Ім'я файлу: Відповіді на 3 запитання (Пічі).docx
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 28.02.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 24кб.
Дата: 28.02.2021
скачати
Основні наукові напрямки економічної соціології:
Зусилля спеціалістів з економічної соціології в останні роки зосереджуються на таких трьох основних напрямах:
• дослідження статистичних аспектів взаємозв'язків економічної і соціальної сфер;
• вироблення підходу до розвитку економіки як до соціального процесу;
• функціонування і розвиток соціального механізму.
Ці напрями включають теоретико-методологічні, емпіричні і прикладні дослідження.
Теоретико-методологічні дослідження містять розробку теорії методології і методики вивчення;
• зв'язок між суспільством і економікою, економічною і соціальною сферами;
• соціального механізму як системи важелів управління економічною і соціальною сферами;
• соціально-економічних процесів;
• соціальної структури суспільства;
• соціально-економічної активності населення;
• участі трудівників в управлінні об'єктом:
• культури як регулятора соціально-економічних процесів;
• соціально-економічних результатів функціонування соціального механізму.
Емпіричні дослідження економічної соціології охоплюють такі проблеми:
• стабілізація зв'язків елементів економічної і соціальної сфер, усунення суперечностей та причин розладу соціальної системи;
• ефективне функціонування компонентів соціального механізму, які регулюють соціально-економічні процеси;
• організаційна побудова соціальної структури суспільства, якісні характеристики соціальних груп, ієрархія соціальних спільностей, їх функцій у відносинах та ін.;
• форми і види соціально-економічної діяльності і поведінки соціальних груп;
• система управління економічною і соціальною сферами;
• вплив на соціально-економічну діяльність соціальних груп та культурних факторів-цінностей та норм, що сформувались у системі соціальних інститутів.
Прикладні дослідження економічної соціології мають таке соціальне спрямування:
* оцінка економічної і соціальної ефективності соціального механізму;
* визначення тенденцій і закономірностей зміни елементів соціального механізму;
* удосконалення останнього.
Дослідження економічної соціології ґрунтується на відповідному понятійному апараті, категоріальній системі та спеціальних індикаторах, формах і методах одержання і вимірювання соціальної інформації, а також на історико-соціологічному аналізі соціальних процесів. Понятійний апарат економічної соціології включає загальнонаукові, загальносоціальні і спеціальні категорії.
До загальнонаукових категорій належать: система, структура, функції, процес, механізм, розвиток та ін., які запозичені із загальної методології. Дані категорії використовуються для формулювання і описування соціальної і економічної сфер, соціального механізму суспільства та інших елементів.
Загальносоціальні категорії включають соціальні, економічні, виробничі відносини, вартість, соціальні спільності, групи, події явища тощо.
Спеціальні категорії економічної соціології містять: соціальний механізм розвитку соціальних структур, соціальні процеси, соціальний контроль, економічну і організаційну поведінку, економічну культуру та ін.
Дослідження економічної соціології охоплюють як економічні, так і соціальні фактори розвитку суспільства, опираються на соціальну й економічну інформацію, визначають економічну та соціальну ефективність.
Проблеми безперервної освіти:
Проблематику безперервної освіти можна умовно розділити на дві основні сфери. Перша пов’язана з побудовою системи безперервної освіти як частини соціальної практики (соціально-освітній аспект безперервної освіти), друга – із процесом засвоєння людиною нового життєвого, соціального, професійного досвіду. Саме тому в другій половині 90-их років XX століття у сфері освіти дорослих було проголошено сполучення принципу безперервності освіти із принципом навчання протягом життя і формуванням суспільства знань. Тим самим зроблена спроба закріпити у суспільній свідомості розуміння взаємної відповідальності суспільства, держави й особистості за розвиток освітніх процесів
Значне ускладнення технологічного змісту професійної діяльності, а також швидкі зміни цього змісту різко змінюють характер підготовки людини до потребуючих високих теоретичних знань. З іншого боку, розширення й ускладнення суспільних зв'язків учасників виробництва не залишаються нейтральними в плані змін психології трудових відносин, - що знаходить своє відображення в системі освітніх програм, націлених на освоєння загальнокультурної проблематики. У цьому сенсі перебудова освіти на основі принципу безперервності є об'єктивною необхідністю, продиктованою логікою і об'єктивними вимогами самого життя.
Гостра потреба держави і суспільства в безперервній освіті своїх громадян стала усвідомлюватися як актуальна проблема починаючи з другої половини ХХ століття, - що пов'язано з розгортанням науково-технічної революції і пред'явленими нею вимогами до характеру трудової діяльності.
Система безперервної освіти стала розумітися як сукупність незліченних проблем: від організаційної та технічної модернізації процесу освіти до соціально-психологічного та духовно-морального виховання особистості. Це призвело до перегляду теоретичних поглядів на зміст і взаємозв'язок функцій системи безперервної освіти.
Як наслідок, у сучасній педагогічній літературі широко поширена точка зору, згідно з якою система безперервної освіти виконує в суспільстві дві основні і відносно самостійні функції - економічну і соціальну. «У першій - завдання підготовки людини до праці з чітко вираженим акцентом на формуванні його професійно значущих якостей; у змісті другої - весь багатогранний комплекс питань, пов'язаних з вихованням людини і формуванням його особистості. В межах даної дихотомії виділяються більш приватні функції: пізнавальна, комунікативна, трансляційна (передача новим поколінням знань і соціального досвіду), соціального просування (кар'єрного росту). безперервна освіта навчання
Яка б проблема не розглядалася: специфіка нових цілей освіти, мотиви або технології навчання, вибір об'єктів, структур, систем, моделей управління - в її вирішенні першочергового значення набувають економічні, психологічні, загальнокультурні і власне педагогічні чинники.
Найбільш складним питанням у безперервній освіті є фінансування. Нині в основному використовується фінансування з різноманітних фондів або організацій, зацікавлених у підвищенні кваліфікації своїх працівників. Всі погоджуються, що курси повинні бути самооплатні, а оскільки вони розглядаються з позицій "суспільства" та "суспільності", то держава повинна теж робити свій внесок. Але дарма, що безперервна освіта – це насамперед соціальне явище, більшість бачить його вигоди тільки в фінансовому сенсі тому, що вони (перспектива кар'єри для студентів, соціальний та економічний прогрес та інше) більш абстрактні, ніж затрати на нього.
Безперервність освіти знаходиться в динамічному зв’язку з соціалізацією особистості. У ході соціалізації людина опановує знаннями про ті моделі поведінки або акти поведінки, які прийняті в даній культурній системі.
Людина, стаючи особистістю, не тільки накопичує, але й трансформує ті або інші соціальні факти, для чого очевидна потреба в наявності в неї певних якостей, навичок. Вона повинна не тільки усвідомлювати необхідність у такій діяльності, але й бути здатною здійснювати її, а отже, бути не тільки залученою в культурну підсистему даного співтовариства, але й мати певний рівень знань, творчого мислення, інтелігентності і т.д. Тобто, для перетворення людині необхідний інструмент. Таким інструментом у даному випадку виступає безперервна освіта. Тоді постає проблема співвіднесення особистісних потреб в освітній діяльності і затребуваності суспільством тих або інших знань. Система безперервної освіти в ідеальному варіанті повинна бути покликана збалансувати це співвідношення створенням і координацією мотиваційної структури особистості, що власне і необхідно реалізовувати через механізми впливу безперервної освіти на соціалізацію особистості.
Останнього часу все більш очевидним є те, що потреба в освіті проявляється не тільки на рівні окремої особистості, окремої організації, а й суспільства вцілому. Тому такою актуальною сьогодні є концепція безперервної освіти, адже навчання протягом усього життя – це не забаганка окремої особистості, а нагальна потреба і вимога часу. Як для особистості, так і для суспільства в цілому. Як свідчить міжнародна практика та й здійснений нами аналіз у сфері послуг з перепідготовки і навчання персоналу, погіршення економічної ситуації актуалізувало необхідність випереджального професійного розвитку, формування за допомогою перепідготовки до готовності швидко і адекватно реагувати на зовнішні виклики, своєчасно переходити в перспективні професійні сектори відповідно до вимог ринкової економіки та економіки «суспільства знань» (інформаційного суспільства). Отже, питання безперервної освіти є пріоритетним як у зарубіжних, так і в українській системах освіти.
Основні підходи до вивчення етнічних спільнот:
Соціобіологічний підхід, — описує етнос з еволюційно-генетичних позицій як природну форму існування людини, як живий організм з певними віхами розвитку (народження, розквіт, занепад). Етнос як жива система працює на біохімічній енергії, поглинаючи її з довкілля. Надлишок енергії приводить до активізації етнічної системи, а дефіцит — до згасання її життєвих функцій і розпаду. В останньому випадку етнічна система переходить до старечого животіння, поки не згине зовсім. Втім, руйнація тієї чи іншої етнічної системи не означає її цілковитого знищення. Часто настає лише період розриву зв'язків між її компонентами і подальше їх входження до нової етнічної системи. Найбільш відомим представником такого підходу був російський вчений Л. Гумільов.
Еволюційно-історичний підхід, — пов'язує етнос не з біологічними аспектами існування, а з певними стадіями розвитку суспільства. Згідно з ним кожній такій стадії суспільного розвитку відповідає окрема стадія розвитку етнічності. Можна виділити такі стадії етнічності, як плем'я, народність,нація.
Плем'я — найбільш стародавня етнічна спільнота, життя і діяльність якої була заснована на родинних і соціальних зв'язках. Кожне плем'я мало ознаки етнічної спільності: вони різнились одне від одного своїм походженням, мовою, сформованими традиціями і звичаями, поведінкою і духовною культурою.
З переходом до цивілізації, при якій розпались племена і на перший план вийшли не родові, а соціальні зв'язки між людьми, плем'я поступилось місцем іншому типу етнічної спільності — народу. На відміну від племені народи досягли в епоху цивілізації незрівнянно більшої соціально-етнічної колонізації і більш високого розвитку своєї мови, матеріальної і духовної культури. Саме в цей період почали формуватися національні характери багатьох народів, що знайшло своє вираження в їх національній свідомості і самосвідомості.
Формування й існування народності пов'язується з суспільствами докапіталістичної стадії розвитку (рабовласництвом і феодалізмом). Нація в цьому ланцюгу виникає на індустріальній фазі розвитку соціуму, в період становлення капіталізму; саме тому нація розглядається як вища (для сучасності) форма існування етносу.
Інструментальний підхід. Згідно з цим підходом потреба збереження етнонаціональних спільнот зумовлена практикою сьогодення, а саме: розгортанням процесів інтеграції, асиміляції, нищення етнічної ідентичності, а відтак виступає противагою цим процесам. Такий підхід міститься в працях американського вченого Дж. Девіса.
Конструктивістський підхід. Він полягає у твердженні, що етносів і націй насправді не існує, що це — сконструйовані інтелектуальною елітою чи вченими поняття. Представники цього підходу (зарубіжні вчені Ф. Геккманн, Е. Геллнер вважають, що етнічна спільнота — це об'єднання людей, яке цілеспрямовано формується довкола певного ключового символу. Це може бути мова, міф про спільне походження, спільна історична пам'ять тощо.
Психологічний підхід. Його суть полягає у визнанні провідної ролі психічних чинників у формуванні і функціонуванні етнічних спільнот. Поштовх до появи такого роду концепцій дає наприкінці XIX ст. французький вчений E. Ренан.
Формування націй, яке почалося з розкраду родоплемінного стану, завершилося з розвитком машинного виробництва капіталістичного ринку, який зв'язував всі райони і області тієї чи іншої країни в єдиний економічний організм.
В. Лавриненко