Ім'я файлу: РЕФЕРАТ Петро Шелест як політичний діяч.docx
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 04.04.2022
скачати
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 04.04.2022
скачати
РЕФЕРАТ
на тему:
Петро Шелест як політичний діяч
Виконав:
учень 11 класу
Куяльницького ОЗО
Б.М.
План
Вступ
1. Біографія П.Ю.Шелеста
2. Політична діяльність
2.1) На партійній роботі
2.2) В ЦК КПУ
2.3) На чолі республіки
3. Життя П.Ю.Шелеста після усунення від влади
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Шелест Петро Юхимович (1908-1996) – партійний та державний діяч. Народився на Харківщині. Трудову діяльність почав у 1923 році робітником на залізниці. По закінченню Маріупольського металургійного інституту (1935), у 1936-1937 роках служба в рядах Червоної Армії курсантом 30-го окремого навчального танкового батальйону в Дніпропетровську, по терміну випуску атестований старшим лейтенантом, працював на заводах Маріуполя і Харкова. З 1940 р. – секретар Харківського міськкому КП(б)У. Під час німецько-радянської війни працював у партійних органах Челябінська, Саратова. У 1948-1954рр. – директор заводів У Ленінграді та Києві. З 1954 – на партійній роботі. У 1957-1962рр. – перший секретар Київського обкому, у 1968-1972рр. – перший секретар ЦК Компартії України. Був членом Політбюро ЦК КПРС (1966-1972). У 1974-1984 рр.. працював начальником дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі в Підмосков'ї.
Останні роки прожив на Пресні, незадовго до серпня 1991 року був обраний членом партійної комісії Краснопресненського РК КПРС.
Помер 22 січня 1996 в Москві.
13 червня 1996 р. за його заповітом перепохований в Києвіна Байковому кладовищі.
1. Біографія П. Ю. Шелеста
Народився Петро Юхимович 14 лютого 1908 р. на Харківщині у сім’ї селянина-бідняка. Вважав себе нащадком запорізьких козаків – звідси його прагнення відродити національну самосвідомість, ідеалізувати козацтво.
У тринадцять років розпочав трудову діяльність – спочатку наймитом у заможного селянина, а згодом робітником у місцевому радгоспі «Ульянівка». У 15 років Петро вирішив різко змінити свою долю – влаштувався на залізничну станцію слюсарем, вступив до комсомолу.
За радянських часів це було певним мінімумом для початку кар’єри: в 19 років Шелест закінчує Ізюмську радпартшколу і згодом стає секретарем Боровського райкому комсомолу. У 20 років він вступив до комуністичної партії й серйозно вирішив зайнятися своєю освітою.
До свого 27-річчя Шелест зумів закінчити три (!) вищих навчальних заклади: Харківський Комуністичний університет і Інженерно-економічний інститут та Маріупольський металургійний інститут. Здобуті теоретичні знання допомогли подальшому службовому зростанню.
До війни Шелест став секретарем Харківського міського комітету КП(б)У, у війну завідував відділом оборонної промисловості Челябінського обкому. У 1948–54 роках керував важливими заводами у Ленінграді та Києві.
Від 1954 р. – другий секретар Київського міськкому, згодом – обкому. У лютому 1957 р. стає першим секретарем Київського обкому, а з липня 1963 р. – першим секретарем ЦК КПУ. Перемога Шелеста означала перемогу харківського клану політиків. Дніпропетровці ще тільки формували свою команду.
Цікаво, що будучи ставлеником Хрущова, активно підтримуючи його економічні реформи, Шелест у вирішальний момент на пленумі 1964 р. підтримав Брежнєва. Це було тим більше дивно, що Шелест ніколи не симпатизував Брежнєву, вважав його вискочкою.
19 травня 1972 р. перед черговим засіданням політбюро Брежнєв несподівано заявив Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже близько 10 років. Напевно, тобі вже набридло і ти набрид усім. Претензій до роботи немає, але треба давати дорогу молодим».
До речі, той факт, що більше року (з квітня 1971 р.) в Україні було два члени Політбюро, говорить про значний авторитет Шелеста в партійних колах. Брежнєв підготував Шелесту заміну, але навіть при своїх можливостях рік не міг її здійснити.
Формальною підставою звільнення Шелеста було оголошено «переведення на роботу до Москви». З 25 травня 1972 р. Шелест став п’ятим чи шостим заступником голови Ради Міністрів СРСР. Однак він залишався членом політбюро, зберіг авторитет у ЦК КПРС. Тому всі чекали продовження. І воно розпочалося атакою з Києва.
У квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» була надрукована явно замовна стаття «Про серйозні помилки однієї книги», де в типово радянському стилі дана розгромна рецензія на книгу П.Шелеста «Україно наша радянська». Шелест був звинувачений в «національній обмеженості» і «місництві».
Про явно замовний з Москви характер публікації свідчить і той факт, що вже через три тижні, 27 квітня, Шелеста «у зв’язку з хворобою і переходом на пенсію» вивели з політбюро і відправили на пенсію.
2. Політична діяльність
2.1) На партійній роботі
З 1940 р. - на партійній роботі: секретар Харківського міському КП(б)У з питань оборонної промисловості. Під час радянсько-німецької війни 1941 - 1945 рр. - завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії,інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.
1948 -1954 - очолював заводи у Ленінграді і Києві. Під його керівництвом було налагоджене серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8.
2.2) В ЦК КПУ
1954 - обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З цього ж року - член ЦК КП України.
З лютого 1957 - перший секретар Київського обкому КП України.
Після XX з'їзду КПРС в квітні - грудні 1956 року саме Шелест очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницькоїобластей.
15 вересня 1961 року відбувся пленум Київського обкому КП України, на якому першим секретарем обкому обрано П.Шелеста.
Репутація здібного управлінця, міцного господарника, доброзичливі стосунки з першим секретарем ЦК КПУ М. Підгорним сприяли стрімкому кар'єрному зростанню першого секретаря Київського обкому КПУ Петра Шелеста. У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 - головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. В 1965 Шелест особисто звернувся до ЦК КПРС із проханням «дати згоду на розгляд питання про посмертну реабілітацію у партійному відношенні» голови Раднаркому УСРР в 1934–1937, одного з лідерів партії боротьбистів Панаса Любченка.
2.3) На чолі республіки
Учасники пленуму ЦК КПУ 2 липня 1963 одностайно підтримали пропозицію прибулого з Москви секретаря ЦК КПРС Миколи Підгорного про обрання першим секретарем ЦК КПУ П. Шелеста.
З липня 1963 по 10 травня 1972 - перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М. Хрущова і М. Підгорного, хоча у 1964 року разом з М. Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М. Хрущова від влади (про що згодом шкодував).
З 18 липня1963 - по 1972 - член Президії Верховної Ради УРСР. Обраний як депутат від Харківсько-Червонозаводського виборчого округу.
Важлива роль П. Шелеста в усуненні М. Хрущова посилила його власні позиції у вищому політичному керівництві країни.
У середині листопада 1964 його обрали членом президії ЦК КПРС (в якості кандидата в члени президії ЦК КПРС Петро Шелест перебував лише 11 місяців з грудня 1963). Новий статус в партійній ієрархії, надавав ваги та значимості виступів Петра Шелеста на засіданнях президії (згодом політбюро) ЦК КПРС, дозволяв активно боронити економічні інтереси УРСР, відстоювати елементи культурної самобутності республіки, сміливо порушувати питання стосовно більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях.
1966 - введений до складу Політбюро ЦК КПРС.
1966 - 1972 - член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України.
Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні.
Вже 30 серпня 1963 на зустрічі з членами колегії КДБ при Раді міністрів УРСР і начальниками обласних управлінь КДБ, перший секретар ЦК КПУ П.Шелест зазначив, що в республіці спостерігається «пожвавлення націоналістичних елементів, мають місце прояви антирадянщини, розповсюдження листівок».
У часи правління Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень- вересень 1965 (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972 (73 особи). У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи налаштованих громадян. За грати потрапили Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, брати Горині, Василь Стус. Дізнавшись у лютому 1968 про те, що ув'язнені за політичними статтями І. Кандиба, І. Гель, Л. Лук'яненко, М. Масютко, М. Горинь підготували більше 20 антирадянського змісту документів, Шелест не вагаючись підтримав ініціативу КДБ УРСР: «Для припинення каналу передачі антирадянських документів за межі виправно-трудового табору просити КПРС дати вказівку міністерству охорони громадського порядку СРСР про перегляд існуючого в Дубровному ВТТ режиму утримання ув'язнених та побачень з родичами». Разом з тим, за занадто україноцентричну позицію, Шелест знаходився на особливому контролі в Москві. Надходили відомості до Москви, зокрема, за допомогою добре відомого і виправданого в роки радянської влади засобу — анонімних листів. В одному з них, гучно підписаному "старі комуністи-літератори ", прямо задавались питанням: «До якої пори ця вакханалія на ідеологічному фронті Української РСР буде продовжуватися? Коли, врешті-решт, буде наведений більшовицький порядок? Просимо глибоко, з опитуванням народу перевірити стан ідеологічної роботи в Україні». Удар по ідеологічному апарату ЦК КПУ нанесла газета «Правда», яка 16 грудня 1965 без традиційного погодження з керівництвом республіканської парторганізації опублікувала статтю секретаря Львівського обкому партії В. Маланчука «Сила великой дружбы». В ній нищівно таврувалися «рецидиви українського націоналізму». Причому, це був не просто випад, а справжній виклик керівництву ЦК КПУ, яке начебто проґавило симптоми злоякісної і невиліковної хвороби. П. Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому В. Маланчука. Не знаючи, як розв'язати конфлікт, П. Шелест переводить В. Маланчука зі Львова до Києва, на малопомітну посаду заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти, що фактично означало призупинення партійно кар'єри полум'яного борця з «українським буржуазним націоналізмом». Однак зібрані воєдино прорахунки в ідеологічній сфері призвели до зміщення в березні 1968 з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань Андрія Скаби. У липні 1970 звільнено з голову КДБ при РМ УРСР В. Нікітченка, а на його місце Москва призначила Віталія Федорчука — беззастережного прибічника придушення дисидентського руху в УРСР. Негативно відносився до питання кримських татар, щодо цього в червні 1966 спеціально звернувся з листом до ЦК КПРС, в якому аргументував недоцільність їх повернення в Крим.
1968 -став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». В цьому питанні виявив себе як прихильник «твердої руки», а у відносинах з підлеглими був доволі грубим і авторитарним.
Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. Звичайно, Шелест не був заповзятим націонал-комуністом, проте він щиро вірив у федеративну структуру СРСР, рівноправність усіх народів.
Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, Н. Саварин) вважали, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Разом з тим, Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Вона була у батька майже настольною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась». Питання про літературну спадщину Винниченка було порушено у коридорах влади у 1969. На рівні ЦК КПУ розглядалося питання про передачу з Колумбійського університету США архіву українського письменника та громадського діяча. Однак задум владної верхівки УРСР не був реалізований. Петро Шелест згаданий епізод у щоденнику прокоментував таким чином: «Стало відомо, що у Колумбійському інституті є щоденники Винниченка. Треба було б мати їх для історії, для нащадків. Але думаю, це не підтримає Москва, іще можуть звинуватити у „націоналізмі“. У Москві є „політичні діячі“, котрі бояться всього неросійського, більше того, ставляться до такого з певною недовірою, навіть зневагою, проявляють махровий великодержавний шовінізм. До таких діячів найперше відноситься Суслов». Разом з тим, саме з подачі Шелеста в Академії наук УРСР різного роду покарань зазнали М. Гуць, Л. Ященко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії), Є. Пронюк (Інститут філософії), М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Попель, І. Ющук (Інститут літератури), Є. Сверстюк (Інститут ботаніки), Р. Юськова (Інститут мікробіології), З. Франко (Інститут мовознавства), В. Завойський (Інститут геофізики), В. Пеньковський (Сектор держави та права), О. Щириця, В. Сазанський (Інститут геології). У Спілці письменників України ідеологічна проробка завершилась виключенням з КПРС Ю. Назаренка, оголошенням суворої догани з занесенням до облікової картки І. Драчу, «громадським судом» членів СПУ І. Немировича, С. Тельнюка, Г. Бойка, І. Гончаренка, Ю. Петренка, Л. Костенко, Б. АнтоненкаДавидовича, І. Дзюби, редактора видавництва «Дніпро» Р. Доценка, друкарки газети «Літературна Україна» Л. Мельник та інших. Гострого осуду зазнала на зборах колег по творчому цеху художниця Алла Горська. У неї буквально вирвали визнання своєї провини і запевнення, що своєю працею по художньому оформленню м. Донецька, вона виправдає високе звання радянського митця.
В книзі «Україна наша радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. На початку 1960х рр. Петро Шелест був одним із натхненників створення унікальної краєзнавчої енциклопедії — двадцятишеститомної «Історії міст і сіл Української РСР». Ідея фундаментальної історичної праці зародилася у Шелеста коли він працював першим секретарем Київського обкому КПУ. Під час чергової поїздки по ланах області машина загрузла у болоті. Тож довелося першому секретарю Київського обкому КПУ заночувати у найближчому селі. Там, у помешканні діда, П. Шелест випадково звернув увагу на дореволюційну книгу, у якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Ознайомлення з книгою породило бажання Шелеста створити сучасну науково-популярну працю, яка б переповідала біографії майже 40 тисяч населених пунктів України. У травні 1962 президія ЦК КПУ прийняла спеціальне рішення про підтримку енциклопедичного видання про історію міст і сіл Української РСР. Всю практичну роботу вище партійне керівництво поклало на заступника голови РМ УРСР Петра Тронька та редакцію Української Радянської Енциклопедії на чолі з письменником Миколою Бажаном.
3. Життя після усунення від влади
19 травня 1972 р. перед черговим засіданням політбюро Брежнєв несподівано заявив Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже близько 10 років. Напевно, тобі вже набридло і ти набрид усім. Претензій до роботи немає, але треба давати дорогу молодим».
До речі, той факт, що більше року (з квітня 1971 р.) в Україні було два члени Політбюро, говорить про значний авторитет Шелеста в партійних колах. Брежнєв підготував Шелесту заміну, але навіть при своїх можливостях рік не міг її здійснити.
Формальною підставою звільнення Шелеста було оголошено «переведення на роботу до Москви». З 25 травня 1972 р. Шелест став п’ятим чи шостим заступником голови Ради Міністрів СРСР. Однак він залишався членом політбюро, зберіг авторитет у ЦК КПРС. Тому всі чекали продовження. І воно розпочалося атакою з Києва.
У квітні 1973 р. у журналі «Комуніст України» була надрукована явно замовна стаття «Про серйозні помилки однієї книги», де в типово радянському стилі дана розгромна рецензія на книгу П.Шелеста «Україно наша радянська». Шелест був звинувачений в «національній обмеженості» і «місництві».
Про явно замовний з Москви характер публікації свідчить і той факт, що вже через три тижні, 27 квітня, Шелеста «у зв’язку з хворобою і переходом на пенсію» вивели з політбюро і відправили на пенсію.
Що ж такого крамольного написав Шелест? Виявляється, перший секретар ЦК КПУ, комуніст із 42-річним стажем і трьома вищими освітами написав книгу «низького ідейно-теоретичного і фахового рівня». Тут «непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії. Порушений принцип класово-партійного підходу».
Замість ідеалізації Запорозької Січі, показу її демократичності, Шелесту слід було, на думку автора статті, показати класове розшарування козаків, гостру боротьбу між голотою і старшиною. Крамолою було й те, що Шелест, нібито, розглядає історію України безвідносно до історії Росії.
Рецензента просто шокувало, що факт приєднання України до Росії в книзі подано як пересічний факт, а не розписано, як російський народ урятував український, а російська культура сформувала українську... Не показана гострота боротьби в Україні за радянську владу... І, що вже зовсім дивує сучасного читача, – виявляється, «в тлумаченні ряду літературно-мистецьких понять і явищ автор виступає із «загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій»
Наприклад, Шелест визначає літературу як ту галузь культури, де почуття найбільше перегукуються з думкою, краса – з добром... А ось Ленін, мовляв, писав, що це «лише частина загальнопролетарської справи».
Розвиток економіки України Шелест «розглядає у відриві від успіхів всього СРСР», чим створює враження відірваності країни від Союзу. І, як підсумок, книга є ідеологічно шкідливою, оскільки «не мобілізує трудящих республіки на виконання завдань партії, а посилює настрої самовдоволеності, самозамилування, якими пройнята книга».
Зауважимо, що переважна більшість віднайдених через три роки після виходу книжки недоліків не відповідала дійсності. Ті, хто читав її, не можуть не помітити, що, як писали прихильні критики, «кожна сторінка книги переконує, що український народ досяг блискучих перемог лише завдяки відданості ленінізмові».
Однак партійні ідеологи небезпідставно боялися, що звинувачення в націоналізмі за радянських часів може досягти зворотного результату і принести Шелесту ще більшу популярність в народі. І не випадково за деякий час до виходу критичної статті книга раптово «зникла» з усіх книгарень і навіть була вилучена з більшості бібліотек.
Два роки після «виходу» на пенсію Шелест змушений був сидіти вдома. Будь-які спроби влаштуватися на роботу закінчувалися невдачею – без дозволу Брежнєва ніхто не наважувався взяти на роботу опального лідера.
У квітні 1975 р. Шелест вимушений був написати листа Брежнєву, і тільки після його дозволу Петро Юхимович отримав посаду директора одного із підмосковних заводів Міністерства авіаційної промисловості, де й пропрацював до початку перебудови.
Отже, не націоналізм і навіть не його несміливі кроки до обмеження «братського» пограбування республіки стали причиною відставки Шелеста. Брежнєва непокоїло інше – Шелест виявився у багатьох відношеннях незручною для нього людиною. І, до того ж, ставлеником Хрущова.
Шелест був одним із небагатьох членів політбюро, який міг виступити проти позиції більшості й сміливо заявити: «Комуністи України не підтримають це рішення». З часом накопичилися й інші, дрібніші «грішки», які апаратник Брежнєв, звичайно ж, не забував.
Наприклад, Шелест мало не єдиний, хто не підтримав прохання Брежнєва відзначити його 60-річчя званням Героя Радянського Союзу замість логічного у даному випадку звання Героя Соцпраці. За свідченням Шелеста, він так і не поставив свій підпис на відповідному документі.
Брежнєв надто дорожив Україною, щоб залишити біля її керма норовливого Шелеста. Настав зоряний час класичного представника «дніпропетровського клану» і запеклого політичного супротивника Петра Шелеста – Володимира Щербицького.
Підбиваючи підсумок, зазначимо, що оцінка того чи іншого політичного лідера – справа історії та народу. І не слід плутати особисті якості людини із її значенням і роллю в житті народу, країни.
Висновок
Отже, роль Шелеста Петра Юхимовича в українській історії суперечлива. Під час перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ придушував прояви дисидентського руху в Україні. У 1968 Шелест, боючись поширення антирадянських настроїв в Україні, став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення “Празької весни” 1968. З іншого боку, Шелест прийшов до влади на хвилі повоєнної “українізації” партійного та державного апарату в Українській РСР і підвищення ролі української партійної еліти у керівництві СРСР Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ (1963-72) став періодом найвищого піднесення автономного курсу українського керівництва. Петро Юхимович намагався відстоювати економічні інтереси України перед московським центром, виступав за надання Україні більших прав у внутрішній та зовнішній економічній політиці. На тлі загальної політики русифікації й совєтизації вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок, захистив від звинувачення в націоналізмі окремих українських дячів культури (зокрема, О. Гончара, І. Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, М. Саварин) вважали, що поява книги Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва - припущення, яке, однак, не знайшло документального підтвердження. Лінія Петра Юхимовича на проведення автономного курсу, природно, дратувала московських партійних лідерів. Мотивуючи відставку Шелеста, Л. Брежнев закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у “місництві та проявах націоналізму”. Книга Шелеста“Україна наша радянська” (1970) зазнала гострої партійної критики (журнал “Комуніст України”, 1973, № 4) за “ідеологічні помилки”, зокрема, за “ідеалізацію” минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видана тиражем 100 тис., вона була вилучена з продажу та бібліотек. У квітні 1973 Шелеста був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС “за станом здоров'я” і відправлений на пенсію. Петру Юхимовичу Шелесту заборонили оселитися в Україні, перебував під постійним негласним наглядом.
Список використаної літератури
1.Шаповал Ю.І. Петро Шелест у контексті політичної історії України ХХ століття // Укр. іст. журн. – 2008. – № 3. – С. 134‐149;
2.Яремчик В.П. Історична наука в УРСР у «добу Шелеста»// Там само. – С. 149‐162;
3.Саган О. Петро Юхимович Шелест: міфи та реальність // Режим доступу: www.pseudology.org.
4.Очерки истории Киевских городской и областной партийных организаций. – К., 1981.
5.Петро Шелест: «Справжній суд історії ще попереду». – К., 2003.
6.Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
7.Довідник з історії України.За ред. І.Підкови та Р.Шуста.- К.: Генеза, 1993.
8.Ярослава Музиченко. «Неправильний» Шелест // Україна молода, 12.02.2008
9.Шелест П. Ю. Україна наша Радянська. — К., 1970.