Ім'я файлу: історія семінар 4.docx
Розширення: docx
Розмір: 29кб.
Дата: 10.10.2021
скачати
Пов'язані файли:
митне.docx
Задачі 1-3 Библик.docx
Дорощук Роман Бд-21 Філософія.docx
сценарій РТФК 21-23.02.22.docx
Вимоги до звіту.docx

  • піднесення російської ідентичності як «першої серед рівних»;

  • створення образу ворога як одного із засобів мобілізації суспільства.

Серед усіх політичних проектів, здійснюваних більшовиками у 20-х роках, спрямована на творення поліетнічної Червоної імперії ра­дянська національна політика виявилася однією з найбільш утопіч­них і контроверсійних. "Імперією упереджувальної дії", чи "імперією позитивної дискримінації", доволі влучно назвав цю політику один західний дослідник1. Справді, шляхом надання народам колишньої російської імперії певних національних прав і пільг у галузі мови, культури, освіти, підготовки національних кадрів тощо ця політика мала на меті упередити прояви зрослого за часів громадянських воєн і революцій націоналізму і в такий спосіб зміцнити внутрішню ціліс­ність СРСР. До того ж, на відміну від колишньої Росії — "тюрми на­родів", як називав її Ленін, народи СРСР отримали нехай і позірну, проте свою національну державність.

Однак, попри дійсно вражаючі успіхи національного розвитку неросійських народів, така політика приховувала в собі внутрішню небезпеку. З одного боку, вона сама по суті провокувала розвиток місцевих націоналізмів, а з іншого — посилювала незадоволення з боку росіян, позаяк, концентруючи зусилля на замиренні національ­них меншин, влада фактично відсунула на задній план російську про­блему. Для розвитку найпотужнішої в СРСР російської національної культури не лише нічого не робилося, але й, навпаки, будь-які прояви у цьому напрямку розглядалися певний час більшовицькими ідеоло­гами мало не як відродження "великоросійського шовінізму" і не за­охочувалися.

Загострення зовнішньополітичної обстановки та наростання за­грози війни прискорили відхід більшовицького керівництва від попе­редніх утопічних проектів. "Сталінська революція згори" поклала край цій небезпечній з огляду на внутрішнє становище в СРСР націо­нальній політиці, висунувши на передній край старий великодержав­ний принцип спирання на "державотворчий народ", роль якого в цар­ській імперії традиційно відводилася росіянам2.

Процес реабілітації російського патріотизму набрав обертів у се­редині 30-х pp. В 1934 р. на XVII партійному з'їзді Сталін заявив, що націоналістичні ухили окремих національних груп являють собою більшу небезпеку, ніж російський націоналізм. В 1935 р. він наголосив на тому, що внаслідок соціалістичного будівництва стару недо­віру неросіян до росіян в СРСР вже остаточно подолано, і ввів до ра­дянського політико-ідеологічного лексикону нову метафору - "друж­ба народів"3, ау 1936 p., попри офіційно проголошений принцип пов­ного рівноправ'я усіх братніх народів, у їхній сім'ї з'явився старший брат - великий російський народ. У передовій "Правди" — "РСФСР" зазначалося, що "В сузір'ї союзних республік першою величиною є Російська Соціалістична Федеративна Радянська республіка і пер­шим серед рівних є російський народ"4.

Останнє відбивало важливу тенденцію в національній політиці СРСР, в якій дедалі більше оформлювалася ієрархічна схема радянсь­ких народів. Вінчав цю піраміду, що складалася майже зі ста радянсь­ких націй і народностей, великий російський народ, який розглядався сталінським керівництвом як своєрідний цемент, державна нація, чиї інтереси збігаються з інтересами сталінської імперії. Саме на теорії "старшого брата" трималося надалі все національно-державне будів­ництво в Країні рад. Далі йшли українці, білоруси та інші титульні народи, що мали свої державні утворення - союзні республіки, авто­номії, краї, округи і т. ін., а на найнижчій щаблині розміщувалися чи­сленні екстериторіальні нацменшини - т. зв. нацмени5.

Проте рангування народів за національно-державним принци­пом було доволі умовним. Будуючи етнічну піраміду "дружби наро­дів", більшовики чимало позичили з досвіду Російської імперії.

З погляду сталінського уряду, становище етносів у неофіційній радянській ієрархії залежало передовсім від ступеня їхньої політич­ної лояльності (дійсної або гаданої), а критерієм цієї лояльності ви­ступав комплекс соціальних, політичних і етнічних чинників. Основ­ними з них вважалися рівень індустріалізації республік та наявність численного робітничого класу в структурі населення, присутність міцної комуністичної партії, а також близькість етносу до російської культури, тобто потенційна можливість його русифікації.

Вища партійна еліта ВКП(б) - члени Політбюро, Оргбюро та Секре­таріату ЦК - складалася переважно з етнічних росіян. В період 30-х років, як і під час війни з німцями, до цих керівних органів не потра­пило жодного українця.

Разом зі змінами в радянській національній політиці суттєвих трансформацій зазнала й комуністична ідеологія. Влада, яка з часів революції перманентно знаходилася у кризовому стані і значною мірою вичерпала свій морально-ідеологічний ресурс, намагалася укріпити свою легітимність і водночас посилити лояльність до себе з боку населення шляхом прискореного формування нової радянської соціальної ідентичності. Цей процес розпочався з середини 30-х pp., і робилося це передусім шляхом утвердження в свідомості місцевого населення ідей радянського патріотизму, які значно відрізнялися від того вузькокласового взірця, що існував у 20-х pp.

Тема захисту Батьківщини від зовнішніх ворогів дедалі більше посилювалася в радянській пропаганді. В червні 1934 р. в газеті "Правда" в статті "За Батьківщину" (інспірованій самим Сталіним) зазначалося, що "лише вона одна - Батьківщина — підтримує горіння патріотизму, горіння творчої ініціативи у всіх областях, у всіх сферах нашого багатого багатостороннього життя ... захист батьківщини є вищий закон" все ж тут існувала певна проблема, адже цей патріо­тизм аж до початку війни з Німеччиною все ж продовжував спирати­ся на принцип пролетарського інтернаціоналізму, і більшовицькі во­жді всіляко заперечували будь-який його зв'язок із націоналізмом. "Радянський патріотизм зовсім не є ознакою національної обмежено­сті, — підкреслив на VII з'їзді Рад Молотов, — він виступає як ус­відомлення великого інтернаціоналістичного значення успіхів будів­ництва соціалізму для трудящих усіх країн"

Сам Сталін у близькому оточенні не приховував своїх уподобань. На уро­чистому обіді у К. Ворошилова 7 липня 1937 р. він виголосив доволі показовий тост на честь російських царів. "Вони грабували й понево­лювали народ, - сказав він, - вони вели війни й захоплювали терито­рії в інтересах поміщиків. Проте вони зробили одну добру справу -збили величезну державу аж до Камчатки"12. Не випадково серед усіх російських царів Сталін найбільше захоплювався Петром І, порівню­вав епоху Петра з сучасною російською дійсністю і, мабуть, самого себе - з царем-реформатором.

В 1938 р. офіційний теоретичний журнал ВКП(б) "Більшовик" надрукував статтю Воліна "Великий російсь­кий народ", в якій цілком подавалася прадавня історія "безсмертного" російського народу. Такий підхід до теорії нації кардинальним чином відрізнявся від попереднього, ви­кладеного самим Сталіним (марксистського) твердження про те, що нація є модерним конструктом доби капіталізму. Отож одним з ос­новних стовпів концепції "дружби народів" почала виступати при-мордіальна етнічність, а її іншим стовпом став російський центра­лізм.

Поставши перед складним завданням творення нової інтеграцій­ної ідентичності, більшовицькі ідеологи наполягали, що саме історії належить провідна роль у конструюванні цієї ідентичності. Відповід­но до великоросійської домінанти формувалася й історична схема ра­дянської минувшини. У другій половині 30-х років вульгарно-класо­ва марксистська модель історії СРСР, вироблена школою академіка М. Покровського, була замінена новою —російськоцентричною. Ви­даний під редагуванням професора А. Шестакова підручник з історії СРСР було вже написано цілковито у великоросійському дусі зби­рання Росією народів17. Відтоді класова парадигма радянської ідео­логії дедалі більше почала витіснятися національною, і не лише кла­сові, але й російські національні герої, міфи й символи почали фор­мувати новий образ радянської держави18.

Включення всіх народів до складу Росії визнавалося прогреси­вним актом. Виходячи з цього, всі дружні зв'язки між російським та іншими народами широко висвітлювалися, а всі ворожі — затушову­валися і замовчувалися. Водночас велася постійна координація кон­цепцій історії неросійських народів відповідно до російської, внас­лідок чого їхня національна історія поступово розмивалася і розчиня­лася в російській, маючи тенденцію до остаточного зникнення. В ім'я дружби народів, а по суті з метою поглиблення інтеграції неросійсь­ких народів до нової радянської імперії, творення загальної радянсь­кої ідентичності, відбувалася перманентна фальсифікація історії, ос­новна ідея якої зводилася, на слушну думку Авторханова, до того, щоб "видати радянський тип колоніалізму за ідеальне вирішення національного питання, а радянську великодержавну політику ру­сифікації — за політику інтернаціоналізму"19.

Наприкінці 30-х pp. концепція дружби народів офіційно репре­зентувала образ багатонаціональної радянської держави й подавалася як невід'ємна складова радянського патріотизму, передусім щодо її обов'язкової компоненти — любові до старшого брата, його культу­ри, мови, історії тощо. Характерно, що від росіян не вимагалася симе­трична прихильність і любов до мов і культур нацменів. Якщо навіть росіяни й мешкали в національних республіках, достатньо було того, щоб вони плекали там свою власну культуру.

Всі ці трансформації врешті потягнули за собою не лише реа­білітацію російської культури, яка почалася ще з кінця 20-х pp., і до 1937 р. в ній вже було відновлено свій власний пантеон героїв, але й сприяли русифікації неросійських народів. Російська мова стала обо­в'язковою для вивчення в неросійських республіках, а російська культура почала відігравати домінуючу роль, подекуди навіть стаю­чи нав'язаною часткою їхньої національної культури. Все це, на дум­ку більшовицьких вождів, мало слугувати консолідації радянської імперії.

Наприкінці 30-х pp. у СРСР навіть з'явився новий жанр кіно - історико-патріотичний, такий собі "кліоматограф", який за підтримки партійних функціонерів швидко набув популярності. Головними ге­роями радянського кіно стали в 1930—40 pp. Олександр Невський, Мінін і Пожарський, Суворов, Кутузов, царі Петро І, Іван Грозний та ін. Саме кіно надавало необмежені можливості для міфотворчості. На відміну від підручників, яким закони жанру не дозволяли кроїти як заманеться історичний матеріал без очевидних порушень достовір­ності, в кіно це було можливо. Сталінський кліоматограф заради фор­мування у народу "потрібної історичної свідомості" міг собі дозволи­ти устами історичних героїв формулювати нагальні для влади по­літичні завдання. Через сталінське кіно, як зазначає дослідник В. Баг-дасарян, преломлялася російська цивілізаційна самосвідомість. "Свя­та Русь — окаянна нерусь", а сюжетна лінія кінофільмів визначалася через антагонізм наші—вороги20.

Якщо фільм "Петро І" (1937—1939 pp., режисер В. Петров), зня­тий за однойменним романом О.Толстого, вочевидь проводив пара­лелі між двома великими перетворювачами епох - російським царем і Сталіним ("Йосипом Петровичем", як жартували тоді), то фільм "О-лександр Невський" (1938 p., режисер С. Ейзенштейн) демонстрував патріотизм через яскравий прояв германофоби.

Такі ж тенденції простежувалися і в інших сферах радянського мистецтва. 21 лютого 1939 р. у Великому театрі відбулася прем'єра відродженої російської патріотичної опери Глінки "Життя за царя", щоправда, під назвою "Іван Сусанін". її неприховане антипольське й російське патріотичне спрямування якнайкраще відповідало завдан­ням тогочасної радянської пропаганди24.

Водночас творення моделі радянського патріотизму було щільно пов'язане з творенням культу особи Сталіна. 1939 рік до певної міри виявився знаковим у цьому плані. До ювілею Сталіна було підготов­лено його офіційну біографію, яка мала відверто сфальсифікований і захвалювальний характер. За умов винищення в СРСР усіх потенцій­них конкурентів на владу Сталін вже міг собі це дозволити. Як і в усьому Радянському Союзі, день народження вождя відзначався в Україні широко і помпезно.

До цього бойового кличу армію привчали під час військових кам­паній на Халхін-Голі, в Польщі, Фінляндії, проте найбільш активно він почав експлуатуватися пропагандою вже під час німецько-радян­ської війни.

Натомість у фашистських державах саме напередодні зближення з СРСР схвально спостерігали за змінами радянського ідеологічного курсу. Справді, Гітлер цікавився цим питанням і в одній з розмов з іта­лійським дуче висловив думку, що Росія здійснює поворот надзви­чайної ваги. "Схоже, — сказав він, — що шлях, на який став Сталін, веде до чогось на кшталт слов'яно-московського націоналізму і від­даляється від юдео-інтернаціоналістського більшовизму". В свою чергу сам Б. Муссоліні, починаючи з жовтня 1939 p., пояснював іта­лійцям, що більшовизм у Росії помер і поступився місцем слов'янсь­кому типу фашизму.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас