Театральне мистецтво. Музика.
У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості. Основою княжого театру були скоморохи та шпільмани (елемент, запозичений з Німеччини чи з Візантії). Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Репертуар княжого театру складався із драматичних поем, що, маючи речитативний характер, подавалися на музичному тлі, в супроводі музичних інструментів. Тематично княжий театр користувався мотивами оборони батьківщини, служби князеві, помсти за покривджених, лицарської честі. З занепадом давньої держави княжий театр передає народному театрові своїх персонажів: "князь", "княгиня", "бояри", "дружба" (дружина — військо) тощо.
Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.
Народна музика Русі складалася з вокальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Пісні з давніх часів були постійними супутниками наших далеких предків у їх праці, побуті та звичаях. Веселі й сумні пісенні мотиви виконувалися не лише голосом, а й за допомогою музичних інструментів. Щонайперше, це обрядова народна пісенність (колядки й щедрівки, гаївки й веснянки, купальські й обжинкові, весільні й хрестильні пісні, похоронні голосіння). Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скороченнях і поширеннях, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Таку форму рецитації мали похоронні голосіння, що виконувалися монодично, без інструментального супроводу (як правило, професійними плакальницями). Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз. Зразки найдавнішої музики цього типу зустрічаємо в архаїчних обрядових піснях, особливо між колядками, щедрівками й веснянками.
Про музику князівських салонів можемо судити тільки на підставі згадок у тогочасній літературі, описів інструментів та тогочасних фресок, головним чином Софійського собору. Репертуар цієї музики напевне був дуже різноманітний — танковий, ліричний, побутовий, жартівливий та ін. Найчастіше зустрічаються згадки про "співання слави" князям: військові та взагалі геройські подвиги князя або його предків ("Слово о полку Ігоревім"). Подекуди збереглися навіть імена осіб, які були водночас поетами, композиторами й виконавцями таких творів: Боян (XI ст.), Митуса (XIII ст.).
З інструментів вживалися свої, споконвічні: гуслі, дерев'яні труби, роги, бубни і різні свирілі, пищалі та сопілки. У княжих дворах вживалися ще й інструменти чужого походження: ковані, металеві або "рожані" труби та роги, орган, "смики" або "гудок", смичкові інструменти: псалтир (старогрецький багатострунний музичний інструмент), бронзові та мідні дзвіночки та дзвони. Дзвіночки і дзвони прийшли до нас від іудеїв. Їх охоче запозичила собі християнська церква. Носіями музичної творчості були: 1) співці героїчних пісень; 2) скоморохи, що згодом стали мандрівними музиками. Скоморохи були не тільки музикантами. Вони розважали слухачів і глядачів різними способами: співом, танцями, дотепами, магічними дійствами; 3) каліки перехожі, старці, творці позахрамової побожної пісні, попередники пізніших лірників.
СКОМОРОХИ — артисти-професіонали на східнослов’ян. землях у часи Київської Русі, у середньовіччі та ранній модерний час. Поєднували в собі таланти музикантів, співаків, танцюристів, комедіантів, акробатів, фокусників, дресирувальників, жонглерів і мімів. Виступи С. супроводжувалися грою на муз. інструментах: гудках, гуслях, дудах, сопелях, бубнах та ін. Використовували маски й рядження. Були неодмінними учасниками масових громад. свят, ігрищ та обрядодійств, їх натхненниками й організаторами. Без них не обходилися урочистості в князівських палацах, ритуальні бенкети дружинників і міських ремісників. Своїм умінням сміятися й веселити завоювали велику популярність у народі. Етимологія слова "скоморох" остаточно не з’ясована. У Болгарії цей термін вживався вже на рубежі 9—10 ст., у "Повісті временних літ" згадується під 1068. Давньоруські тексти знають С. також під назвами "ігреці", "глумці", "перелесники", "сміхотворці", "гудці", "шпільмани" та ін. Досі точиться дискусія про те, чи вважати С. "зайшлими людьми" із Заходу, Візантії, чи з’явилися вони на місц. ґрунті. С. були об’єктом постійних звинувачень з боку Церкви, їхнє мист-во таврувалося й переслідувалося. Існували певні відмінності між мандрівними та осілими С. Перші складали організовані ватаги (артілі) й переходили з місця на місце в пошуках заробітку. Другі постійно обслуговували певний населений пункт та його округу, жили при дворах феодалів або селилися слободами.
Боян, Янь, Іоанн (1016–1106[1]) — поет-співець Русі, відомий за згадкою в «Слові о полку Ігоревім», де його ім'я зустрічається сім разів. Ім'я Бояна виявлено також в одному з написів у Софійському соборі в Києві[2]. Існує гіпотеза, що під іменем «Янь» він згадується у «Повісті врем'яних літ», «Києво-печерський патерик» називає його Іоанном[3] Боян, без сумніву, власна назва. Хоча ім'я Боян справді існувало на Русі, багато дослідників вважали, що в цьому випадку це піднесений до власного імені загальний іменник «баян» (від «баяти»), що означало співця, тобто рівнозначний за значенням словам «скальд», «бард».
Церковна музика прийшла до нас із Візантії. З літературних джерел відомо, що разом з грецьким духівництвом спроваджували тоді на Русь і грецьких професійних музик "домественників", що організували у нас церковно-співочу справу, були першими вчителями музики та диригентами ("протопсальтами") церковних хорів. Спершу була запозичена візантійська церковна музика. Починаючи з XI ст. запроваджується та поширюється українська церковна музика, що з першого вогнища церковного співу — Києво-Печерської лаври — швидко поширилася на церкви й монастирі всієї Русі. Це був так званий "Київський розспів", що став основою місцевої співочої традиції на довгі сторіччя. Знаємо навіть імена тодішніх професійних знавців, творців і виконавців такої музики: Стефан у Києві, Лука у Володимирі-Волинському, Дмитро у Перемишлі. З княжої доби збереглося чимало нотних книг, писаних безлінійною нотацією. Нотописи ще не досліджені як слід, отже і співів цих сьогодні докладно ще не відновлено.
Народний танок на Русі — "пляс". Назва означала групові ігри з піснями. Назву "танець" ми перейняли від народів Західної Європи. Танець — композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала. До професійних танцюристів на Русі відносимо скоморохів. Вони здебільшого жили при княжих дворах і своїми мімічними танцями розважали гостей на бенкетах, родинних святах та при обрядових церемоніях.
Народні танці на Русі поділялися на три групи. Перша і найпоширеніша група — хороводи, народний танець, сольні танці .
Розглянувши процеси культурного становлення та розвитку Київської Русі, слід зазначити, що вони відбувалися під благотворним впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів і завершилися створенням високорозвинутої, багатогалузевої культури нашого народу. Могутньою основою формування і розвитку самобутньої давньоукраїнської культури був багатий культурний спадок українців. Уже в V—VII ст. у них нагромадилися практичні знання про природу, багата і сильна язичницька релігія. А з нею була пов'язана й розмаїта усна народна поезія, яка залишалась не лише одним з важливих компонентів культури наступних поколінь, але й справила величезний вплив на процеси творення оригінальної літератури.
Проте культура Київської Русі не стала простим продовженням культури попереднього часу. Глибокі зміни в суспільному житті українців (виникнення держави, формування давньоукраїнської народності тощо) призвели до якісних зрушень у розвиткові їх культури, в результаті чого вона за-порівняно короткий історичний проміжок часу досягла високого рівня і посіла гідне місце у світовій середньовічній культурі. Тісна взаємодія народної культури і культури князівських салонів, об'єднуюча їх ідея єдності та могутності Русі, спільне почуття патріотизму надавали всій культурі загальнонародного характеру
Побут в Київській Русі мав істотну різницю в способі життя людей різних районів країни, міст і села, феодальної верхівки і основного населення.
Народ Київської Русі жив, як у великих для свого часу містах, які мають десятки тисяч людей, так і в селах в кілька десятків дворів і селах, особливо на північно-сході країни, в яких групувалося по два-три двори.
Народи, розташовані по торгових шляхах, жили значно краще, ніж жили по дреговіческім болотах і на території Приуралля. Селяни жили в невеликих будинках. На півдні це були напівземлянки, в яких навіть даху були земляні.
Розвагою знаті були мисливство та бенкети, на яких вирішувалися багато державні справи. Всенародно і пишно святкувалися перемоги в походах, де рікою текло заморське вино і свій рідний «мед», слуги розносили величезні блюда з м'ясом і дичиною. На ці бенкети з'їжджалися посадники і старійшини з усіх міст і незліченну безліч народу. Князь з боярами і дружиною бенкетував «на сінях» (на високій галереї палацу), а на дворі ставилися столи для народу. Столи для знаті були заставлені багатою посудом. Літописець Нестор повідомляє, що через посуду у князя і дружинників навіть виникали розбіжності: останні вимагали замість дерев'яних ложок срібні. Більш простими були общинні бенкети (братчини). На бенкетах обов'язково виступали гуслярі. Гуслярі потішали слух іменитих гостей, співали їм «славу», великі чаші, роги з вином ходили по колу. Одночасно відбувалася роздача їжі, дрібних грошей від імені господаря незаможним.
Улюбленими забавами багатих людей були соколина, яструбина, псяча полювання. Для простого люду влаштовувалися перегони, турніри, різні ігрища. Невід'ємною частиною давньоруського побуту, особливо на Півночі, втім, як і в пізніші часи, була лазня.
Виготовлення взуття в селянській родині традиційно було чоловічою справою, а одяг завжди робили жінки. «Вони обробляли льон, цей чудовий північний шовк, пряли з нього тонкі м'які нитки. Довгою і важкою була обробка льону, але під сильними і спритними руками селянок льон перетворювався і в білосніжні тканини і в суворі полотна, і в прекрасні мережива. Ці ж руки шили одяг, фарбували нитки, вишивали святкові вбрання. Чим працелюбні була жінка, тим тонше і біліше були сорочки у всієї сім'ї, тим замисловатєє і красивіші були на них візерунки ».
Навчання всім жіночим роботам починалося з раннього дитинства. Маленькі дівчатка з шести-семи років вже допомагали дорослим у полі сушити льон, а взимку пробували прясти з нього нитки.
Чоловічу сорочку прикрашали вишивкою по всьому низу, робили нешироку вишивку по коміру, а іноді й на грудях. Довгі місяці дівчина готувала цю сорочку. За її роботі люди судили, яка з неї буде дружина і господиня, яка робітниця.
Після весілля, за звичаєм, тільки дружина повинна була шити й прати сорочки чоловіка, якщо не хотіла, щоб інша жінка відібрала у неї його любов.
Жіноча весільна сорочка теж була багато прикрашена вишивкою на рукавах, на плечах. «Руки селянки - від них залежало благополуччя родини. Вони всі вміли робити, ніколи не знали відпочинку, вони захищали слабкого, були добрими і ласкавими до всіх рідним і близьким. Тому їх слід було прикрасити красиво вишитими рукавами в першу чергу, щоб люди відразу помічали їх, переймалися до них особливою повагою, розуміючи особливу роль рук в житті жінки-трудівниці ».
Вишивка на селянському одязі не тільки прикрашала її і радувала оточуючих красою узорів, а й повинна була захистити того, хто носив цей одяг, від біди, від злої людини. Окремі елементи вишивки носили символічне значення. Вишила жінка ялинки, - значить, бажає вона людині благополучної і щасливого життя, тому що ялина - це дерево життя і добра. Життя людини постійно пов'язана з водою. Тому до води потрібно ставитися з повагою. З нею треба дружити. І жінка вишиває на одязі хвилеподібні лінії, розташовуючи їх у суворо встановленому порядку, як би закликаючи водну стихію ніколи не приносити нещастя коханій людині, допомагати йому і берегти його.
Цілком очевидно, що народні свята, що грали дуже помітну роль у житті давньослов'янських народів, не могли опинитися осторонь від формування магічних і релігійних обрядів. З розвитком релігійного культу в першу чергу народні свята все більше і більше наповнювалися релігійним змістом, а обряди брали релігійний характер.
Головну роль в землеробській релігії слов'ян грали обряди і свята, пов'язані з різними періодами сільськогосподарського виробництва. За своїм характером ці обряди носили переважно магічний характер і становили цілісний календарний цикл.
Цикл цих обрядів і свят починався взимку, в той її час, коли дні стають помітно довше, коли «сонце повертає на літо». За віруваннями землеробських релігій, це був момент народження бога сонця. З цим періодом пов'язано чимало обрядів і свят. Серед них були святки, свята коляди з заключним моментом цього циклу – масницею, містила такі обряди, як зазивання, або закликання весни, проводи зими (спалення її солом'яного опудала) і т. д.
Мета зимових свят та обрядів полягала у прагненні хліборобів забезпечити собі сприятливий господарський рік. Тому в хату до святкового столу закликали мороз, щоб пригостити його і таким чином убезпечити себе від приходу його навесні, коли, він може приморозить молоді пагони посівів. Запрошували також «іржа» (іржа) і «бель», що псують колос.
Майбутній урожай символізувався на святі виставленим у передньому, «червоному», чола снопом. Господар і господиня, сідаючи за святковий стіл, перегукувалися між собою, роблячи вигляд, що не бачать один одного, і примовляли: «Щоб так само не бачити один одного восени за стогами та возами хліба, купами овочів». У святкових обрядових піснях містилися заклинання, нібито забезпечували хороший урожай і великий приплід худоби.
Головним обрядовою стравою свят цього циклу була кутя, рід каші з варених зерен, – рослинна блюдо, що з'явилося тоді, коли люди ще не вміли розмелювати зерна і пекти хліб. Головною стравою Масляної були млинці. Вони, безперечно, більш пізнього походження і своїм рум'яним жовто-червоним кольором і круглою формою символізують «народжуване» навесні сонце.
Із зустріччю весни і проводами зими були пов'язані багато інших очисні обряди. Започатковані вони були на вірі, що за темну, холодну зиму зібралося безліч різної нечисті, яку слід було знешкодити і вигнати з житла і з полів.
Для цього слов'яни мили свої хати і милися самі. Збирали у дворі все сміття і спалювали його на вогнищі. Багаття влаштовували як можна більш димним і смердючий. Усе це нібито відганяв нечисть. Вважалося, що магічною силою відганяти злих духів володіла і верба – дерево, першими розпускаються навесні нирки. Голова дому запасався гілками верби і шмагав ними всіх домочадців, примовляючи: «Здоров'я – у хаті, хвороба – в ліс!».
Очистивши таким чином себе, будинок і двір, люди йшли на поля і посипали їх золою від очисних багать. По кутах поля розставляли гілки верби.
Вважалося, що після виконання всіх цих обрядів нечиста сила вигнана і можна спокійно приступати до весняних робіт. Щоб не накликати пі себе гнів весни і повніше використовувати її милості, намагалися, перш за все нагодувати весну. Тому в деяких місцевостях, як тільки сніг починав танути, жінки клали на проталинах шматки пирога чи хліба, примовляючи: «Ось тобі, весна-матінка». Прихід весни знаменується загальним пожвавленням природи, прильотом птахів. У зв'язку з цим виник і зберігся до наших днів звичай випускати навесні з тіста фігурки птахів – жайворонків, лелек. Це безсумнівний пережиток тих далеких часів, коли «весну» у вигляді птаха ловили і приносили в жертву, тобто просто з'їдали, вірячи, що кращий засіб скористатися благодійними силами весни – це з'їсти її.
Культура Галицько-Волинського князівства.
Культура Галицько-Волинської Русі — одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня — красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі. Галицьке князівство 1199 р. перейшло у володіння волинського князя Романа Мстиславича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство.
Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я . Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.
Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом який складається із двох частин галицької та волинської, Галицьким та Бучацьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.Головним монастирем на терені Галицької єпархії був Успенський монастир в Уневі.
Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів. До сьогодні у Свято-Юрському соборі у Львові зберігається дзвін з 1341 р., якого відлив Яків Скора.
У зв’язку з розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в
Галичині й на Волині ріст городів (міст). З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.
У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані у той час і пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом в ділі будування й прикрашання храмів став Володимир Василькович. З усієї будівничої діяльності Данила, Василька, Володимира та інших князів збереглися до наших часів лише руїни, але й на основі цих руїн та різних випадкових знахідок можна бачити, що мистецтво в Галицько-Волинській державі було розвинуто дуже високо. Можна бачити в ньому впливи візантійського, романського й готичного стилів вархітектурі й орнаментиці.
В цей час тут існували такі міста, як Галич, Долина, Городенка, Коломия, Рогатин, Рожнятів, Снятин, Тисмениця, Тлумач та інші. З розширенням міст будувалися міські укріплення, різні цивільні і культові споруди: князівські і боярські палаци, церкви тощо. Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних переважно культових будівель кінця ХІІ-ХІІІ століть.
На березі Дністра (зараз с.Шевченкове) до нашого часу збереглася церква Пантелеймона (близько 1200 р.) Найбільшим храмом стародавнього Галича був згаданий Успенський собор, виявлений українським археологом Я. Пастернаком в 1936 - 1938 роках.
Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.
Високохудожньою писемною пам’яткою ХІІІ століття є Галицько-Волинський літопис, перша частина якого була складена в Галичі. Він охоплює події з1201 по 1292 рік і має світський характер. Автор поетично, образно розповідає про князювання Романа і Данила, про життя князів і бояр, воєнні походи, боротьбу проти монголо-татар, польських і угорських загарбників. Він звертається з закликом до єднання руських земель,проводить ідею міцної висококнязівської влади, яка могла забезпечити захист від іноземних поневолювачів. В Галицько-Волинському літописі серед багатьох цікавих історичних подій та імен згадуються тодішні галицькі діячі культури - "премудрий художник" Тимофій, і "словутний співець" Митуса.
Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу
Га́лицько-Воли́нський літо́пис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.
Галицько-Волинський літопис (2002)
За повнотою відображення специфічних українських мовних ознак Галицько- Волинський літопис перевершив минулі літописні зведення (“Повість минулих літ”, Київський літопис ХІІ ст.) і не поступається іншим писемним творам ХІІІ ст.[1][2]
Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.
Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.
Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.
Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити «ярлик» (дозвіл, грамота) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати «ярлик» було поклонитися «кущу» (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою — Галицьку.
ІСТОРІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ КІЇВСЬКОЇ РУСІ
Київська Русь, як називають цю державу історики, або Руська земля, як записано у літописах, – перша східнослов'янська держава. Вона існувала у IX – середині XIII століття. Русь була великою багатоетнічною середньовічною імперією. Вона відіграла значну роль в історії як східнослов'янських так і інших європейських народів.
Історичне значення Київської Русі полягає у наступному:
Русь стала першою великою східнослов'янською державою, що об'єднала майже всі східнослов'янські племена;
Русь, що існувала близько 400 років, заклала традиції державотворення в Україні, на її досвід спиралися наступні державні діячі України;
Київська держава слугувала надійним захистом Європи від східних кочовиків, з її падінням татарські орди вторглися в Європу;
державне життя дало могутній поштовх розвитку української народності та її культури;
прийняття християнства прискорило культурний розвиток слов'ян, включило їх до європейської спільноти цивілізованих народів, підняло авторитет держави на міжнародному рівні.
Сучасники і історики відмічають високий міжнародний статус Русі – вона мала зносини з Візантією, Священною Римською імперією, Францією, Англією, Болгарією, Польщею, Скандинавськими та азіатськими країнами та народами. Особливого розмаху міжнародні відносини досягай за часів Ярослава Мудрого. Його донька Ярослава біла французькою королевою, Єлизавета – норвезькою, Анастасія – угорською. Русь відрізнялася від інших європейських народів розвитком міського життя, недаремно ж її називали «країною міст». Київ порівнювали за значенням і красою з тогочасною «столицею світу» Константинополем. Руська земля славилася своїми ремісниками, художниками, архітекторами.
Історичне значення Київської Русі
Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX–XIII ст. її внесок до середньовічного політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим. Київська Русь поступово перейшла від воєнних сутичок із сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному житті Європи та Близького Сходу.
Київські князі уклали угоди з Візантією й Священною Римською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та ятвягами, скріплюючи їх часом династичними шлюбами, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Германією, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Київська Русь відігравала вагому роль у міждержавних відносинах.
Великий міжнародний авторитет і військова міць держави поєднувалися з високим рівнем економічного розвитку. Високопродуктивними було землеробство і скотарство, ремесла і промисли. Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Русі. Енергійні й багаті руські купці були відомі мало не в усьому тогочасному світі. Київ залишався центром міжнародної торгівлі. Іноземні купці торгували в руських містах.
За рівнем розвитку міст і торгівлі в X–XI ст. Київська Русь, на думку дослідників, навіть випереджала країни Західної Європи. Недарма варяги називали її "країною міст", а чимало сучасників порівнювали Київ зі "Столицею світу" – Константинополем. Доцільно звернути увагу на віротерпимість і повагу до інших народів, яка панувала на Русі. Зокрема, у багатьох руських містах були колонії німців, поляків, вірмен, готів, варягів тощо.
Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру. Своєрідна і неповторна, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу і в той же час відчутно впливала на культурний розвиток країн світу. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, іконописці, зброярі. Виготовлені руськими майстрами вироби вражали сучасників своєю витонченістю і красою. Лише в тогочасному Києві працювали майстри 60 спеціальностей.
Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських народностей, відстояла свої землі перед загрозою ворогів. Завдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення.
Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які здавна проживала на її території або по сусідству.
Загалом на Подніпров'ї, Галичині й на Волині, у Причорномор'ї та Приазов7 закладалися традиції незалежної державності на території України. Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного й культурного розвитку. На думку видатного українського історика й політичного діяча М. Грушевського, "Київська Русь є першою формою української державності". Його багатотомна праця так і називається: "Історія України – Руси".
Монголо-татарська навала завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцн.ми, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і білорусів.
Таким чином, історична роль Київської Русі полягає в тому, що...
• Русь вперше об'єднала усі східнослов'янські племена в єдину державу.
• Сприяла соціально-економічному, політичному, культурному розвитку східних слов'ян.
• Об'єднання в межах однієї держави дозволило східним слов'янам ефективно захищати свої землі від нападів кочівників та сусідніх держав.
• Київська Русь стала перепоною для експансії тюркських племен на захід.
• Сприяла зміцненню міжнародного авторитету східних слов'ян, створила для них можливість брати дієву участь у міжнародній політиці.