Ім'я файлу: історія семінар 4.docx Розширення: docx Розмір: 29кб. Дата: 10.10.2021 скачати Пов'язані файли: митне.docx Задачі 1-3 Библик.docx Дорощук Роман Бд-21 Філософія.docx сценарій РТФК 21-23.02.22.docx Вимоги до звіту.docx піднесення російської ідентичності як «першої серед рівних»; створення образу ворога як одного із засобів мобілізації суспільства. Серед усіх політичних проектів, здійснюваних більшовиками у 20-х роках, спрямована на творення поліетнічної Червоної імперії радянська національна політика виявилася однією з найбільш утопічних і контроверсійних. "Імперією упереджувальної дії", чи "імперією позитивної дискримінації", доволі влучно назвав цю політику один західний дослідник1. Справді, шляхом надання народам колишньої російської імперії певних національних прав і пільг у галузі мови, культури, освіти, підготовки національних кадрів тощо ця політика мала на меті упередити прояви зрослого за часів громадянських воєн і революцій націоналізму і в такий спосіб зміцнити внутрішню цілісність СРСР. До того ж, на відміну від колишньої Росії — "тюрми народів", як називав її Ленін, народи СРСР отримали нехай і позірну, проте свою національну державність. Однак, попри дійсно вражаючі успіхи національного розвитку неросійських народів, така політика приховувала в собі внутрішню небезпеку. З одного боку, вона сама по суті провокувала розвиток місцевих націоналізмів, а з іншого — посилювала незадоволення з боку росіян, позаяк, концентруючи зусилля на замиренні національних меншин, влада фактично відсунула на задній план російську проблему. Для розвитку найпотужнішої в СРСР російської національної культури не лише нічого не робилося, але й, навпаки, будь-які прояви у цьому напрямку розглядалися певний час більшовицькими ідеологами мало не як відродження "великоросійського шовінізму" і не заохочувалися. Загострення зовнішньополітичної обстановки та наростання загрози війни прискорили відхід більшовицького керівництва від попередніх утопічних проектів. "Сталінська революція згори" поклала край цій небезпечній з огляду на внутрішнє становище в СРСР національній політиці, висунувши на передній край старий великодержавний принцип спирання на "державотворчий народ", роль якого в царській імперії традиційно відводилася росіянам2. Процес реабілітації російського патріотизму набрав обертів у середині 30-х pp. В 1934 р. на XVII партійному з'їзді Сталін заявив, що націоналістичні ухили окремих національних груп являють собою більшу небезпеку, ніж російський націоналізм. В 1935 р. він наголосив на тому, що внаслідок соціалістичного будівництва стару недовіру неросіян до росіян в СРСР вже остаточно подолано, і ввів до радянського політико-ідеологічного лексикону нову метафору - "дружба народів"3, ау 1936 p., попри офіційно проголошений принцип повного рівноправ'я усіх братніх народів, у їхній сім'ї з'явився старший брат - великий російський народ. У передовій "Правди" — "РСФСР" зазначалося, що "В сузір'ї союзних республік першою величиною є Російська Соціалістична Федеративна Радянська республіка і першим серед рівних є російський народ"4. Останнє відбивало важливу тенденцію в національній політиці СРСР, в якій дедалі більше оформлювалася ієрархічна схема радянських народів. Вінчав цю піраміду, що складалася майже зі ста радянських націй і народностей, великий російський народ, який розглядався сталінським керівництвом як своєрідний цемент, державна нація, чиї інтереси збігаються з інтересами сталінської імперії. Саме на теорії "старшого брата" трималося надалі все національно-державне будівництво в Країні рад. Далі йшли українці, білоруси та інші титульні народи, що мали свої державні утворення - союзні республіки, автономії, краї, округи і т. ін., а на найнижчій щаблині розміщувалися численні екстериторіальні нацменшини - т. зв. нацмени5. Проте рангування народів за національно-державним принципом було доволі умовним. Будуючи етнічну піраміду "дружби народів", більшовики чимало позичили з досвіду Російської імперії. З погляду сталінського уряду, становище етносів у неофіційній радянській ієрархії залежало передовсім від ступеня їхньої політичної лояльності (дійсної або гаданої), а критерієм цієї лояльності виступав комплекс соціальних, політичних і етнічних чинників. Основними з них вважалися рівень індустріалізації республік та наявність численного робітничого класу в структурі населення, присутність міцної комуністичної партії, а також близькість етносу до російської культури, тобто потенційна можливість його русифікації. Вища партійна еліта ВКП(б) - члени Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК - складалася переважно з етнічних росіян. В період 30-х років, як і під час війни з німцями, до цих керівних органів не потрапило жодного українця. Разом зі змінами в радянській національній політиці суттєвих трансформацій зазнала й комуністична ідеологія. Влада, яка з часів революції перманентно знаходилася у кризовому стані і значною мірою вичерпала свій морально-ідеологічний ресурс, намагалася укріпити свою легітимність і водночас посилити лояльність до себе з боку населення шляхом прискореного формування нової радянської соціальної ідентичності. Цей процес розпочався з середини 30-х pp., і робилося це передусім шляхом утвердження в свідомості місцевого населення ідей радянського патріотизму, які значно відрізнялися від того вузькокласового взірця, що існував у 20-х pp. Тема захисту Батьківщини від зовнішніх ворогів дедалі більше посилювалася в радянській пропаганді. В червні 1934 р. в газеті "Правда" в статті "За Батьківщину" (інспірованій самим Сталіним) зазначалося, що "лише вона одна - Батьківщина — підтримує горіння патріотизму, горіння творчої ініціативи у всіх областях, у всіх сферах нашого багатого багатостороннього життя ... захист батьківщини є вищий закон" все ж тут існувала певна проблема, адже цей патріотизм аж до початку війни з Німеччиною все ж продовжував спиратися на принцип пролетарського інтернаціоналізму, і більшовицькі вожді всіляко заперечували будь-який його зв'язок із націоналізмом. "Радянський патріотизм зовсім не є ознакою національної обмеженості, — підкреслив на VII з'їзді Рад Молотов, — він виступає як усвідомлення великого інтернаціоналістичного значення успіхів будівництва соціалізму для трудящих усіх країн" Сам Сталін у близькому оточенні не приховував своїх уподобань. На урочистому обіді у К. Ворошилова 7 липня 1937 р. він виголосив доволі показовий тост на честь російських царів. "Вони грабували й поневолювали народ, - сказав він, - вони вели війни й захоплювали території в інтересах поміщиків. Проте вони зробили одну добру справу -збили величезну державу аж до Камчатки"12. Не випадково серед усіх російських царів Сталін найбільше захоплювався Петром І, порівнював епоху Петра з сучасною російською дійсністю і, мабуть, самого себе - з царем-реформатором. В 1938 р. офіційний теоретичний журнал ВКП(б) "Більшовик" надрукував статтю Воліна "Великий російський народ", в якій цілком подавалася прадавня історія "безсмертного" російського народу. Такий підхід до теорії нації кардинальним чином відрізнявся від попереднього, викладеного самим Сталіним (марксистського) твердження про те, що нація є модерним конструктом доби капіталізму. Отож одним з основних стовпів концепції "дружби народів" почала виступати при-мордіальна етнічність, а її іншим стовпом став російський централізм. Поставши перед складним завданням творення нової інтеграційної ідентичності, більшовицькі ідеологи наполягали, що саме історії належить провідна роль у конструюванні цієї ідентичності. Відповідно до великоросійської домінанти формувалася й історична схема радянської минувшини. У другій половині 30-х років вульгарно-класова марксистська модель історії СРСР, вироблена школою академіка М. Покровського, була замінена новою —російськоцентричною. Виданий під редагуванням професора А. Шестакова підручник з історії СРСР було вже написано цілковито у великоросійському дусі збирання Росією народів17. Відтоді класова парадигма радянської ідеології дедалі більше почала витіснятися національною, і не лише класові, але й російські національні герої, міфи й символи почали формувати новий образ радянської держави18. Включення всіх народів до складу Росії визнавалося прогресивним актом. Виходячи з цього, всі дружні зв'язки між російським та іншими народами широко висвітлювалися, а всі ворожі — затушовувалися і замовчувалися. Водночас велася постійна координація концепцій історії неросійських народів відповідно до російської, внаслідок чого їхня національна історія поступово розмивалася і розчинялася в російській, маючи тенденцію до остаточного зникнення. В ім'я дружби народів, а по суті з метою поглиблення інтеграції неросійських народів до нової радянської імперії, творення загальної радянської ідентичності, відбувалася перманентна фальсифікація історії, основна ідея якої зводилася, на слушну думку Авторханова, до того, щоб "видати радянський тип колоніалізму за ідеальне вирішення національного питання, а радянську великодержавну політику русифікації — за політику інтернаціоналізму"19. Наприкінці 30-х pp. концепція дружби народів офіційно репрезентувала образ багатонаціональної радянської держави й подавалася як невід'ємна складова радянського патріотизму, передусім щодо її обов'язкової компоненти — любові до старшого брата, його культури, мови, історії тощо. Характерно, що від росіян не вимагалася симетрична прихильність і любов до мов і культур нацменів. Якщо навіть росіяни й мешкали в національних республіках, достатньо було того, щоб вони плекали там свою власну культуру. Всі ці трансформації врешті потягнули за собою не лише реабілітацію російської культури, яка почалася ще з кінця 20-х pp., і до 1937 р. в ній вже було відновлено свій власний пантеон героїв, але й сприяли русифікації неросійських народів. Російська мова стала обов'язковою для вивчення в неросійських республіках, а російська культура почала відігравати домінуючу роль, подекуди навіть стаючи нав'язаною часткою їхньої національної культури. Все це, на думку більшовицьких вождів, мало слугувати консолідації радянської імперії. Наприкінці 30-х pp. у СРСР навіть з'явився новий жанр кіно - історико-патріотичний, такий собі "кліоматограф", який за підтримки партійних функціонерів швидко набув популярності. Головними героями радянського кіно стали в 1930—40 pp. Олександр Невський, Мінін і Пожарський, Суворов, Кутузов, царі Петро І, Іван Грозний та ін. Саме кіно надавало необмежені можливості для міфотворчості. На відміну від підручників, яким закони жанру не дозволяли кроїти як заманеться історичний матеріал без очевидних порушень достовірності, в кіно це було можливо. Сталінський кліоматограф заради формування у народу "потрібної історичної свідомості" міг собі дозволити устами історичних героїв формулювати нагальні для влади політичні завдання. Через сталінське кіно, як зазначає дослідник В. Баг-дасарян, преломлялася російська цивілізаційна самосвідомість. "Свята Русь — окаянна нерусь", а сюжетна лінія кінофільмів визначалася через антагонізм наші—вороги20. Якщо фільм "Петро І" (1937—1939 pp., режисер В. Петров), знятий за однойменним романом О.Толстого, вочевидь проводив паралелі між двома великими перетворювачами епох - російським царем і Сталіним ("Йосипом Петровичем", як жартували тоді), то фільм "О-лександр Невський" (1938 p., режисер С. Ейзенштейн) демонстрував патріотизм через яскравий прояв германофоби. Такі ж тенденції простежувалися і в інших сферах радянського мистецтва. 21 лютого 1939 р. у Великому театрі відбулася прем'єра відродженої російської патріотичної опери Глінки "Життя за царя", щоправда, під назвою "Іван Сусанін". її неприховане антипольське й російське патріотичне спрямування якнайкраще відповідало завданням тогочасної радянської пропаганди24. Водночас творення моделі радянського патріотизму було щільно пов'язане з творенням культу особи Сталіна. 1939 рік до певної міри виявився знаковим у цьому плані. До ювілею Сталіна було підготовлено його офіційну біографію, яка мала відверто сфальсифікований і захвалювальний характер. За умов винищення в СРСР усіх потенційних конкурентів на владу Сталін вже міг собі це дозволити. Як і в усьому Радянському Союзі, день народження вождя відзначався в Україні широко і помпезно. До цього бойового кличу армію привчали під час військових кампаній на Халхін-Голі, в Польщі, Фінляндії, проте найбільш активно він почав експлуатуватися пропагандою вже під час німецько-радянської війни. Натомість у фашистських державах саме напередодні зближення з СРСР схвально спостерігали за змінами радянського ідеологічного курсу. Справді, Гітлер цікавився цим питанням і в одній з розмов з італійським дуче висловив думку, що Росія здійснює поворот надзвичайної ваги. "Схоже, — сказав він, — що шлях, на який став Сталін, веде до чогось на кшталт слов'яно-московського націоналізму і віддаляється від юдео-інтернаціоналістського більшовизму". В свою чергу сам Б. Муссоліні, починаючи з жовтня 1939 p., пояснював італійцям, що більшовизм у Росії помер і поступився місцем слов'янському типу фашизму. |