Ім'я файлу: Курсова робота Воротицнев.docx
Розширення: docx
Розмір: 54кб.
Дата: 19.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
Тип власного темпераменту та вправи.docx
Розширення: docx
Розмір: 54кб.
Дата: 19.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
Тип власного темпераменту та вправи.docx
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА
УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНОЇ ОХОРОНИ УКРАЇНИ
Курсова робота
з дисципліни «Основи національної безпеки»
на тему: «Основні механізми врегулювання конфліктів держав»
Виконав:
Воротинцев В.О.
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА МІЖНАРОДНОГО КОНФЛІКТУ 5
1.1 Поняття і основні характеристики міжнародного конфлікту 5
1.2 Основні напрямки в дослідженні міжнародних конфліктів 6
Висновки до розділу 9
РОЗДІЛ 2. ТИПОЛОГІЇ, ПРИЧИНИ І ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ 10
2.1 Типології міжнародних конфліктів 10
2.2 Причини міжнародних конфліктів 12
Висновки до розділу 17
РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ МЕХАНІЗМІВ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ ДЕРЖАВ 18
3.1 Способи вирішення конфліктів держав 18
3.2 Використання міжнародних форматів для врегулювання сепаратистських конфліктів 21
Висновки до розділу 23
ВИСНОВКИ 24
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 26
ВСТУП
Однією з характерних особливостей розвитку сучасних міжнародних відносин є те, що в останні десятиліття змінилася природа конфліктів. Відбулося переміщення конфліктів із сфери традиційних міждержавних до сфери внутрішніх відносин. Стійка тенденція до глобалізації міжнародних конфліктів та появи нових викликів і загроз в свою чергу, призвели до збільшення людських втрат серед цивільного населення.
Практично всі суттєві політичні трансформації сучасності так чи інакше проходять в рамках зародження та розвитку певних конфліктних ситуацій. Саме конфлікти є джерелом змін та рушієм поступу. Однак, позитивна роль цього феномену проявляється виключно у випадку його регулювання, у противному разі останні можуть нести значну руйнівну загрозу.
Конфлікти і військово-політичні кризи відрізняються своїм комплексним характером. Динамічність їх протікання супроводжувалася ескалацією гуманітарних проблем, що вимагало мобілізації чималих фінансових ресурсів, відволікаючи кошти від інших програм.
В сучасній політологічній теорії досліджень з проблематики миротворчого процесу виконується, на жаль, небагато. Окремі аспекти цієї проблеми вивчали, наприклад, Ю. Андріянова [3], О. Громова [8], С. Бескровний [5], Ю. Білецька [6]. У цьому зв’язку необхідно згадати й Р. Арона [4], який вивчав причини виникнення війн і засоби їх запобіганню. Мета роботи – проаналізувати основні механізми врегулювання конфліктів держав.
Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:
1. Визначити поняття і основні характеристики міжнародного конфлікту.
2. Описати основні напрямки в дослідженні міжнародних конфліктів.
3. Проаналізувати типології та причини міжнародних конфліктів.
4. Дослідити способи вирішення конфліктів держав.
5. Охарактеризувати особливості використання міжнародних форматів для врегулювання сепаратистських конфліктів.
Об'єкт дослідження – конфлікти держав.
Предмет дослідження – основні механізми врегулювання конфліктів держав.
До наукових методів можна віднести аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, порівняння та узагальнення. До спеціально-історичних методів даного дослідження відносяться історико-порівняльний, історико-типологічний та історико-генетичний методи, крім цього було використано кілька інших прийомів, які дозволили більш детально висвітлити сутність конфліктів.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.
РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І СТРУКТУРА МІЖНАРОДНОГО КОНФЛІКТУ
1.1 Поняття і основні характеристики міжнародного конфлікту
Міжнародні конфлікти становлять невід'ємний компонент світової політики, бо конфлікт взагалі – це явище, яке органічно притаманне життю і людині, і суспільству, і існуванню такої складної системи, як міжнародні відносини відносини.
У конфліктології існує широкий розкид думок щодо самого терміна «міжнародний конфлікт». Не випадково саме поняття «міжнародний конфлікт» до сих пір не має точно зафіксованого змісту. Саме в зв'язку з цим серед визначень цього поняття широке визнання і поширення свого часу отримало досить розпливчасте формулювання американського вченого К. Райта [цит. за 18]. Не проводячи чіткої межі між міжнародним і міждержавним конфліктом, він «в широкому сенсі» визначає міжнародний конфлікт як «відношення між державами, яке може існувати на всіх рівнях і в різних.
У цьому сенсі можна вказати на чотири стадії конфлікту: 1) усвідомлення несумісності; 2) зростання напруженості; 3) тиск без застосування військової сили; 4) війна.
Конфлікт у вузькому сенсі відноситься до ситуацій, в котрих країни вживають заходи один проти одного. При цьому, як правило, підкреслюється тісний взаємозв'язок конфлікту і співпраці.
Міжнародний конфлікт, на думку ряду дослідників [11, 14], «є прояв організованого насильства між групами, які розглядають себе як чужі один одному в культурному або в політичних відносинах (або в тому і в іншому) і є або етнічними групами, або державами».
В останні роки за кордоном відзначається зниження інтересу до пошуку універсального визначення поняття «конфлікт». Значною мірою це відноситься і до конфліктів держав. Разом з тим пошуки в цьому напрямку не припинені повністю. Конкретизуючи поняття міжнародного конфлікту, деякі дослідники вказують на його зв'язок з тією чи іншою соціальною спільністю. Так, вчені в галузі міжнародних відносин відзначають, що «поняття «конфлікт» вживається стосовно ситуацій, в котрих одні групи людей (племінна, етнічна, лінгвістична або будь-яка інша) знаходиться в свідомому протистоянні до іншої групи (або інших груп), оскільки всі ці групи переслідують несумісні цілі» [11].
У вітчизняних дослідженнях міжнародного конфлікту, його ролі і місця в системі міжнародних відносин, протягом декількох останніх десятиліть незмінно підкреслюється його політичний характер. Більш того, будь-який міжнародний конфлікт визначався як «політичне ставлення двох або кількох сторін, які відтворюють в гострій формі лежать в основі цього відношення суперечності його учасників». Що стосується власне конфліктів в сфері світової політики, то, аналізуючи її як систему відносин між державами, прихильники цього підходу вважають, що властиві їй конфлікти слід розглядати як «особливий вид зовнішньополітичної взаємодії держав, що виражається в гострому зіткненні їх інтересів і цілей [17]».
Виходячи з аналізу різних теоретико-методологічних підходів до феномену «міжнародного конфлікту», представляється необхідним виділити наступні його особливості:
- їх суб'єктами виступають держави чи коаліції;
- в основі міждержавних конфліктів лежить зіткнення національно-державних інтересів конфліктуючих сторін;
- міждержавний конфлікт є продовженням політики держав-учасників;
- сучасні міждержавні конфлікти одночасно локально і глобально впливають на міжнародні відносини;
- міждержавний конфлікт сьогодні несе небезпеку масової загибелі людей в країнах-учасницях і в усьому світі.
1.2 Основні напрямки в дослідженні міжнародних конфліктів
На сьогоднішній день існують три основні підходи до дослідження міжнародних конфліктів: стратегічні дослідження (strategist studies), дослідження конфлікту (conflicts tudies) і дослідження миру (peace studies). У них існує загальний предмет аналізу – політичні конфлікти в рамках міжнародної системи. При цьому між даними підходами існують відмінності в методології та проблематиці досліджень.
Стратегічні дослідження, теорії конфліктів та миру часто конкурували і продовжують конкурувати один з одним, а часом навіть намагалися створити академічну монополію. Фахівці стратегічних досліджень (strategist studies), як правило, близькі до правлячої еліти, безпосередньо впливають на прийняття політичних рішень. Стратегічні дослідження проводяться за рахунок бюджетних асигнувань або відомих неурядових організацій.
Стратегія розуміється як застосування сили або загроза її застосування для збереження або зміни статус-кво. При цьому засобом запобігання конфліктам є військова рівновага. У такого підходу є свої обмеження. Так, національно-визвольні війни XX століття показали, що державно-центристська модель потребує доповнень, щоб врахувати вплив внутрішньодержавних процесів на зовнішню політику. Контроль над гонкою озброєнь також показав неповноту даної моделі. Дослідники конфлікту (conflict studies) займають нейтральну політичну позицію. Вони бачать в конфлікті щось функціональне або раціональне, так як він може служити корисній меті.
На думку даних теоретиків, почуття ідентичності (індивідуальної, етнічної, расової, соціальної) однієї людини не має підтримуватися за рахунок інших людей, як це часто трапляється, що і призводить до конфліктів. Тому завдання дослідника конфлікту полягає в тому, щоб аналізувати такі ситуації, але і створювати понятійну модель для їх виправлення.
Загальним для стратегічних дослідників і дослідників конфлікту є те, що для них поведінка людини не є ні випадковою, ні запрограмованою. Вони також бачать вирішення конфліктів в раціональному діалозі між залученими сторонами. Дослідники миру (peac estudies) вважають конфлікт об'єктивним явищем, що виникають в результаті реального зіткнення інтересів. Несумісні інтереси вбудовані в соціальну структуру. Конфлікт може бути, отже, дозволений тільки в ході структурної зміни. У тій мірі, в якій ця зміна необхідна, дослідник миру є революціонером. Тому дослідник миру не намагається локалізувати конфлікт, а, навпаки, прагне його загострити. Його мета – революційний мир і для досягнення його він готовий на структурне насильство. Прихильники такого підходу – марксисти і неомарксисти, ліві, терористи і т.п. [17, c. 128].
Таким чином, відмінності між трьома типами дослідників («стратегами», «конфліктологами», «миротворцями») – перш за все ціннісні. Для дослідника миру метою є руйнування структур придушення. Дослідник конфліктів згоден, що для вирішення конфліктів необхідно усунення структур придушення, але пропонує зробити це за взаємною згодою і за можливості мирними засобами.
Висновки до розділу
Під словом «конфлікт» варто розуміти зіткнення протилежних інтересів, поглядів, позицій, прагнень тощо. Однак, у визначення терміну цього слова, кожен фахівець вкладає свій сенс, виходячи із загальноприйнятого змістовного значення та особистого досвіду. На побутовому рівні під словом «конфлікт» варто розуміти різні джерела його походження та розвитку на основах конкуренції, антагоністичних стосунків, прийняття несумісності позицій або вчинків, випадків загострення протиріч і т.д. Конфлікт – це ситуація, за якої учасники конфліктної ситуації поєднані єдиним об’єктом, проте на основах протиріччя кожен захищає свої інтереси. Варто зазначити, що конфлікт є динамічним, а не статичним явищем і проходить через певні фази розвитку.
У теоріях дослідження конфліктів вчені в першу чергу прагнули зосередитися на проблемі джерел, природи, причин виникнення політичних конфліктів та їх значення для суспільства, то сучасні наукові школи в основному зосереджують свою увагу на питаннях механізмів, способів та засобів впливу на конфлікт за для обмеження деструктивних наслідків та пошуку в них позитивного потенціалу для суспільства, що в загальному вигляді передбачало вивчення структурно-динамічних показників конфліктів, їх характеристик, сутнісної основи.
РОЗДІЛ 2. ТИПОЛОГІЇ, ПРИЧИНИ І ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ КОНФЛІКТІВ
2.1 Типології міжнародних конфліктів
Дослідники і аналітики багаторазово пропонували різні моделі типології конфліктів, які дозволяли б проводити порівняльні дослідження і виділяти закономірності розвитку різних типів конфліктів. Цілком очевидно, що така задача є досить складною, і до сих пір можна зустріти думки про те, що єдиної типології конфліктів немає. Однак можна виділити ті головні принципи, якими керуються аналітики, коментатори, політики, практики, всі ті, хто звертається до проблеми конфліктів не як до окремого випадку, а як до якоїсь категорії явищ.
Основоположним принципом типології конфліктів є виділення типів конфліктів відповідно до їх структурних або динамічних характеристик. Найчастіше така типологія будується на протиставленні, хоча в 1990-і роки робляться спроби створення більш пов'язаних категорій. К. Боулдинг, Й. Галтунг, Р. Дарендорф виділяли конфлікти, які поділяють за типом учасників: індивідуальні versus групові, внутрішньодержавні versus міжнародні [13].
Анатоль Рапопорт увів типологію конфліктів, запропонувавши розглядати три основних типи конфліктної взаємодії – сутички, ігри і суперечки (fights, games, debates). Основою типології, запропонованої вченим, було виділення характеру взаємодії учасників конфлікту, яке визначалося причинами конфлікту, а також ступенем організації конфліктних взаємодій. До сутичок Рапопорт відносив конфлікти, в основі яких лежать непримиренні протиріччя, супроводжувані почуттями страху, ворожнечі і недовіри. Такі конфлікти погано регулюються, учасники поводяться спонтанно, непередбачувано, прагнуть до досягнення одностороннього виграшу і перемоги над противником. Такі конфлікти супроводжуються актами неорганізованої масової поведінки, яка найчастіше має ірраціональну, емоційну і психологічну основу.
На відміну від сутичок, ігри мають на увазі раціональну поведінку учасників конфлікту, дотримання певних норм і правил боротьби. Дебати – це вид конфлікту, який носить характер розбіжності, можливий спір між учасниками. Однак поняття перемоги і поразки не є підставою для запеклої боротьби.
В міжнародних відносинах до сутичок можна віднести різні види збройних конфліктів, до ігор – конфлікти, що виникають між близькими союзниками, наприклад, між країнами – членами Європейського союзу, до дебатів – конфлікти, що виникають в рамках діяльності таких міжнародних організацій, як Парламентська асамблея Ради Європи.
Типологія конфліктів за динамічними характеристиками є виділення затяжних і короткочасних конфліктів; за способом їх здійснення – насильницькі або ненасильницькі, прямі або непрямі; за наслідками – конструктивні або деструктивні, перемога або поразка [16].
Типологія конфліктів може грунтуватися на окремих структурних компонентах або їх сукупності. Виділення певних типів конфлікту є важливим методологічним прийомом, що дозволяє порівнювати різні конфлікти зі схожими характеристиками. Типологія дозволяє робити висновки про закономірності розвитку конфліктів.
Причини конфліктів також лежать в основі типології. Якщо в якості основного протиріччя буде розглядатися боротьба народу за створення окремої національної держави, то цей конфлікт необхідно характеризувати як національний, або етнополітичний, боротьбу за сецесію. Якщо в якості головної причини конфлікту розглядають релігійні та культурні відмінності між народами, то цей конфлікт можна визначити як релігійний, або культурно-цивілізаційний.
2.2 Причини міжнародних конфліктів
Причинами міжнародного конфлікту завжди є певні протиріччя. Саме протиріччя, а не просто розбіжності або розходження між сторонами викликають конфлікти. Але це не означає, що, обумовлюючи паралельні устремління учасників, можливо, їх конкуренцію, протиріччя неодмінно тягнуть за собою конфлікт. При врегулюванні конфліктів дуже важливо правильно визначити, які саме суперечності укладені в їх основі.
У міжнародних відносинах кінця XX століття протиріччя не зникли зовсім, але на зміну одним прийшли інші, загострилися деякі зі старих. Ломка колишньої біполярної структури світу породила чергову хвилю націоналізму і сепаратизму, що особливо проявилася при виникненні нових держав. Загострення протиріч нерідко відбувається при швидкому соціальному розвитку, коли у одних соціальних груп з'являється шанс значного збагачення, отримання доступу до влади і т.п. на противагу іншим групам. Дають про себе знати і протиріччя, пов'язані з такими проблемами, як різке зростання народонаселення в ряді країн; поширення зброї, його безконтрольне використання.
