Зміст
Вступ…………………………………………………………………………………...2
Розділ1. Загальні положення про форми власності
Класифікація форм права власності …………………………………………..4
Характеристика форм права власності
1.2.1 Власність Українського народу………………………………………………..5
1.2.2 Приватна власність……………………………………………………………....6
1.2.3 Державна власність……………………………………………………………....8
1.2.4 Комунальна власність………………………………………………………….13
Розділ 2. Види права власності залежно від правового режиму
2.1. Право власності на землю ( земельну ділянку)………………………………..15
2.1.1. Право власника на набуття та забудову земельної ділянки……………….17
2.1.2. Припинення права власності на землю ( земельну ділянку)……………….21
2.2. Право власності на житло та способи його набуття…………………………..24
Висновки……………………………………………………………………………..30
Списки використаної літератури ………………………………………………..33
Вступ
Дуже великого значення набувають відносини власності. Право власності – це фундамент, на якому будується правова система будь-якої країни. Звідси цілком зрозуміла важливість теоретичного і практичного вирішення проблеми становлення права власності в Україні.
Актуальність дослідження полягає в тому що категорію власності необхідно розглядати з двох боків: економічного змісту та юридичної форми. Економічний зміст власності, полягає у відособленому присвоєнні результатів економічної діяльності людей і реалізується як соціально-економічні відносини між людьми.
Відносини власності у юридичній формі, яка реалізується в дії трьох атрибутів: права володіння, права розпорядження і права користування. Вони охоплюють всю економічну систему і, природно, обумовлюють відносини з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. З проблемами власності ми стикаємося щоденно протягом усього життя.
Основою ринкової економіки, в тому числі регульованої державою, виступає приватна власність у її різноманітних формах. Різноманіття форм власності відбиває різний ступінь розвитку продуктивних сил і організаційно-економічних відносин, неоднакову міру усуспільнення виробництва в різних сферах господарювання. Узагальнюючи сучасні підходи до тлумачення критеріїв класифікації форм власності, можна сформулювати такі положення.
На сьогодні за ознакою присвоєння або за складом суб'єктів усе різноманіття форм власності зводиться до таких трьох груп - приватна, колективна і державна.
Питанню права власності було присвячено чимало праць вчених, це зокрема роботи: О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцова, О.О. Підопригори, Є.О. Суханова, В. Чанкіна, В.Маслова, Д. Генкіна, Ю.Толстого, А. Венедиктова та ін.
Попри наявний масив наукових розробок з досліджуваного питання, нині невирішеними залишаються проблемні питання колізійності норм вітчизняного законодавства про форми права власності, відсутність єдності в поглядах науковців щодо вдосконалення вітчизняного законодавства в частині форм права власності тощо.
В сфері цивільного законодавства, що регулює форми власності в Україні, діє чимало нормативних актів. Однак відсутність єдиного кодифікованого акта, який закріпив би основні положення права власності, зумовлює виникненя цілого ряду проблем. Необхідність подальшого зміцнення законності у сфері нормотворчості постійно потребує підвищення рівня організації відомчих нормативних актів.
Метою дослідження є розкриття сутності форм права власності та виявлення істотних проблем, недоліків і прогалин у чинному законодавстві, розробки конкретних пропозицій щодо шляхів і методів їх вирішення.
Завдання дослідження полягають у наступному:
- проаналізувати формування інституту права власності в Україні;
- розкрити зміст форм права власності;
- охарактеризувати особливості форм права власності в Україні на сучасному етапі;
- дослідити проблеми права власності українського народу.
Об’єктом дослідження виступає інститут права власності та особливості його функціонування на сучасному етапі розвитку нашої держави.
Предмет дослідження складає система нормативних актів, що регулюють цивільно-правивий інститут форм права власності.
Методи дослідження. При написанні курсової роботи були використанні порівняльно-правовий, системно-структурний, історико-правовий та логіко-юридичний методи.
Розділ1. Загальні положення про форми власності
Класифікація форм права власності
Жоден з чинних нормативно – правових актів в Україні не визначає чітко вичерпний перелік форм права власності.
Відповідно до норм Закону України «Про власність», власність в Україні виступає в чотирьох формах: власність Українського народу, приватна, комунальна, державна [17].
