Лекція 3.
Антична культура.
План
Культура періоду архаїки (VІІІ – VІ ст. до н. е.).
Класична Давньогрецька культура (V – ІV ст. до н. е.).
Культура Римської республіки (VІ – І ст. до н. е.) .
Культура Римської імперії (кінець І ст. до н. е. – 476 р. н. е.).
Культура періоду архаїки (VІІІ – VІ ст. до н. е.).
Початок остаточного формування найхарактерніших рис та особливостей культури нового античного типу в Греції припадає на середину VIII століття до нашої ери Греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема Країни Передньої Азії, які до того часу очолювали культурний прогрес людства. Визначальними рисами архаїчного періоду стали докорінний злам усталеного життєвого устрою грецької родової общини, зародження ранньокласових державних форм, перегляд усієї традиційної системи цінностей. Грецьке суспільство остаточновідродилося після майже чотиристарічного культурного занепаду.
Розклад родових відносин спричинив чималі проблеми: соціальну й демографічну напруженість, злидні, голод. Рятуючись від них, греки рушили на нові землі: на захід, до берегів Італії та Сицилії, на північний схід, на узбережжя Чорного й Азовського морів. Унаслідок цієї територіальної експансії виникла широка мережа колоній, яка разюче змінила життя грецького суспільства.
Була подолана багатолітня ізольованість Греції, яка захиталася ще раніше, до початку великої колонізації, коли почалося поновне освоєння забутих морських шляхів до Південно-Східної Малої Азії та до берегів Африки. Море стало головним шляхом сполучення.
Вихід Греції в середземноморський світ стимулював торгівлю й ремісництво. Колонії потребували постійних економічних зв’язків з метрополіями континентальної Греції, водночас стаючи посередниками в міжнародній торгівлі. Складалася система торгово-грошових відносин, гроші ставали новою цінністю та підоймом матеріального життя. І в колоніях, і в самій Греції оживало ремісництво, виділяючись в окрему професійно відособлену галузь. Вироби ремісників стають дедалі якіснішими. Професійна досконалість потребує авторських свідоцтв. Зникає анонімність ремісницької майстерності.
Потужний поштовх до розвитку отримало сільське господарство. Колонізація як засіб розв’язання земельної та продовольчої проблеми виправдала себе дуже швидко. Колонії не лише задовольняли своїпотреби, а й стали постійним постачальником хліба метрополіям. Зароджувався ринок, стимулюючи розвиток сільськогосподарського виробництва саме на продаж. Тому виробництво хліба в материковій Греції, незважаючи на колоніальне постачання, не зменшувалося, а, навпаки, зростало, забезпечуючи добробут.
Колонізація значною мірою зламала підвалини первісно-родової
общини. Охоплена колонізаційним процесом особа звільнялася від
безпосередньої влади роду. Привілейований статус родової аристократії
порушується привілеями багатства, що стає доступним ремісничому
людові й купцям. Та найбільшого удару родовим основам суспільного
життя завдало виникнення міста-поліса.
Ця специфічна форма державності цілком відрізняється від усього,
що існувало в тогочасному культурному світі. Грецький поліс як держава
виникає з потреби захисту об’єктивних засобів і форм існування,
насамперед землі, громадського колективу власників. То були у своїй
архаїчній формі більші чи менші аграрні поселення з переважно
сільським, землеробським людом, із господарським придатком міста —
селом (кома чи дем). Сам поліс греки уявляли політичним
(адміністративним), військовим, релігійним центром.
Головним місцем міської життєдіяльності була агора — місце
народних зібрань громадян, де вільний грек проводив більшу частину
свого дозвілля: спілкувався, продавав, купував, брав участь у вирішенні
політичних питань. Це специфічна ознака грецького полісного
політичного устрою — повна відкритість, громадське обговорення
нагальних проблем. Іншою суттєвою рисою полісного життя стало нове
уявлення про справедливість (персоніфіковану в богині
Діке). На зміну родовому праву й традиційній моралі, де типовим є
обожнення царської влади (яскраво втілені в кріто-мікенському сус-пільстві) та ворожість до будь-якого чужинця, прийшло розуміння
божественної справедливості, що поширювалась однаковою мірою на всіх
людей, без огляду на їхню родову чи племінну належність. Саме з цієї
світоглядної позиції розвинулася на наступних етапах грецької історії
славнозвісна полісна демократія. Вона мала у своїй основі не старі
ієрархічні відносини панування й підкорення, а нову систему суспільних
зв’язків між «подібними» та «рівними» громадянами, для яких державне
керівництво є спільною справою.
архаїка принесла багато своєрідних культурних результатів. Після «темних віків» одним із найсуттєвіших її досягнень стало нове
письмо. Перші грецькі писемні пам’ятки датовані VIII століттям до нашої ери. На відміну від мікенської складової писемності еллінська
послуговується запозиченим у фінікійців і творчо переробленим
семітським алфавітом. Нова грецька абетка налічувала 24 знаки з твердо
установленим значенням для голосних і приголосних звуків. Зручність
цієї алфавітної системи зробила її доступною народним масам. Якщо досі
в багатьох народів письменність була привілеєм професійних писарів, то в греків вона стала здобутком усіх громадян поліса.
Це дало поштовх розвиткові літератури. Архаїка — то часи Гомера,
Гесіода, Архілоха, Сапфо, Анакреонта, Піндара. Розквітли різні
літературні жанри — від епічних поем, лірики до космогонії та дидак-
тичного епосу.
Величезну роль у становленні й розвитку давньогрецької літератури
відіграла грецька міфологія. Вона становила арсенал і підґрунтя всього
грецького мистецтва. До міфів протягом усієї культурної історії Греції
зверталися її поети, драматурги, художники, скульптори. Не можна
вивчати античну культуру, не знаючи грецької міфології.
