Ім'я файлу: lekc1-msl.doc
Розширення: doc
Розмір: 112кб.
Дата: 25.05.2021
Пов'язані файли:
Є.В Культишов_ВИПУСКНА РОБОТА.docx
ЗРАЗОК_ВИПУСКНА РОБОТА.docx
Професійна та корпоративна єтика.docx
Філософія та організація права.doc



ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1.Імплементація правових стандартів з прав людини в правове поле України.

2.
2 Поняття та види міжнародно-правових стандартів з прав людини.

2. Забезпечення реалізації прав і свобод особи в міжнародній практиці.

3. Міжнародно-правова відповідальність за порушення прав людини.

4. Імплементація міжнародно-правових стандартів з прав людини в правове поле України.

Рекомендована література:




1. Імплементація міжнародно-правових стандартів з прав людини в правове поле України
Держави, що взяли на себе зобов'язання виконувати міжнародні документи про права людини, повинні керуватися принципами і нормами цих угод у своєму внутрішньому законодавстві та зобов'язані створити умови для здійснення і захисту прав кожної людини. Практично всі сучасні конституції демократичних держав містять норми, які у загальній формі гарантують непорушність основних прав людини. Україна є стороною практично всіх багатосторонніх конвенцій Організації Об’єднаних Націй в галузі прав людини.

Імплементація це фактична реалізація міжнародних зобов’язань на внутрішньодержавному рівні, а також конкретний спосіб включення міжнародно-правових норм в національну правову систему. Кожна держава сама визначає засоби і методи імплементації. В міжнародному договорі може бути передбачена необхідність видання закону або іншого акту для його здійснення. В ряді держав ратифіковані міжнародні договори автоматично стають частиною національного законодавства.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною радою України, є частиною національного законодавства. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. встановлює, що чинні міжнародні договори України застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Оцінюючи в цілому комплекс конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні, можемо переконатися, що він в цілому відповідає положенням Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., які ратифіковані Україною. Значною мірою цей комплекс узгоджується і з Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1955 р. та протоколами до неї.

Як вже зазначалося, міжнародні стандарти прав людинице закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави.

Йдеться, отже, про своєрідні взірці («еталони»), на які покликані орієнтуватись у своїй діяльності держави та інші учасники міжнародного співробітництва. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 р., яка зазвичай визнається найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця Декларація прийнята як «взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави».

Щоб детальніше охарактеризувати зазначені стандарти, їх можна класифікувати за різними критеріями так:

1) залежно від онтологічного статусуномінальні (тобто термінологічні, текстові) та фактичні (змістовні). До перших належать «лише самі назви» (перелік, «номенклатура») прав і свобод людини, котрі використовуються у найрізноманітніших міжнародних актах, документах, а до других – зафіксовані у цих джерелах змістовні та обсягові (кількісні) показники таких прав і свобод;

2) за сферою діївсесвітні (загальнолюдські, глобальні) та регіональні (континентальні);

3) за характером обов'язковості впровадженняюридичні (тобто такі, втілення яких є формально обов'язковим для певних держав і може забезпечуватись застосуванням міжнародних санкцій) та морально-політичні (позбавлені формальної обов'язковості).

Реалізація міжнародно-правових стандартів прав і свобод людини у внутрішньодержавну практику відбувається шляхом, так званої, імплементації. Взагалі, імплементація міжнародних актівце здійснювана міжнародними і державними органами діяльність із втілення норм та інших положень цих актів у національну юридичну практику. Власне національна імплементація має місце тоді, коли таку діяльність здійснюють державні органи, вдаючись до відповідних національних юридичних засобів.

Національна імплементація саме міжнародних стандартів прав людини відбувається за такими стадіями:

1. Державне визнання прав людини(шляхом їх проголошення, закріплення у Конституції та інших законах, участі держави у прийнятті та ратифікації відповідних міжнародних актів тощо).

2. Етапізація здійснення прав людини. Йдеться про необхідність виділити серед них, ті, для використання яких у суспільстві, державі вже існують усі необхідні загальносоціальні умови та засоби (передовсім економічні, матеріальні), або ж ті, реалізація яких не вимагає відчутних матеріальних витрат. До цієї – першої групи найчастіше належать особисті (громадянські) і політичні права. До другої групи, слід віднести права людини, здійснення яких, так чи інакше, вимагає значних витрат, насамперед матеріальних. Це зазвичай права економічні та соціальні. Якщо у розпорядженні суспільства, держави є засоби, необхідні для забезпечення реальності здійснення кожною особою певного права, що належить до другої групи, тоді така можливість може бути забезпечена і юридичними гарантіями її використання, а отже, може стати повноцінним суб'єктивним юридичним правом.

