що мають довірчий характер, внаслідок чого втрата
довір’я сторін одна до одної може спричинити розірвання договору в
односторонньому порядку — доручення, комісія та інші) та звичайно

3. УМОВИ ДІЙСНОСТІ ПРАВОЧИНІВ

Умовами чинності правочинів є дотримання вимог:

1) щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам
цивільного законодавства та моральним засадам суспільства (ч. 1 ст.203
ЦК), тобто фізичні та юридичні особи мають враховувати вимоги щодо
здійснення цивільних прав, встановлені в ст.ст. 12, 13 ЦК та інших
актах цивільного законодавства;

2) щодо наявності правочиноздатності суб’єктів правочину. Пра-вочини
можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної
дієздатності (ч.2 ст.203, ст.ст.30-32, 34-39, 41, 42, 92 ЦК);

3) щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта

1 2 3 4

скачати