1.Власність Українського народу, тобто земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної ( морської) економічної зони;
2.Приватна власність, тобто майнові та особисто немайнові блага конкретної фізичної або юридичної особи ( житлові будинки, транспортні засобі та інше майно споживчого та виробничого призначення);
3.Державна власність, тобто майно, в тому числі грошові кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій ( єдина енергетична система, системи зв'язку, транспорт загального користування, кошти державного бюджету);
4.Комунальна власність, тобто майно, що належить територіальній громаді села, селища, міста і необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території.
У Конституції питанню форм власності присвячені ст. 13 і ст. 41 [1]. У них не згадується така форма власності як колективна. Але ніде й не зафіксовано, що її не існує і, в Конституції не наведено вичерпного переліку всіх існуючих в Україні форм власності. Тому, говорити однозначно, що існування колективної форми власності суперечить Конституції, не можна. Концептуальні зміни в регулюванні інституту права власності відбулись з прийняттям нового Цивільного кодексу України. На відміну від Конституції України та Закону України «Про власність» , Цивільний кодекс України не містить в жодній статті категорії форм власності.
Тобто за первісним змістом норм Цивільного кодексу України, цей акт не визнавав таких категорій як форми чи види власності. Не використовуючи категорії форми власності, Цивільний кодекс України містить окремі статті, присвячені праву власності Українського народу, праву приватної власності, праву комунальної власності та праву державної власності. Таким чином, у Цивільному кодексі України втілено модель, згідно з якою існує єдине право власності із однаковим для всіх суб’єктів цього права змістом та загальними ознаками, у якого можуть бути різні суб’єкти (Український народ, особи, держава Україна,територіальні громади) [5].
1.2. Характеристика форм права власності
1.Власність Українського народу
При дослідженні даної теми,можна виділити що, в ній відтворюється положення статті 13 Конституції України [1], в якій закріплено, що «земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об´єктами права власності Українського народу». Враховуючи природу цієї статті, можна дійти висновку, що Український народ визнається самостійним суб´єктом права власності нарівні з державою та окремими особами тощо.
Серед фахівців виникає питання, чи не призведе визнання права власності, зокрема на землю народу в цілому, і окремої особи на окрему ділянку землі до подвійного права власності. На думку В.В. Носіка, земля як об´єкт права власності Українського народу пов´язана з тим, що суверенітет України поширюється на всю її територію (ст.2 Конституції України), а носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ (ст.5). Таким чином, Конституція України, закріплюючи верховенство народу на всій території, яку займає Україна і яка обмежена кордонами з іншими країнами, відображає ставлення (право) Українського народу до землі як до території держави, як до об´єкта природи, а не до конкретних ділянок, розмежованих на земельній території держави для спеціального використання. Конституція визначає просторові межі суверенітету Українського народу, закріплює право верховенства народу на земельну територію як вираження політичного панування над певною частиною земної кулі.
Як зазначає інший автор — Я.М.Шевченко, поєднання належності права власності українського народу і водночас його здійснення від імені власника дає змогу робити висновок, що власність українського народу є водночас державною власністю. З іншого боку, право власності на землю не є лише правом держави. Необхідно, на думку автора, розрізняти ті випадки, коли право власності на землю торкається інтересів суспільства в цілому — тоді земля визначається як об´єкт права власності Українського народу (відповідно і держави), і ті випадки, коли, згідно з Конституцією, людині належить і гарантується право власності на землю.
Органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що відноситься до об´єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються сфери управління зазначеним майном.
Зміст вище зазначеного полягає у правовому гарантуванні доступу до користування природними об´єктами права власності Українського народу, але таке користування має відбуватися відповідно до меж, які встановлюються законом [16].
2.Приватна власність
Право приватної власності є головною правовою формою насамперед індивідуального привласнення благ в усіх країнах з ринковою економікою. До введення в дію нового ЦК суб'єктами права приватної власності могли бути лише фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства). Однак коментована стаття визнає приватною власністю також власність юридичних осіб. Зрозуміло, що суб'єктами права приватної власності можуть бути лише юридичні особи недержавної та не комунальної форми власності, незалежно від їх організаційно-правової форми. До цього, відповідно із Законом України "Про власність", який згідно із Законом від 27.04.2007 р. втратив чинність, такі юридичні особи виступали суб'єктами права колективної власності [17].
Як випливає зі змісту ст. 13 Конституції України, не можуть перебувати у власності громадян чи юридичних осіб об'єкти права виключної власності народу України.
Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні перебувати у власності окремих суб'єктів права взагалі, або об'єкти, які мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. (з наступними змінами й доповненнями) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках N 1 і N 2
В Додатку N 1 перераховуються, зокрема, зброя, боєприпаси (крім мисливської та пневматичної зброї), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси. До переліку, що міститься в Додатку N 2, входять вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети й револьвери та деякі види пневматичної зброї, пам'ятки історії і культури, радіоактивні речовини. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності дозволу відповідних органів (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).
Не можуть перебувати у власності іноземних громадян землі сільськогосподарського призначення, а якщо вони отримали такі землі в порядку спадкування, то мають провести їх відчуження впродовж одного року (ст. 81 Земельного кодексу України).
Також стаття 325 Цивільного кодексу України встановлює лише один виняток із правила про те, що склад, кількість та вартість об'єктів права власності фізичних та юридичних осіб не обмежується. Цей виняток стосується розмірів земельної ділянки. Так, п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу України встановлено мораторій на придбання фізичними та юридичними особами земель сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 га, яка може бути збільшена в разі успадкування земельних ділянок за законом. Ст. 5 ЗУ "Про особисте селянське господарство" встановлює, що для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду.
Наведена норма дещо відрізняється від змісту ч. 3 ст. 13 Закону України "Про власність", яка передбачала, що склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом. В окремих законодавчих актах зберігаються норми, які тією чи іншою мірою закріплюють кількісні чи якісні показники об'єктів права власності фізичних та юридичних осіб. Так, Законом України "Про банки та банківську діяльність" (ст. 48) спеціалізованим банкам (за винятком ощадного) забороняється залучати вклади від фізичних осіб в обсягах, що перевищують 5 % капіталу банків, а також мати у власності нерухоме майно на суму більше ніж 25 % капіталу, за певними винятками. Законодавство встановлює для суб'єктів господарювання певні обмеження щодо розмірів їх активів (майна), часток (акцій, паїв) з метою недопущення монопольного становища на ринку, для створення господарських товариств встановлюються мінімальні розміри їх статутного капіталу та ін. [16].
3. Державна власність
У ст. 34 Закону України "Про власність", який втратив чинність згідно із ЗУ від 27.04.2007 р. було викладено деталізований перелік об'єктів права загальнодержавної (республіканської) власності [17]. В новому ЦК законодавець відмовився від такого підходу, обмежившись лаконічною нормою, з якої однозначно випливає, що в державній власності може бути будь-яке майно без жодних обмежень. Правова природа права державної та комунальної власності є досить складною та динамічною. Вивчити питання цієї теми неможливо без звернення до історії становлення цих форм публічної власності. В радянський період державна власність була домінуючою, а її питома вага у всьому національному багатстві Союзу РСР становила більше 90 відсотків. При цьому її єдиним суб'єктом була держава в особі Союзу РСР. Союзні республіки юридично не визнавалися власниками тієї чи іншої частини державної власності, розташованої на їх території. В ст. 21 Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року було записано, що "держава є єдиним власником всього державного майна". Дана норма відповідно була відтворена в цивільних кодексах усіх союзних республік.
Союзні республіки колишнього СРСР вперше були визнані суб'єктами права державної власності Законом СРСР "Про власність в СРСР" від 6 березня 1990 року, в якому як різновиди державної власності були передбачені: загальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних округів, власність адміністративно-територіальних утворень. Україна була визнана безпосередньо власником, розташованого на її території та іншого майна, Декларацією про державний суверенітет України, Законом "Про економічну самостійність Української РСР", але детальне врегулювання державна власність отримала в Законі "Про власність". При цьому варто враховувати, що формування правових засад державної власності має два етапи: перший - до прийняття в 1996 році Конституції України, другий - після прийняття Конституції України.
На першому етапі відповідно до Закону "Про власність" до державної власності були віднесені загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність). Іншими словами, республіканська і комунальна власність визнавалися різновидами державної власності. У Законі "Про власність" окремо була виділена виключна власність народу України, яка за своєю економіко-правовою природою також є різновидом державної власності. Особливістю права державної власності цього періоду стало те, що її суб'єктами були визнані:
- суб'єктом права загальнодержавної власності - держава в особі Верховної Ради України;
- суб'єктами права комунальної власності - адміністративно-територіальні одиниці в особі відповідних Рад депутатів;
- суб'єктами права державної власності на землю - Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком загальнодержавних земель; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради - на землі в межах їх територій, за винятком загальнодержавних земель. Таким чином для першого етапу розвитку права державної власності характерна її багатосуб'єктність, що з позицій цивілістичної науки не можна вважати вдалим законодавчим рішенням.