На сучасному історичному етапі дослідники виділяють різні причини міжнародних конфліктів. Такі причини можуть носити економічний, територіальний, політичний, ціннісний, етнічний характер. Багато дослідників, наприклад директор Гарвардського інституту стратегічних досліджень С. Хантінгтон побачив основну небезпеку для майбутнього людства в ціннісних конфліктах, причини яких він бачить в культурних, релігійних, ідеологічних традиціях і нормах. Так само на збільшення конфліктів, що мають в своїй основі ціннісні розбіжності, впливає процес глобалізації [14].
Міжнародні конфлікти тісно пов'язані з етнічним чинником, який поряд із загостренням традиційних форм і методів політичного суперництва в міжнародних відносинах, набуває все більшого значення. В сучасних конфліктах, які часто носять характер зіткнення цивілізацій, центральною проблемою стає збереження цінностей і національної ідентичності, на їх руйнування і трансформацію як раз і спрямована політична агресія. Прикладом може служити Косово, де ми спостерігаємо зіткнення православної християнської цивілізації, радикальних напрямків етнічного ісламу і агресивної місіонерської соціально-культурної традиції американського протестантизму. Інший приклад – етнополітичний конфлікт в самому центрі Європи, у Франції, між корінним населенням і громадами іммігрантів з мусульманських країн Північної Африки. Останні належать до іншої культурно-цивілізаційної традиції, не поділяють багато європейських цінностей, принципово заперечують політику культурної інтеграції і, в міру накопичення власних ресурсів, починають заявляти про себе як про нову політичну силу [22].
Поширеною економічною причиною конфліктів дослідники вважають боротьбу за природні ресурси. Сьогодні саме територіальні суперечки і зіткнення з приводу ресурсів найчастіше представляють найбільш «живильне середовище» для громадянських воєн і міждержавних конфліктів. Відповідно до досліджень Світового інституту природних ресурсів, до 2050 року населення земної кулі зросте до 9 млрд., а промислове виробництво зросте в чотири рази. Обмеженість ресурсів досягне катастрофічного рівня.
Наступна економічна причина конфліктів, пов'язана з глобалізацією, має відношення до потенційної регіональної чи глобальної нестабільності через взаємозалежності національних економік на світовому рівні. Локальні економічні коливання чи кризи в одній країні можуть мати регіональні або навіть глобальні наслідки. Світовий спад чи депресія здатні спричинити за собою заклики розірвати взаємні зв'язки і залежності, створені в ході глобалізації, як це сталося за часів Великої депресії 30-х років в США. Результатом може стати економічний конфлікт із загрозою перетворення в економічну війну або навіть військове зіткнення. Третє коло породжуваних глобалізацією проблем викликане побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від суверенних урядів до інших рук, в тому числі до найсильніших держав, багатонаціональних чи глобальних корпорацій і міжнародних організаціц.
Під динамікою конфлікту розуміють процес зміни конфліктних відносин у взаємозв'язку. Розширення конфлікту не призводить до зміни характеру взаємодії сторін, це кількісна, але не якісна зміна. Ескалація конфлікту – це розвиток конфлікту по вертикалі, тобто інтенсифікація конфліктних відносин, їх жорсткість. Поняттям «ескалація» описуються зміни характеру взаємодії сторін, тобто якісні зміни. Сам термін «ескалація» походить від латинського слова, що означає сходження за допомогою драбини.
У розвитку міжнародного конфлікту можна виділити вузлові моменти, в яких відбувається якісна зміна конфліктних відносин, частина яких набуває форму криз. Поняття криза використовують для характеристики ситуації різкого погіршення взаємин конфліктуючих сторін, що супроводжується інтенсифікацією конфліктної поведінки. Кризи відзначають переростання прихованих конфліктних відносин у відкрите протистояння, перехід від ненасильницьких дій до збройних форм боротьби, посилення протистояння.
В рамках конфліктології вивчення криз і управління кризами є одним з найважливіших напрямків досліджень і практичної діяльності [9].
Л. Крісберг запропонував схему повного циклу міжнародного конфлікту, яка складається з п'яти фаз:
- виникнення конфліктної ситуації, тобто об'єктивних відносин;
- усвідомлення цілей як несумісних, тобто формування суб'єктивної складової міжнародного конфлікту і його виникнення;
- вибір стратегії і способів досягнення цілей;
- стадія прямої конфліктної взаємодії;
- завершення міжнародного конфлікту.
Перша стадія конфлікту – це власне виникнення об'єктивної основи конфлікту. Друга стадія неодмінно повинна супроводжуватися усвідомленням наявності конфліктних інтересів і цілей в учасників конфлікту, не задоволених існуючими відносинами і їх прагненням до зміни ситуації на свою користь. На другій стадії міжнародного конфлікту відбувається формування його суб'єктивної складової – бачення конфлікту, його сприйняття, вироблення стратегії боротьби і консолідація сторін конфлікту. Необхідно відзначити, що не всі конфлікти актуалізуються, тобто об'єктивно існуючі протиріччя і навіть усвідомлення наявності конфлікту інтересів не гарантують прямого протиборства сторін. Для переростання конфліктної ситуації у відкритий конфлікт необхідно оформлення суб'єктивної складової конфлікту, формування цілей і шляхів їх досягнення. Детермінантами цього процесу є колективна ідентичність і загроза груповим інтересам. Для третьої фази міжнародного конфлікту важливо, який тип взаємодії виберуть учасники, що в свою чергу визначається багато в чому попереднім досвідом, культурними традиціями та історичними прецедентами. Для подолання негативного досвіду необхідно розвивати альтернативні способи взаємин. На стадії активних дій можливий розвиток конфлікту по наростаючій – підвищення інтенсивності взаємодії, і тоді необхідно говорити про ескалацію конфлікту. Якщо відбувається зменшення інтенсивності взаємодії, то говорять про деескалацію конфлікту.
На динаміку конфлікту впливають різні змінні – почуття, поведінка людей, вибрані способи досягнення цілей. Фахівці відзначають, що можна виділити деякі характеристики, які призводять до ескалації конфлікту:
- поляризація відносин;
- тактика примусу і насильства;
- відмова від поступок;
- висока прихильність досягненню групових цінностей;
- негативні емоційні переживання;
- обмеженість часових ресурсів [16].
Для деескалації конфлікту необхідні:
- несилові методи вирішення проблем;
- гетерогенне відношення до конфлікту;
- девальвація цілей;
- зростання витрат;
- бажання зберегти колишню групову структуру.
На завершальній фазі міжнародного конфлікту виділяють три можливих фінали конфліктного протистояння:
- консенсус;
- компроміс;
- діссенсус [16].
Ці поняття відображають ступінь узгодженості інтересів і цілей сторін, досягнутих в результаті завершення конфлікту. Консенсус відображає повну згоду, збіг позицій сторін, конфлікт вичерпаний. Компроміс означає, що одна зі сторін або обидві сторони змушені були піти на поступки заради закінчення конфлікту. Компроміс може знаменувати перемогу однієї зі сторін або досягнення серединного рішення. Поняття «діссенсус» відображає повну відсутність згоди про результати завершення конфлікту, асиметрію в задоволенні потреб. Діссенсус по суті означає, що закінчені конфліктні дії сторін, але сам конфлікт як об'єктивно існуюче протиріччя зберігся і цілком можливі рецидиви конфліктної поведінки. Завершення конфлікту є соціальним процесом, і необхідною умовою його протікання є спільна участь сторін в його завершенні.
У міжнародних відносинах конфлікти тільки частково формалізовані і можуть регулюватися в рамках встановлених правил, наприклад в рамках міжнародного права. Значна частина конфліктів не може бути формалізована або раціонально обмежена. Таким чином, питання про можливість введення критеріїв завершення конфлікту здається дуже важливим. Перемога і поразка сторін повинні мати якісь формальні, обмежені цілі та устремління, для того щоб їх можна було визначити.
Формально міжнародний конфлікт може бути завершений, але об'єктивні умови для його відтворення можуть зберігатися, що буде призводити до нового витка конфліктної поведінки.
Висновки до розділу
Головними характеристиками, які притаманні конфліктам виступають наступні: предметно-об’єктивна складова – влада, ресурси, територія, та вплив в системі політичних відносин а також дефіцит цих об’єктів та суперечності й боротьба за них; загальносуспільний та загальнодержавний характер; можливість політико-правового та інституційного оформлення та регулювання конфлікту; наявність ціннісної та ідеологічної основи; законність використання сили; наявність позитивних наслідків завдяки інституціоналізації конфлікту або навпаки загроза руйнування цілої системи відносин.
Конфлікт держав – це комплексне складне явище, яке не має чітко виражених меж, легко переходить з одного конфліктного поля в інше, володіє здатністю набувати ознак інших видів соціальних конфліктів та одночасно може здійснюватися на різних рівнях, виявляючи тенденцію до генералізації; має поліфункціональний суперечливий характер і одночасно може виконувати як деструктивні так і конструктивні функції, що залежить від рівня регуляції та інституціоналізації; володіє динамічними особливостями, які визначаються унікальністю або особливістю конкретної конфліктної ситуації, а також зовнішніми факторами.
Можна сказати, що не існує єдиної типології конфліктів, проте існують основні принципи виділення типів конфліктів. Типологія конфліктів може відбуватися по окремих структурних компонентах або їх сукупності. Виділення певних типів конфлікту є важливим методологічним прийомом, що дозволяє порівнювати різні конфлікти зі схожими характеристиками і робити висновки про закономірності їх розвитку.
РОЗДІЛ 3. АНАЛІЗ МЕХАНІЗМІВ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ ДЕРЖАВ
3.1 Способи вирішення конфліктів держав
Конфлікт у своєму розвитку проходить три стадії: стадію зародження, стадію використання сили (практичні дії), стадію врегулювання. Велике значення має період постконфліктних відносин, який і обумовлює міцність досягнутих домовленостей.
