Ім'я файлу: EO T1.docx
Розширення: docx
Розмір: 28кб.
Дата: 17.05.2023
скачати
Пов'язані файли:
Титулка+Зміст.docx
158__МЕТОДИЧН_ВКАЗ_ДО_ПРАКТ_ТЕА_стан.doc
вихованя Англія та Норвегія.docx
Дудар_ВП.docx
Курсова робота (Мартинюк Віталій).docx

ТЕМА 2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ПРОФЕСІЙНОЇ ОЦІНОЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

  1. Необхідність оцінювання вартості майна.

  2. Нормативно-правова та методична база експертної оцінки.

  3. Професійна оціночна діяльність: форми, суб’єкти та об’єкти.

  4. Вимоги до суб’єктів оціночної діяльності. Їх права та обов’язки.

1. Необхідність оцінювання вартості майна

Для планування економіки на всіх рівнях, а також для аналізу результатів діяльності з управління об’єктами власності надзвичайно важливе значення має їх оцінювання. Оцінюватися можуть різні якості й параметри, але найбільше практичне значення має грошова оцінка вартості майна.

Між учасниками трансакційних процесів майже завжди існує конфлікт:

  • продавець бажає продати об’єкт якомога дорожче, а покупець – навпаки – купити дешевше;

  • орендодавець бажає, щоб його майно коштувало дорожче, а орендатор вважає, що воно коштує дешевше, і тому плата за його оренду повинна бути нижчою тощо.

Вирішити цей конфлікт інтересів учасників має незалежний оцінювач, який повинен компетентно оцінити об’єкт оцінки, аргументовано переконати учасників у тому, що розрахована ним сума і є та об’єктивна вартість, яка відображає цінність об’єкта на ринку в даний момент часу та в даному місці.

Світовий досвід показав, що якщо в угодах із майном не бере участі незалежний професійний оцінювач, то в однієї зі сторін угоди виникає враження, що вона ошукана.

Об’єктивна потреба у професійних та незалежних оцінювачах виникає у будь-якій країні з розвитком ринкових відносин. Не є винятком і Україна. Після набуття незалежності та постійної трансформації економіки до ринкових умов у країні зародилася, розвивалася та набула законодавчої та нормативної основи оціночна діяльність (у розвинутих країнах оцінка як професійна діяльність з’явилася ще у 30-х роках ХХ ст., в Україні – на початку 90-х років).

З часів здобуття Україною незалежності професійна оцінка вітчизняного бізнесу пов’язувалася з проведенням приватизації. Об’єктами оцінки як правило виступали відкриті акціонерні товариства, які створювалися у процесі приватизації державних та комунальних підприємств. Сьогодні ж ситуація змінюється кардинально: спостерігається постійне зростання потреби у професійному оцінюванні майна, а разом з тим, впроваджуються норми, які регулюють правові засади здійснення оцінки різних об’єктів власності та професійної оціночної діяльності.

2. Нормативно-правова та методична база експертної оцінки

Головним законодавчим актом, який регулює сьогодні процес оцінки майна та майнових прав у нашій державі, є Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», прийнятий у 2001 році.

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (далі Закон про оцінку) визначає правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки. В ньому визначається: що таке професійна оціночна діяльність, в яких формах вона може здійснюватися; коли виникає необхідність оцінювати майно, та наводиться перелік випадків, за яких вартість того чи іншого майна повинна визначатися експертом-оцінювачем обов’язково; об’єкт оцінки; суб’єкти оціночної діяльності, їх права та обов’язки, вимоги до суб’єктів та інше.

Згідно із законом (ст. 7), проведення оцінки майна є обов’язковим у випадках:

  • створення підприємств (господарських товариств) на базі державного майна, або майна, що є у комунальній власності;

  • реорганізації, банкрутства, ліквідації державних, комунальних підприємств та підприємств (господарських товариств) з державною часткою майна (часткою комунального майна);

  • виділення або визначення частки майна у спільному майні, в якому є державна частка (частка комунального майна);

  • визначення вартості внесків учасників та засновників господарського товариства, якщо до зазначеного товариства вноситься майно господарських товариств з державною часткою (часткою комунального майна), а також у разі виходу (виключення) учасника або засновника зі складу такого товариства;

  • приватизації та іншого відчуження у випадках, встановлених законом, оренди, обміну, страхування державного майна, майна, що є у комунальній власності, а також повернення цього майна на підставі рішення суду;

  • переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку;

  • оподаткування майна;

  • визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом;

  • в інших випадках за рішенням суду або у зв'язку з необхідністю захисту суспільних інтересів.

