Ім'я файлу: Тема_8_Українські_землі_в_другій_половині_18_ст_5757853febbb964.
Розширення: docx
Розмір: 34кб.
Дата: 28.11.2020
Пов'язані файли:
Анестезія в амбулаторній практиці.doc
_Pidgotovka_porojnini_rota37.doc

Тема 6 Українські землі в другій половині 18 ст.

План

1.Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман К.Розумовський, його діяльність.

2. Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини.

3.Адміністративний поділ запорізьких земель. Господарська діяльність Нової Січі.

4.Ліквідація козацької республіки - Запорізької Січі.

5.Доля запорожців після ліквідації Запорізької Січі.

6.Розгортання гайдамацького руху.

7.Коліївщина.

8.Опришківський рух.

9.Поділи Польщі та українські землі.
Хронологія подій

1750-1764 рр. - Гетьманування Кирила Розумовського.

1764 р. Ліквідація гетьманства Катериною ІІ.

1764-1786 рр. Діяльність Малоросійської колегії на чолі з президентом П. Рум’янцевим.

1765 р., липень. - Ліквідація полкового устрою на Слобожанщині та утворення з козацьких п’яти гусарських полків. Утворення Слобідсько-Української губернії.

1774 р., липень. Кючук-Кайнарджійський мирний договір між Росією й Османською імперією.

1764-1786 рр. - Діяльність Малоросійської колегії на чолі з президентом П. Рум’янцевим.

1781 р. Ліквідація полково-сотенного устрою на Лівобережній Україні. Утворення Київського, Чернігівського і Новгород-Сіверського намісництв.

1783 р., квітень. - Царський маніфест про приєднання до Російської імперії Кримського ханства.

1783 р., травень. - Царський указ про закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні.

1783 р., червень. - Указ про перетворення лівобережних козацьких полків на регулярні полки російської армії.

1787-1791 рр. - Російсько-турецька війна.

1791 р. - Ясський мирний договір між Росією і Туреччиною.

1768 р., травень. - Початок Коліївщини - національно-визвольного руху проти Польщі на Правобережній Україні.

1772 р. - Перший поділ Речі Посполитої.

1775 р., травень. - Стамбульська конвенція між Австрією й Османською імперією про остаточний перехід буковинських земель під владу Австрії.

1775 р., червень. - Остаточна ліквідація царським урядом Запорізької Січі.

1793 р. - Другий поділ Речі Посполитої.

1795 р. - Третій поділ Речі Посполитої.
1.Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман К. Розумовський, його діяльність

Відновлення гетьманства в 1750 р. було спричинене:

• Позицією старшини, яка наполегливо домагалася відновлення гетьманства від імператорського двору.

• Наростанням невдоволення українців їхнім економічним становищем і загостренням у зв’язку з цим внутрішньої ситуації в Гетьманщині.

• Загрозою війни проти Пруссії та ймовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини.

• Потребою відновити економічно-стратегічний потенціал України з метою використання його у майбутніх війнах проти Туреччини.

Кандидатом на гетьманство імператриця Єлизавета висунула молодшого брата свого фаворита Олексія Розумовського - Кирила. Вибори гетьмана Лівобережної України було призначено на 22 лютого 1750 р. Царським указом від 5 червня 1750 р. Єлизавета затвердила Кирила Розумовського на гетьманському уряді. 13 березня 1751 р., перебуваючи в Петербурзі, Кирило Розумовський у придворній церкві присягнув на вірність імператриці, отримав із рук Єлизавети гетьманську булаву та інші клейноди. Лише в середині липня 1751 р. новообраний гетьман прибув до Глухова.

Заходи Кирила Розумовського з відновлення самостійних дій державно-адміністративних органів гетьманщини. У жовтні 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорозьку Січ. Повертався Гетьманщині й Київ. Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. Кирило Розумовський почав без погодження з російськими урядовцями призначати полковників і роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право за відсутності гетьмана керувати Гетьманщиною. Регулярним стало скликання у Глухові Старшинської ради. Водночас пожвавлювалося господарське життя. Почалась відбудова Батурина, якому було повернуто статус столиці Гетьманщини, та Глухова, де містилася резиденція гетьмана. Гетьман удався до заходів, що обмежували сваволю російських чиновників, які перебували в Україні. Зокрема без дозволу гетьмана заборонялося арештовувати українців, окрім кримінальних злочинців.

Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який аж ніяк не прагнув посилення української автономії. Тому, незважаючи на великий вплив Кирила Розумовського при дворі імператриці, 1754 р. з’явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. Розумовському було заборонено призначати полковників, а дозволено лише пропонувати кандидатів. У відповідь на клопотання відновити самостійні зовнішньополітичні зносини Лівобережної Гетьманщини Розумовський дістав категоричну відмову. Особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини.

Найрішучіші заходи Кирила Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини, припали на 60-ті роки 18 ст. Повернувшись до Глухова після чергової тривалої поїздки до Петербурга й Москви на початку 1760 р., гетьман відвідав усі полки Гетьманщини. Поїздка переконала його в необхідності суттєвих змін у діяльності адміністративних органів. Першим зазнало реформування судочинство.

Спроби гетьмана відродити колишню систему судочинства Речі Посполитої засвідчили його прагнення перетворити Гетьманщину з військової на цивільну шляхетську державу.

Водночас Кирило Розумовський намагався запровадити спадкове гетьманство. На Старшинській раді наприкінці 1763 р. було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної на ім’я імператриці з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Реформував Розумовський і армію: полки перетворилися на регулярні. Козаків було одягнено в уніформу. Великі задуми виношував гетьман щодо культури й освіти. Він, зокрема, планував відкрити в Гетьманщині два університети. Перший - оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія. Ще один університет передбачалося відкрити в Батурині.

Усунення Розумовського від влади. Ліквідація гетьманства. Про дії Розумовського стало відомо в Петербурзі. Нова імператриця Катерина II обурилася бажанням старшини зробити гетьманство спадковим. Кирила Розумовського негайно викликали до Петербурга. Вимога Катерини II була категоричною - зректися гетьманської булави. Протягом 10 місяців український гетьман, використовуючи свої зв’язки при дворі, намагався якось залагодити справу. Та імператриця залишалася непохитною, адже не особа Кирила Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний захід імперського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Української держави - Гетьманщини. Отож у жовтні 1764 р. Кирило Розумовський змушений був скласти гетьманські повноваження.

Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р. Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Лівобережною Україною та Запорожжям було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум’янцевим.
2.Ліквідація решток автономного устрою Гетьманщини

Діяльність Петра Рум’янцева на Лівобережній Україні. На Україну він прибув на початку 1765 р., маючи докладні настанови імператриці щодо своїх дій у Лівобережній Україні. Катерина II радила генерал-губернаторові «...мати і вовчі зуби, і лисячий хвіст». Першим заходом Рум’янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини, під час якої було здійснено перепис населення, описано земельну власність, кількість дворів, грунтів, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря тощо. Перевірка відбувалася протягом 1765-1767 рр.

Здійснюючи ревізію, Рум’янцев неухильно виконував настанови імператриці всіляко обмежувати вільні переходи селян. Отож, вільних селян дедалі меншало. Рішучим було втручання Рум’янцева в діяльність органів управління. Згідно з імператорським указом про запровадження Малоросійської колегії було ліквідовано Генеральну військову канцелярію, Генеральний військовий суд. Інші установи Канцелярія малоросійського скарбу, Генеральна лічильна комісія та Канцелярія генеральної артилерії - підпорядковувалися Малоросійській колегії й перетворювалися на її департаменти (підрозділи). Діяльність Рум’янцева притлумила чергова російсько-турецька війна, що розпочалася 1768 р.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. Воєнне лихоліття, спричинене черговою російсько-турецькою війною, не оминуло Україну. Українська територія безпосередньо прилягала до театру воєнних дій, тож російське командування зосереджувало й розгортало на ній війська.

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджійського мирного договору. До Росії відійшли Велика й Мала Кабарда, східна частина Керченського півострова (в тому числі Керч і Єнікале), а також Азов із навколишніми землями, фортеця Кінбурн у гирлі Дніпра, територія між Дніпром і Південним Бугом (по нижній течії до узбережжя Чорного моря). Туреччина зобов’язалася вивести свої війська з Криму, Кубані й Тамані, а Росія - з Криму, Дунайських князівств і Кавказу. Росія одержала право вільного торгового судноплавства на Чорному морі. За умовами Кючук-Кайнарджійського мирного договору Кримському ханству надавалася незалежність від султанської Туреччини, фактично ж воно опинилось у залежності від Російської імперії.

Після закінчення російсько-турецької війни Петро Рум’янцев повернувся в Україну й продовжив свої реформи. Так, 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новгород-Сіверської. Кожна губернія поділялася на повіти. Глухів утратив статус столиці. У губернських і повітових містах створювалися такі самі адміністративні та судові установи, які діяли скрізь у Російській імперії. 1783 р. вийшов імператорський указ, яким у Лівобережній та Слобідській Україні запроваджувалося кріпацтво.

Спеціальним указом від 1783 р. було ліквідовано й козацьке військо. Десять козацьких і три компанійські полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії.

Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення - казенних селян. На відміну від звичайних селян, вони не були кріпаками, а мусили відбувати військову службу в регулярній російській армії. Рекрутами-солдатами ставали троє козаків із кожних 500 душ населення. Військова служба тривала шість років.

З-поміж інших заходів, що визначали українське життя за російським імперським взірецем, було оголошення «Грамоти про вільність дворянства», яка надавала українській шляхті й старшині всіх прав російського дворянства.

Влітку 1765 р. Катерина II підписала маніфест про скасування козацького устрою на Слобожанщині. Слобожанщина перетворювалася на Слобідсько-Українську губернію з адміністративним центром у Харкові. Її територія поділялася на п’ять провінцій: Ізюмську, Охтирську, Острогозьку, Сумську та Харківську. Головним органом управління стала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювалися на гусарські. Старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями». Заборонялися вільні переходи селян від одного пана до іншого.
3.Адміністративний поділ запорізьких земель. Господарська діяльність Нової Січі

Для періоду Нової Січі (1734-1775 рр.) характерним став швидкий розвиток паланок. Так називали фортецю, а також місто навколо неї, і центр самостійної округи Війська Запорозького, і саму округу. Попервах паланок було п’ять, потім вісім, а за деякими джерелами - й дев’ять. Шість паланок містилися на лівому березі Дніпра (Кальміуська, Личківська, Орільська, Прогноївська, Протовчанська, Самарська), а три - на правому (Бушгардівська, Інгульська й Кодацька).

Загалом землі Війська Запорозького охоплювали величезну площу степової України. Нині це - територія майже всієї Дніпропетровської області, а також значні частини Донецької, Запорізької, Кіровоградської, Луганської, Миколаївської та Херсонської областей. Запорозькі землі сягали навіть протилежного берега Азовського моря (Єйська коса в нинішньому Краснодарському краї). У центрах паланок містилися органи влади, що обиралися паланковою радою, суд, церкви, ремісничі майстерні. Там часто діяли річкові поромні переправи, проводилися ярмарки тощо. Адміністративний апарат паланок був невеликим: полковник, писар, суддя, осавул, а також отамани слобід, що входили до тієї округи. У паланках поряд із козаками жили й селяни, які мали право обирати своїх отаманів. Кожна паланка мала власний герб, особливу печатку.

Прикметна риса Запоріжжя часів Нової Січі - велика кількість населення. Так, напередодні ліквідації Запорізької Січі на її землях мешкало понад 100 тис. дорослих осіб чоловічої статі.

Господарську діяльність козаки здійснювали в зимівниках. Здебільшого це були великі господарства, в яких розвивалося не тільки рільництво, а й скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство тощо. За часів Нової Січі козацький зимівник - це обійстя, велика садиба з кількома житловими й господарськими будівлями - будинками власника й господаря-управителя, хатами наймитів. Зимівник, що був своєрідним хутором, являв собою головну форму землеволодіння на Запорожжі. Козаки-рільники збирали великі врожаї зернових. Це дало змогу відмовитися від закупівлі хліба, а згодом навіть продавати свій хліб за кордон. На чорноземах вирощували практично всі культури, типові для України 18 ст. Велика увага надавалася розвитку садівництва та городництва. Як і раніше, вельми полюбляли козаки мисливство, рибальство, чумакування. Розвивались на Запорожжі й ремесла, головними центрами яких були Січ та міста-паланки. Січ вела широку торгівлю, а також проводила посередницьку діяльність. Сюди прибували великі групи українських, російських, польських, татарських, ногайських, турецьких, молдавських, грецьких, єврейських купців. Регулярно до січової пристані причалювали купецькі кораблі з Туреччини, Криму, Росії та інших країн. Вони привозили з півдня шовк, вино, родзинки, прянощі, оливки тощо. Часом виникали навіть купецькі об’єднання для торгівлі з Січчю.
4.Ліквідація козацької республіки - Запорізької Січі

Зростання економічної могутності Запорожжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд - адже Запорізька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій, монархічній Росії. Тому наміри остаточно знищити Запорожжя з’явилися в російських можновладців ще в 60-х рр. 18 ст. Щоправда, тоді здійсненню таких намірів перешкоджали невизначеність у російсько-турецьких відносинах і непевність становища в самій імперії - палацові перевороти і зміни імператорів, селянська війна під проводом О. Пугачова тощо. Закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., унаслідок якої Росія здобула вихід до Чорного моря, придушення селянського повстання Пугачова розв’язали імперським урядовцям руки й пришвидшили справу ліквідації козацького устрою на Запорожжі. Долю козацької республіки та її столиці було вирішено у квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі.

4 червня 1775 р. війська генерала Текелія раптово оточили Січ-столицю, де стояла невелика залога, і зажадали її капітуляції. Після бурхливої військової ради, зваживши на сили сторін (3000 запорожців проти 10 000 царського війська), козаки вирішили скласти зброю. Наступного дня за наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, артилерію, скарб, клейноди і прапори, архів тощо. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, зокрема 500 козацьких майстерень і торговельних будинків.

Військова операція з ліквідації Січі передбачала захоплення усього Запорожжя. Для досягнення цієї мети було залучено величезні сили - до 100 000 вояків. Переділена на кілька частин, російська армія протягом двох тижнів, від 25 травня до 8 червня 1775 р., повністю окупувала запорізькі землі. Осереддя української державності й волелюбного духу було знищене. У червні 1775 р. вийшов сенатський указ, що поклав край надіям козаків на відродження Січі. Запорожцям пропонували записатися до селянського та міщанського станів, а багато старшин зазнали переслідувань.

З-поміж тих, із ким розправилися найбільш жорстоко, були кошовий отаман Петро Калнишевський, військовий суддя Павло Головатий, військовий писар Іван Глоба. Останній кошовий протягом 25 літ відбував ув’язнення в Соловецькому монастирі, судця і писар жили на засланні в Тобольську.
5.Доля запорожців після ліквідації Запорізької Січі

Перетворення українських земель на складову частину Російської імперії супроводжувалося значним погіршенням життя її мешканців. Економічний і господарський потенціал України використовувався царатом у численних війнах. Так, 1787 р. знову розпочалася російсько-турецька війна. Російське командування великі надії покладало на колишніх запорізьких козаків. Протягом 1787-1791 рр. із них було сформоване Військо вірних козаків (трохи згодом воно стало називатися Чорноморським). Згідно з царською волею цьому війську повернули частину прапорів Січі, відібраних 1775 р. Нове козацьке військо зберігало давній запорізький устрій, навіть назви куренів, одяг тощо. Отримало Військо вірних козаків і землю: спершу то була територія між Південним Бугом та Дністром із центром у Слободзеї (нині - у Молдові). Козаки брали участь у багатьох битвах. Особливо вони відзначилися під час штурмів Очакова та о. Березань, Кінбурна, Ізмаїла. Активно діяла й Чорноморська козацька флотилія.

Російсько-турецька війна 1787-1791 рр. закінчилася укладенням Ясського мирного договору, за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, зокрема й Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії.

Українські козаки, з яких складалося Чорноморське військо, уславившись у численних битвах, сподівалися відродити на землях між Південним Бугом і Дністром давні козацькі звичаї та розширити свої володіння аж до Дону за рахунок колишніх земель Війська Запорізького. Це занепокоїло російський уряд; він змінив своє попереднє рішення і дав згоду на оселення чорноморців між Кубанню та Доном. Там вони мали зайняти землі знищених російською армією ногайців, заселяючи пустки й водночас захищаючи південні рубежі Російської імперії. Перші 3877 козаків-чорноморців прибули на Таманський півострів наприкінці серпня 1792 р.

Найнепокірніші запорожці подалися за межі Російської імперії - за Дунай, на землі, що були під владою турецького султана. Там вони заклали Задунайську Січ. Нелегко жилося козакам-задунайцям у турецькому підданстві, бо султан намагався використати їх для придушення національно-визвольних рухів греків, сербів, румунів, болгар та інших народів Балканського півострова. Саме тому частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 р. 8 тис. колишніх запорожців перейшли на землі в провінції Банат, на береги Тиси в її нижній частині (нині це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.
6.Розгортання гайдамацького руху

Війни, що без упину точилися на Правобережжі протягом другої половини 17 ст., спустошили ці землі. Проте королівська влада не бажала втрачати родючі землі, сподіваючись завдяки їм відродити колишню велич Польщі. Польський уряд всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків і панщини. Одначе пільги надавалися на стислі терміни, після чого запроваджувалися колоніальні порядки. Основою господарського життя знову ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Як і колись, до Національно-визвольної війни, зазнавала переслідувань православна церква. При цьому польські можновладці відмовлялися від найменших поступок у визнанні за українцями їхніх прав.

Наступ польської влади на національно-релігійні права українців Правобережжя ставав дедалі брутальнішим. Сейми 1717 й 1733 рр. позбавили православних права брати участь у сеймових комісіях і трибуналах. Сейм 1717 р. навіть ухвалив закрити всі православні церкви. Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські.

У 1747 р. було видано універсал польського короля, за яким до православних церков, розташованих у королівських маєтках, священик призначався за згодою короля, а в панських - після одержання схвальної грамоти від їхніх власників. У 60-х роках у Київському й Подільському воєводствах залишалося 20 православних парафій. Зазнавала переслідувань і греко-католицька церква. Так, наприклад, католицьке духівництво вдавалося до спроб наблизити греко-католицький обряд до римо-католицького, греко-католикам накидалася польська мова тощо.

Стихійними борцями за кращу долю українського народу стали гайдамаки.

Формування національно-визвольної мети гайдамацького руху відбувалося поступово. Для перших проявів гайдамаччини більш характерними були соціальні вимоги. Гайдамаки виступали проти соціальної кривди - зубожіння одних і необмеженого збагачення інших, принизливого кріпацтва та обтяжливих повинностей. Проте вже перше велике гайдамацьке повстання 1734 р. засвідчило, що гайдамаків спонукало до боротьби усвідомлення значно більшої несправедливості - панування одного народу над іншим. Повстання очолив начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Проти повстанців було спрямовано каральні війська як польські, так і російські. Невдовзі повстання придушили, чимало гайдамаків потрапило в полон, а сотник Верлан подався до Молдови.

Нова хвиля гайдамацького руху припала на 50-ті роки 18 ст. Численні загони гайдамаків, сформовані за давнім козацьким звичаєм, захопили Умань, Вінницю, Летичів, Корсунь, Паволоч. Лави повстанців постійно поповнювалися, тому остаточно придушити гайдамаччину поляки ніяк не могли.

У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні. То була Коліївщина.
7.Коліївщина

Причини повстання. Варшавський сейм 1766 р. виніс ухвалу, за якою шляхтича, який обстоював права некатолицького населення, оголошували ворогом. Протистояння католиків і православних загострилося. У конфлікт втрутилася Російська імперія, яка через свого ставленика-короля домоглася певних поступок дисидентам (так у Польщі називали некатолицьке населення): на початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.

Той трактат залишився на папері, а частина польської шляхти й магнатів сприйняла польсько-російський трактат як зазіхання на їхні необмежені права. У лютому 1768 р. в містечку Бар було утворено конфедерацію - військово-політичне об’єднання польської шляхти й католицького духівництва для протидії будь-яким поступкам некатоликам у церковно-релігійному житті й за збереження необмежених привілеїв шляхетського стану.

Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація розпочала свій похід Правобережжям: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики.

Підготовка повстання. Навесні 1768 р. на Правобережжі почало готуватися велике повстання. Його ідейним натхненником став ігумен Мотронинського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, а керівником - колишній запорожець Максим Залізняк. Від березня в келіях Мотронинського монастиря відбувалися таємні наради.

У травні 1768 р. в Холодному Яру неподалік Мотронинського монастиря біля Чигирина зібралося кілька сот осіб, з яких почало формуватися повстанське військо. За козацьким звичаєм, гайдамаки обрали собі полковника. Ним став Максим Залізняк.

Розгортання повстанського руху. Похід гайдамацьких загонів під проводом Залізняка розпочався у травні 1768 р. Невдовзі повстанці визволили з-під польської влади Жаботин, Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав, Лисянку та багато інших міст, містечок і сіл. їхні лави невпинно зростали за рахунок покозачених селян і міщан.

Скрізь запроваджувалося козацько-селянське врядування. З тогочасних джерел відомо, що Залізняк мав намір назвати визволені землі Гетьманщиною, де жителі «...відбуватимуть саму лише козацьку службу».

Максим Залізняк постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами. Тож створювалися нові й нові загони, які в червні — на початку липня визволили Канів, Ржищів, Фастів, Брусилів. Значною перешкодою на шляху подальшого просування повстанців була Умань — міцна фортеця з добре озброєною залогою. Охорону Умані її власник граф С. Потоцький поклав на жовнірський гарнізон та два полки надвірних козаків. Один із полків, очолений сотником Іваном Тон гою, перейшов на бік повстанців. Це й зумовило успіх: гайдамаки, розпочавши штурм 9 червня, вже наступного дня здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулася в таборі повстанців, проголосила Максима Залізняка гетьманом, а Івана Гонту - полковником.

Придушення Коліївщини. Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся по допомогу до російських військ, що знаходилися на Правобережжі, для воєнних дій проти конфедератів - противників короля, який був ставлеником Росії. Втручання царських військ стало для повстанців згубою: сподіваючись на царську підтримку в боротьбі проти конфедератів, керівники гайдамаків повірили нещирим царським обіцянкам. Тим часом російська імператриця Катерина II дала таємну інструкцію командувачеві російських військ діяти спільно з польським військом для придушення повстання. 26 червня 1768 р. Залізняка й Гонту схопили. 27 червня було оточено гайдамацький табір. Ошукані повстанці майже не чинили опору. Польський уряд запровадив на Правобережжі режим кривавого терору. Тисячі повстанців було страчено. Закатували й Івана Гонту. Максима Залізняка як підданого Російської держави засудили до жорстокого тілесного покарання й відправили на каторжні роботи до Сибіру.

Незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.
8.Опришківський рух

Слово опришок походить від лат. opressor - знищувач, порушник. Опришками ставали здебільшого селяни, які бралися за зброю, щоб позбутися визиску чужинців. Застосовуючи тактику партизанської війни, вони діяли невеличкими загонами в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків подають джерела 16 ст. На початку 30-х рр. 18 ст. рух опришків у Прикарпатті настільки поширився, що польські можновладці змушені були просити київського воєводу надіслати на допомогу війська.
Найбільший розмах цього руху пов’язаний з іменем Олекси Довбуша. Його походи тривали протягом 1738-1745 рр. Своїми успіхами Олекса Довбуш завдячував перед усім умілій організації загонів та міцному зв’язку з місцевим населенням. Основу загону складали найбідніші українці. Довбуш завжди проводив попередню розмову з новаком, якого докладно розпитував про колишнє життя, а також про причини, що спонукали людину податися в гори. Кількісний склад загону Довбуша часто змінювався, коливаючись у межах 10-50 осіб.

Для боротьби проти опришків галицька шляхта організовувала каральні загони з найманців, яких приваблювала добра платня. Крім того, їх розшукували й підрозділи коронного війська. Проте переслідувати опришків, яких підтримувало населення, було дуже складно. Щоб знешкодити Довбуша, польські можновладці вдалися до підступу. По всіх галицьких селах оголосили, що той, хто спіймає чи вб’є Довбуша, буде звільнений від усіх повинностей. Одночасно з Довбушем діяло чимало окремих загонів-ватаг у різних місцях Підкарпаття й Закарпаття. Не припинився рух опришків і після смерті Олекси.
9.Поділи Польщі та українські землі

Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель — тих, що були у складі Речі Посполитої. Так, 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Г аличини відійшли до Австрії.

У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. Одна за одною здавалися польські залоги. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя. 27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалася до Росії. Стався другий поділ Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.

Через два роки (1795 р.) за остаточним, третім поділом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.

Поняття та терміни

Барська конфедерація - військово-політичне об’єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського і Російської імперії. Створена в 1768 у м. Барі на Поділлі (сучасна Вінницька обл ).
скачати

© Усі права захищені
написати до нас