КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА
НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни «Інформаційне право»
назва навчальної дисципліни
Студента Грищенко Марії Олександрівни
прізвище, ім’я, по батькові
Галузь знань: Право
2 вища освіта
Ступень вищої освіти«Бакалавр»
заочно-дистанційної форми навчання
1 курсу
Київ – 2022
Зміст
| 1. Джерела інформаційного права………………………………….. | 3 |
| 2. Види інформації з обмеженим доступом………………………… | 9 |
| Використана література…………………………………………….. | 12 |
1. Джерела інформаційного права
Поняття “джерело права” може вживатися наступним чином:
- у широкому розумінні – у зміст джерела права входять субстанції, які створюють саме право. Такі субстанції можуть бути як матеріальні (виникнення новітніх інформаційних технологій, закріплення за певним суб’єктом відповідного правового статусу тощо), так і нематеріальними (воля законодавця, революційний дух, благодійні прагнення та інші);
- в обмеженому розумінні – зміст джерела права складають зовнішні прояви права (акти законодавства, підзаконні нормативно-правові акти, договори) та прояви права, які хоча й не мають зовнішнього оформлення, але його потребують, і у ряді випадків певним чином зафіксовані в правових приписах (правовий прецедент, принципи права, звичаї, релігійні догми);
- у вузькому розумінні – зміст джерел права формують зовнішні форми прояву права (система нормативно-правових актів).
Систему джерел права складають зовнішній вираз правових приписів (форми права) та інші, визначені правові категорії (правовий прецидент, звичай та інші). Натомість форма права – це зовнішній вияв правових норм (акти законодавства).
Джерела інформаційного права – це сукупність приписів інформаційноправового спрямування, виражених у конкретній зовнішній формі, а також акти судової практики, спрямовані на роз’яснення, тлумачення та правомірність виконання, використання і дотримання норм інформаційного права, та звичаї ділового обороту, які застосовуються в електронній комерції, міжнародній інтернет-діяльності тощо. Ознаками джерел інформаційного права є:
1) стабільність. Система джерел інформаційного права є достатньо стабільним утворенням. До її складу завжди входять правові приписи, виражені у відповідній формі, акти судової практики та звичаї ділового обороту.
2) динамічність. Ця ознака джерел інформаційного права випливає з попередньої. Постійні зрушення структурного складу елементів системи джерел інформаційного права є невід’ємною характеристикою джерел інформаційного права, оскільки причини таких змін існують завжди – поступова трансформація укладу життя людей, науковотехнічний прогрес, політична ситуація тощо. Динамічність джерел інформаційного права не дозволяє утворюватися догматизму у даній галузі права, що є беззаперечним позитивом цієї ознаки;
3) державність. Більшою чи меншою мірою усі джерела інформаційного права мають державно-владний характер та виражають волю як самої держави, так і більшості громадян. Система законодавства створюється на основі та задля виконання волі народу; її приписи встановлюються та санкціонуються державою для регулювання інформаційних відносин та забезпечення інформаційно-правового правопорядку. Акти судової практики є результатом діяльності судових органів держави, а звичаї ділового обороту не можуть заступати за межі відповідних правил, що діють на території держави. Кожне джерело інформаційного права пов’язано з державою та державницькою діяльністю, а це означає, що системі джерел інформаційного права властива певна категоричність та імперативність;
4) комплексність. Інформаційні відносини є складними у тому контексті, що для їх регламентації необхідна низка джерел інформаційного права, які водночас можуть бути джерелами інших галузей права (цивільного, адміністративного тощо). Саме тому ознака комплексності джерел інформаційного права є для них підкреслено характерною;
5) системність. Джерела інформаційного права утворюють самостійну систему юридичних субстанцій, кожна з яких має свою підсистему. Деколи до ознак системи джерел права відносять ієрархічність.
Види джерел інформаційного права:
1) за критерієм комплексності джерела інформаційного права поділяються на:
а) самостійні джерела інформаційного права (Закон України “Про інформацію”);
б) джерела, які одночасно є джерелами і інформаційного права, і інших галузей права (Книга четверта Цивільного кодексу України “Право інтелектуальної власності”);
2) за формальним критерієм джерела інформаційного права поділяються на:
а) форми інформаційного права;
б) інші джерела інформаційного права;
3) за критерієм вираженості джерела інформаційного права поділяються на:
а) матеріальні джерела інформаційного права (закони);
б) ідеологічні джерела інформаційного права (звичаї).
Форми інформаційного права – це зовнішній вияв норм інформаційного права, зумовлений потребами суспільства у відповідному правовому регулюванні інформаційних відносин. До форм інформаційного права відносимо нормативно-правові акти, що регулюють інформаційні відносини: закони України, підзаконні нормативно-правові акти, міжнародно-правові акти, локальні нормативно-правові акти. Іншими словами, форми інформаційного права відмежовують певний сектор в системі нормативно-правових актів України – той, який відповідає за правову регламетацію інформаційних відносин.
Система форм інформаційного права має такий вигляд:
І. Підсистема законодавчих актів:
1) Конституція України – це основоположний законодавчий акт, який формулює ті положення, що знаходять свій подальший розвиток у законах і підзаконних нормативноправових актах нашої держави;
2) закони України. Закон – це перша ступінь нормативно-правової регламентації інформаційних відносин.
До першої групи відносимо базові закони, які визначають основні положення інформаційного права, – закони України “Про інформацію”, “Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки”, “Про доступ до публічної інформації”, “Про захист персональних даних”, “Про Національну програму інформатизації”, “Про науково-технічну інформацію”, “Про державну таємницю“.
Другу групу законів інформаційного права складають предметні закони, які регулюють конкретну сферу інформаційних відносин. Так, до предметних законів інформаційного права, ми можемо віднести Закони України “Про Національну систему конфіденційного зв’язку”, “Про телекомунікації”, “Про телебачення і радіомовлення”, “Про поштовий зв’язок”, “Про рекламу”, “Про бібліотеки і бібліотечну справу”, “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” та інші.
Третю групу законів інформаційного права формують охоронні закони, які у своїх нормах забезпечують охорону інформаційних надбань як нашої держави, так і міждержавного значення. Такими законами є Закони України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, “Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, “Про захист економічної конкуренції” тощо. Окреме місце у системі законів інформаційного права посідають міжнародноправові акти – Типовий закон про електронну торгівлю Комісії Організації Об’єднаних Націй з права міжнародної торгівлі від 16 грудня 1996 року, Директива 95/46/ЕС Європейського Парламенту та Ради “Про захист фізичних осіб при обробці персональних даних і про вільне переміщення таких даних” від 24 жовтня 1995 року, Конвенція № 108 Ради Європи “Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних” від 28 січня 1981 року та інші.
ІІ. Підсистема підзаконних нормативно-правових актів:
1) акти Кабінету Міністрів України:
а) постанови Кабінету Міністрав України, які затверджують:
- інструкції (Інструкція про порядок обліку, зберігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять конфіденційну інфіормацію, що є власністю держави);
- положення (Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів);
- порядки (Порядок взаємодії органів виконавчої влади з питань захисту державних інформаційних ресурсів в інформаційних та телекомунікаційних системах). б) розпорядження Кабінету Міністрів України – Про підготовку та оприлюднення щорічної інформації Кабінету Міністрів України про здійснення державної регуляторної політики органами виконавчої влади;
2) укази Президента України – Про Доктрину інформаційної безпеки України;
3) інші підзаконні акти:
а) відомчі підзаконні акти (Наказ Міністерства юстиції України “Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агенств та розміри реєстраційних зборів”);
б) акти інших державних органів (Положення про державну експертизу в сфері технічного захисту інформації).
ІІІ. Підсистема локальних нормативно-правових актів – це сукупність наказів та розпоряджень нормативного та індивідуального значення, які приймаються керівниками організацій різного профілю. За допомогою локальних актів регулюються різноманітні інформаційні питання, наприклад порядок конфіденційного справочинства, допуску співробітників до даних, що знаходяться у режимі службової та комерційної таємниці, організації захисту комерційної таємниці на підприємстві і таке інше. Крім форм інформаційного права до системи джерел інформаційного права входять й інші джерела: акти судової практики та звичаї ділового обороту. Останні не мають багаторівневої структури та не відповідають формальним ознакам. Звичаї опосередковано можуть виражатися в нормах, правилах, порядках, але істинне їх розуміння передбачає, в першу чергу, наявність уявлення про відповідні звичаї. Їхня роль у регламентації інформаційних відносин зростає у випадку, коли законодавцем не визначено нормативного регулювання відносин, але вони існують і потребують певного порядку, можливості функціонування. На відміну від звичаїв, акти судової практики мають свою систему, а також явно виражений формалізований характер. Їх не відносимо до форм права по причині відсутності у них норм права. Акти судової практики, хоча і містять певні правові приписи, проте вони не відповідають ознакам та властивостям норми права.
Систему актів судової практики складають:
1) рішення Конституційного суду України;
2) керівні роз’яснення та постанови Пленуму Верховного суду України. Конституційний суд України є важливою державною інституцією, значення якої важко переоцінити в аспекті правотворчості та правильного розуміння, а отже, використання (застосування, виконання) правових норм. Діяльність Конституційного суду України реалізується у формі тлумачення норм права – це така “інтелектуальновольова діяльність, спрямована на з’ясування і роз’яснення волі законодавця, матеріалізована у нормі права, а також результати цієї діяльності”. Наслідками такої діяльності може бути скасування визнаних неправомірними законів або їх окремих положень, а може і встановлення нових правових приписів. Це фактично закріплює за Конституційним судом України статус додаткового суб’єкта законодавчої ініціативи. Більше того, рішення Конституційного суду України можуть застосовуватися у практиці багато (безліч) разів, поширюються на територію усієї нашої держави та обов’язкові для виконання. Тобто рішення Конституційного суду України виступають повноцінними джерелами права, у тому числі інформаційного права. У той же час, керівні роз’яснення та постанови Пленуму Верховного суду України у регулюванні суспільних відносин мають доктринальне значення. Здійснюване Верховним судом України тлумачення характеризується більш допоміжним значенням, ніж інші джерела.
2. Види інформації з обмеженим доступом
Відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України «Про інформацію» право на інформацію може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Стаття 20 цього закону закріплює, що за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом суспільного інтересу, і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо (ст. 29 Закону). Таким чином, інформація з обмеженим доступом – це відомості конфіденційного, таємного або службового характеру, правовий статус яких передбачено законодавством України, які визнані такими відповідно до встановлених юридичних процедур і право на обмеження доступу до яких надано власнику таких відомостей.
Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Власниками конфіденційної інформації є фізичні та юридичні особи й держава. Власником таємної інформації є виключно держава. Власниками службової інформації можуть бути юридичні особи і держава. Конфіденційна інформація – це відомості, які знаходяться у володінні, користування або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов. Таємна інформація – інформація, що містить відомості, які становлять державну чи іншу передбачену законом таємницю (банківську, комерційну, службову, професійну, адвокатську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.
Видами таємної інформації є:
- державна таємниця;
- банківська таємниця;
- таємниця слідства;
- адвокатська таємниця;
- нотаріальна таємниця.
Слід зазначити, що комерційна таємниця, незважаючи на свою назву і формальні ознаки, відповідно до ст. 505 Цивільного кодексу України, не належить до таємної інформації, адже режим доступу до інформації технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру визначається самим суб'єктом. Така інформація є конфіденційною. Це ж саме стосується і таємниці усиновлення (удочеріння). Тобто розголошення цього виду таємниці може мати місце тільки всупереч волі усиновителя (удочерителя).
Службовою інформацією є інформація, що міститься в:
‒ документах суб'єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію;
‒ доповідних записках;
‒ рекомендаціях якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
‒ інформація, що зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці. У випадку, якщо порушено порядок обліку, зберігання і використання документів та інших матеріальних носіїв інформації, що містять службову інформацію, зібрану в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, що призвело до розголошення такої інформації, тягне за собою накладення штрафу на громадян від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і на посадових осіб – від шістдесяти до ста шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Використана література
Конституція України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141) від 28.06.1996 № 254к/96-ВР.
Закон України «Про інформацію» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 48, ст.650) від 02.10.1992 № 2657-XII.
Качур В.О. До розуміння та визначення поняття “джерело права” / В.О. Качур // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – (Серія : Юриспруденція). – 2013. – № 6-1. – Т. 1. – С. 36-39.
Корейба Ю.В. Джерела інформаційного права та феномен правової глобалізації: питання співвідношення та роль у розвитку міждержавної правової інтеграції // Науковий вісник Херсонського державного університету. – (Серія : Юридичні науки). – 2014. – Вип. 1. – Т. 2. – С. 162-166.
Кормич Б. А. Інформаційне право : підручник для студентів вузів / Б. А. Кормич. – Х. : Бурун і К, 2011. – 334 с.
Костецька Т.А. Джерела інформаційного права України: поняття, система, особливості // Часопис Київського університету права. – 2007. – № 3. – С. 68-73.
Котенко М.В. Тлумачення норм права в системі юридичної діяльності // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – (Серия : Юридические науки). – 2012. – № 1. – С. 258-263.
Марущак А. І. Інформаційне право: доступ до інформації : навч. посіб. / А.І. Марущак. – К. : КНТ, 2007. – 532 с.
Марущак А. І. Інформаційне право: регулювання інформаційної діяльності : навч. посіб. / А.І. Марущак. – К. : Видавничий дім «Скіф», 2008. – 342 с.
Нашинець-Наумова А.Ю. Інформаційне право: навчальний посібник. К.: ун-т ім. Б. Грінченка, 2020. 136 с. 2. Брижко В. М., Фурашев В. М. Інформаційне право та інформаційне законодавство. Харків. 2021. – 288 с.
Нашинець-Наумова А.Ю. Інформаційне право: навчальний посібник. К.: ун-т ім. Б. Грінченка, 2020. 136 с. URL: https://elibrary.kubg.edu.ua/id/eprint/30656/3/A_Nashynets_Naumova_IP_FPMV.pdf (дата доступу 25.01.2022)
Основи інформаційного права України : навч. посіб. / B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельника. – К. : Знання, 2004. – 274 с.
Пархоменко Н. М. Система джерел права: ознаки, властивості та зміст // Часопис Київського університету права. – 2007. – № 3. – С. 8-12.
Пархоменко Н.М. Джерела права: проблеми методології : монографія / Н.М. Пархоменко. – К. : ТОВ “Видавництво “Юридична думка”, 2008. – 336 с.