У разі, коли «загальносоціальні» засоби поки що відсутні і мають поступово нагромадитися лише у перспективі, відповідне право людини може бути «названо», задекларовано державою лише як намір, мета, прагнення, що спрямує її діяльність на стимулювання поступового формування відповідних умов. Будь-які спроби гарантувати юридичними засобами те «право», яке соціально (матеріально) не забезпечене, виявляться марними, виглядатимуть своєрідним державно-юридичним лицемірством, яке здатне продукувати юридичні ілюзії, правовий скептицизм і нігілізм, дискредитувати конституційне та інше законодавство. До речі, про те, що права людини мусять забезпечуватися державою «поступово», у «максимальних межах наявних ресурсів», йде мова й у ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.

3. Інституціоналізація здійснення прав людини. Йдеться про утворення або визначення тих державних органів, інших державних організацій, посадових осіб, на які спеціально покладається обов'язок сприяння забезпеченню реалізації, охорони та захисту прав людини. Одним із напрямів діяльності тут виступає розширення юридичних та загально-соціальних можливостей «традиційних», тобто вже існуючих, державних структур (зокрема судових, правоохоронних, прокурорських тощо), іншим же напрямом є запровадження нових інституцій (скажімо, в Україні – Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, Уповноваженого Президента України з прав дитини тощо).

4. Інтерпретація та конкретизація юридичних актів щодо прав людини.Необхідність вдатися до цих «операцій» об'єктивно зумовлюється залежністю розуміння міжнародних стандартів (документів, у яких закріплено основні права і свободи людини) принаймні від:

- рівня розвитку як людства в цілому, так і його окремих осередків, частин;

- конкретно-історичних умов, за яких сформувалися і діють суб'єкти інтерпретації та реалізації прав людини;

- специфічних групових інтересів тієї частини соціально неоднорідного суспільства (іншого нині і не існує), представником і виразником якої об'єктивно (свідомо чи несвідомо) виступає інтерпретатор відповідного «міжнародного стандарту» або ж закону держави.

Інтерпретація та конкретизація законодавства з питань прав людини необхідна, зокрема, задля уніфікації його розуміння у державно-юридичному регулюванні, без чого неможливо забезпечити рівність перед законом усіх, на кого він поширюється. Надзвичайно важливого значення набувають ці операції й у визначенні наперед меж (обмежуванні) прав людини. Такі межі залежать і від можливостей, накопичених суспільством на даний момент його розвитку, і від біологічних «параметрів» людини, і від прав інших суб'єктів суспільного життя – як індивідуальних, так і колективних (остання обставина прямо визначена у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р.).

5. Процедуризація реалізації прав людини. Після закріплення у законі права людини нерідко виникає необхідність дати відповідь на запитання: як саме їх реалізувати – якими діями, в якій послідовності, в якій формі, в якому порядку тощо? Без процесуального забезпечення такі права і свободи ризикують залишитися нездійсненими, навіть, якщо для їх реалізації в суспільстві вже існують необхідні загальносоціальні умови й засоби.

У випадках, коли право людини може бути здійснене лише власними діями уповноваженого суб'єкта (скажімо, право на сповідування певної релігії), необхідності в юридичній процедуризації, зазвичай, не виникає. Коли ж суб'єктивне юридичне право (а отже, й відповідне право людини) не може бути здійснено без певних дій інших суб'єктів (наприклад, право на пенсійне забезпечення), процедуризація є конче потрібною. Юридичні «параметри» процедури зумовлюються, насамперед, сферою правового регулювання, галузевою належністю відповідного суб'єктивного права і виражаються в особливостях методу впливу на поведінку уповноважених та зобов'язаних осіб (це, зокрема, способи встановлення юридичних прав і обов'язків; ступінь визначеності, конкретності, формалізованості останніх; діяльнісні, матеріальні, часові та інші «фізичні» показники процедурних дій; засоби забезпечення процесуальних прав і обов'язків).

6. Встановлення і реалізація юридичних засобів охорони та захисту прав людини. Засоби охорони спрямовуються на запобігання, зокрема, на перешкоджання чи унеможливлений порушень таких прав. (Прикладом може слугувати запроваджена з 1993 року попередня державна реєстрація у Міністерстві юстиції України усіх відомчих нормативних актів, що стосуються прав громадян, без яких ці акти вважаються нечинними). Але ці засоби стають ефективними лише тоді, коли вони поєднуються із засобами захисту, тобто юридичними інструментами поновлення, «реставрації» порушених прав та притягнення до відповідальності осіб, винних у цих порушеннях. Без такого «оснащення» засоби охорони переважно не спрацьовують, не застосовуються, а отже, не досягають своєї мети.

Незастосування у деяких випадках засобів охорони та захисту прав людини – одна з основних проблем у справі юридичного гарантування останніх в Україні. Відсутність у багатьох нормативних актах вказівки на санкції саме за невиконання (ухилення від виконання) службових обов'язків із застосуванням таких засобів, тобто за службову бездіяльність або ж невжиття санкцій навіть тоді, коли вони передбачені законом і виникли підстави для їх застосування, – ось головні причини їх безрезультативності. Такі засоби перетворюються на декларативно-пропагандистські акції, позбавлені гарантованого юридичного ефекту. Вони здатні лише дискредитувати закон, а не гарантувати його реалізацію, а отже забезпечувати реалізацію, охорону і захист прав і свобод людини та громадянина в Україні.

2. Імплементація з прав людини в правову систему
В Преамбулі Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня 1945 р. проголошується, що «… народи Об’єднаних Націй, сповнені рішучості … затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй». А в ч. 3 ст. 1 цього документу однією з цілей діяльності цієї універсальної міжнародної організації визначено «здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та у заохоченні і розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх незалежно від раси, статі, мови, релігії». Ці положення стали підґрунтям становлення нової галузі міжнародного праваміжнародного права прав людини.

В наш час права людини набули цінності, яка належить усьому міжнародному співтовариству, і отримали обґрунтування в міжнародному праві як правовий стандарт, до якого повинні прагнути всі народи і держави. Комплекс міжнародно-правових актів до якого належать: Загальна декларація прав людини 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р. складають Міжнародний білль прав людини (або Хартію прав людини). Цей Міжнародний біль прав людини покладає на держави, що до нього приєдналися, обов’язок забезпечити поступове здійснення в них прав усіма необхідними засобами, включаючи законодавчі.

Кожна держава, що приєдналася до цих угод тим самим взяла на себе зобов’язання виконувати їх положення, у т.ч. й про права людини. Держава, у своєму національному праві, повинна керуватися принципами і нормами, що містяться в цих угодах. Повага прав людини і демократія виступають важливою гарантією миру. В наведених вище міжнародно-правових актах підкреслюється, що повага і забезпечення прав людини є основою загального миру.

В ч. 1 ст. 5 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. наголошується, що держава не має права «займатися будь-якою діяльністю або чинити будь-які дії, спрямовані на знищення яких-небудь прав чи свобод, визнаних у цьому Пакті, або на обмеження їх у більшій мірі, ніж передбачається в цьому Пакті». Названі положення відбиті і в ст. 22 Конституції України: «права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Проте міжнародне право вказує не лише на права, але і на обов'язки людини відносно своєї держави. Неприпустимим є зловживання правами людини на шкоду правам держави. Ч.1cт. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р. встановлює, що кожна людина має обов'язки перед суспільством, в якому тільки і можливий вільний розвиток його особистості. Між правами держави і людини можуть виникати протиріччя. Завдання полягає в тому, щоб гармонізувати їх здійснення. Важлива роль в цьому належить саме міжнародному праву. Ч. 3 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р. визначає, що права держави і права людини повинні здійснюватися відповідно до цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй.

Таким чином, має місце особливий характер взаємодії даної галузі міжнародного права з національним правом держав, і передусім з конституційним правом.стали загальними принципами права, властивими як міжнародному, так і національному праву. Більше того, і в тому і в іншому випадку вони мають вищу юридичну силу.

Переважна більшість прав людини носять індивідуальний характер. В той же час існують і колективні права, що належать об'єднанням індивідів: народам, націям, національним меншинам, корінним народам. Реалізація колективних прав є умовою забезпечення прав індивідів, що входять в них.

Імплементація міжнародного права прав людини займає один з основних принципів міжнародного права – принцип поваги прав людини. У цьому принципі втілений головний зміст галузі. У його світлі повинні тлумачитися усі норми галузі.

Із зазначеним принципом нерозривно пов'язаний принцип демократії, який є найбільш важливим загальним принципом права, властивим як сучасному міжнародному праву, так і національному праву держав.