Грецька міфологія, надбання протоархаїчних часів, була продуктом
багатьох поколінь, їхньої колективної творчості, результатом
еволюціонування міфологічного світогляду від первісного тотемізму,
фетишизму, анімізму, магії та хтонічного демонізму до антропоморфізму
й героїзму грецьких богів. У грецьких міфах архаїчної доби численний
сонм богів порядкує у світі. Хоча при нагоді вони могли пере-
творюватися на звірів, птахів, на рослини, дощ, вогонь, на все те, що
уособлювали колись. Тепер же вони були людиноподібними богами, в
прекрасних людських образах уособлюючи всі пристрасті та марення,
якими живе світ, горду свідомість зростання людської могутності.
Як вже зазначалося, поетичним відтворенням міфів Троянського
циклу стали епічні поеми великого Гомера. Хоча історична дійсність в
«Іліаді» та «Одіссеї» припадає на протоархаїчні часи, запис цього епосу
зроблений за період архаїки (приблизно VIII—VI ст. до н.е.).
Поряд із героїчним епосом Гомера до літературних надбань архаїки
належить настановчий епос Гесіода. Найвідоміші твори поета — поеми
«Теогонія» («Родовід богів») та «Роботи і дні». Якщо перша містить
космогонічні погляди про виникнення Всесвіту й своєрідний реєстр
грецьких богів, то вже друга є зібранням практичних порад,
моралізаторських суджень про дійсність, узагальнення легенд про
історично-культурні періоди людського існування, п’ять поколінь
людського роду й засвідчує зміну головного мотиву та пафосу літе-
ратурної творчості. Закінчилася гомерівська епоха — епоха героїв.
Збентеження розпадом традиційних родових зв’язків і цінностей
відбивається в напружених духовних шуканнях індивіда. Саме ця
конкретна людська особа, її внутрішній світ різноманітних почуттів і
думок, її пошуки свого місця, ролі та обов’язків у цьому новому світі —
головна тема всіх літературних та художніх досягнень архаїки. Досить
згадати відтворення пристрастей особи, її хворобливого самолюбства,
жадання помсти, стійкості у злигоднях у поезії Архілоха
з острова Парос (середина VII ст. до н.е.) чи витонченої любовної лірики відомої поетеси Сапфо. Іонієць Анакреонт уславив веселощі
життєрадісних і безтурботних греків. Дух людини іще в бентезі й по-шуку, але вже усвідомлює свої творчі можливості, вже вивільняється з-
під нещадного гніту первіснородового суспільства.
В архаїчний період народжується ще одна риса грецької культурної
унікальності: особливий погляд на світ, цілком відмінний від
міфологізованого світобачення, притаманного східним культурам, та й
навіть раннім етапам грецької культури. Виникає специфічна антична
філософія з раціоналістичним баченням світу, тобто зародком науки. З
настійливих намагань пізнати таємниці Всесвіту, розв’язати загадку його
Світобудови народжується новий тип мислення, для якого навколишній
світ стає розумово збагненним, логі- ко-теоретично впорядкованим і
математично доказовим. На відміну від східної філософії як релігійної
мудрості, це нова галузь позарелі- гійного мислення, де буття космосу
пояснюється суто раціональними, відмінними від релігійних, причинами.
І якщо спеціальні знання Вавилону, Стародавнього Єгипту чи Китаю
можуть кваліфікуватися лише як переднаука, це — намагання створити
систему позитивних знань про Всесвіт з ідеєю космічного порядку не від
Бога, а на підставі закону.
Безперечно, грецька філософська та наукова традиції формувалися,
використовуючи досягнення інших народів. Греки багато запозичили з
культурних надбань вавилонян, єгиптян, фінікійців. Але заслуга греків у творчій переробці та внесенні того нового, що дає підстави говорити
про виникнення власне науки й філософії саме у стародавній Греції.
Архаїчний період був періодом перших кроків грецького духу в
цьому напрямі. Тому у філософських шуканнях цієї пори ще досить
релігійно-містичних вірувань, пророцтва, морально-етичних напучувань.
Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють
секти орфіків та піфагорійців. Раціоналістичні засади мислення були
здобутком іонійської філософії (Фалес із Мілета, Анаксимандр,
Анаксимен) і Геракліта Ефеського (VI ст. до н.е.). Саме грецькі
натурфілософи, які добре розуміли та відповідно оцінювали значення
досвіду, емпіричних досліджень як основи будь-яких знань, заклали
основи грецької та європейської науки.
Мистецтво Греції архаїчної доби також виявляє засади нового
світобачення. Естетичним ідеалом і вищим художнім принципом Еллади,
починаючи з архаїки, стає людина зі своїми реальними здібностями та
можливостями, з притаманною їй красою, як реально втіленим добром
(калокагатія), як гармонією зовнішнього і внутрішнього, духовного і
фізичного в ній.
Хоча в мистецтві грецької архаїки ще досить помітні «спадкові» риси
кріто-мікенського, чи геометричного (періоду «темних віків») стилю, а
також сліди впливу сусідніх східних культур (особливо Єгипту), однак це
своєрідне за змістом і формою мистецтво.
У VII—VI століттях до нашої ери після тривалої перерви розпо-
чинається храмова грецька архітектура. У VI столітті до нашої ери
виробився єдиний всегрецький тип храму — прямокутної будови з
одинарною чи подвійною колонадою з усіх боків, прообразом якої був
мікенський мегарон. Склалися основні конструктивні та художні
особливості двох архітектурних ордерів: дорійського — сувора могутність
і ваговита масивність усієї будови та її елементів, поширеного на
Пелопоннесі й у містах Великої Греції (Південна Італія та Сици- лія), та
іонійською — витончена, струнка будова з дещо надмірною пишністю
декоративного оздоблення, популярна в грецькій частині Малої Азії, в
деяких районах материкової Греції. Виконані з каменю, вапняку чи
мармуру, барвисто розфарбовані, храмові будови були прикрашені
монументальною, теж розфарбованою, скульптурою. Барвистість
оздоблення та білизна мармуру створювали особливу ошатність і
святковість грецької архітектури.
Рання грецька скульптура, що виникла близько середини VII століття
до нашої ери, має виразні риси східного скульптурного канону. Її типові
зразки — скульптурні зображення юнацької (курос) і дівочої (кора) фігур:
досить недосконалі пропорційно, статично одноманітні, фізіономічно
типізовані зображення з явними східними перебільшеннями деяких
деталей. Але це вже захоплений гімн людській тілесній довершеності,
вогнистій молодості й життєвій сназі. Зображення людського тіла
поступово вдосконалюється вже наприкінці VI століття до нашої ери,
зробивши грецьку скульптуру непереверше- ною цінністю не лише
грецької античної, а й світової культури. Її розквіт припадає на
наступний, класичний період.
Наймасовішим видом архаїчного грецького мистецтва став, завдяки
розмаїттю й динамічності, безперечно, вазовий розпис. Тут
здійснюється найбільше художніх нововведень та експериментів.
Широкий сюжетний діапазон вміщує як міфологічні сцени, так і жанрові
епізоди: сторінки повсякденного життя грецького демосу нарівні з
епізодами аристократичного життя. Найвідоміші зразки чорнофі- гурного
та червонофігурного грецького вазопису стали неперевершени- ми
ілюстраціями історії своєї країни.
Отже, хоча в архаїчну епоху культурне життя Греції ще не набрало
завершених форм, а лише перебувало на стадії свого становлення, всі
основні типи та форми грецького мистецтва вже виникли. Більше того,
чітко означилися його головні художньо-естетичні принципи.
У цей самий період закладено нову модель політичної організації
суспільства: рабовласницький поліс, у якому згуртована спільнота
вільних громадян становила єдиний організм. Життєздатність нової
цивілізації піддано суворому випробуванню під час греко-перських воєн,
що розпочалися наприкінці VI століття до нашої ери через загарбницькі
претензії зміцнілої перської деспотії Ахеменідів. Грецька суспільна думка
наступних віків вважала ці війни протиборством свободи і деспотії,
цивілізації і варварства.
2. Класична Давньогрецька культура (V – ІV ст. до н. е.).
Класичний період культурного розвитку Стародавньої Греції
припадає на V століття до нашої ери. Перемога греків у греко-персь- ких
війнах створила щонайкращу соціально-економічну й політичну
атмосферу, яка дала змогу розвинутися культурним особливостям
античної Греції. До традиційних грецьких реалій, притаманних попе-
реднім епохам, додалися нові риси, й це поєднання визначило культурне
середовище класичного періоду.
Попри всі соціально-політичні колізії та суперечки між грецькими
полісами, зовнішня загроза змусила усвідомити єдність еллінського світу,
а після перемоги ідея всееллінської солідарності оволодіває суспільною
свідомістю. Відбувається подальша консолідація й розвиток грецького
полісу. Народжений архаїкою політичний режим ісономії (рівноправ’я) у
найрозвинутіших містах, особливо в Афінах, перетворюється на
завершену систему демократії. Греко-перські війни випробували античну
полісну систему, а перемога підтвердила
ефективність її демократичної орієнтації, адже перемога була здобута під егідою демократичних Афін.
В перебігу греко-перських воєн серед грецьких полісів чільне місце
посіли Афіни, перетворившись на духовний і культурний центр Еллади.
Низка блискучих перемог забезпечила їм авторитет серед грецьких
полісів і допомогла в післявоєнній політичній боротьбі за панування.
У політичному житті починають переважати інтереси середніх прошарків
міського населення. За цих умов в Афінах перемагає радикально-
демократичне угруповання на чолі з Фемістоклом, пізніше — з
Ефіальтом, і нарешті — з Періклом.
Правління Перікла — «золотий вік» афінської демократії, уславлений
найбільшими культурними досягненнями античної Греції класичного
періоду.
Перікл мав чудову освіту (серед його вчителів були філософ
Анаксагор, теоретик музики Дамон). Далекоглядний політик, хоробрий
воїн, блискучий оратор, він намагався не лише зміцнити демократію,
посилити військово-політичну могутність Афін, а й перетворити своє
місто на центр просвіти й культури всієї Еллади. Його оточували
найвидатніші та найталановитіші люди тих часів: історик Геродот, трагік
Софокл, скульптор Фідій. Завдяки своїм чеснотам Перікл став дуже
популярним серед афінського демосу, котрий обирав його на посаду
стратега протягом 15 років.
Періклові вдалося зробити демократію реальною для кожного
вільного громадянина афінського поліса. Скасування майнового цензу,
збільшення кількості магістратів, що вибиралися жеребкуванням,
встановлення оплати за обіймання деяких посад забезпечили політичну активність усіх верств афінського населення. Водночас Перік- лові
пощастило гармонізувати соціальні відносини у внутрішньому житті міста, послабивши напругу серед збіднілих громадян і політичне обмеження аристократії. Стала оплачуваною служба на флоті, запроваджено клерухії (військово-земельні колонії). У місті роз-горнулося величезнебудівництво, що сприяло зайнятості бідняків.
Гармонізований і стабілізований відлагодженою демократичною
системою афінський поліс домагався успіху і в справі об’єднання со-
юзних полісів у єдиний організм. Афіни цілеспрямовано створювали
соціальні підпори своєї влади на місцях, підтримуючи демократично
зорієнтовані поліси. Завдяки своїй морській гегемонії Афіни контро-
лювали майже всю торгівлю еллінського світу. Вони запровадили єдину
(афінську) монету, єдність мір та ваги й навіть намагалися підкорити
союзників юридичному контролю. Перікл прагнув перетворити Афіни на
релігійний та культурний центр усього союзу. Завдяки цим намаганням
великодержавної політики у середині V століття до нашої ери Делоський
союз перетворено на Афінську морську державу (архе). Зовнішньою
ознакою цього стало перенесення 454 року до нашої ери союзної
скарбниці з Делоса до Афін. Це був найвищий успіх політики Афін як
об’єднавчого центру Еллади в ім’я процвітання архе.
Кінець Пелопоннеської війни став кінцем Афінської архе, а нова політична система не позначалася міцністю, й усе наступне IV століття минуло в песимістичному очікуванні краху серед воєн і політичних суперечок. Пелопоннеська війна стала
каталізатором процесів, що призвели до кризи полісну систему античної Греції.
Надбання духовної культури Греції V століття до нашої ери містили в
собі провідні тенденції культурного розвитку Еллади: від все- еллінської
солідарності, демократизму до полісної самосвідомості вільного
громадянина. Збіг духовного пафосу основних ціннісних орієнтацій з
адекватною формою їх втілення та відображення в різних сферах
культурної діяльності Греції робить тогочасні культурні надбання
класичними взірцями грецької античності.
Афіни як центр найпередовішого й демократичного грецького со-
ціуму стали місцем розквіту грецького культурного генія, особливо за
часів правління Перікла. Вольтер назвав цей період «віком Перік- ла».
Хоча він тривав лише кілька десятиліть, велич досягнутого гідна такого
визначення.
Політична гегемонія Афін сприяла перетворенню Аттики на своє-
рідне перехрестя культурних потоків у грецькому світі. Дорійська
традиція Корінфа та Егіни, східні мотиви іонійського стилю полісів
Малої Азії та островів Егейського моря, поєднавшись з еллінською ви-
тонченістю й винахідливістю, дали той плідний синтез, якому класична
грецька культура зобов’язана своєю унікальністю й неповторністю.
Завдяки зусиллям Перікла в Афінах зібралися найкращі сили Еллади.
Вождь афінської демократії добре знався на мистецтві, був великим
шанувальником учених. Вершиною його копіткої культурної діяльності
стала відбудова зруйнованого персами афінського Акрополя. Перікл
залучив до цієї роботи найкращих архітекторів на чолі з видатним Фідієм.
Ще за часів архаїки, від самого початку свого існування, Акрополь
був не лише окрасою Афін. Біля цієї полісної святині проходило все
суспільне життя громадян. Акрополь був символом єдності греків,
захистом від ворогів. Новий Акрополь став утіленням нового суспільного
й художнього ідеалу звільненого еллінського світу.
Загальний ансамбль афінського Акрополя — довершена модель
грецького класичного мистецтва з притаманним йому поєднанням строгої
впорядкованості та пропорційності з конкретністю чуттєвої дійсності.
Художньо досконалий архітектурний ансамбль гармонійно вписаний у
природний ландшафт. Композиція ансамблю не симетрична, і це збільшує
ефект внутрішньої свободи за бездоганної врівноваженості складників.
До складу афінського Акрополя ввійшли славетні біло-мармурові
будівлі Пропілеїв (архітектор Мнезикл), найбільша споруда — храм
Парфенон (архітектори Іктін, Каллікрат під керівництвом Фідія), храм
Ерехтейон, гігантська бронзова статуя Афіни Промахос (Войов- ниці) —
шедевр скульптурної майстерності Фідія. Друга скульптурна робота
Фідія, статуя Афіни Парфенос (Афіни-діви) для храму Парфенон, не збереглася.
Ще за давніх часів афінський Акрополь визнано найвидатнішим
витвором античного будівництва. Він є пам’яткою високої класики,
вершиною розвитку грецької архітектури тих часів. Загально відомі
споруди ранньокласичного етапу грецької архітектури — скарбниця в
Дельфах, храм Афіни Ахайї на острові Егіна, храм Зевса в Олімпії.
Наслідуючи архаїчні художні принципи, класична архітектура у
своєму розвитку розширює їхні жорсткі рамки, вносить усілякі новації в
монументальне будівництво. За період класики постає тип периптерного
храму та його скульптурного декору. Його естетична будова (храм як
гігантське сховище для статуї бога та храмових скарбів) є уособленням
еллінської всенародності, що розумілася як полісна товариськість,
відкритість, привселюдність.
Розвиток архітектури в Греції завжди супроводжувався розвитком
скульптури. Ще архаїка виявила її особливе місце і роль у грецькому
мистецтві. Адже скульптурність найточніше відповідала одній із
специфічних рис давньогрецького світосприймання. В замкненому,
цілісному й самовпорядкованому космосі античних греків дуже великого
значення набуває все наочне та осяжне (статуарне) на противагу
надмірному й безмежному. Закони й гармонія макрокосмосу, що втілені в
гармонії та законовідповідності мікрокосму людської істоти, — це і є
грецька антична скульптура.
Вклоняючись красі та мудрості тілесної будови людини, античні
греки в скульптурі віддавали шану довершеності всього сущого. Людську
подобу вони піднесли до прекрасної норми статуарної досконалості й
викінченості. Пластика тіла в античній скульптурі стала мовою душі.
Класична скульптура звільнилася від архаїчної умовності в зоб-
раженні людини. Серед її досягнень — уміння зобразити тіло в русі. Це
відкрило для митців високої класики великі можливості передавати не
лише рухи тіла, а й порухи душі.
Оригінальних зразків грецької скульптури V століття до нашої ери
майже не залишилося. Тільки скульптурні фронтони деяких уцілілих
грецьких храмів, фрагменти фризів Парфенону та римські копії
найвидатніших статуй еллінських майстрів дають нам змогу скласти
уявлення про грецьку класичну скульптуру. Разом із великим Фіді- єм
славу грецької скульптури становлять імена Поліклета, Піфагора
Регійського, Мірона.
Агроський митець Поліклет належав до пелопоннеської течії так
званої «представницької статуї» — людської фігури у спокої чи по-
мірному русі. Зразком такої фігури є найвідоміший його твір «Дори-
фор» — юнак-списоносець. У цій статуї автор втілив свій «Канон» —
вчення про еталонні пропорції людського тіла. Він класично вирішив
проблему зображення людини в спокої, але готової до дії. «Дорифор»
протягом сторіччя залишався неперевершеним взірцем.
Іонійські майстри експериментували в зображенні рухів. Найви-
датніший скульптор цієї течії Піфагор Регійський досяг небувалої
майстерності в реалістичному відтворенні звільненого людського тіла.
Скульптура Аттики представлена роботами видатного скульптора
Мірона. Він намагався поєднувати у пластичному зображенні спокій й
динамізм. Його відомий «Дискобол» — яскраве свідчення реалістичного
зображання фізичної напруги атлетичного тіла в русі.
Ще менше, ніж про скульптуру, відомо про малярство. Лише зі
свідчень сучасників можна дізнатися про творчість Полігнота з острова
Тамос, Аполлодора, Зевксіса, Парасія. Найвидатніше досягнення
тогочасного живопису — оволодіння мистецтвом світлотіні. Це
відкриття стародавні автори приписують Аполлодорові Афінському,
який, крім того, ввів у малярство напівтони й перспективу. Це був
справді революційний крок від розфарбованого малюнка, типового для
попередніх періодів грецької культури та східної живописної традиції
того часу, до реалістичного живопису наступних віків. Відкрита греками
техніка світлотіні, здатна створювати ілюзію реального світу, на деякий
час була втрачена людством. Повторне її відкриття сталося майже через
два тисячоліття — в епоху Відродження.
Послідовниками Аполлодора стали Зевксіс, Перасій, Тімат. Ілю-
зіоністська техніка малярства зумовила переважання в їхній творчості
натюрмортів і жанрових сцен.
Творцем психологічного живопису був Полігнот, який умів реа-
лістично передати душевні порухи, майстерно зображаючи міміку
обличчя. За свідченням сучасників, він був надзвичайно вправним
художником — відзначають, наприклад, прозорість жіночого вбрання на
його картинах.
Провідною темою грецького мистецтва класичної доби, так само як і
архаїчної, було зображення людської тілесної та духовної краси й
досконалості. Майже відсутнє в мистецтві класичної Греції навколишнє
середовище. Ландшафтні зображення з’являються лише в епоху
еллінізму.
Хоча грецьке класичне мистецтво не досягло великих успіхів в
індивідуалізації своїх героїв (портрет у Греції не був розвинутий), однак
могло передати типову психологію. Узагальнений тип люди- ни-героя —
вияв високої духовності, ствердження гідності й величі громадянина,
славного захисника свого рідного поліса.
У філософії V століття до нашої ери теж присутні ознаки нових
тенденцій класичної доби. Провідним напрямом залишається натур-
філософія, народжена ще архаїкою. Вчення Геракліта, Анаксагора,
Емпедокла про космічні закономірності й першооснови буття допов-
нюються уявленнями про світ перших атомістів Левкіппа з Мілета й
Демокріта з Абдер. Усі філософські школи першої половини V століття
намагаються створити універсальні космологічні та онтологічні
концепції, що пояснюють єдність і розмаїтість світу.
Але вже у філософській позиції Демокріта присутній новий для
грецької філософії мотив індивідуації космічного цілого. Це стало
прологом до того, що десь від середини V століття починається
Але вже у філософській позиції Демокріта присутній новий для
грецької філософії мотив індивідуації космічного цілого. Це стало
прологом до того, що десь від середини V століття починаєтьсяпереорієнтація філософської думки в предметі свого дослідження.
Космологічний натуралізм із його безпосередньою спрямованістю лише
на природне ціле доповнюється тенденцією виділяти людину як
спеціальний предмет філософствування.
Виразному означенню цієї тенденції грецька філософія зобов’язана
філософській діяльності софістів. Розпочавши з критики філософських
традицій, вони активізували інтерес до природи людського знання, до
виділення людини з її своєрідністю з-поміж всіх інших речей світу.
«Людина є міра всім речам — існуванню існуючих і не існуванню
неіснуючих», — проголосив видатний представник софістів Протагор,
відкриваючи еру людини в грецькій філософії.
Пізніше в ученні софістів посилився релятивізм, наблизивши його до
скепсису, проте їхня роль у дальшому розвитку грецької філософської
думки заслуговує на високу оцінку. Вони першими звернули увагу на те,
що людина наділена особливою рисою — здатністю судити про речі,
оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого, — а від так має і особливу
роль у космічному цілому.
Нещадно критикуючи релятивізм софістів, фактично продовжував
їхню лінію в утвердженні людини предметом філософських міркувань
Сократ. На відміну від пізнавального скепсису софістів, він переконаний
в існуванні об’єктивної істини й у можливості її осягти. З цих позицій він
ще рішучіше повертає напрям філософського дослідження від космосу та
природи до людини. «Пізнай самого себе» — така відправна теза його
філософствування. Принцип самопізнання, що його висунув Сократ, — це
пошук загальних (передусім етичних) визначень, що таке «благо»,
«мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Це піклування про свою
душу, практичне досягнення моральної досконалості.
Проте Сократ лише поставив проблему пошуків універсальних
визначень не знайшовши їхніх аналогів у мінливості реального світу.
Його кінцевий висновок — «Я знаю, що нічого не знаю». Але дослід-
ницький пафос його філософської маєвтики став силою, що пробуджувала
людські душі від темряви неуцтва до світла вищих людських цінностей.
Властива Сократові іронія, якою він заганяв у глухий кут спів-
розмовників, урешті-решт обернулася проти нього. Він став жертвою
недовірливості й темноти співгромадян. Та його справу продовжили
наступники, й серед них найвидатніші філософи грецької античності
Платон та Арістотель, що належали вже до наступного, посткла- сичного
покоління грецьких філософів. Вони стали творцями вищих зразків
грецької античної філософської класики, з великою майстерністю й
талантом розвиваючи накреслену Сократом гуманістичну лінію
філософських шукань.
Відступ натурфілософії з передових позицій наукової думки в
класичний період грецької культури також пов’язаний із розвитком у V
столітті до нашої ери спеціальних наукових дисциплін. Накопичення
позитивних знань стимулює розвиток у класичній Греції математики,
астрономії, медицини, історії. Тут належить згадати видатну діяльність
Гіппократа в царині медицини, видатні історичні твори Геродота й
Фукідіда.
Геродот із Галікарнаса, який заслужено отримав від нащадків ша-
нобливе наймення «батько історії», вперше для Греції створив цілісний,
систематизований виклад історичних подій. Його «Історія» присвячена
греко-перській війні. Геродот заглиблюється в минуле, щоб дослідити її
причини. Він не обмежується аналізом Греції та перського царства.
Шукаючи взаємозв’язки в історичних подіях, детально описує життя й
побут багатьох країн Сходу та Заходу, де сам побував. В основі його
досліджень не лише побачене, а й почуте. Тому за всієї об’єктивної
настанови Геродотова «Історія» — не стільки історичне дослідження,
скільки літературний твір на історичні теми. Геродотові притаманне
традиційне мислення з міфологічною інтерпретацією реальності з
пошуком божественної справедливості в ході історії.
Як наука історія зобов’язана більше його молодшому сучасникові
Фукідіду — авторові одного, незакінченого твору про Пелопоннеську
війну.
Фукідід прямо протиставляє себе Геродотові як шукача істини, а не
збирача байок. Він досліджує історію крізь економічні, політичні,
психологічні факти, намагаючися з’ясувати реальні причини виникнення
воєн. Його цікавлять не міфи й легенди, а історичні події, сучасником
яких він був. Не посилаючись на богів, можна пояснити суспільні події
через знання людської натури, стверджує Фукідід.
Він — засновник документалізованої та психологізованої історії.
Класичний період грецької культури є часом народження грецької
трагедії — літературного жанру, що найбільше відповідає духові
класичного поліса. Хорова лірика, що панувала в архаїці, зникає з
авансцени разом із втратою панівного становища аристократією, ес-
тетичні потреби якої вона задовольняла. На зміну їй приходить театр як
символ античного демократизму, де трагедійна вистава чи комедія,
величезні всенародні дійства, в художній формі виявляють духовну
єдність співгромадян.
Основою театру є притаманні грекам ще за архаїки культові відправи
на честь покровителя землеробів бога Діоніса, так звані Великі Діонісії.
У класичний період на хвилі еллінського патріотизму, з одного боку, та
завдяки розквіту нової галузі землеробства, а саме виноградарства, з
іншого, зростає популярність цих свят. В Афінах Великі Діонісії
перероджуються в театралізовані вистави, стають обов’язковим
складником державних святкувань. Розуміючи виняткову роль театру у
формуванні поглядів і переконань вільних громадян Еллади, полісна
держава цілеспрямовано підтримує його, запровадивши обов’язок
літургій — грошової підтримки та організації вистав заможними
громадянами, виплачуючи незаможним кошти на квитки.
На думку Арістотеля, «трагедія і комедія виникли спершу з імп-
ровізації. Перша — від зачинателів дифірамбів, друга — від заспівувачів
фалічних пісень» (Поетика, IV). Етимологія слів «трагедія» та «комедія»
підтверджує ці зв’язки. Трагедія грецькою мовою означає — пісня цапів,
котрі є ритуальними символами козлоногих сати- рів бога Діоніса (трагос
— цап, оде — пісня). Слово «комедія» тлумачиться як пісні процесії
гульвіс (від комос).
Свого класичного вигляду трагедія та комедія набули на межі VI та V
століть до нашої ери, ставши виразниками соціальних проблем, що
вирішувалися в міфологізованому сюжеті, сягаючи в найкращих зразках
філософських узагальнень і гострої сатири.
В уявленні греків театральна сцена образно втілює в собі світ.
Людське життя — акторське виконання загаданих космосом трагедій та
комедій. Людська свобода в цьому необхідно зумовленому «театрі життя»
завжди трагедійна. Але варто сміху людське невігластво щодо цієї
закономірності свого буття.
Яскравим втіленням трагедії є творчість трьох видатних афінсь- ких
драматургів — Есхіла, Софокла та Евріпіда. Їхні твори блискуче
ілюструють еволюцію розуміння свободи людських вчинків.
Есхіл — один із основоположників трагедійної драматургії. Завдяки
його новаціям сталося перетворення трагедій з мімічної хорової лірики на
істинну драму. Есхіла хвилювали проблеми морального обов’язку
людини, її відповідальність перед рідним полісом, сила фатуму, що панує
не лише над людьми, а й над богами. У найвідоміших п’єсах —
«Прометей закутий», «Прометей звільнений», «Перси», в трилогії
«Орестея» — він розглядає проблеми співвідношення божественної та
людської волі у відповідальності людини за скоєне, значення
громадянського суду. Належачи за походженням до аристократії, Есхіл
виявляє схильність до демократичного устрою.
Софокл — молодший сучасник Есхіла, його учень та суперник на
змаганнях поетів. Двадцять чотири рази п’єси Софокла здобували перші
нагороди. Він був істинним афінянином епохи Перікла, зростав в
атмосфері патріотичного піднесення, віри в людські можливості. Своїх
ідейних позицій Софокл не змінив і в роки Пелопоннеської війни, коли
руйнувався створений Періклом демократичний лад.
У його найпопулярніших трагедіях «Антігона», «Едіп-цар»,
«Філоктет» людина покликана самостійно визначати свої вчинки,
морально відповідати сама за себе. Софокл не посилається на вищі сили.
Для нього невблаганність людської долі вища за богів. Людина приречена
спокутувати провину.
Евріпід — молодший сучасник Софокла, яскравий представник
настроїв афінського суспільства останньої третини V століття, коли
дедалі чіткішим ставало наближення кризи суспільства. Прихильник
демократії, він засуджував будь-яку її радикалізацію, що особливо
виявлялося в тогочасному політичному житті.
На відміну від Софокла, котрий показував людей такими, якими вони
мають стати, Евріпід зображав людей такими, якими вони є. Він відкидав
принципи високої трагедії з її орієнтацією на ідеальних героїв. Його
трагедії наближаються до побутової драми, можливо тому, що
навколишнє життя стає драматичнішим. Творчості драматурга
притаманний інтерес до окремої особи. В його п’єсах «Медея»,
«Електра», «Іпполіт», «Федра» розкривається діалектика людських
почуттів. Трагедійний конфлікт він переносить у душу героя. Еврі- підова
індивідуалізація персонажів — риси культурних тенденцій наступної
епохи. Недарма його твори стали популярними вже в період еллінізму.
Народження комедії як особливого жанру пов’язане з Сицилією, де
Епіхарм першим почав створювати цілісні п’єси на пародійно-мі-
фологічні та побутові теми. В Афінах комедія з’явилася пізніше від
трагедії, вписавшись своїм сатиричним пафосом у передгрозову ат-
мосферу, коли розхитувалися полісні підвалини. Бурхливе політичне
життя Афін плідно живило творчість Кратина, Евполіда, Арістофа- на.
Найбільше дійшло до наших днів Арістофанових Комедій. Серед них —
«Оси», «Хмари», «Плутос», «Лісістрата». Комедії Арістофана
зафіксували процес розкладу афінської демократії. Критика та своєрідний
утопізм, палка ненависть до чинних порядків і мрія про справедливість,
що поєднуються в його творах, свідчили про нього як про людину
Періклової доби. Творчість Арістофана втілює здоровий народний глузд і
гумор.
Держава-поліс періоду класики пильно дбала про культурне життя
своїх громадян, наслідком чого був досить високий рівень їхніх
культурних запитів. Афіни класичної пори — місце, де мистецтво,
філософія, наука стали невіддільним компонентом повсякденного життя.
Афінян оточували високохудожня архітектура та скульптура; для них
існували театр, гімнасіони й палестри для фізичних тренувань на
дозвіллі; просвітянська діяльність філософів на вулицях міста створювала
особливу атмосферу пошани до освіченості. Крім того, демократична
політика, що стала життєвим обов’язком кожного громадянина,
проводилася у формі агона — змагання в красномовстві, у боротьбі
думок. Слово стає переважним засобом досягнення політичного
пріоритету. Цінувалося вміння переконувати людей, керувати настроєм
юрби. Великий успіх мала освітня діяльність софістів. Вони були
першими платними вчителями філософії, красномовства та інших знань,
потрібних кожному громадянинові Афінського демократичного полісу.
До традиційних для грецької освіти предметів, — читання, письма, лічби,
гімнастики й музики, — додалася риторика, мистецтво усного слова.
Хоча в класичну епоху освіта ще не була юридично обов’язковою,
афіняни вже на початку Пелопоннеської війни могли пишатися тим, що
серед них немає жодного неписьменного.
Проте хоч би які блискучі були культурні надбання грецького народу
в V столітті до нашої ери, в пору процвітання класичного демократичного
Афінського поліса, але невблаганний хід історії підвів Грецію до
неминучого руйнування, здавалося б, навіки усталених за-сад полісного ладу. Пелопоннеська війна остаточно підважила політичну,
соціальну стабільність Еллади. На межі V-VI століть до нашої ери світ
грецьких полісів охопила всебічна криза. Це ще не був занепад, але
елліни болісно сприймали тяжке випробування.
Внутрішня смута не припинилася й після закінчення війни. Суспільна
несталість викликала в людей зневіру у звичних полісних цінностях,
традиційні уявлення витіснялися новими настроями та ідеями.
Через усобиці, зростання економічної й соціальної нерівності греків,
руйнування економічних і політичних відносин ширилися соціальна
апатія й аполітичність народу. Розривалися гармонійні зв’язки індивіда й
поліса. Слабшав полісний патріотизм, що яскраво виявилося, зокрема, в
поширенні у VI столітті до нашої ери військового най манства.
Одначе ця криза полісного ладу викликала активну протидію всіх
інтелектуальних і творчих сил Еллади. Тому IV століття до нашої ери
видалося досить плідним у розвитку грецької культури, особливо фі-
лософії, історії, ораторського мистецтва. Найкращі уми Греції шукали, як
вийти з кризового стану, повернути колишню славу Еллади. Досить
згадати, що це період розквіту творчості філософів Платона й Арістотеля,
історика Ксенофонта, ораторів Ісократа й Демосфена, архітектора
Скопаса, скульпторів Праксителя та Лісіппа.
В усіх сферах духовної культури IV століття до нашої ери з’явилися
ознаки нового, що вже виходило за рамки класичних норм та ідеалів,
сповіщаючи про настання нового етапу в культурному бутті Стародавньої
Греції. Роль Афін у культурному розвитку грецького світу дедалі
меншала.
Центр архітектури перемістився до Малої Азії, де звільнені від
афінського контролю малоазійські поліси переживали свій культурний
розквіт. Головною відмінністю пізньокласичної архітектури став відхід
від основного принципу класики — «нічого зайвого». Тепер архітектура
тяжіє до монументальності й пишнот на кшталт Стародавнього Сходу.
Поряд із храмовим будівництвом зростає увага до цивільного — театрів,
приміщень для зібрань, палестр, гімнасій.
У скульптурі з’являється нетрадиційна для класики тенденція
індивідуалізувати образи, передавати конкретні, а не узагальнені, фізичні
й духовні риси, відображати різноманітні відтінки настрою. Серед
найкращих скульптурних творів цієї пори — інтимно-ліричні
роботи Праксителя (наприклад, образ богині любові «Афродіта Кнід-
ська»), пристрасно-патетичні образи Скопаса, вишукана граціозність
скульптур Лісіппа, який розробив новий пластичний канон, змінивши
класичний канон Поліклета.
Великих змін зазнав у IV столітті до нашої ери театр. Залишаючись
улюбленим видовищем греків, він перестав бути всееллінською трибуною
соціальних і духовних ідеалів. Трагедія після свого блискучого розквіту у
V столітті до нашої ери що далі більше стає «мистецтвом для мистецтва»,
перетворюється на оригінальні інтерпретації старих міфологічних
сюжетів. Комедія цілком переключається на побутову тематику. У
творчості видатних комедіографів, зокрема Менандра, вона сягає висот
психологічної індивідуалізації характерів. Проте дедалі виразніше
виявляє тенденцію до перетворення на характерологічні сценки, подібні
до водевілю чи фарсу, з перебільшеною сентиментальністю, інколи з
ухилом в еротизм.
Найзначніше досягнення грецької літератури цієї пори — політична
публіцистика видатних ораторів Ісократа, Демосфена, історика
Ксенофонта.
Творчість Ксенофонта яскраво віддзеркалює духовні вболівання
інтелектуальних верств Греції IV століття до нашої ери. Перейнятий у
своїх історичних дослідженнях проблемами виховання, Ксенофонт багато
міркує над тим, яким мусить бути володар, як виховати ідеального
правителя. Ці мотиви вчуваються в усіх головних творах історика. У
найвідоміших із них («Анабасис Кіра» про воєнний похід 401 року в
Персію Кіра Молодшого; «Грецька історія», що продовжує незакінчену
Фукідідову «Історію Пелопоннеської війни» оглядом подій від 411 до 362
року до нашої ери; «Кіропедія» — історична повість про виховання Кіра
Старшого) історик намагається визначити взірець державця та
полководця. У своїх політико-моралізаторських настановах Ксенофонт
нещадно критикує демократичний устрій свого рідного поліса Афін і
підносить аристократичне спартанське правління. Він стоїть біля витоків
двох найпопулярніших у вік полісної кризи ідей — монархічної та
панеллінської.
В руслі цих ідей розгорталася політична пропаганда видатного
ритора Стародавньої Греції Ісократа. Не зробивши кар’єри власне
політичного оратора, Ісократ, одначе, уславився розробкою нових
прийомів красномовства та політичною публіцистикою своїх панегі
риків і політичних промов. Базуючись на ідеалах «славної давнини»
доперіклових Афін, Ісократ закликав до всееллінського об’єднання для
нових походів на Схід під егідою аристократичної монархії, яку
уособлював в очах ритора Філіпп Македонський.
Найкращий Ісократів учень, талановитий промовець Демосфен, був
представником протилежної, антимакедонської демократичної орієнтації
в Афінах. Його знамениті «Філіппіки» — промови проти Філіппа
Македонського, увійшли до світового ораторського досвіду як зразок
могутності експресивних прийомів переконання. Їхній викривальний
пафос назавжди перетворив цю назву на загальновживане поняття.
Врятувати батьківщину від рабства (у ті часи зросла реальна загроза для
Афін з боку Македонії) стало метою його життя, яке він і поклав в
активній боротьбі за це.
Політичні пристрасті того періоду не обминають і філософію: кініки
проповідують аскетичне зречення матеріальних благ (яскравий приклад
— Діоген Синопський), кіренаїки, навпаки, закликають до гедоністичного
способу життя, де пошук насолоди є основною метою. В цей же час два
титани грецької філософії створюють перші філософські системи: Платон
— послідовну систему філософського ідеалізму, Арістотель —
філософське узагальнення та систематизацію усіх позитивних знань
класичної античності. І обидва поринають у вир соціально-політичного
життя.
Платон у своїй багатогранній творчій діяльності поєднує філософську
концепцію будови світу на засадах «ідеальних сутностей» із соціально-
філософськими уявленнями про ідеальну державу. Першим організовує в
Афінах філософську школу — Платонівську Академію — й намагається
при дворі сиракузьких тиранів втілити свою політичну утопію в життя.
Арістотель, критикуючи свого вчителя Платона, намагається на
засадах раціонально-наукової систематизації вдосконалити відправні
принципи платонізму й подолати ідеалістичний відрив від конкретного
матеріального буття. Він також робить вагомий внесок в аналіз природи
поліса як державної організації в об’ємній праці «Політика» й
намагається застосувати власне розуміння соціально-політичних процесів
у реальній дійсності, покладаючи надії на свого вихованця — Александра
Македонського. В Арістотеля також є філософська школа — Лікей.
Універсальна діяльність цих геніїв давньогрецької філософії стала
підсумком періоду грецької античної класики. Добігала кінця й історична
дійсність еллінського світу.
Виснажені міжусобицями грецькі поліси наприкінці першої половини
IV століття до нашої ери зненацька опинилися перед новою загрозою
поневолення. Вона насувалася з північної окраїни грецького світу — від
архаїчної, напівварварської ще в недалекому минулому, але зміцнілої за
правління Александра І та Філіппа II Македонії. Реорганізована
македонська армія повела успішний наступ на найближчі грецькі міста.
Усвідомивши загрозу, елліни, проте, не змогли дійти згоди й од-
ностайно стати супроти ворога. В Афінах та в інших полісах утворилися
промакедонські і антимакедонські угруповання. На заваді єдності стали
непримиренні соціальні, політичні та економічні суперечності Еллади.
Тож Філіпп II майже без опору захопив кілька полісів, економічно цінні
золоті рудники Фракії, а далі скерував свої війська в середину Греції. 338
року до нашої ери в битві під Хероне- єю (Беотія) Філіпп ІІ усунув
останню перешкоду до панування над усією Грецією, перемігши
об’єднану армію еллінів. Значення цієї поразки для греків образно
передав оратор Лікург: з тілами загиблих під Херонеєю поховано й
свободу еллінів. Корінфська угода грецьких міст-держав про союз, що
формально укладалася начебто проти Персії, фактично узаконювала
гегемонію Філіппа: він очолив збройні сили цього союзу. Так відійшла
ера полісної Греції, закінчився класичний період грецької культури.
1 2 3