На другому етапі відбулися істотні зміни у структурі державної власності. У новій Конституції України 1996 року були передбачені виключна власність Українського народу, державна власність і власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (статті 13, 14, 142). Отже, за Конституцією України комунальна власність стала відокремленою від державної власності як юридично, так і економічно, а відтак набула ознак самостійної форми власності. Однак у Законі "Про власність" відповідні конституційні новели не знайшли поки що адекватного відображення. Тому питання державної та комунальної власності необхідно вивчати з врахуванням зазначених змін у праві державної власності. Обов'язково необхідно ознайомитися з відповідними положеннями Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", в якому міститься чимало норм, присвячених праву комунальної власності, управління нею.
Досить складним для вивчення може виявитися питання здійснення права державної та комунальної власності. Суб'єкти права державної та комунальної власності здійснюють належні їм правомочності власника, використовуючи, зокрема, особливий правовий інститут - управління. Таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали відповідно Верховна Рада України, місцеві ради народних депутатів та уповноважені ними державні органи (ст. 33 Закону України "Про власність", а після прийняття нової Конституції України - безпосередньо Кабінет Міністрів України щодо державної власності, територіальні громади щодо комунальної власності та уповноважені ними органи.
Система управління державною та комунальною власністю досить складна, неодноразово змінювалася.
Не можна обійти увагою статус Фонду державного майна України, який також має певні повноваження в сфері управління державною власністю. Однак ці повноваження досить обмежені і зводяться в основному до того, що Фонд здійснює права розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств, здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна державних підприємств, здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і організацій, їх структурних підрозділів.
Основоположні принципи здійснення правомочностей щодо комунальної власності сформульовано в ст. 143 Конституції України, згідно з якою територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності і утворюють, реорганізовують та ліквідують комунальні підприємства, організації та установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю [16].
Для ефективного використання майна у виробничо-господарській діяльності, у соціально-культурній сфері певна його частина передається створюваним державним (комерційним або державним казенним) підприємствам, установам, за якими майно закріплюється на праві господарського відання або на праві оперативного управління (ст. 73 ГК). Тут надзвичайно важливо правильно розмежувати ці дві конструкції правових режимів майна державних та комунальних юридичних осіб. Для цього в першу чергу необхідно уважно проаналізувати відповідні положення Господарського кодексу (ГК) України [3].
Згідно ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Згідно ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується та розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Відповідно до ГК України за державними комерційними підприємствами майно закріплюється на праві господарського відання, а за казенними підприємствами - на праві оперативного управління, зміст яких визначається статтями 136 - 137 ГК.
Правовий статус казенних підприємств вперше був визначений Законом "Про підприємства в Україні" (статті 2, 10, 37 - 39) та положеннями Тимчасового статуту казенного підприємства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р., а з 1 січня 2004 р. - також Господарським кодексом України. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується державним майном, а розпоряджається майном, що належить до основних фондів, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти цим майном.
Створюються казенні підприємства за рішенням Кабінету Міністрів України шляхом перетворення державних підприємств, що не підлягають приватизації. Таке рішення приймається, зокрема, якщо підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися лише державним підприємством, або якщо головним споживачем продукції підприємства (більш ніж 50 %) є держава, або якщо підприємство є суб'єктом природних монополій. Види природних монополій визначаються, зокрема, законами України "Про природні монополії", "Про транспорт", "Про телекомунікації", "Про залізничний транспорт", Повітряним кодексом України, Кодексом торговельного мореплавства України. За рішенням Кабінету Міністрів України здійснюються також ліквідація та реорганізація казенного підприємства. Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Відповідно до ст. 76 ГК України орган, до сфери управління якого входить казенне підприємство, затверджує його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл.
За загальним правилом, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями в повному обсязі коштами та іншим майном, за винятком основних фондів. Лише в разі недостатності таких коштів і майна відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе власник, тобто держава [16].
Майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті й можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійного розпорядження доходами від такої діяльності й майном, придбаним за рахунок цих доходів. Державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку відповідальність несе власник.
1 2 3