Іншими принципами галузі є принципи універсальності – загальновизнані норми про права людини обов'язкові для усіх держав і відносно всіх осіб, що знаходяться під їх юрисдикцією і недискримінації – недопущення неправомірної дискримінації осіб за якими б то не було ознаками.

Ядро даної галузі утворюють загальновизнані принципи і норми про права людини, які прийнято називати стандартами прав людини. Вони відбивають історично досягнутий рівень демократії і гуманності суспільства на світовому і внутрішньодержавному рівні. Норми міжнародного і національного права повинні їм відповідати.

До сучасної системи міжнародно-правових актів у сфері прав людини належать:

1) Міжнародний білль про права людини, що проголошує невід’ємні права і основні свободи людини (Загальна декларація прав людини 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 р.);

2) угоди, спрямовані на запобігання і покарання за злочини, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p., Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Принципи міжнародного співробітництва щодо виявлення, арешту, видачі та покарання осіб, винних у військових злочинах і злочинах проти людства від 3 грудня 1973 р. тощо);

3) угоди, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 р., Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 p., Декларація про ліквідацію дискримінації щодо жінок від 7 листопада 1967 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 р., Конвенція про права інвалідів від 13 грудня 2006 р. тощо);

4) угоди, що мають на меті захист особи від зловживань з боку державних органів і посадових осіб, а також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Мінімальні стандартні правила поводження з ув'язненими від 30 серпня 1955 р., Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання від 9 грудня 1975 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Основні принципи застосування сили та вогнепальної зброї посадовими особами з підтримання правопорядку від 7 вересня 1990 р. тощо).

Варто відмітити, що значне число міжнародно-правових актів з прав людини укладено на регіональному рівні – у рамках Ліги арабських держав, Організації американських держав, Організації африканської єдності, Ради Європи тощо.

Важливими угодами ухваленими Радою Європи, що спрямовані на забезпечення прав людини в державах-членах цієї організації, є:

1) Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.,

2) Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 р.,

3) Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р.,

4) Рамкова конвенція про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р.

За їх змістом права і свободи особи, в теорії права, прийнято поділяти на особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні, культурні та колективні (солідаристські) права і свободи людини та громадянина. Саме про них йдеться у вищеназваних міжнародно-правових актах у сфері прав людини.

Особисті (громадянські) і політичні права відносяться до так званих прав першого покоління. Вони складають основну масу загальновизнаних принципів і норм про права людини. При цьому перше місце відведене принципу рівності людей в правах і відповідно неприпустимості дискримінації за якими б то не було ознаками. Особливо підкреслюється рівність чоловіків і жінок в користуванні правами. Кожен має право на життя і особисту недоторканість. Смертна кара підлягає відміні. Забороняється рабство або будь-який підневільний стан. Ніхто не повинен піддаватися тортурам або нелюдському поводженню чи покаранню.

Значна частина норм відноситься до кримінального і кримінально-процесуального права. Ніхто не може бути підданий довільному арешту. Позбавлення волі можливе тільки відповідно до закону. Ніхто не може бути судимий двічі за одно і те ж злочин. Істотна увага приділена презумпції невинуватості.

Цілий ряд норм присвячений пенітенціарному праву. Усі особи, позбавлені свободи, мають право на гуманне поводження. Обвинувачені утримуються окремо від засуджених, неповнолітні – від дорослих.

Кожен має право на власну думку і право вільно її висловлювати. Це право включає свободу шукати і поширювати інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів. Підкреслюється і особлива відповідальність, пов'язана з такою свободою. Остання може бути обмежена, коли це необхідно для поваги прав і репутації інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я або моральності населення.

До політичних прав передусім відноситься право брати участь у державних справах, обирати і бути обраним на основі загального і рівного виборчого права.

Існує ряд прав, що мають пряме відношення до міжнародних зв'язків. Кожен має право вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд до своєї країни.

Економічні, соціальні і культурні права відносяться до так званих прав другого покоління. Для реалізації даних прав потрібні певні політичні, економічні і соціальні передумови, які відсутні у багатьох країнах. З цього приводу ч. 1 ст. 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. встановлює, що «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується … вжити в максимальних межах наявних ресурсів заходів для того, щоб забезпечити поступово повне здійснення визнаних у цьому Пакті прав усіма належними способами, включаючи, зокрема, вжиття законодавчих заходів».

До визначеної категорії прав людини зокрема відносяться: право на працю, включаючи право на справедливі і сприятливі її умови; право на створення профспілок і на проведення страйків; право на соціальне забезпечення; право сім'ї на охорону і допомогу; право на достатній життєвий рівень і неухильне його підвищення; право на здоров'я; право на освіту; право на участь в культурному житті і на користування результатами наукового прогресу.

Колективні права відносяться до так званих прав третього покоління. Їх можна поділити на

1) права народів;

2) права національних, етнічних, релігійних і мовних меншин;

3) права корінних і таких, що ведуть племінний спосіб життя народів.

Права народів. Усі народи мають право на самовизначення. Через це право народи вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток. Мова йде про право народу вирішувати корінні проблеми свого суспільства в межах держави.

Народи мають право розпоряджатися своїми природними багатствами без збитку для міжнародних зобов'язань. Усі держави зобов'язані поважати і заохочувати здійснення права на самовизначення.

Права національних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Чіткого визначення поняття «меншість» не існує. Але можна сказати, що «меншина»це певна група осіб, що є частиною громадян країни, яка в кількісному відношенні менша від загальної кількості населення, члени якої мають національні, етнічні, релігійні і мовні відмінності у порівнянні з більшою частиною громадян країни і мають намір зберегти свою культуру, традиції, релігію або мову.

Загальний правовий стан меншостей був закріплений ст. 27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р.: «у тих країнах, де існують етнічні, релігійні та мовні меншості, особам, які належать до таких меншостей, не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її обряди, а також користуватися рідною мовою».

Права осіб, що належать до меншостей, викладені в Декларації про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин 1992 р. У відповідності з нею, особи, що належать до меншин, мають права: користуватися надбанням своєї культури; сповідувати свою релігію; використовувати свою мову у приватному житті і публічно; активно брати участь в культурному, релігійному, громадському, економічному і державному житті; брати участь в ухваленні рішень на національному і регіональному рівні; створювати свої власні об'єднання у рамках національного закону; підтримувати контакти з громадянами інших держав, з якими вони пов'язані національними, етнічними, релігійними або мовними узами.

У свою чергу, Європейська Рамкова конвенція про захист національних меншин 1995 р. закріплює право будь-якої особи, що належить до меншості, вільно розглядати або не розглядати себе таким. Така приналежність не впливає на рівність перед законом і не тягне якої-небудь дискримінації.

Права корінних і таких, що ведуть племінний спосіб життя народів. Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу проблемі корінних народів, що потребують особливого захисту. Міжнародні норми, звичайні і договірні, такі, що мають відношення до прав корінних народів, складаються з трьох категорій:

1) принципи і норми про права людини;

2) принципи і норми про права меншин;

3) спеціальні норми про корінні народи.

Приведені вище положення про права людини і права меншини в повній мірі застосовуються і до прав корінних народів. Що ж до спеціальних актів до них варто віднести Декларацією про права корінних народів 2007 р.

Визначення поняття «корінних народів» містить Конвенція про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя ухвалена Міжнародною організацією праці в 1989 році. Корінні народице народи, що проживають в незалежних країнах, – нащадки тих, хто населяв країну або географічну область до її завоювання або колонізації або в період встановлення існуючих державних кордонів.

У свою чергу, відповідно з Декларацією про права корінних народів 2007 р. корінні народи мають право: колективно і індивідуально, на повне здійснення усіх прав людини і основних свобод, визнаних в … нормах міжнародного права, що стосуються прав людини; на самовизначення, на автономію або самоврядування в питаннях, що відносяться до їх внутрішніх і місцевих справ; зберігати і зміцнювати свої особливі політичні, правові, економічні, соціальні і культурні інститути, …; дотримуватися, відправляти, розвивати і передавати свої духовні і релігійні традиції, звичаї і обряди; відроджувати, використовувати, розвивати і передавати майбутнім поколінням свою історію, мови, традиції усної творчості, філософію, писемність і літературу, …; на свою традиційну медицину і на збереження своєї практики лікування, …; на землі, території і ресурси, якими вони традиційно володіли, які вони традиційно займали або іншим чином використовували або придбавали тощо.

Держава має створювати умови для підтримки і розвитку культури і основних елементів самобутності меншин і корінних народів.

2. Забезпечення реалізації прав і свобод особи в міжнародній практиці
Прагнення до підвищення ефективності міжнародних стандартів призводить до того, що увага міжнародного співтовариства все більше починає зосереджуватися на створенні міжнародних контрольних механізмів, які мають за мету забезпечити здійснення відповідних стандартів, на розробці міжнародних процедур, які сприяють досягненню цієї мети.

Міжнародний механізм забезпечення прав людини є системою міжнародних інституцій, які діють з метою здійснення міжнародних стандартів прав і свобод людини або їхнього відновлення в разі порушень. Даний механізм поділяється на універсальний і регіональний.

Універсальний механізм забезпечення прав людини включає в себе діяльність наступних організацій: Організація Об’єднаних Націй (Генеральна асамблея, Економічна і Соціальна Ради ООН, Рада з прав людини, Комісія зі становища жінок, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців тощо), Міжнародна організація праці (МОП), Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародний кримінальний суд тощо.

Регіональні механізми забезпечення прав людини поділяються на європейські, африканські та американські.

Європейська система забезпечення прав людини базується на діяльності Ради Європи і має основою Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р. та Європейську соціальну хартію 1961 р. На підставі норм Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р. було створено Європейський суд з прав людини, який має повноваження із розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.

В основі американської системи забезпечення прав людини знаходиться Американська конвенція про права людини 1969 р. Вона містить значний обсяг прав і свобод, з метою реалізації і захисту яких створені Міжамериканський суд з прав людини і Міжамериканська комісія з прав людини.

Африканська система забезпечення прав людини в своїй основі має норми Африканської хартії прав людини і народів 1981 р. В цьому документі деталізуються види прав і свобод людини. На базі цієї Хартії створена Комісія з прав людини і прав народів, що формулює поради по законодавчому забезпеченню тих чи інших прав і свобод.

Не слід ототожнювати міжнародні контрольні механізми і процедури. Контрольні механізми являють собою певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі тощо), а процедури – порядок і методи вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення.

В рамках одного контрольного органу можуть використовуватися різні процедури. Процедури, які застосовуються міжнародними організаціями, можуть використовуватися без будь-якого особливого контрольного механізму, наприклад, Комісією ООН з прав людини на її пленарних засіданнях.

Частіше за все особи, які входять до складу того чи іншого контрольного механізму, діють в особистій якості, тобто не отримують вказівок від своїх урядів і не відповідають перед ними за свою діяльність у складі цих механізмів (експерти, судді).

Міжнародні процедури в галузі прав людини за методами і джерелами збору інформації можна поділити на наступні категорії:

1) розгляд доповідей держав про виконання ними своїх зобов’язань в цій галузі;

2) розгляд претензій держав одна до одної з приводу порушення таких зобов’язань;

3) розгляд скарг окремих осіб, груп або неурядових організацій на порушення їх прав державами;

4) вивчення (дослідження, розслідування – можуть застосовуватися різноманітні терміни) ситуацій, пов’язаних з передбаченими або встановленими порушеннями прав людини.

В процесі вивчення можуть використовуватися методи, які притаманні іншим категоріям процедур, перш за все розгляд скарг.

Міжнародні контрольні механізми в галузі прав людини можуть бути колективними органами (комітети, групи тощо) та одноособовими (спеціальні доповідачі).

Таким чином, можна відзначити, що міжнародне право прав людини є розвиненою системою принципів і норм, які досить докладно визначають міжнародні стандарти в цій області. Основне завдання полягає в забезпеченні втілення цих стандартів в життя. Роль міжнародного контролю в даній області є дуже значною. Між тим діюча нині система такого контролю є досить складною і недостатньо організованим механізмом, що знаходиться в процесі становлення.

Контроль за забезпеченням міжнародних стандартів прав людини здійснюється Організацією Об’єднаних Націй, передусім Генеральною Асамблеєю, Економічною і Соціальною Радою, а також її спеціалізованими органами.

Систему органів Організації Об’єднаних Націй за дотриманням прав людини складають:

1) Управління Верховного комісара з прав людини;

2) Статутні органи: а) Рада з прав людини, б) Універсальний періодичний огляд, в) Спеціальні процедури Ради з прав людини;

3) Договірні органи: а) Комітет з прав людини, б) Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, в) Комітет з ліквідації расової дискримінації, г) Комітет з ліквідації дискримінації відносно жінок, д) Комітет проти катувань і Підкомітет по попередженню катувань, є) Комітет з прав дитини, ж) Комітет щодо трудящих-мігрантів, з) Комітет з прав інвалідів.

Верховний комісар з прав людини посадова особа, яка несе основну відповідальність за діяльність Організації Об’єднаних Націй в області прав людини. Посаду засновано в 1993 році. Верховний комісар з прав людини призначається на чотири роки. До його повноважень належить: сприяння й захист ефективної реалізації всіх прав людини; сприяння міжнародному співробітництву з метою дотримання прав людини; стимулювання й координація дій в області прав людини в рамках системи Організації Об’єднаних Націй; надання допомоги в розробці нових стандартів в області прав людини; сприяння ратифікації договорів про права людини тощо. Крім того, Верховний комісар з прав людини повинен вживати заходів щодо серйозних порушень прав людини й здійснювати відповідні попереджувальні дії.

Під керівництвом Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, Верховний комісар з прав людини подає доповіді Раді з прав людини, а через Економічну і Соціальну Раду направляє їх Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. З метою забезпечення поваги прав людини й попередження їх порушень Верховний комісар з прав людини вступає в діалог з урядами держав-членів Організації Об’єднаних Націй. В рамках системи Організації Об’єднаних Націй він вживає заходів по зміцненню й упорядкуванню роботи механізму цієї організації із забезпечення прав людини з метою підвищення його оперативності й ефективності.

Управління Верховного комісара з прав людини є координаційним центром діяльності Організації Об’єднаних Націй із прав людини. Воно виконує функції секретаріату Ради з прав людини, договірних органів – комітетів з прав людини та інших органів Організації Об’єднаних Націй з прав людини. Воно також забезпечує діяльність в галузі прав людини на місцях, надає консультаційні послуги й технічну допомогу.

Статутні органиутворюються відповідно з положеннями Статуту Організації Об’єднаних Націй і складаються з представників держав-учасниць цієї організації.

Рада з прав людини правозахисна організація в системі Організації Об’єднаних Націй. Заснована в 2006 р. Змінила Комісію з прав людини (яка існувала з 1946 р.). До складу Ради з прав людини входять представники 47 держав-членів Організації Об’єднаних Націй, які обираються на основі принципу справедливого географічного розподілу більшістю членів Генеральної Асамблеї цієї організації шляхом прямого таємного голосування. Члени Ради з прав людини виконують свої повноваження протягом трьох років та не мають права на переобрання після двох термінів повноважень поспіль.

Рада з прав людини працює сесійно. Вона регулярно збирається на засідання протягом року (як правило, передбачено проведення не менше трьох сесій на рік, включаючи основну сесію, загальною тривалістю 10 тижнів). Передбачено також механізм скликання спеціальних сесій, наприклад, з метою попередження порушень прав людини та швидкого реагування на надзвичайні ситуації у сфері прав людини.

Основним завданням Ради з прав людини є сприяння загальній повазі та захисту прав і основних свобод людини для всіх на справедливій та рівній основі. З цією метою вона розглядає ситуації, пов’язані з порушенням прав людини, включаючи грубі та систематичні порушення, та робить по ним свої рекомендації. Діяльність Ради з прав людини спрямовується на забезпечення ефективної координації та інтеграції діяльності, що стосується прав людини, у рамках системи Організації Об’єднаних Націй.

Універсальний періодичний огляд є унікальним процесом, що здійснюється Радою з прав людини і який включає в себе огляд прав людини у всіх 193 державах-членах Організації Об’єднаних Націй раз на чотири роки. Україна буде звітувати в листопаді 2012 року.

Спеціальні процедури є загальна назва механізмів, створених Радою з прав людини для вирішення будь-якої конкретної ситуації в країні або з тематичних питань у всіх частинах світу. Більшість спеціальних процедур присвячені збору інформації про конкретні факти пов’язані з порушенням прав людини і направленню відповідних закликів щодо негайного усунення виявлених недоліків або листів із зверненням щодо роз'яснення ситуації. У 2011 році в цілому 605 повідомлень були спрямовані урядам 131 держави.

Комітети з прав людини утворюються відповідно з положеннями міжнародних договорів про права людини і складаються з експертів, які діють в особистій якості. До їх складу входять громадяни держав, що беруть участь у договорі, які володіють високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини. При цьому до складу комітету не можуть входити двоє громадян однієї держави. Члени комітетів, як правило, обираються державами-учасницями договору на засіданні Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй.


Висновок

Комітет з прав людини створено у 1977 р. відповідно з Міжнародним пактом про громадянські та політичні права 1966 р. і Факультативного протоколу до нього.Фактично Комітет з прав людини є самостійним міжнародним органом і складається з 18 експертів, що мають високі моральні якості і виступають в особистій якості. Члени Комітету з прав людини обираються з числа громадян держав-учасниць Пакту строком на 4 роки і вони можуть бути переобрані. Зазвичай Комітет з прав людини проводить три сесії на рік. Кворум утворює присутність дванадцяти членів Комітету з прав людини, а постанови Комітету з прав людини приймаються більшістю голосів присутніх членів.

Комітет з прав людини має право здійснювати контроль за дотриманням положень Пакту шляхом розгляду: 1) періодичних доповідей держав-учасниць про вжиті ними заходи по реалізації положень Пакту; 2) скарг держав-учасниць однієї на одну про порушення положень Пакту; 3) скарг приватних осіб при порушенні державою-учасницею їх прав, закріплених в Пакті.

Визнавши скаргу прийнятною і прийнятою до розгляду, Комітет з прав людини просить державу-учасницю, вказану в скарзі, представити в шестимісячний термін пояснення по суті питання і вказати заходи, які будуть прийняті на національному рівні для виправлення положення. Ця процедура може мати місце лише у випадку, якщо особа доведе, що вона вичерпада усі внутрішньодержавні (національні) засоби захисту своїх прав, і якщо заява не є анонімною.

Комітет з економічних, соціальних і культурних прав заснований відповідно до рішення Економічної і Соціальної Ради Організації Об’єднаних Націй у 1985 році. Він складається з 18 експертів і здійснює спостереження за виконанням державами-учасницями Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. Його діяльність і повноваження аналогічні Комітету з прав людини.

Комітет з ліквідації расової дискримінаціїутворений відповідно до положень Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 р. Складається з 18 експертів, які обираються строком на чотири роки й мають високі моральні якості та неупередженість і діючих в особистій якості.

Комітет з ліквідації расової дискримінації: 1) розглядає регулярно доповіді, що надаються державами про прийняті ними законодавчі, адміністративні й інші заходи для виконання положень Конвенції; 2) аналізує заяви держав-учасниць Конвенції про те, що інша держава не виконує положень Конвенції. Крім того, 3) будь-яка держава-учасниця Конвенції може заявити, що вона визнає компетенцію Комітету приймати і розглядати повідомлення від окремих осіб або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення даною державою-учасницею яких-небудь прав, викладених у Конвенції.

Комітет з ліквідації дискримінації у відношенні до жінок створений на основі Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 р. Складається з 23 експертів, котрі володіють високими моральними якостями і діють в особистій якості.

1.Протокол № 12 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Право України. – 2010. – № 10. – С. 231-232.

  1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. – К.: Юрінком, 1996. – 80 с.

  2. Про міжнародні договори України: Закон України від 29 червня 2004 року // Урядовий кур’єр. – 18 серпня 2004 р. № 155.

  3. Второй факультативный протокол к Международному пакту о гражданских и политических правах, направленный на отмену смертной казни от 15 декабря 1989 года // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 26-27.

  4. Декларация о праве и обязанности отдельных лиц, групп и органов общества поощрять и защищать общепризнанные права человека и основные свободы от 9 декабря 1998 года // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 201-205.

  5. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 року // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 9-12.

  6. Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 283-287.

  7. Європейська соціальна хартія від 18 жовтня 1961 року// Збірка договорів Ради Європи: Українська версія / Є. М. Вишневський (пер. та ред.). – К.: Парламентське вид-во, 2000. – С. 65-86.

  8. Конвенция о предупреждении преступления геноцида и наказании за него от 9 декабря 1948 года // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 179-181.

  9. Конвенция о пресечении преступления апартеида и наказания за него от 30 ноября 1973 года [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

  10. Конвенція про захист прав людини і основних свобод від 4 листопада 1950 року // Забезпечення прав людини. Хрестоматія. – К. – Х., 2005. – С. 61-65.

  11. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 39-46.

  12. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 року // Забезпечення прав людини. Хрестоматія. – К. – Х., 2005. – С. 38-46.

  13. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права від 16 грудня 1966 року // Забезпечення прав людини. Хрестоматія. – К. – Х., 2005. – С. 33-38.

  14. Протокол № 1 до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 4 листопада 1993 року // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 287-289.

  15. Протокол № 2 до Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 4 листопада 1993 року // Права людини і професійні стандарти для працівників правоохоронних органів в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – С. 289-290.

  16. Протокол до Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Право України. – 2010. – № 10. – С.225-226.

  17. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, який гарантує деякі права і свободи, що не включені до Конвенції та першого Протоколу до неї // Право України. – 2010. – № 10. – С.226-227.

  18. Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод щодо скасування смертної кари // Право України. – 2010. – № 10. – С.227-229.

  19. Протокол № 7 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод // Право України. – 2010. – № 10. – С. 229-231.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас