| Ніхто крім Вас - не захистить країну! Ніхто крім Вас - не спинить цю чуму! Б'єтеся Ви за рідну Україну, У цю годину для усіх страшну. Герої Ви і це вже безсумнівно, Хай Вас Господь від «Градів» береже, Ви робите все з честю не картинно, Ви - ПАТРІОТИ - це саме головне! Ілля Марченко У новітній історії України було багато неоднозначних політиків, чиновників-корупціонерів і навіть один президент-втікач. При цьому країні хронічно не вистачало позитивних героїв - людей, про яких можна було б написати в підручниках для науки нащадкам, ввести їх в пантеон легендарних особистостей. Майже за три місяці антитерористична операція на Донбасі принесла Україні декілька сотень жертв, тисячі поранених, десятки тисяч вимушених переселенців і безліч справжніх героїв. Про деяких із них, чиї історії і вчинки сповна могли б стати матеріалом для майбутніх підручників історії нової України йдеться в матеріалах книжкової виставки, яка розгорнута в Центральній районній бібліотеці Централізованої бібліотечної системи «Свічадо» управління культури, туризму та охорони культурної спадщини (вул. Ромена Роллана,13-в): «Герої не вмирають, їх імена залишаться в віках». Користувачі бібліотеки отримали можливість дізнатися про життя і подвиги таких людей, як: Павло Чорій – миколаївський десантник з 79-ої аеромобільної бригади, міг би залишитися в пам'яті своїх товаришів по службі як один з безлічі снайперів. Але став героєм. Армен Никогосян – лікар. Організував бригаду реанімобіля, яка регулярно виїжджає в найгарячіші точки АТО, рятуючи українських солдатів. Тетяна Ричкова – волонтер. Збирає гроші для армії, а потім розвозить продукти і амуніцію прямо на позиції сил АТО . Петро Дудник – пастор церкви Добра звістка. Допоміг виїхати з окупованого сепаратистами Слов'янська більше 1 тис. мирних жителів. Тарас Сенюк – підполковник, командир першого аеромобільно-десантного батальйону 95-ї аеромобільної бригади. Коли його підрозділ попав в засідку, ціною власного життя врятував підлеглих. Юрій Бірюков (Фенікс) – волонтер. За час АТО заснував найбільший приватний фонд допомоги українській армії . Надія Савченко – старший лейтенант, пілот бомбардувальника СУ-24. У складі добровольчого батальйону рятувала поранених товаришів, попала в полон, де трималася як дійсний патріот. Сергій Кульчицкий – генерал-майор, колишній начальник Управління бойової і спеціальної підготовки Нацгвардії України. Особисто брав участь у декількох операціях, загинув в збитому вертольоті. Костянтин Могилко – підполковник, командир ескадрильї «Блакитна стежа» 15-ої бригади транспортної авіації Повітряних Сил України. Коли його транспортний АН-30 підбили терористи в небі над м. Слов'янськ, він зумів відвести літак убік від житлових кварталів. Загинув при падінні крилатої машини. Андрій Білецкий – командир добровольчого батальйону «Азов». Особисто ініціював, розробив і разом з товаришами здійснив операцію по звільненню Маріуполя від терористів. |
Олексій Братушка
38 років, приватний підприємець
місто Суми
Загинув на Інститутській 20 лютого 2014 року
«У січні, як усе почалося на Грушевського, я відчував, що маю його втримати… Бо не повернеться... В лютому не послухався, сказав: «Батя, не роби з мене пацюка. Я буду через два дні». Обіцянку виконав… Через два дні його й привезли… У труні...» — згадує батько Олексія Братушки Сергій Федорович.
Олексій не раз їздив до Києва, але був там тільки в найгарячіші періоди. Коли ситуація заспокоювалася, повертався. Коли Олексій побачив у новинах побоїще 18 лютого, одразу почав збиратися до Києва. Знаючи, що на в’їзді до столиці виловлюють потенційних демонстрантів, одягнув не камуфляжний, а цивільний одяг, не взяв із собою навіть рюкзака.
Маршрутки довго не випускали з Сум, в Лубнах їх довго перевіряло ДАІ, але мовчазного Олексія без речей ні в чому не запідозрили. Пізно ввечері 19 лютого він подзвонив київській подрузі Ані з вокзалу. Запитав, як добратись до Майдану?
«Я кажу йому: «Льошо, метро не працює, давай краще до нас, вранці 20го разом підем», — згадує вона. — А він відповів, що вночі якраз найнебезпечніше. Вранці підтягнуться кияни, тому йому потрібно бути там зараз. І пішов пішки».
Аня розмовляла з ним всю дорогу. Боялася, щоб Олексія не перестріли тітушки, які полювали в центрі Києва. Через півгодини він уже був на Хрещатику. Знайшов земляків, але 36-та Сумська сотня стояла посеред Майдану. Тому Братушка записався до Львівської сотні, яка була на передовій. «Ми знали, що він буде не там, де бутерброди розносять, а там, де кулі свистять...» — зітхає сестра Ольга.
Зранку Аня знову вмовляла Олексія піти перепочити, але марно. Весело відповідав він і на дзвінки батька: «Все добре, я під годинником. Не переживай». Востаннє батько і син поговорили о 8:25. Більше його телефон не відповідав...
Далі був дзвінок слідчого: «Ваш син загинув, звертайтесь в інформаційний центр». І два дні пошуків. Як виявилося, телефон Олексія знайшли в іншого загиблого. Спочатку це дало надію, може, поранений? Шукали на Майдані, в Михайлівському, зверталися по телебаченню — марно.
22 лютого сестра героя Небесної сотні Ольга знайшла його тіло серед невпізнаних загиблих в Київському морзі. Наскрізне поранення в груди навиліт. Загинув на Інститутській. Лікарі сказали, що він навіть не зрозумів, що сталося, — миттєва смерть...
Герой Небесної сотні народився 10 квітня 1975 року. На життя заробляв перевезеннями. В Олексія було хобі. На вихідні він брав рюкзак і вирушав у піші походи на десятки кілометрів. Подорожувати любив сам. Ходив не дорогами, а тільки за компасом. Знав усі пам’ятні місця Сумщини.
Олексій Братушка — єдиний боєць Небесної сотні з Сумської області. В нього залишилися мама-інвалід і 13річна донька.