Закон про оцінку містить певні обмеження на проведення оцінки майна. Так, відповідно до ст. 8 не допускається проведення оцінки майна оцінювачем, який має родинні зв’язки з фізичною особою-замовником або керівниками юридичної особи, яка є замовником оцінки; також не допускається проведення оцінювачем оцінки майна, що належить йому або оцінювачам, що працюють разом з ним.

Методичне регулювання оцінки (ст. 9 Закону про оцінку) здійснюється у відповідних нормативно-правових актах з оцінки, якими є:

а) положення (національні стандарти) з оцінки майна, що затверджуються Кабінетом Міністрів України;

б) методики та інші нормативно-правові акти, які розробляються з урахуванням положень (національних стандартів) і затверджуються Кабінетом Міністрів України або Фондом державного майна України.

Розроблення нормативно-правових актів з оцінки майна здійснюється на засадах міжнародних стандартів оцінки.

Положення (національні стандарти) з оцінки майна, по-перше, містять: визначення понять, принципів оцінки, методичних підходів та особливостей оцінки відповідного майна залежно від мети оцінки, вимоги до змісту звіту про оцінку майна та порядок його рецензування; а по друге, визначають випадки застосування та випадки обмеження застосування оцінювачами методичних підходів до розрахунку різних видів вартості майна.

В Україні розроблення положень (національних стандартів) з оцінки здійснюється на засадах міжнародних стандартів оцінки з урахуванням національного законодавства.

На сьогоднішній день в Україні розроблені такі національні стандарти:

Національний стандарт №1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затверджений постановою Кабінету Міністрів від 10 вересня 2003 року № 1440.

Стандарт є обов’язковим для застосування під час проведення оцінки майна та майнових прав суб’єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку майна.

Він містить такі розділи: «Загальні положення», «База оцінки та порядок її визначення», «Методичні підходи до оцінки майна та їх основні засади»,

«Загальні вимоги до проведення незалежної оцінки майна», «Загальні вимоги до складання звіту про оцінку та підготовку висновку про вартість майна».

Національний стандарт №2 «Оцінка нерухомого майна», затверджений постановою Кабінету Міністрів від 28 жовтня 2004 року № 1442. Стандарт містить такі частини: «Загальна частина», «Особливості застосування методичних підходів» та «Особливості оцінки окремих видів нерухомого майна».

Національний стандарт №3 «Оцінка цілісних майнових комплексів», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 2006 р. N 1655. Стандарт є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки цілісного майнового комплексу суб'єкта господарювання суб'єктами оціночної діяльності, а також особами, які відповідно до законодавства здійснюють рецензування звітів про оцінку цілісного майнового комплексу.

Національний стандарт N4 «Оцінка майнових прав інтелектуальної власності», затверджений постановою Кабінету Міністрів від 3 жовтня 2007 року № 1185. Стандарт є обов'язковим для застосування суб'єктами оціночної діяльності під час проведення оцінки майнових прав інтелектуальної власності, а також особами, які здійснюють відповідно до законодавства рецензування звітів про оцінку. Може також застосовуватись для визначення розміру збитків, завданих у зв'язку з неправомірним використанням об'єктів права інтелектуальної власності.

Що стосується методик та інших нормативно-правових актів: постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 року затверджено нову «Методику оцінки майна» № 1891. Цей документ готувався як нова редакція «Методики оцінки вартості майна під час приватизації», яка нині втратила чинність. Нову назву методика отримала з огляду на те, що вона має застосовуватися не тільки для проведення оцінки майна в ході його приватизації, а й в інших випадках, віднесених Законом про оцінку до обов’язкових.
3. Професійна оціночна діяльність: форми, суб’єкти та об’єкти

Професійна оціночна діяльність – це діяльність оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, яка полягає в організаційному, методичному та практичному забезпеченні процесу оцінки майна, розгляді та підготовці висновків щодо вартості об’єкта оцінювання.

Ця діяльність може здійснюватися у таких формах:

  • практична діяльність з оцінки майна, яка полягає у практичному визначенні вартості майна та виконанні всіх процедур, пов’язаних із нею. Практична діяльність з оцінки майна може здійснюватися виключно суб’єктами оціночної діяльності, визначеними такими відповідно до ст. 5 Закону про оцінку (див. нижче);

  • консультаційна діяльність, яка полягає у наданні консультацій з оцінки майна суб’єктам оціночної діяльності, замовникам оцінки або іншим особам у письмовій або усній формах;

  • рецензування звітів про оцінку майна: полягає у критичному розгляді звітів про оцінку та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання, відповідності застосованих процедур оцінки вимогам нормативно-правових актів з оцінки;

  • методичне забезпечення оцінки майна – розробка методичних документів з оцінки та надання роз’яснень щодо їх застосування;

  • навчальна діяльність оцінювачів – участь у навчальному процесі з професійної підготовки оцінювачів.

Згідно з Законом про оцінку, об’єктом оцінки є майно та майнові права, які підлягають оцінюванню.

Майном, що може оцінюватися, вважаються об’єкти в матеріальній формі, будівлі, споруди, машини, обладнання, транспортні засоби тощо; нематеріальні активи, у тому числі об’єкти права інтелектуальної власності; цілісні майнові комплекси всіх форм власності.

Майновими правами, що можуть оцінюватися, визначаються будь-які права, пов’язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (право володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (наприклад, право використання природних ресурсів) та права вимоги.

У національному стандарті №1 об’єкти оцінки класифікуються на об’єкти оцінки у матеріальній та нематеріальній формі, у формі цілісного майнового комплексу.

Об’єктами оцінки у матеріальній формі є нерухоме майно (нерухомість) та рухоме майно. Нерухоме майно – земельна ділянка без покращень або земельна ділянка з поліпшеннями, які нерозривно з нею пов’язані (будівлі, споруди), а також інше майно, що згідно з законодавством належить до нерухомого майна. Рухоме майно – матеріальні об’єкти, які можуть бути переміщеними без заподіяння їм шкоди.

Об’єкти оцінки у нематеріальній формі – об’єкти, які не існують у матеріальній формі, але дають змогу отримати певну економічну вигоду. До них належать фінансові інтереси (частки (паї, акції), опціони, інші цінні папери та їх похідні, векселі, дебіторська та кредиторська заборгованість тощо), а також майнові права.

Об’єкти оцінки у формі цілісного майнового комплексу – об’єкти, сукупність активів яких дає змогу проводити певну господарську діяльність. Цілісними майновими комплексами є підприємства, а також їх структурні підрозділи (цехи, виробництва, дільниці тощо), які можуть бути виділені в установленому порядку у самостійні об’єкти або зареєстровані як самостійні суб’єкти господарської діяльності.

Учасниками процесу оцінювання є:

  1. суб’єкти оціночної діяльності,

  2. замовники: споживачі оціночних послуг (держава, інвестори, страховики, кредитори, громадяни тощо).

Закон «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність» (ст. 5) визнає суб’єктами оціночної діяльності:

  • суб’єкти господарювання (професійних оцінювачів) – фізичні особи (індивідуальні підприємці), а також юридичні особи (консалтингові та юридичні фірми, оціночні фірми), які здійснюють господарську діяльність і у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб’єкта оціночної діяльності.

  • органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в процесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та майном комунальної власності, та у складі яких працюють оцінювачі.

Оцінка майна, яку проводить суб’єкт господарювання – незалежна оцінка (відома як експертна оцінка). Органи державної влади або органи місцевого самоврядування здійснюють самостійну оцінку.

4. Вимоги до суб’єктів оціночної діяльності, їх права та обов’язки

Оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит і одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача. Не може бути оцінювачем особа, яка має непогашену судимість за корисливі злочини.

Професійну підготовку оцінювачів здійснюють навчальні заклади, які уклали договір про співробітництво з професійної підготовки оцінювачів із Фондом державного майна України. Професійна підготовка оцінювачів складається з навчання за програмами базової підготовки та підвищення кваліфікації. Загальні вимоги до змісту навчальних програм підлягають обов’язковому погодженню Наглядовою радою з питань оціночної діяльності.

Закінчивши навчання за програмою базової підготовки, оцінювачі отримують кваліфікаційне свідоцтво. Кваліфікаційне свідоцтво оцінювача є документом, який підтверджує достатній фаховий рівень підготовки оцінювача за програмою базової підготовки для самостійного проведення оцінки майна. Право на отримання кваліфікаційного свідоцтва набувають фізичні особи, які:

      • мають закінчену вищу освіту;

      • пройшли навчання за програмою базової підготовки та стажування протягом одного року в складі суб’єкта оціночної діяльності разом з оцінювачем, який має не менше ніж дворічний досвід практичної діяльності з оцінки майна, отримали його позитивну рекомендацію;

      • успішно склали кваліфікаційний іспит.

Кваліфікаційне свідоцтво видається Фондом державного майна України спільно з навчальним закладом, на базі якого проводилася підготовка та складався кваліфікаційний іспит, на підставі відповідного рішення Екзаменаційної комісії. За видачу свідоцтва сплачується плата у розмірі одного неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Ця плата спрямовується на покриття організаційних витрат, пов’язаних з видачею свідоцтва.

Не рідше від одного разу на два роки оцінювачі зобов’язані підвищувати свою кваліфікацію за програмою підвищення кваліфікації. Невиконання цієї вимоги є підставою для зупинення дії кваліфікаційного свідоцтва. Підвищення кваліфікації відбувається за напрямками, зазначеними у кваліфікаційному свідоцтві оцінювача. За результатами підвищення кваліфікації видається посвідчення про підвищення кваліфікації, яке є невід’ємною частиною кваліфікаційного свідоцтва.

Фонд державного майна веде Державний реєстр оцінювачів, які отримали кваліфікаційне свідоцтво. Документом, що засвідчує право суб’єкта оціночної діяльності на внесення його до Державного реєстру суб’єктів оціночної діяльності, які здійснюють оціночну діяльність у формі практичної діяльності з оцінки майна та які визначені суб’єктами оціночної діяльності за напрямками оцінки майна є сертифікат суб’єкта оціночної діяльності. За видачу сертифіката справляється плата у розмірі трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, яка спрямовується до Державного бюджету України.

Сертифікат видається терміном на три роки та може бути анульований. Оцінка майна, яка проведена суб’єктом господарювання без чинного сертифіката, є недійсною

Згідно із законом України про оцінку, оцінювачі мають право:

  • доступу до майна, яке оцінюється, документації та іншої інформації, що є необхідною або має суттєве значення для оцінки;

  • отримувати роз’яснення та додаткові відомості, необхідні для проведення оцінки майна та складання звіту про його оцінку, від замовника оцінки та інших осіб щодо інформації, яка містить державну або комерційну таємницю, за наявності у оцінювача відповідного дозволу або договору про конфіденційність інформації;

  • відмовитися від проведення оцінки майна у разі виникнення обставин, які перешкоджають проведенню об’єктивної оцінки;

  • страхувати свою цивільну відповідальність, пов’язану з професійною оціночною діяльністю;

  • бути безпосередньо присутнім на засіданні Екзаменаційної комісії під час розгляду питання щодо позбавлення оцінювача кваліфікаційного свідоцтва;

  • оскаржувати дії посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, рішення Екзаменаційної комісії у суді.

Оцінювачі та суб’єкти оціночної діяльності зобов’язані:

  • дотримуватися під час здійснення оціночної діяльності вимог нормативно-правових актів з оцінки майна;

  • забезпечувати об’єктивність оцінки майна, повідомляти замовника;

  • про неможливість проведення об’єктивної оцінки через виникнення обставин, які цьому перешкоджають;

  • забезпечувати збереження документів, які отримані ними під час проведення оцінки від замовника та інших осіб;

  • забезпечувати конфіденційність інформації, отриманої під час виконання оцінки майна;

  • виконувати інші обов’язки, передбачені законодавством.

Оцінювачі та суб’єкти оціночної діяльності несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема за недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору і законодавства.

Проблема підбору експертів залишається однією з найскладніших проблем у галузі експертного оцінювання. Методів формування експертної комісії, які гарантують об’єктивність експертизи, не існує. У загальному значенні “експерт”  це людина, здатна вирішувати визначений тип проблем та робити висновки, розглядаючи питання, які стосуються цього типу проблем. Фахівці Всеукраїнської експертної мережі вважають, що основними показниками експертного потенціалу є:

  • високий рівень інтелекту;

  • великий досвід роботи;

  • визнання колег;

  • активна наукова діяльність;

  • наявність серйозних публікацій;

  • престижна освіта;

  • високий особистий статус.

У проблемі підбору експертів можна виокремити дві складові - складання списку можливих експертів та формування з цього списку експертної комісії на підставі аналізу компетентності кандидатів.

Виявлення потенційних експертів залежить також від мети експертизи. Якщо складання прогнозу орієнтовано на зацікавлення тільки окремої організації і вимагає при цьому глибокого знання її особливостей, то доцільно використовувати експертів самих організацій. Перевагу треба віддати тим спеціалістам, що мають вільний час, бажання та високий професіоналізм.

Доцільно остерігатись залучення керівників верхнього ешелону влади, якщо вони занадто зайняті і не мають достатньо часу для продумання та обґрунтування відповіді. Їх оцінки та висновки у таких випадках будуть поспішні, а їхня думка, здебільшого, чинить тиск на спеціалістів, що перебувають на кілька щаблів нижче за службовим становищем.

Отже, на практиці потрібно йти на компроміс між залученням до групи експертів спеціалістів, службове становище яких дає їм достатню обізнаність, та залученням таких спеціалістів, що в змозі витратити необхідний час для відповідей на питання анкети. Оцінка рівня останніх може бути отримана у відділах кадрів, зі звітів про службову кар’єру, зростання оплати праці, а також із думок колег.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас