МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Харківський національний університет внутрішніх справ
Кафедра конституційного і міжнародного права факультету № 4
РЕФЕРАТ
з навчальної дисципліни «Міжнародний захист прав людини»
на тему: «Історичні передумови появи та етапи розвитку прав людини»
ПЛАН
Вступ…………………………………..…………………………………….....3
Основні етапи розвитку прав людини ……………………..………………...…..4-11
Перелік використаних джерел…………………………………………..12
ВСТУП
Актуальність теми. Робота висвітлює широке коло питань, які безпосередньо стосуються поняття прав людини, історії їх виникнення та розвитку як в світовій так і в українській практиці, класифікації основних прав людини.
Мета реферату – розглянути основні права і свободи людини,їх становлення і розвиток
Структура реферату. Реферат складається зі вступу, розділу, переліку використаних джерел. Загальний обсяг реферату 11 сторінок.
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ
1. Основні етапи розвитку прав людини
Права людини є складним, багатовимірним явищем. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала релігійно-етичного, філософського звучання.
Людство на шляху утвердження прав і свобод людини пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи принцип рівноправності на все більше коло осіб та відносин між ними. Часто саме боротьба за права людини, за нові й нові ступені свободи ставала каталізатором широкомасштабних змін у суспільно- політичному житті тієї чи іншої країни, вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.
Зародження уявлень про права людини. Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність та недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. Серед перших письмових свідчень формування уявлень і понять про права людини можна назвати, зокрема, давньоєврейські священні книги Танах (грецькою вони мали назву “Біблія”). У деяких з- поміж 24 книг, які створювалися протягом століть, містяться ідеї про цінність і недоторканність людського життя та про рівність людей.
Згодом, у VІ-V ст. до н. е., ідеї рівності всіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони доводили, що всі люди від народження мають однакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усіма “рівно тяжіє доля” (Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоваришами як раби долі). Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) доводив, що всі люди рівні перед небом; держава ж є результатом їх угоди.
Фундаментальний внесок у поширення уявлень, з яких згодом формувалася концепція прав людини, зробило християнство. Розвинувши та збагативши ідеї свого “першоджерела” — тієї Біблії, яка відтепер дістала назву “Старий Заповіт”, християнська релігія сформулювала у “Новому Заповіті” чимало гуманістичних принципів і
нормативів загальнолюдського характеру. Вона інтегрувала уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями, підсиливши їх вплив посиланням на Бога: вимагалося поважати кожну людину як творіння Бога за його образом і подобою. Таке походження людей зумовлювало, згідно з християнським вченням, принципову рівність і свободу кожного у духовному вимірі — перед Богом (проте ще не поміж собою!).
У реальній стародавній історії такого роду уявлення не були втілені у життя. А у середньовіччі вони взагалі офіційно відкидалися. Однак саме такими ідеями мотивувалися різні форми опору, аж до збройних повстань проти правлячої верхівки — рабовласників, феодалів, їхньої держави, — тих народів, класів, верств, які були пригноблені, експлуатовані, нерівноправні.
Безперечно, і за часів рабовласництва та феодалізму існувало чимало мислителів і діячів, котрі обстоювали й розвивали ідеї прав лише тих людей, які належали до панівних класів, станів, прошарків і тому вважалися людьми “вільними” (скажімо, в античній Греції — погляди Арістотеля, Платона). Такі уявлення відображалися у філософських трактатах, у релігійних канонічних текстах, запроваджувалися у державні закони, інші юридичні акти того часу (наприклад, забезпечувалася рівність політичних прав усіх громадян-чоловіків у давньогрецьких містах-полісах за часів рабовласництва).
Перше покоління прав людини (невідчужувані особисті (громадянські) та політичні права). Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини. Але на законодавчому рівні ця ідея почала реалізуватися набагато пізніше. Прийнята у 1215 р. в Англії Велика хартія вольностей яку підписав у 1215 році король Іоанн Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. Хартія, зокрема, закріплювала такі важливі принципи, як співрозмірність діяння та покарання за нього, неухильне додержання посадовими особами закону, визнання винним лише за рішенням суду, право вільного в’їзду та виїзду з країни та ін. Хартія складається з 63 статей, що захищають право на приватну власність, недоторканність та свободу особистості від
абсолютизму, — таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Зазначений важливий правовий документ і сьогодні є одним із чинних конституційних законів у Великобританії.
Згодом Петиція про права (Англія, 1628) конкретизувала положення про неможливість позбавити волі та ув’язнити вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які б не керувалися загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій. Отже, тут вбачаються перші спроби розробити механізми забезпечення та захисту прав людини.
Подальшим кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало прийняття в цій же країні у 1679 р. так званого Habeas Corpus Act (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи, вводився інститут поруки та застави, а також встановлювалися обмеження строків тримання під вартою.
У 1689 році, після так званої “Славної революції”, в Англії було прийнято Білль про права — акт, який став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великій Британії і в якому закладено основи демократичного парламентаризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканність. Він гарантував право підданих звертатися з петицією до короля, обмежив розмір судових стягнень і штрафів, проголосив свободу виборів до парламенту, свободу слова та суджень у його стінах.
У ХVІІ-ХVІІІ ст. у працях видатних мислителів ліберальної концепції й просвітництва — Дж. Локка, Ш.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама - було закладено основи сучасного розуміння прав людини (право на життя, свободу, власність тощо). Вони виділяли такі ознаки прав людини:
1. Природність прав означала їх приналежність до тих живих істот, які утворюють рід людський.
2. Невідчужуваність прав розумілася як їх невідривність, невід’ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе саме як істота людська — взагалі, незалежно від місця й часу її існування.
3. Священність тлумачилась як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей. Паралельно з цим під впливом Просвітництва дедалі більшої сили набирають ідеї свободи, природних прав людини, суспільного договору, поділу влади. Неоціненним правовим документом, який розвинув та конкретизував ці положення, стала Декларація незалежності США 1776 р. Спираючись на природно-правову доктрину прав людини, в Декларації проголошено, що “всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода, прагнення до щастя”. В цьому документі та в Конституції США 1787 р. було закладено не лише підвалини американського конституціоналізму, а й основи ліберальної концепції прав людини. Власне, вперше у світовій практиці саме в конституції були закріплені певні права і свободи людини не як милість з боку короля, уряду, держави, а як та природна межа, порушувати яку держава не має права, в тому числі й належно прийнятими законами.
Та, мабуть, ще більшого значення у цьому відношенні набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької революції, Декларація прав людини і громадянина. У ній після урочистого вступу, в якому зазначалося, що причиною будь- якого суспільного лиха є “забуття прав людини і зневага до них”, викладені “природні, невід’ємні та священні права людини”. У ст. 1 Декларації сказано: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть базуватися тільки на міркуваннях загального блага”. Були проголошені свобода совісті, свобода слова, презумпція невинуватості, недоторканність особи та її майна, а також встановлювалися обов’язок держави забезпечувати та гарантувати права і свободи людини і право громадян на опір гнобленню. При цьому свобода розумілась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Уперше в світовій практиці в Декларації було закріплено загальнодозвільний принцип регулювання правових відносин: “Дозволено все, що прямо не заборонено законом”.
Вищевказані юридичні документи США і Франції стали свого роду еталоном, взірцем для законодавчого закріплення насамперед особистих (“громадянських”) і політичних прав людини (згодом їх було названо правами першого покоління).
Друге покоління прав людини (соціально-економічні та культурні права).
Поглиблення особистих (громадянських) та розвиток соціально-економічних і культурних прав людини (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу) сформувалося у процесі боротьби народів за покращення свого економічного стану та культурного статусу. Потреба в міжнародних стандартах прав людини вперше далася взнаки ще наприкінці 19 століття, коли індустріальні країни почали приймати трудове законодавство. Законодавство, яке підняло вартість праці, мало наслідком погіршення конкуруючої спроможності цих країн стосовно тих, які не мали трудового законодавства. Вже в XIX ст. у Європі з’явилося кілька проектів конституцій, які містили не тільки “класичні” — особисті й політичні права, але й включали статті, що торкалися прав соціально-економічних та культурних, приписували урядові обов’язки у сферах зайнятості, освіти, громадського здоров'я тощо. Соціальні права цього типу були вперше офіційно включені до мексиканської конституції 1917 року, до радянських конституцій Росії (1918 р.), України (1919 р.), до конституції Німеччини 1919 року.
Економічна необхідність примусила держави радитися між собою, що спричинило появу перших конвенцій, у яких держави давали зобов'язання іншим державам стосовно прав своїх власних громадян. Бернська Конвенція 1906 року проти праці жінок у нічну зміну може розглядатися, як перша багатостороння конвенція, яка має на меті захист соціальних прав. В 1919 році було засновано Міжнародну Організацію Праці (МОП), яка прийняла багато конвенцій, які регулюють права людини в галузі праці. Отже, у той час як класичні права людини були визнані набагато раніше за соціальні права, саме останні першими знайшли своє закріплення в міжнародних правових нормах.
Третє покоління прав людини (солідарні (колективні) права). Упродовж XVIII– XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.
Подальше формування стандартів у галузі прав людини активізувалося після Другої світової війни. Саме тоді питання захисту прав людини широко вийшло за вузьконаціональні межі і стало об’єктом регулювання міжнародного права.
Отже права, які знайшли своє закріплення в цей період можна назвати правами всього людства – правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність. Мова йде про ті права особистості, які не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якої-небудь спільноти.
Становлення цього покоління прав людини було викликано такими причинами: 1) національно-визвольні рухи країн, що розвиваються;
2) загострення глобальних світових проблем після Другої світової війни.
Саме це спричинило інтернаціоналізацію юридичних формулювань прав людини, прийняття міжнародних пактів про права людини, законодавче співробітництво країн у галузі прав людини.
У 1948 р. Організацією Об’єднаних Націй було прийнято Загальну декларацію прав людини – перший документ універсального характеру, який на міжнародному рівні проголосив основні громадянські, політичні, соціально-економічні та культурні права і тим самим встановив стандарти та ідеали, яким і сьогодні прагнуть слідувати усі країни світу. День 10 грудня, коли у 1948 році в Парижі Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, постійно відзначається у цивілізованих країнах як День прав людини. Лідером комісії, що готувала проект Загальної декларації прав людини, був відомий французький правознавець і політик Рене Кассен. Його заслуги у цій галузі були відзначені Нобелівською премією миру (1968 р.).
Після 50-х років багато міжнародно-правових документів підтримало і поширило принципи та ідеї, викладені в Загальній декларації прав людини. Зокрема, сформовано Міжнародну хартію прав людини, або Міжнародний білль про права людини, до якого входять:
• Загальна декларація прав людини (1948 р.);
• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.);
• Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.);
• Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права (1976 р.);
• 2-й Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та
політичні права про відміну смертної кари (1991 р.).
Таким чином наведені положення дають загальне уявлення про розвиток концепції
прав людини в різних країнах у різні історичні епохи. Маючи спільні риси, їх утвердження в кожній країні відбувалося своїми, відмінними від інших шляхами, з урахуванням національних правових, культурних традицій. Можна сказати, що сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відбивають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням всього людства.
Перелік використаних джерел:
Права людини / під ред Буроменського М. – К., 1997
Мюллерсон Р. А. Права человека. : идеи, норма, реальность.-М.,1991