Ім'я файлу: 1Психологія управління.docx
Розширення: docx
Розмір: 25кб.
Дата: 02.02.2020
скачати
Пов'язані файли:
Виступ українською.docx
Розширення: docx
Розмір: 25кб.
Дата: 02.02.2020
скачати
Пов'язані файли:
Виступ українською.docx
1. Психологія управління — це частина комплексної науки управління. Психологія управління формувалася і розвивалася на стику таких психологічних дисциплін, як інженерна психологія, психологія праці, соціальна психологія та педагогічна психологія.
Об'єктом дослідження психології управління є система типу "людина—людина", але особливість цієї галузі полягає в тому, що цей об'єкт розглядають з погляду організацій управлінських відносин.
Предмет психології управління — це діяльність керівників (менеджерів) і підлеглих, яка реалізується шляхом виконання головних управлінських функцій, і управлінські відносини в системі "людина—людина".
Мета психології управління — розробка шляхів підвищення ефективності і якості життєдіяльності організаційних систем.
2.Структура психології управління обумовлена тими завданнями, що ставить перед собою названа наука, і тими функціями, які вона здійснює в системі суспільних відносин. Отже, елементами і компонентами структури психології управління є загальна теорія управління та загальні теоретичні основи психології, спеціальні психологічні теорії і методи психологічних досліджень. Зазначені загальні теоретичні основи психології дають уявлення про природу особистості, психологічні особливості її внутрішнього світу, рушійні сили її розвитку і становлення, закони поведінки в тій чи іншій ситуації, причини і мотиви дій, сенс існування і призначення особистості у суспільстві, особливості прояву людини на перетині біологічного і соціального, фізичного і психічного, індивідуального і групового, суб"єктивного і об"єктивного, внутрішнього і зовнішнього, матеріального і морального. Загальна теорія управління дає знання про систему управління, розкриває роль і місце управлінської діяльності в соціально-економічному розвитку держави, в підвищенні ефективності та результативності праці, формулює основні методологічні підходи до психологічного аналізу управлінської діяльності керівника або колективних суб"єктів управління.
Конкретизацію й уточнення загальних положень теорії управління і основ психології стосовно окремих особливостей і механізмів організованої діяльності здійснюють спеціальні психологічні й управлінські теорії: теорії, що вивчають закони розвитку і становлення керівника в системі управління; теорії, що досліджують закони розвитку трудових спільнот і груп; теорії, що розкривають закономірності й механізми життєдіяльності організованих груп в окремих соціокультурних, етнопсихологічних та соціально-психологічних сферах.
Психологія управління як наука існує тільки в єдності її теоретичних і практичних аспектів. Вона синтезує у собі загально-психологічний, соціологічний, соціально-політичний, соціально-економічний, соціокультурний, соціально-психологічний, історичний, етнопсихологічний та юридичний підходи. Теоретичні знання з психології управління пояснюють і розкривають психологічну сутність життєдіяльності організованих спільнот, психологічні тенденції розвитку особистості керівника та його управлінської діяльності. Практичні (емпіричні) психологічні та соціально-психологічні дослідження дають конкретну інформацію щодо тих чи інших явищ та процесів в системі управління. При цьому теоретичні дослідження проводяться за допомогою загальнонаукових методів, а емпіричні дослідження спираються на конкретні методи психології, соціальної психології та теорії управління. Виходячи з цього, знання, що дає психологія управління, можна поділити на фундаментальні й прикладні, де перші ставлять за мету подальший розвиток науки, удосконалення наукових уявлень про предмет психології управління, а другі переслідують мету, котра спрямована на розв"язання певної конкретної управлінської проблеми.
Психології управління, як самостійній галузі знання, властиві наступні функції, теоретико-пізнавальна, прогностична, інформаційна, соціально-психологічна, етнопсихологічна, соціокультурна, гуманістична, прикладна та інші. Теоретико-пізнавальна функція передбачає оцінку явищ з позицій інтересів людини. Вона полягає в тому, що психологія управління накопичує знання з проблем управління, систематизує і аналізує їх, прагне сформулювати нову, об"єктивну картину взаємовідносин в організованій спільноті, забезпечує надійну інформацію про різноманітні процеси в системі управління. Інформаційна функція покликана за допомогою систематизованої інформації відтворити реальну картину об"єкту і суб"єкту управління, їх дії, ділові контакти тощо. Соціокультурна та етнопсихологічна функції психології управління мають предметом свого вивчення соціальні й психологічні особливості управлінської культури. Соціально-психологічна функція - це систематизація знань з проблем ділового спілкування і взаємодії учасників управлінського процесу. Як вже зазначалося, особливість психології управління полягає в тому, що її об"єктом є організована (індивідуальна і спільна) діяльність людей, що об"єднані загальними інтересами і цілями, нормами, правилами і вимогами. Отже, важливою в цьому зв"язку є її гуманістична функція, яка полягає в дотриманні норм етики і моралі щодо індивіда в процесі управління і здійснення управлінської діяльності. Не менш значущою є прогностична функція психології управління, яка передбачає формування психологічних прогнозів щодо розвитку керівника та його управлінської діяльності. Прикладна функція психології управління полягає в тому, щоб на основі теоретичного і емпіричного аналізу управлінських процесів розробити практичні рекомендації з різних аспектів управлінської діяльності. Загалом, рекомендації спрямовані на покращення роботи керівників, всієї системи управління. При цьому важливе практичне значення мають психологічні та соціально-психологічні прогнози стосовно найближчого і віддаленого майбутнього управління та його ролі в житті суспільства і окремої людини.
3. Методологія – вчення про загальні положення, структуру, логічну організацію, принципи побудови, методи, форми і способи науково – пізнавальної діяльності. В структурі методологічного пізнання виділяють 4 рівні: 1) філософський – складає загальне уявлення про будову світу; 2) загальнонауковий – формує загальні принципи; 3) конкретно-науковий – продукує методологічні принципи у певній галузі знання. 4) технологічна методологія, тобто конкретні методи, методики, процедури дослідження. Принципи психології управління – правила, основні положення і норми, якими керу
4. В часи становлення системи управління як науки остання мала декілька термінологічних варіантів. Американський інженер Ф.У. Тейлор, який вважається зачинателем цієї галузі знання, дав їй назву "науковий менеджмент", що в перекладі означає наукове управління. На французьку мову у свій час ця назва була перекладена як "наукова організація праці", в Німеччині нова галузь знання поширилася під назвою "раціоналізація". В нашій країні всі ці термінологічні варіанти часто-густо використовувалися як синоніми, а розвиток наукового управління довгий час йшов під гаслом "наукова організація праці". Розмежування наукового управління і власне наукової організації праці відбулося багато пізніше.
6. Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950) Родоначальником цієї школи вважається Анрі Файоль (1841-1925), французький гірський інженер, відомий менеджер практик, один з основоположників теорії управління. Заслуга А. Файоля полягає в тому, що він розділив усі функції управління на загальні (планування, організування, розпорядництво, координування і контролювання), пристосовані до будь-якої сфери діяльності, і специфічні, які безпосередньо відносяться до управління промисловим підприємством. А. Файоль розглядав управління як особливий вид діяльності, чого ніхто до нього не робив. На основі виділення у 1923 році основних функцій А. Файоль дав визначення поняття «управління». Управляти: значить передбачати (планувати), організовувати, розпоряджатися, координувати, і контролювати. Передбачати – враховувати прийдешнє і виробляти програму дій; Організовувати – будувати подвійний матеріальний і соціальний організм підприємства; Розпоряджатися – змушувати персонал працювати як слід; Координувати – піклуватися проте, щоб усе відбулося відповідно до 43 встановлених правил і відданих розпоряджень. А. Файоль сформулював 14 принципів менеджменту: поділ праці, повноваження і відповідальність, дисципліна, підпорядкування особистих інтересів загальним, винагорода персоналу, централізація, ієрархія управління, порядок, справедливість, стабільність робочого місця, ініціатива, корпоративний дух. Цією школою було вперше розроблено теоретичні засади менеджменту і визначено пріоритетну роль менеджера як керівника та організатора.
37. Керівництво – процес впливу на підлеглих за допомогою формальних важелів для забезпечення виконання ними офіційно визначених доручень і розв’язання певних завдань. Основою керівництва є вплив(поведінка однієї людини, яка вносить зміни у поведінку,стосунки,відчуття іншої людини) і влада (можливість впливати на поведінку інших).
38. До спільних рис керівника та лідера належать [5] : 1.Здійснення ролі координаторів,організаторів соціальної групи. 2.Реальний соціальний вплив у групі,що здійснюється,однак,різними засобами. 3.Використання субординаційних відносин, які чітко регламентовані для керівника і не передбачені для лідера. Відмінності між керівництвом та лідерством: 1.Керівника призначають офіційно, а лідер формується стихійно. 2.Керівникові закон надає певні права та обов’язки,а лідер може їх не мати. 3.Керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які, може впливати на підлеглих,а лідеру ці санкції не надані. 4.Керівник представляє свою групу в зовнішній сфері відносин, а лідер обмежений відносинами в групі . 5.Керівник на відміну від лідера несе відповідальність перед законом за стан справ у групі.
40-43 у вайбері Стиль керівництва це сукупність способів, прийомів і механізмів владного і лідерського впливу на підлеглих з метою забезпечення виконання ними завдань та досягнення цілей організації. Стиль керівництва визначають по таким елементам: прийоми прийняття рішення, спосіб доведення рішення до виконавця, ставлення до ініціативи, ставлення до добору кадрів, ставлення до недоліків, стиль спілкування, характер взаємин с підлеглими, ставлення до дисципліни, ставлення до стимулювання.
49. . Організація – це група людей, діяльність якої свідомо, керовано або спонтанно координується для досягнення певної мети. Основне призначення організації полягає в трансформації ресурсів у конкретні матеріальні блага чи послуги, придатні для споживання суспільством. У виробничо-діловій системі відносин організація виховує низку спеціальних функцій: об’єднання ресурсів, розподілу обов’язків, забезпечення доходів, концентрації зусиль, захисту та гарантії майбутнього, зв’язку з іншими підприємствами. Організації класифікують за різними ознаками: за способом і метою утворення, за характером діяльності, за величиною, за юридичним статусом, за формою власності, за видом діяльності, за характером адаптації до змін, за видом об’єднання діяльності. 2. Організація є системою, тобто сукупністю взаємопов’язаних, взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, наділене властивостями, відмінними від властивостей його складових. На сучасному етапі всі організації розглядають як відкриті системи. У процесі функціонування організації утворюється ефект синергії. Фактори впливу на організаційно-рушійні сили, які впливають на виробничо-господарську діяльність організації та забезпечують певний рівень отриманих результатів. Фактори впливу поділяються на зовнішні та внутрішні. у свою чергу зовнішні фактори – на фактори прямої дії та фактори непрямої дії. Фактори зовнішнього середовища прямої дії – це: споживачі, постачальники, конкуренти, державні органи влади, інфраструктура, законодавчі акти, профспілки, партії, громадські організації, системи економічних відносин у державі, організації-сусіди. Фактори середовища непрямої дії – міжнародні події, міжнародне оточення, науково-технічний прогрес, політичні обставини, соціальнокультурні обставини, рівень техніки та технології, особливості міжнародних економічних відносин, стан економіки. До факторів внутрішнього середовища організації відносять: цілі, структура, завдання, технологія, працівники, ресурси. 3. Група – дві і більше осіб, які безпосередньо контактують між собою, об’єднані спільною метою та завданнями, що є підґрунтям для виникнення взаємодії, спільних норм, процесів та інтересів, певних міжособистісних стосунків та тривалості існування. Групи в організації поділяють на формальні і неформальні, які мають спільні характеристики та відмінності. 4. На ефективність роботи групи впливають різноманітні чинники: чисельність групи, склад (композиція) і стабільність групи; соціальнопсихологічні чинники групової інтеграції (професійна спрацьованість, згуртованість, психологічна сумісність, психологічний клімат); чинники, які характеризують психологічний зміст спільної діяльності (групові норми, статус членів групи, ролі членів групи, забезпеченість групи інформацією); взаємини групи з керівником організації, її підрозділами, службами та іншими групами (наявність встановлених прав і обов’язків, стиль керівництва, швидкість прийняття і виконання рішень, використання функцій і методів менеджменту, підбір лідерів групи).
63. Управлінське рішення – це вибір однієї з альтернатив впливу на суб’єкт управління, тобто це модель, в якій із певного числа варіантів вибирається кращий. Прийняття рішення – це творчий процес, в якому певним чином поєднується тверезий математичний підхід, логіка, психологія, емоції, мотивація, інтереси і функціональні обов’язки керівника, тобто це волевиявлення керівника, спрямоване на формування послідовності дій і вибір альтернативи. Управлінське рішення має комплексний характер, повинно відповідати певним вимогам, супроводжується типовими помилками і причинами не виконання рішень. Управлінські рішення класифікують за багатьма ознаками: за сферою охоплення, за характером мети, за джерелом виникнення, за способом доведення, за суб’єктом, що приймає рішення, за мірою унікальності, за методами розробки, за наявністю інформації, за функціональною ознакою, за періодами дії, за ступенем нормалізації.
65. Типовий процес організації і контролю виконання рішень складає 6 етапів. 1. Виникнення ситуації, яка потребує прийняття рішення. 2. Збір та обробка інформації. 3. Виявлення та оцінювання альтернатив. 4. Підготовка та оптимізація управлінського рішення, яке приймається (вибір альтернативи). 5. Прийняття управлінського рішення (узаконення альтернативи). 6. Організація і контроль виконання рішень