Ім'я файлу: метод_реком_до_курсу_ВСТУП_ДО_ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА_2020.docx
Розширення: docx
Розмір: 197кб.
Дата: 12.11.2021
скачати
Розширення: docx
Розмір: 197кб.
Дата: 12.11.2021
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Київський національний лінгвістичний університет
Кафедра теорії та історії світової літератури
НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ ПОСІБНИК
З ВИВЧЕННЯ КУРСУ
«ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА»
ДЛЯ СТУДЕНТІВ І КУРСУ
ФІЛОЛОГІЧНИХ ФАКУЛЬТЕТІВ
І СЕМЕСТР
Київ - 2020
Методичні рекомендації до курсу “Вступ до літературознавства” / Уклад.: Юрчук О.О. – К.: Вид. Центр КНЛУ, 2020
Укладач: Юрчук О.О., кандидат філогічних наук, доцент
Курс вступу до літературознавства передбачає відвідування 7 лекцій, 8 семінарських занять, написання 1 модульної контрольної й 1 самостійної роботи. Курс завершується складанням усного заліку.
ОРІЄНТОВНА ТЕМАТИКА ЛЕКЦІЙ
ЛЕКЦІЯ 1-2. ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ЯК НАУКА. ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ
Провідні галузі сучасного літературознавства. Його об’єкт і предмет дослідження. Зв'язок літературознавства з іншими науками.
Розвиток літературознавчої думки від Античності до Просвітництва.
Формування науки про літературу в ХІХ ст.
Провідні літературознавчі методології ХХ ст.
ЛЕКЦІЯ 3-4. ЛІТЕРАТУРА ЯК ВИД МИСТЕЦТВА. ПОЕТИКА ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ
Естетичне й художнє. Модуси художності.
Художній образ. Види образу. Знак й образ.
Поняття про теоретичну поетику.
Формозміст твору. Елементи формозмісту: тема, ідея, проблема, тенденція, пафос, конфлікт, фабула, мотив, сюжет, композиція.
Світ твору:
об’єкт зображення: часопростір, персонаж, портрет, річ, деталь.
суб’єкт зображення: оповідач, образ автора, ліричний суб’єкт.
ЛЕКЦІЯ 5. ЛІТЕРАТУРНІ РОДИ Й ЖАНРИ. ФУНКЦІОНУВАННЯ ЛІТЕРАТУРИ
Родова належність твору: епос, лірика, драма. Межиродові й позародові форми.
Жанр. Жанрові різновиди. Проблема жанру: канонізація й конфронтація.
Текст як складова літературного твору. Текст з точки зору семіотики й культурології.
Розуміння, інтерпретація, смисл тексту. Поняття герменевтики. Зв'язок: автор-текст-читач. Школа рецептивної естетики.
ЛЕКЦІЯ 6-7. ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРИ
Теорія літературного процесу: основні поняття й терміни.
Стадіальність літературного розвитку.
Літературний напрямок.
Національна специфіка літератури.
ПЛАН СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ
СЕМІНАРИ І-2.ОБРАЗНІСТЬ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ
План
Слово як першоелемент літератури.
Концепція О. Потебні про слово-образ.
Різні види образних уявлень: образ людини, природи, події, предмета.
Деталь як художній образ.
Аналіз фрагментів з оповідань Аркадія Любченка «Via dolorosa» й Артура Шніцлера «Зелена краватка».
Література
Літературознавчий словник-довідник⁄ Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К., 1997.
Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К., 1998.
Галич О. та ін. Теорія літератури. - К., 2001.
Фролова К.П. Цікаве літературознавство. - К., 1987.
Франко І. Із секретів поетичної творчості. - Львів, 1961.
http://www.lib.ru/CULTURE/RUDNEW/slowar.txt
Завдання для роботи з текстами
Уважно прочитайте фрагменти з робіт О. Потебні „Думка і мова” і «Психологія поетичного і прозового мислення».
Назвіть складові структури слова, охарактеризуйте кожну з них.
Розкрийте потенційні можливості слова.
Розкрийте значення „внутрішньої форми”. Яким чином відбувається перехід від образу предмета до поняття про предмет?
Чим відрізняється поетична мова від наукової?
Чим відрізняється поетичне мислення від прозового?
Охарактеризуйте слово-образ контексті теорії Потебні.
СХЕМА СЛОВА
ПОТЕБНЯ О. ДУМКА І МОВА (УРИВКИ)
Вважаючи, що художній твір є синтез трьох моментів (зовнішньої форми, внутрішньої форми й змісту), результат несвідомої творчості, засіб розвитку думки й самосвідомості, тобто бачачи в ньому ті ж ознаки, що і в слові, і навпаки — відкриваючи в слові ідеальність і цільність, властиві мистецтву, ми робимо висновок, що й слово є мистецтво; саме поезія.
Поезія є одним з мистецтв, а тому зв’язок її зі словом повинен вказувати на спільні сторони мови й мистецтва. Щоб знайти ці сторони, почнемо з ототожнення моментів слова й твору мистецтва. Можливо, сама по собі подібність моментів не говорить ще нічого, але вона принаймні полегшує дальші висновки.
В слові ми розрізняємо: зовнішню форму, тобто членороздільний звук, зміст, що об’єктивується через звук і внутрішню форму, або найближче етимологічне значенню слова, той спосіб, яким виражається зміст. При певній уваз немає можливості змішати зміст з внутрішньою формою.
Зовнішня форма невіддільна від внутрішньої, змінює ться разом з нею, без неї перестає бути сама собою, а проте зовсім від неї відмінна; особливо легко відчути цю відмін ність у словах різного походження, які дістали згодом однакову вимову: для українця слова мило та мило розріз ються внутрішньою формою, а не зовнішньою.
Ті ж стихії й у творі мистецтва, і неважко буде знайті їх, коли міркувати таким чином: «це — мармурова стату: (зовнішня форма) жінки з мечем і терезами (внутрішня) яка репрезентує правосуддя (зміст)».5 Виявляється, що в творі мистецтва образ відноситься до змісту, як у слов уявлення до чуттєвого образу або поняття./Замість «зміст: художнього образу можна вжити більш звичайний вираз саме «ідея». /Ідея і зміст в цьому випадку для нас тотожні бо, наприклад, якість і відношення фігур, зображених н; картині, події й характери роману і т. п. ми відносимо не до змісту, а до образу, уявлення змісту, а під змістом картини роману розуміємо низку думок, які викликаються образа ми в глядачеві й читачеві або які служили грунтом образ; в самому митцеві під час акту творення. Різниця між обра зом і змістом зрозуміла.
1-1 При значній змінюваності образів зміст тут відносні (але тільки відносно) нерухомий. Навпаки, один і той ж художній твір, один і той же образ по-різному діють н; різних людей і на одну особу в різний час, так само як одні і те ж слово кожним розуміється інакше; тут відносна неру хомість образу при змінюваності змісту.)
Дещо важче не змішати внутрішню форму з зовніш ньою, коли зрозуміємо, що ця остання в статуї не є груб; брила мармуру, а мармур, обтесаний певним чином, у кар тині — не полотно й фарби, а певна кольорова поверхня
отже, сама картина. Тут виручає нас порівняння зі словом. Внутрішня форма слова також не є звук як матеріал, а звук, уже сформований думкою; проте сам по собі цей звук не є ще символом змісту. В пізні періоди мови з’являється багато слів, в яких зміст безпосередньо примикає до звуку; порівнявши згаданий стан слів з таким, коли виразно розрізняється в них три моменти, можна спостерігати, що в першому випадку словам не вистачає образності й що тільки в останньому можливе таке їх розуміння, яке становить відповідність з розумінням художнього твору й естетичною насолодою. Скажімо, хто-небудь знає, що литовське ваНав означає добрий (можливо, ласкавий, милий); йому даються в цьому слові досить визначені звуки і не менш визначений зміст, але естетичне розуміння цього слова йому не дано, бо він не бачить, чому саме це поєднання звуків, а не сотня інших повинні означати доброту та ін. і чому, навпаки, такий зміст повинен вимагати саме таких звуків., Якщо втрачено для свідомості зв’язок між звуком і значенням, то звук перестає бути зовнішньою формою в естетичному значенні цього слова; хто відчуває красу статуї, для того її зміст (наприклад, думка про верховне божество, про громовержця) перебуває в зовсім необхідному відношенні до сукупності помічених у ній вигинів мармурової поверхні. Для відновлення в свідомості краси слова потрібне знання, що відомий нам його зміст зумовлений іншим, саме значенням білизни [...].
Щоб, скориставшись сказаним про слово, розрізнити внутрішню і зовнішню форму в художньому творі, потрібно знайти такий випадок, де б втрачена естетичність враження могла бути прновлена тільки усвідомленням внутрішньої форми. [...]
Міф належить до сфери поезії в широкому розумінні цього слова. Як всякий поетичний твір, він а) є відповіддю на певне питання думки, є додаток до маси раніше пізнаного; б) складається з образу й значення, зв’язок між якими не доводиться, як у науці, а є безпосередньо переконливим, приймається на віру; в) розглядуваний як результат, як продукт, що завершує собою акт свідомості, відрізняючись тим від нього, що відбувається в людині без її відома, міф є первісно словесний твір, тобто за часом завжди передує малярському або пластичному зображенню міфічного образу.
Міф відмінний лише від поезії, яка береться у вузькому розумінні, яка є пізнішою за часом появи. Вся різниця між міфом і такою пізнішою поезією полягає у відношенні свідомості до елементів того й іншого. Не взявши до уваги цього спостерігаючого ока, тобто розглядаючи абстрактно лише словесний вираз, розрізнити ці явища не можна.
Для нас міф, котрий приписується нами первісній людині, є лише поетичний образ. Ми називаємо його міфом лише стосовно до думки тих, якими і для яких він створений. У пізнішому поетичному творі образ є не більш як засіб створення (усвідомлення) значення, засіб, який розкладається на свої стихії, тобто як цільність, руйнується кожного разу, коли він досягає своєї мети, тобто загалом маючи тільки алегоричне значення. Навпаки, в міфі образ і значення різні, алегоричність образу існує, але самим суб'єктом не усвідомлюється, а образ повністю (не розкладаючись) переноситься в значення. Інакше: міф є словесний вираз такого пояснення (апперцепції), за яким образові, котрий пояснює і має тільки суб’єктивне значення, приписується об’єктивність, дійсне буття в пояснюваному.
Отже, дві половини судження (саме образ і значення) у міфічному мисленні більш подібні між собою, ніж у поетичному. їхнє розрізнення веде від міфа до поезії, від поезії до прози й науки. [...]
Міфічне мислення на певному ступені розвитку — єдино можливе, необхідне, розумне; воно властиве не одному якомусь часу, а людям усіх часів, котрі стоять на певному ступені розвитку думки; воно формальне, тобто не виключає ніякого змісту: ні релігійного, ні філософського й наукового.
Результати цього мислення стають відомі людині ( = це мислення, котре усвідомлює свої результати) внаслідок того, що вони виражаються зовнішніми знаками (пластичними, живописними, мімічними) і переважно словом. Отже, міф є переважно словесний твір і як такий з двох родів словесних творів — поезії й прози — відноситься до першого.
Мова є головне й первісне знаряддя міфічного мислення. Але немислиме знаряддя, яке своїми властивостями не визначало б властивостей діяльності, що відбувається за його допомогою: те, що ми робимо, залежить від того, чим ми працюємо: інакше пишуть пером, а інакше вугіллям, пензлем і т. д. Отже, вплив мови на міфи безперечний.
З другого боку, вплив мови загальний; він поширюється як на словесні міфи, так і на інші словесні твори. (Поетичні твори передаються іншими мовами лише у віддаленні і змінах). Тому у визначення міфа повинна ввійти вказівка на різницю у впливі мови на міфічне й неміфічне мислення. Без цього бачити «у зворотній дії, в переломленні променів мови... розв’язання загадки міфології» (35) означало б всяке мислення за допомогою слова вважати міфологічним.
Коли людина створює міф, що хмара є гора, сонце — колесо, грім — стукіт колісниці або ревіння бика, завивання вітру — виття собаки та ін., то інше пояснення цих явищ для неї не існує. З цього погляду слід оцінювати висловлювання, вживані про найдавніші стани мови й вірувань: «мова сповнена метафор», «виявити метафоричні образи народного епосу»; «погибель велетнів у перекладі на просту мову означає зникнення з неба громоносних хмар».
Якщо під метафоричністю мови розуміти ту її властивість, за якою кожне наступне значення (respective слово) може створюватися не інакше як за допомогою відмінного від нього попереднього, внаслідок чого з обмеженого числа
виражаються в ній в своєрідних проявах, які на певних ступенях розвитку мислення й мовлення природні й зрозумілі, але часто стають неприродними й незрозумілими, завмираючи в переказі» (35, 200).
Що міфологія не є поезія, справедливо в тому розумінні, що міфологія обіймає собою не тільки словесні вирази міфічного мислення, але й вирази живописні, скульптурні, мімічні та ін. Але, за цим винятком, усе словесне в міфології одночасно є поетичним. Поетичність є образність у слові, отже, форма, яка не виключає ніякого — ні релігійного, ні історичного, ні філософського — змісту.
Пояснюючи міфи, ми зовсім не перекладаємо метафоричну і первісну мову на просту і сучасну. Якби ми робили це, то наше тлумачення було б навмисним спотворенням, анахронізмом. Ми тільки підшукуємо підмети, які не виражені словом, до даних у міфі присудків і говоримо, що предметом такого-то міфічного пояснення ( = корова) було сприймання хмари. Метафоричність виразу, яка розуміється у вузькому значенні, починається одночасно із здатністю людини усвідомлювати, утримувати відмінність між суб’єктивним началом думки, що пізнає, й тією її течією, яку ми називаємо (неточно) дійсністю, світом, об’єктом. І ми, як і стародавня людина, можемо назвати дрібні, білі хмари баранцями, іншого роду хмари — тканиною, душу і життя — парою; але для нас це порівняння, а для людини в міфічний період свідомості — це цілковиті істини доти, доки між порівнюваними предметами вона визнає тільки неістотні відмінності, доки, наприклад, хмари вона вважає хоча і небесними, божественними, світлими, але все ж баранцями; доки пара в розумінні життя є все-таки, незважаючи на відмінність функцій, та ж пара, в яку перетворюється вода.
Подібні думки, що виключають думку про забуття основних значень слів, про псування мови (якого, на наш погляд, ніколи не було) як про джерело міфів, не становлять, як відомо, новини. [...]
Створення міфа не є приналежністю одного якогось часу. Міф полягає в перенесенні індивідуальних рис образу, який повинен пояснити явище (або ряд явищ), у саме явище. Скажімо, якби хто, знаючи, що галки сідають і кубляться на соборній дзвіниці, зробив звідси висновок, що дзвіниця зручна для галок не тими своїми властивостями, які у неї спільні з іншими нежилими вежами і т. п., а тим, що дзвіниця належить до християнської церкви, що на ній хрест, дзвони,— то це був би міф, однаково як те, якби хто став доводити необхідність християнських основ виховання прикладом галок, які в’ють гнізда на дзвіниці. Був би міф, якби людина, якій для пояснення блискавки показана електрична іскра, добута за допомогою певного приладу, мислено перенесла цей прилад на хмари.
У зв’язку з віруванням в якусь особливу метафоричність мови під час утворення міфа, зовсім не таку, яка спостерігається нами тепер, стоїть вірування, що душевне життя первісної людини характеризується особливим розвитком фантазії, особливою схильністю до уособлення (див.: 22, т. 1, 488).
ФРАГМЕНТИ З ТЕКСТІВ ДЛЯ АНАЛІЗУ
Завдання для роботи з текстом
Знайдіть в словнику літературознавчих термінів визначення тропів та стилістичних фігур та впишіть їх в таблицю.
Оберіть з художнього тексту окремі різновиди образів та стилістичних фігур та внесіть їх в таблицю.
| ТРОПИ, СТИЛІСТИЧНІ ФІГУРИ | ВИЗНАЧЕННЯ | ПРИКЛАДИ З ХУД. ТЕКСТІВ |
| Порівняння | | |
| Епітети | | |
| Метафори | | |
| Іронія | | |
| Метонімія | | |
| Оксиморон | | |
| Катахреза | | |
| Гипербола | | |
| Літота | | |
Оберіть з тексту яскраві образи. Охарактеризуйте їх за зоровим або слуховим виміром, дотиковою виразністю, емоційністю, змістовою насиченістю, асоціативністю.
Проаналізуйте образи персонажу, події, пейзажу.
| РІЗНОВИДИ ОБРАЗІВ | ЗАСОБИ ЗОБРАЖЕННЯ | ПРИКЛАДИ З ХУД. ТЕКСТУ |
| ПЕРСОНАЖ | | |
| ПОДІЯ | | |
| ПЕЙЗАЖ | | |
| ПРЕДМЕТ | | |
Що спричиняє розгортання цих образів?
АРКАДІЙ ЛЮБЧЕНКО.
VIA DOLOROSA
< >Дні прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і трепетних кленів, а світанками на опалому листі в садах зацвітає срібна паморозь.
По садах, в легкій сарабанді — топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо, хочеться зневажати всіх, хто незграбно, поволеньки плентається на хідниках, перебільшено розмахувати руками, навмисне штовхатися або, набравши повні кишені пломенистого листя, пустотливо, як на карнавалі, обсипати стрічних. Хочеться, згадавши дитинство, шибайголовою покотитися в степ...
Але дні — не мої. Вони падають в казан густого шумовиння. Діловий вир підхоплює, мчить. Вони — хвилинки. Непомітні.
І приходять лише інколи надвечір'я. Мої. Ті особливі, осінні надвечір'я, коли бадьорість і бронза.
— Куди мені сьогодні?
Я завернув до парку. Як завжди, я віддав енергію дневі. Кріпке повітря п'янило, і, побродивши серед алей, я з приємною, легкою втомою сів на лавці, неподалець брами.
Тут розгорнулось прекрасне видовище. З крутого узгір'я було видно, як переможено схилявся день — в далечині, над їжастим горбом димарів, перекинувся надщерблений казан, вихлюпнув розтоплену гущу, і вона ліниво текла вздовж обрію. На широкому днищі вихопилось кілька кварталів. Бистрі стьожки вулиць. Вокзал із маленькими, як дитячі забавки, паровозами та вагонами. Добірне намисто сигнальних ліхтариків.
І бігли ниточки рейок ген-ген у далечінь, у хвилюючу, принадну далечінь, що, вічно цілинна, вічно чекає на нових незнаних смільців.
Унизу — невтомна гонитва міста. Там сновигала рухлива, гомінка комашня, а над нею верещали сирени й мужньо погейкували здаля паровози, немов підбадьорюючи, підганяючи: швидше! швидше!
Я довго не міг одвести очей, ніби вперше побачив, і в мене лоскотно стискалося серце. Я згадав тоді мого приятеля, захватного юнака і трошки романтика:
— Життя! В ньому стільки переконуючої сили й повноти, що трудно дозволити собі байдужість чи слабкість.
І я пошкодував, що друг мій зараз на вечірніх курсах.
Біля мене за кілька кроків темним погруддям підвівся менестрель одспіваного віку і теж споглядав далечінь. Але він був такий засмучений, суворий, наче маска японського Но. І довкола був спокій — тільки з трепетних, як лампади, красень-кленів капало й капало тічне золото. Своєрідна краса: якась урочистість в падінні листочків, стареча мудрість в задумі дерев.
День згасав, і верховіття парку ставало легшим, ніби підносилося догорі. З густого натовпу дерев обережно здіймалася сутінь і м'яко павутинила людські постаті, що загрузали в падалишній бронзі.
Тільки один запізнілий промінь блукав серед алей, шукаючи, де б зручніше протягти стомлені руки. Врешті він ліг упоперек через доріжку, припавши до самотньої, зодягненої в чорне жіночої постаті, що сиділа трохи осторонь, на другому боці. Останніми зусиллями він запалив їй руді кучерки.
А може, постать сама непомітно потяглася до нього в жадобі хоч пізньої, але чистої ласки? Підставивши щоку під проміння, вона дивилася обіч — там, у химерному присмерку, мов обеліски Салманасара, застигали високі колони брами.
Мені здавалося, що в жінки зажура. І мені здавалось, що я розумію її — може, і несвідомо, але правдиво, як розумію музику міста, задуму дерев, повноту життя в його великих і дрібних контрастах.
Коли промінь згас, обличчя з рудими кучерками на скронях стало восковим. Виступав лише, як ранка, тонко окреслений розріз уст, а очі ховалися в тінь, під крило капелюха. Вона вийняла цигарку, розім'яла тютюн і... зупинилась в безпорадному рухові. Через хвилину, помітивши біля мене цигарковий дим, вона несміливо підвелася. Я догадався. < >
Завдання для роботи з текстом
Наведіть приклади художніх деталей. Які з них функціонують лише як засоби для створення образу, а які – як самодостатні образи?
АРТУР ШНІЦЛЕР.
ЗЕЛЕНА КРАВАТКА
Молодий пан на ймення Клеофас мешкав, мов схимник, у своєму будинку поблизу міста. Якогось ранку йому захотілося вийти до людей. Отож він одягнувся по-святковому, пов'язав за звичкою свою нову краватку і подався до парку. Люди ввічливо віталися з ним, завважуючи про себе, що йому дуже личить зелена краватка і ще й через кілька днів з якимось особливим пієтетом згадували краватку пана Клеофаса. Деякі небавом кинулися наслідувати його й собі пов'язали такі ж зелені краватки, хоча їх вузол не виглядав таким досконалим та й виготовлені вони були з дешевої тканини.
Невдовзі по тому випадку пану Клеофасу знову закортіло пройтися парком у своєму новому костюмі, але у тій самій краватці.
Тоді вже дехто стурбовано хитав головою і не втримувався: "Ти ба! На ньому та сама зелена краватка... Певно, іншої він і не має..." Більш нервово збуджені навіть заявляли: "Він нас доконає отією краваткою!"
Коли наступного разу пан Клеофас вибрався на вулицю, на ньому вже була краватка синьої блакиті. Тоді хтось не витримав і мало не вигукнув: "Що то за витівки такі - з'являтися на людях у такій блакитній краватці?" Більш нервові голосно заявляли: "Ми звикли вже бачити на ньому зелену! Нам не подобається отой блакитний колір!"
З'являлися, проте, й хитріші, які казали: "Ет, нас не обдуриш, не треба нам очі замилювати і переконувати нас у тому, що краватка голуба. Раз пан Клеофас пов'язав її собі, то вона - зелена".
Коли пан Клеофас знову з'явився на людях, як завжди вдягнений святково, на ньому вже була краватка яскравого фіалкового кольору. Люди помітили його ще здалеку і єхидно посміювалися: "Ось іде отой пан із зеленою краваткою!"
Особливо відзначався при цьому гурт тих, хто через матеріальні проблеми не міг собі дозволити пов'язати на шию щось інше, окрім чогось на зразок мотузки, виплетеної з ниток. Вони переконували інших в тому, що така мотузка - це щось чи не найелегантніше, найзручніше і найприємніше, що висить на шиї, і що взагалі вони ненавидять усіх тих, хто носить краватки, і особливо пана Клеофаса, насамперед за те, що він завжди статечно вдягнений, за те, що він носить яскравіші, вміліше пов'язані краватки, ніж у будь-кого з їхнього середовища. Якось найголосніший крикун з-поміж них раптом загорланив, вирізнивши ще здалеку ходу пана Клеофаса: "Усі пани, що носять зелені краватки, - паразити!" Пан Клеофас не звернув на цей вигук жодної уваги і продовжив свій рух, наче нічого й не трапилося. Коли пан Клеофас якось іншого разу вийшов у парк, щоб прогулятися, той самий крикливий пан із плетеною мотузкою на шиї почав вигукувати: "Усі пани, що носять зелені краватки, - злодії!" Декілька голосів підхопили цю фразу і прокричали ще кілька разів. Пан Клеофас знизав плечима і подумав було, що в цих людей не все гаразд з головою. Коли він знову з'явився в парку, то вже горланила ціла юрба і знов найбільше старався той пан з мотузкою на шиї: "Усі пани із зеленими краватками - підступні шахраї!" Клеофас завважив про себе, що на нього дивиться багато очей. І він пригадав тоді, що й він частенько пов'язував зелену краватку. Підійшовши ближче до крикуна, Клеофас запитав його: "Кого ви власне маєте на увазі? І мене також?" А той йому відповідає: "Пане Клеофасе, як таке могло спасти вам на думку? Ви ж не носите зелених краваток!" І він потиснув йому при цьому руку, засвідчуючи тим самим свою шанобливість.
Клеофас чемно вклонився і покрокував собі далі. Та коли він вже відійшов на досить значну відстань, чолов'яга з мотузкою на шиї сплеснув руками і вигукнув: "Ви бачили, як його зачепило? Хто ж тепер матиме сумнів в тому, що пан Клеофас - паразит, злодій і підступний шахрай?"
СЕМІНАР 3-4. ХУДОЖНІЙ СВІТ ТВОРУ
План
Художній твір як єдність форми й змісту.
Конфлікт. Типи конфлікту.
Сюжет. Елементи сюжету.
Художній світ: об’єкт і предмет зображення.
Часопросторова організація твору.
Оповідач, образ автора в творі.
Аналіз фрагменту з твору Михайла Коцюбинського „ Іnтеrмеzzo ”.
Література
Введение в литературоведение.Чернец Л.В. и др. - М., 2006.
Ткаченко А. Мистецтво слова: Вступ до літературознавства. – К., 1998.
Белецкий А. В мастерской художника слова. - М., 1989.
Літературознавчий словник-довідник ⁄ Р.Гром’як, Ю.Ковалів та ін. – К., 1997.
Завдання
Запишіть в таблицю визначення пропонованих елементів формозмісту: теми, ідеї, проблеми, пафосу, конфлікту, фабули, сюжету, композиції.
| ЕЛЕМЕНТИ ФОРМОЗМІСТУ | ХАРАКТЕРИСТИКА, ПРИКЛАДИ |
| ТЕМА, ЇЇ ПРЕЗЕНТАЦІЯ В ТВОРІ РІЗНОВИДИ ТЕМ, ЇХ ОСОБЛИВОСТІ | ВИЗНАЧЕННЯ: |
| | |
| ІДЕЯ, ЗАСОБИ ПРЕЗЕНТАЦІЇ | ВИЗНАЧЕННЯ: ПРИКЛАДИ ТВОРІВ: |
| ПРОБЛЕМА ЇЇ РАЗНОПЛАНОВИЙ ХАРАКТЕР, АКТУАЛЬНІСТЬ | ВИЗНАЧЕННЯ: ПРИКЛАДИ ТВОРІВ: |
| ПАФОС, ЗАСОБИ ВИРАЖЕННЯ | ВИЗНАЧЕННЯ: |
| ПРИКЛАДИ ТВОРІВ: | |
| КОНФЛІКТ ТИПИ | ВИЗНАЧЕННЯ: |
| ПРИКЛАДИ ТВОРІВ: | |
| ФАБУЛА | ВИЗНАЧЕННЯ: |
| СЮЖЕТ ЕЛЕМЕНТИ | ВИЗНАЧЕННЯ: |
| | |
| КОМПОЗИЦІЯ ОСОБЛИВОСТІ СТРУКТУРНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ | ВИЗНАЧЕННЯ: |
| ПРИКЛАДИ ТВОРІВ: |
Завдання для роботи з текстом
Прочитайте фрагмент з тексту.
Який тип конфлікту спостерігається у творі?
Що спричиняє сюжетний рух? Як рухається сюжет: динамічно або повільно без напруги?
Знайдіть й охарактеризуйте елементи сюжету.
Визначить загальне співвідношення подій й описів, їх значення для ідейного змісту й пафосу твору.
Який принцип розподілу подій використаний автором? Чи залежить від розподілу подій сприйняття твору? Чому?
Зверніть увагу на мову оповідача. Охарактеризуйте тип викладу.
Намалюйте психологічний портрет ліричного суб’єкта, виходячи з мови оповідача.
ФРАГМЕНТИ З ТЕКСТУ ДЛЯ АНАЛІЗУ
МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ.
ІNТЕRМЕZZO
< > Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, - вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь - заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину. Так, ти стаєш мені на дорозі і уважаєш, що маєш на мене право. Ти скрізь. Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків - тисячі чорних ротів - вічно дихаєш смородом. Ти бичуєш святу тишу землі скреготом фабрик, громом коліс, брудниш повітря пилом та димом, ревеш від болю, з радості, злості. Як звірина. Скрізь я стрічаю твій погляд; твої очі, цікаві, жадні, влазять у мене, і сама ти, в твоїй розмаїтості кольорів й форм, застрягаєш в моїй зіниці. Я не можу розминутись з тобою... я не можу бути самотнім... Ти на тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування. Яке тобі діло, що ти мене мучиш? Ти хочеш буть моїм паном, хочеш взяти мене... мої руки, мій розум, мою волю і моє серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних "треба", у безконечних "мусиш". Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій. Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я чекав їх часом! А коли приходив той прекрасний брат смерті і брав мене до себе - люди і там чигали на мене. Вони сплітали своє існування з моїм в химерну сітку, намагались налити мої вуха та моє серце тим, чим самі були повні... Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене свої страждання? Своє мерзенство? Моє серце не може більше вмістити. Воно повне ущерть. Дай мені спокій... Так було по ночах. А вдень я здригався, коли чув за собою тінь від людини, і з огидою слухав ревучі потоки людського життя, що мчали назустріч, як дикі коні, з усіх городських вулиць.
***
Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори? Вони замкнуться за мною, і надаремне клацати буде кістками залізна рука? І буде навколо і в мені тиша? А коли все отеє сталось, так просто і непомітно, я не почув тиші: її глушили чужі голоси, дрібні, непотрібні слова, як тріски і солома на весняних потоках...
...Одна знайома дама п'ятнадцять літ слабувала на серце... трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивізія наша стояла тоді... трах-тарах-тах... Ви куди ідете?.. Прошу білети... трах-тарах-тах... трах-тарах-тах... Якийсь зелений хаос крутився круг мене і хапав бричку за всі колеса, а неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись. І були безпомічні. Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір - закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця.
***
Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там? Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і скрип помосту під їх вагою. Ну що ж, стійте собі на місці, спочивайте спокійно. Я не хочу про вас думати. Я краще ляжу. Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі. Може, і я обернусь тоді у бездушний предмет, який нічого не почуває, в "ніщо". Так добре було б стати "нічим" - безгласним, непорушним спокоєм. Однак там, за моєю стіною, щось є. Я знаю, що коли б отак увійти в темні кімнати і чиркнуть сірником, як все скочило б раптом на своє місце - стільці, канапи, вікна і навіть карнизи. Хто знає, може б, око моє встигло зловити образ людей, блідих, невиразних, як з гобеленів, всіх тих, що лишили свої обличчя в дзеркалах, свої голоси по шпарах і закамарках, форми - в м'яких волосяних матрацах меблів, а тіні - по стінах. Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити... Ну от! Які дурниці. Ти хотів тиші й безлюддя - і тепер маєш. Хитаєш головою! Не віриш в безлюддя?
Хіба я що знаю? Хіба я знаю... Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням, і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра. Всі ті, що я не можу розминутись із ними, що мене утомили... Що ж дивного в тім, коли вони ще раз прийдуть... От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато... Се ви, що з вас витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки, а се ви... сухі препарати; вас завивали у білі мішки, гойдали на мотузках в повітрі, а потому складали в погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки... Ви дивитесь на мене з докором - і ваша правда. Знаєте, я раз читав, як вас повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків заїв стиглою сливою. Так взяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу... і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих живих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара. Проходьте! Я утомився. А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!
...Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін - ку-ку! ку-ку! - і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір - він вже поглинув мою кімнату, - я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.." Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна. Підходжу ближче. Ну, чого ти, собако... як тебе звать? Ну, годі, Оверко... Не чує, не бачить. Скачуть червоні очі, скаче широкий лоб і білі хутряні ногавиці. Рветься й не може вискочить зовсім зубата лють з глибокої пащі і лиш підкида копицею вовни. Ну, чого ж ти, Оверко? Чого горять твої червоні очі і стоплюють у вогні разом страх і зненависть? Я не ворог тобі і тебе не боюсь. Ти можеш, найбільше, видерти шматок мого тіла або вточити крові з моєї литки... Ах, яка се дрібниця! Яка се дрібниця, коли б ти знав.". Ну, цить же, собако, цить. Правда, я розумію, ланцюг... Може, ти більше на нього сердитий, аніж на мене... То через нього твої передні лапи мусять хапати повітря, то він душить за горло і вганяє назад у нього твою вогняну злість. Почекай трошки. Зараз будеш на волі. Що-то тоді ти мені зробиш? Ну, стій же спокійно, не шамочись, поки скинуть з тебе ланцюг... а тепер гайда. Куди ж ти, куди? Ха-ха! От дурна псина. Очі заплющила, голову вбік, взяла разом ногами - і без пам'яті мчиться наосліп. Рве пазурами траву, відкидає від себе, і летять навздогін за нею збиті на задку кудли. Ну, а я ж - як? Забула?
Тепер у кружка... у кружка... ще раз... отак. У, благородна псина, - тобі воля дорожча, ніж задоволена злість. Тим часом мені рекомендують Паву, поважну матрону, і її другого сина. Се страшний Трепов. Тоді як Оверко чистий сангвінік і на все накидається осліп, наче перед червоними очима вічно висить у нього рожевий туман, - Трепов солідний, розважний. Він зовсім солідно, обдумано наче, перекусить вам горло, і в його сильних ногах, що стануть на ваші груди, буде багато самоповаги. Навіть коли він спокійно лежить і вичісує бліх з рожевого живота, пильнують підрізані вуха, дума широкий лоб і так солідне звисає мокрий язик з ікластої пащі.
***
Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. Йду. Невідступно за мною летить хмарка дрібненьких мушок. Можу подумать, що я планета, яка посувається разом із сателітами. Бачу, як синє небо надвоє розтяли чорні дихаючі крила ворони. І від того - синіше небо; чорніші крила.
На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса. Йду далі - киплять. Тихо пливе блакитними річками льон. Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й поплисти. А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок. Стежки зміяться глибоко в житі, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо. Тепер пішла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лізе під ноги. Йду далі - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать на сонці хвилясті хребти. А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість. Врешті стаю. Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни. Стою і слухаю. Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск.
Раптом все гасне, вмирає. Здригаюсь. Що таке? Звідки? Тінь? Невже хтось третій? Ні, тільки хмарка. Одна хвилинка темного горя - і вмить усміхнулось направо, усміхнулось наліво - і золоте поле махнуло крилами аж до країв синього неба. Наче хотіло злетіти. Тоді тільки передо мною встала його безмежність, тепла, жива, непереможна міць. Вівса, пшениці, ячмені - все се зіллялось в одну могутню хвилю; вона все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і поривав з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати - плодючість. Я тільки тепер побачив село - нужденну купку солом'яних стріх. Воно ледве помітне. Його обняли й здушили зелені руки, що простяглися під самі хати. Воно заплуталось в ниві, як в павутинні мушка. Що значить для тої сили оті хатки? Нічого. Зіллються над ними зелені хвилі й поглинуть. Що значить для них людина? Нічого. Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить рух? Німа безвладність просторів все се ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затерті й закриті: поле сховало стежки і дороги. Воно лиш котить та й котить зелені хвилі і хлюпає ними аж в краї неба. Над всім панує тільки ритмічний, стриманий шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють над полем: байдужно і безупинно роблять в повітрі круг, немов говорять: так буде вічно... так буде вічно... іn saecula saeculorum... іn saecula saeculorum ...
***
Пізно я повертався додому. Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав. Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч. Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні, тремтячі стіни, а коли все се зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Тепер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч вам, ниви. Й тобі, зозуле. Я знаю, завтра з ранішнім сонцем влетить до мене в хату твоє жіноче контральто: "Ку-ку!.. ку-ку!.." І зразу дасть мені настрій привіт твій, моя найближча приятелько.
< >
СЕМІНАР 5. ПСИХОЛОГІЯ ТВОРЧОСТІ
План
Пережите і вигадане в художньому творі.
З. Фройд та К. - Ґ. Юнг про психологію творчості.
1 2 3 4 5 6 7 8 9