Особливістю першої стадії конфлікту (латентної) є те, що вона може бути й не помічена суспільством. Розпочинається вона з усвідомлення сторонами суперечностей. Їх загострення стає причиною політичної напруги – появи певної конфліктної ситуації. Прикметною її ознакою є залякування однією державою іншої, демонстрація сили. Буває, що такі дії можуть стати вирішальними у створенні конфліктної ситуації або підводити до стадії врегулювання [3, с. 184]. Друга стадія (відкрита) і є конфліктом, коли сторони починають реалізовувати свої цілі. На цьому етапі вони переходять до застосування сили. Методи її застосування можуть бути різними: використання лише «мирного», незбройного засобу боротьби, який все ж має прикмети насильництва (мітинги, акції протесту). Ця стадія має певну періодизацію. На першому етапу обидві сторони переходять до застосування насильницьких засобів для вирішення суперечностей. До конфлікту можуть залучатися треті сторони. Другий етап – загострення боротьби [9, с. 11]. Загострення ситуації може відбуватися за рахунок його розширення (розвиток по «горизонталі») чи за рахунок ескалації (розвиток по «вертикалі»). На третьому етапі можливе безпосереднє використання зброї обома сторонами, яке розпочинається з локальних збройних зіткнень, котрі за певних обставин можуть розростатися до значно серйознішого рівня боротьби з використанням найсучасніших видів зброї і залучення до участі в конфлікті союзників. Третя стадія – врегулювання конфлікту: сторони доходять висновку про неможливість досягнення мети силовими засобами, про необхідність компромісу. Відтак вони залучають посередників для переговорів. Є два основні способи врегулювання конфлікту:
1) його згортання і 2) його залагодження. Згортання конфлікту – це його замороження на одній із стадій [10, c. 97]. Термін же «мирне врегулювання « і досі лишається невизначеним
Врегулювання конфлікту – це стратегія, спрямована на компромісне вирішення суперечностей, яке хоча і не повністю відповідає інтересам сторін, але дозволяє їм певною мірою досягти своїх цілей [3].
У цьому аспекті можна виокремити три основні теоретичні напрями:
1) запобігання відкритим, збройним формам конфлікту;
2) врегулювання конфлікту (у вузькому значені слова) або управління конфліктом, спрямованим на зменшення рівня ворожості між сторонами та на пошук компромісного рішення;
3) вирішення конфлікту, коли сторони прагнуть усунути причину непорозумінь і між ними формується інший рівень стосунків. На думку дослідників, є чотири випробувані способи вирішення конфліктів:
1) домовленості в результаті збігу думок сторін;
2) домовленості відповідно до певної законодавчої бази або доброї волі сторін;
3) домовленості, нав’язані однією із сторін конфлікту іншій стороні;
4) самоліквідація конфлікту – коли він втрачає актуальність [12, с. 45, 49].
«Вирішення конфлікту – це не просто ослаблення його насильницького й руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмету, його ґрунту» [3]. При виборі мирного способу вирішення конфлікту потрібно чітко визначити виявлені розбіжності – ними легше управляти, ніж прихованими. Необхідно також побачити в супротивнику партнера, а не ворога. За цих умов учасники конфлікту починають розуміти, що безпека може бути абсолютною тільки тоді, коли забезпечується безпека іншої сторони. В ситуації конфлікту можуть бути два типи поведінки сторін: спроба вирішити конфлікт шляхом односторонніх кроків або ж завдяки спільним діям з іншою стороною.
При односторонніх кроках сторони можуть дотримуватися таких варіантів поведінки: спроба одержати перемогу; капітуляція перед суперником; ігнорування конфліктної ситуації; звернення до правової інстанції. При спільному вирішенні проблеми сторони виходять з міркувань, що непорозуміння, які виникли, обов’язково належить обговорити і знайти прийнятне для обох сторін рішення. При цьому сторони можуть використовувати посередницькі послуги [15, с. 35 – 38]. Принцип поступовості є важливою умовою врегулювання конфлікту. Він зазвичай має чотири фази: стабілізаційну, комунікаційну, переговорну, імплементаційну.
Ключовим завданням першої фази є зниження протистояння, припинення розвитку конфлікту, стабілізація ситуації для того, щоб згодом можна було перейти до безпосереднього врегулювання стосунків. Основне завдання другої фази – заохочення до початку обговорення проблем між учасниками конфлікту. Розрізняють прямі і непрямі канали комунікації, які, у свою чергу, поділяються на офіційні і неофіційні – залежно від того, на якому рівні вони встановлюються. На третій фазі відбувається пошук переговорного простору. Це забезпечує перехід до обговорення проблеми, яка стала причиною конфлікту. Четверта фаза полягає у виконанні домовленостей (їх імплементації). Зважаючи на те, що участь у конфлікті беруть щонайменше два учасники, принцип поступовості доповнюється принципом синхронності. Тобто сторони мають перебувати одночасно в одній фазі [8, с. 87 – 92].
Миротворчий процес – це процес, спрямований на вихід сторін з конфліктної ситуації за допомогою мирних засобів. Для нього важливим є розташування сил, оскільки виразно асиметричні позиції сторін стоять на заваді досягненню компромісу [18]. Основним центром врегулювання конфліктів і підтримання міжнародного порядку нині є Організація Об’єднаних Націй.
Саме вона розробляє оптимальні варіанти способів збереження, відновлення і зміцнення миру. Її зусилля реалізуються в таких основних напрямах: превентивна дипломатія, миротворчість, підтримання миру. Кожен з них має свої особливості і відповідає певному етапу зусиль, спрямованих на збереження, відновлення чи зміцнення миру. Миротворчість, зокрема, – це дії, спрямовані на досягнення сторонами конфлікту угоди з використанням переважно мирних засобів, передбачених статутом ООН (обстеження, посередництво, примирення, арбітраж тощо) [23 ].
Велике значення для врегулювання міжнародних конфліктів мають переговори між кількома державами – міжнародні конгреси, конференції, наради. Конференції поділяються на політичні (мирні), адміністративні або технічні, конференції з соціальних питань. Зазвичай скликанню конференцій передують дипломатичні переговори зацікавлених сторін [17].
Для міцного і тривалого миру необхідні чотири умови:
1) переоцінка більшості сучасних культурних цінностей;
2) поширення і впровадження в усіх державах, народах і суспільних групах системи основних норм і цінностей, які б усіх об’єднували;
3) обмеження суверенності всіх держав щодо питань війни і миру;
4) утвердження вищої міжнародної влади, наділеної правом обов’язкових і примусових рішень в усіх міжнародних конфліктах [7, с. 144].
3.2 Використання міжнародних форматів для врегулювання сепаратистських конфліктів
Сепаратистський конфлікт на території держави часто стає приводом для різного роду втручань з боку інших держав, міжнародних організацій, у т.ч. з метою здійснення гуманітарної інтервенції або реалізації власних політичних інтересів.
Міжнародне право не завжди відповідає складним процесам, що відбуваються у сучасному світі. Намагання учасників перемовин, у тому числі міжнародних партнерів і організацій, вкласти нестандартну ситуацію в рамки існуючих норм міжнародного права щодо вирішення конфліктів мали наслідком неврахування загальновизнаних імперативних норм і принципів міжнародного права та низки, пов’язаних з цим негативних наслідків. Тому потрібно кваліфіковано і послідовно донести до західних партнерів необхідність встановлення правового та причинно-наслідкового зв’язку положень домовленостей із загальновизнаними нормами міжнародного права, зокрема щодо незастосування сили або погрози силою, невтручання у справи, які входять до внутрішньої компетенції держави, добросовісного виконання зобов’язань за міжнародним правом, територіальної цілісності, непорушності кордонів [22, c. 140].
Використання міжнародних переговорних форматів і посередництва міжнародних організацій чи окремих країн є необхідним, але не завжди ефективним заходом попередження або подолання такого конфлікту та його наслідків. Потрібно зазначити, що не існує чітко визначених правових підходів до залучення міжнародних організацій та окремих країн для сприяння вирішенню конфліктів. Так, проблемою окупації Туреччиною частини території острова Кіпр безпосередньо займалась ООН. Загалом по Кіпрському конфлікту було прийнято більше 130 резолюцій. Була створена буферна зона між конфліктуючими сторонами, яку охороняє Миротворча місія, що також здійснює гуманітарну діяльність. Спроби мирного врегулювання продовжувалися під егідою Генерального секретаря ООН і завершилися розробкою плану, відповідно до якого на острові пропонувалося створити Об’єднану Кіпрську Республіку, яка складалася б з двох автономних частин. До плану неодноразово вносилися зміни, однак, коли його винесли на республіканський референдум, він не був підтриманий грецькою частиною населення, оскільки, на їх думку, надавав більші переваги турецькій громаді острова.
Висновки до розділу
Існуюча система міжнародних відносин та міжнародного права не дозволяє ефективно вирішувати питання щодо запобігання, припинення та постконфліктного вирішення конфліктів, у т.ч. сепаратистських. Діяльність міжнародних організацій ефективна переважно там, де це збігається з інтересами великих держав. В сучасних умовах міжнародні організації повинні мати набагато ширші повноваження для того, щоб ефективно діяти в інтересах стабільного функціонування держав, розвитку народів та світової спільноти, зокрема в урегулюванні етнополітичних проблем. Також мають бути переглянуті підходи до процедур прийняття рішень з метою оперативного реагування міжнародних організацій на зміни безпекової ситуації.
Недостатні можливості та повноваження мають і регіональні міжнародні організації, зокрема ОБСЄ, ЄС, НАТО. До того ж, зусилля їх щодо припинення конфліктів не завжди скоординовані. Здійснення практичних заходів щодо запобігання ескалації конфлікту часто здійснюється із запізненням. Вектор цих зусиль під впливом розвитку конфлікту може змінюватися на протилежний.
ВИСНОВКИ
Сучасний стан наукового осмислення конфліктів характеризується певним відходом від вивчення сутності та природи цього феномену, та зосередженням на динамічних особливостях, проявах та факторах зміни форми конфлікту, що сприяє вивченню механізмів регулювання та шляхів трансформації цього явища. Конфлікт характеризують як перехід протиріч у відкриту форму зіткнення сторін через різноманітні причини чи проблеми.
За останні кілька років сформувалась самостійна школа теорії і практики трансформації конфліктів, яка, як і вищерозглянуті теорії, опирається на загальні традиції як вивчення конфліктів, так і дослідження впливу на конфлікти. Трансформація конфлікту як всесторонній підхід, на відміну від теорій управління, вирішення чи врегулювання направлена на сприяння розвитку та змін в конфлікті, а не на допомогу у пошуку виходу із конфлікту. Трансформація конфлікту відрізняється від стратегій вирішення та управління конфліктами тим, що цей процес визнає, що сучасні конфлікти вимагають більше, ніж просто перегляд позицій.
Якщо головними принципами управління та врегулювання конфлікту виступає прагнення припинення насильства, то трансформація конфлікту досить часто передбачає перетворення відносин із застосуванням сили. В процесі розвитку теоретичного вивчення конфліктів склалися такі головні підходи до його розуміння: по-перше, визнання конфлікту як неминучого та необхідного суспільного явища; по-друге, представлення конфлікту як одного із способів соціальної взаємодії; по-третє, розгляд конфлікту в якості загрози та аномалії суспільству; по-четверте, розуміння конфлікту як позитивного явища, проте яке викликає необхідність його регулювання
Динаміка розвитку політичного конфлікту залежить від багатьох зовнішніх факторів. Це перш за все тип політичної системи, соціокультурне середовище, де виникає конфлікт, ставлення владних структур до конфліктних виступів.
Метою миротворчого процесу є перехід від стану війни до стану миру, стабільності і безпеки. Політична наука має у своєму розпорядженні широкий спектр теорій виходу з конфлікту та встановлення миру. Одночасно кожен конфлікт потребує індивідуального підходу й застосування особливих методів та інструментів залежно від його специфіки.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абгаджава Д. Переговорно-диалогический подход в регулировании социально-политических конфликтов / Д. А. Абгаджава, А. Г. Пинкевич // Конфликтология. – 2013. – № 2. – С. 38–52.
2. Аналіз діалогових ініціатив щодо врегулювання конфлікту в Україні [Електронний ресурс] / К. : Міжнародний Центр Перспективних Досліджень, 2014. 63 с. Режим доступу : http://icps.com.ua/assets/uploads/files/mapping_ukr_.pdf
3. Андріянова Ю. В. Конфлікт як явище управлінської діяльності: аналіз наукових досліджень / Ю. В. Андріянова // Державне управління та місцеве самоврядування. – 2012. – Вип. 3(14). – С. 183-193.
4. Арон Р. Мир і війна між націями / Реймон Арон; [пер. з фр.]. – К.: МП Юніверс, 2000. – 688 с.
5. Бескоровайний С. Я. Види збройних конфліктів та їх правове регулювання / С. Я. Бескоровайний // Юридична наука. Науковий юридичний журнал. – 2014. – № 3. – С. 116–126.
6. Білецька Ю. Політичні конфлікти: сутність та способи вирішення (специфіка прояву в політичному процесі сучасної України) / автореф. дис. на здобуття наук. ступ. канд. політ. наук : 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Ю. В. Білецька. – Одеса, 2015. – 19 с.
7. Бруз В. С. ООН і врегулювання міжнародних конфліктів: [Навч. посібник] / В. С. Бруз. – К.: Либідь, 1995. – 111 с.
8. Громова О. Конфликтология: Курс лекций. – Москва: Экмос, 2000. – 325 с.
9. Данильян О. Г. Місце та функції конфліктів у трансформаційний період розвитку суспільства / О. Г. Данильян // Вісник Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». – 2014. – № 2 (21). – С. 5– 12.
10. Дмитриев А. В. Конфликтология: Учебное пособие / А. В. Дмитриев. – М.: Дело, 2005. – 472 с.
11. Дойч М. Разрешение конфликта (Конструктивные и деструктивные процессы) [Електронний ресурс] / М. Дойч // Социально-политический журнал. – 1997. – №1. – С. 202—212. – Режим доступу : http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Konflikt/05.php
12. Жекало Г. І. Природа та сутність політичного конфлікту / Г. І. Жекало // Грані: наук.-теор. та гром.-політ. альманах / редкол. : С. А. Квітка (голов. ред.) та ін. – Дніпропетровськ : Грані, 2015. – № 3 (119). – С. 45–49.
13. Іванищак О. М. Попередження та врегулювання політичних конфліктів як теоретична проблема / О. М. Іванищак. [Цит. 2008, 23 жовтня]. http://www.rusnauka.com/ESPR_2006/Politologia/2_ ivanischak% 20.doc.htm
14. Коваленко Б. В. Политическая конфликтология : учеб. пособие для студ. высших учеб. зав. [Електронний ресурс] / Коваленко Б. В., Пирогов А. И., Рыжов О. А. – М. : Ижтца, 2002. – 400 с. – Режим доступу : http://www.ozon.ru/context/detail/id/1317060/
15. Коваленко Б. В. Политическая конфликтология: [Учебн. пособие для студентов высших уч. зав.] / Б. В. Коваленко, А. И. Пирогов, О. А. Рыжов. – М.: Ижица, 2002. – 400 с.
16. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов: [Учебн. пособие]/ Марина Лебедева. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 271 с.
17. Луцишин Г. Особливості сучасних збройних конфліктів в умовах глобалізації / Г. Луцишин // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку : зб. наук. пр. – Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2014. – Вип. 26. – С. 128-133.
18. Магда Є. М. Гібридна війна: сутність і структура феномену / Є. Магда // Міжнародні відносини: Серія «Політичні науки» – 2014. – № 4. – [Електронний ресурс] Режим доступу:http://journals.iir.kiev.ua/index.php/pol_n/article/view/2489/2220
19. Мацієвський Ю. В. Теорія конфлікту: історико-політологічний аналіз: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук: спец. 23.00.01 / Мацієвський Юрій Володимирович. – Львів, 1996. – 24 с.
20. Осіпова М. Ю. Основні напрямки подолання конфліктогенних чинників міжнаціональних відносин / М. Ю. Осіпова // Гуманітарний вісник ЗДІА. – 2005. – Вип. 23. – С. 199-204.
21. Перепелиця Г. М. Воєнно-політичний конфлікт: методологія дослідження та врегулювання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. політ. наук : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / Г. М. Перепелиця. – К., 1996. – 38 с.
22. Сорокин П. А. Причины войны и условия мира / П. А. Сорокин // Социологические исследования. – 1993. – № 12. – С. 140 – 148.
23. Coser L. The Functions of Social Conflict / L. Coser. – London: Free Press, 1956, 188 p.