Ім'я файлу: Адміністративне право.docx
Розширення: docx
Розмір: 50кб.
Дата: 23.09.2021
Пов'язані файли:
topref.ru-191530.doc
05.05.21.docx
КР Операційний менеджмент (1).docx
Удосконалення внутрішньофірмового планування.doc


ВСТУП

Актуальність теми дослідження. У становленні України як правової, демократичної, соціальної держави важлива роль належить Президенту України, який є главою держави, гарантом її суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення прав людини та громадянина. Розгляд різноманітних аспектів діяльності глави держави в Україні важливий для пошуку шляхів підвищення ефективності функціонування Президента України. Сьогодні посилюється інтерес до проблеми результативності цього інституту в нашій державі, оскільки реально зростає вплив Президента України на процеси, що відбуваються в суспільстві, на становлення України як правової, демократичної, соціальної держави. Розвиток цього інституту - це не тільки важлива теоретична, а й практична проблема, оскільки вона пов'язана з проблемою розподілу владних повноважень між Президентом та іншими органами влади, а також з питанням оптимізації взаємодії владних структур.

Є всі підстави стверджувати, що введення в Україні інституту президентства відкрило новий етап у розвитку української державності. Все це вимагає по-новому осмислити питання функціонування державного механізму, проаналізувати даний інститут у порівняльному аспекті. Введення інституту президентства в Україні суттєво вплинуло на політико-правову практику в нашій державі, на реалізацію державної влади. Безумовно, фігура Президента стає центральною в державному механізмі України, і це потребує глибокого наукового аналізу його адміністративно - правового статусу. Важливо виявити його юридичну природу як глави держави. Поглиблене вивчання організації та функціонування інститут президентства має не тільки власне пізнавальне значення.

Об'єкт дослідження - правовідносини, що виникають при формуванні та функціонуванні інституту президентства в Україні.

Предмет дослідження - питання теорії та практики функціонування інституту президентства в Україні, місце президента у державному механізмі, взаємодія з підпорядкованими органами.

Мета роботи – здійснення аналізу теоретичних проблем функціонування інституту президентства в Україні в контексті форми державного правління, повноважень, практики взаємовідносин президента з підпорядкованими державними органами.

Методи дослідження. Методологічними засадами виконання роботи є наукові принципи, методи і засоби наукового дослідження, зокрема, загальнонауковий діалектичний метод, системний метод, системно-структурного і формально-логічний, порівняльно-правового, методу тлумачення норм та ін.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА


    1. Поняття суб’єктів адміністративного права

До суб’єктів адміністративного права необхідно віднести учасників правових відносин, які виступають носіями суб’єктивних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру. З теорії права відомо, що суб’єкти (як учасники правових відносин взагалі, так і адміністративних відносин зокрема), мають володіти правосуб’єктністю. В адміністративному праві правосуб’єктність є складним явищем і своїм змістом охоплює адміністративну правоздатність та адміністративну дієздатність суб’єкта.

Під адміністративною правоздатністю розуміють потенційну здатність суб’єкта мати права та обов’язки адміністративно-правового характеру. Особливістю цього різновиду правосуб’єктності є та обставина, що у разі коли суб’єктом є фізична особа, то правоздатність виникає з моменту її народження і припиняється з настанням смерті, а юридичної — відповідно з часу реєстрації підприємства (організації, установи) та до моменту її ліквідації (реорганізації), або з моменту накладення адміністративних заходів щодо припинення її функціонування.

Адміністративна правоздатність посадових осіб (державних службовців) зумовлена компетенцією відповідного державного органу, до штату якого вони належать, та особливостями посад, які вони обіймають.

Адміністративна дієздатність — це здатність суб’єктів реалізовувати свої права та обов’язки адміністративно-правового характеру. Вона є показовою як для юридичних осіб, так і для громадян. Особливістю є те, що адміністративна дієздатність державних органів, підприємств, організацій, установ і громадських об’єднань виникає і припиняється разом з їх адміністративною правоздатністю, а дієздатність громадян у повному обсязі настає при досягненні особою повноліття, тобто 18 років. Однак в окремих випадках може виникати при досягненні іншого певного віку, як правило, 16 років. Тобто, її межі залежать від віку, статі, стану здоров’я, освіти та інших факторів, передбачених чинним адміністративним законодавством. Не володіють дієздатністю душевнохворі та малолітні. В окремих випадках складовою правосуб’єктності виступає адміністративна деліктоздатність, яка полягає у здатності суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність. Прикладом адміністративної деліктоздатності може слугувати здатність неповнолітнього нести відповідальність за вчинене ним адміністративне правопорушення та бути обмеженим у своїх правах і свободах. Однією з суб’єктивних передумов деліктоздатності є вік порушника. Зокрема згідно з чинним законодавством, адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення 16 років. Разом з тим законодавець передбачає окремі види адміністративних правопорушень, за вчинення яких особи віком від 16 до 18 років не підлягають адміністративній відповідальності, тобто не є деліктоздатними. До таких випадків необхідно віднести адміністративну відповідальність за доведення неповнолітнього до стану сп’яніння, яка настає лише з 18 років.

Адміністративне право виокремлює велике коло суб’єктів, що володіють правосуб’єктністю. В своїй сукупності суб’єкти адміністративного права складають складну систему і характеризуються різними повноваженнями, структурою і правовими властивостями. До основних носіїв суб’єктивних прав і обов’язків адміністративно-правового характеру належать:

а) громадяни України, особи без громадянства, іноземні громадяни;

б) органи виконавчої влади;

в) об’єднання громадян;

д) державні службовці. Наразі є доцільним розглянути окремі групи суб’єктів адміністративного права детальніше.

Громадяни України являють собою найбільшу групу суб’єктів адміністративно-правових відносин. Важливою умовою визначення громадян як суб’єктів адміністративно-правових відносин є наділення їх правами й обов’язками у сфері державного управління. За сучасних умов адміністративно-правовий статус громадян у сфері державного управління істотно трансформується у бік демократизації. До чинників, які зумовлюють такий вплив необхідно віднести визнання провідними країнами світу, в тому числі Україною, прав і свобод людини вищою цінністю з подальшим неухильним дотриманням їх органами державної влади, а також безпосереднього поширення їх дії на сферу державного управління.

Важливим чинником стосовно громадян як суб’єктів адміністративного права є надання правових гарантій щодо захисту їх прав, свобод і законних інтересів. До основних гарантій прав і обов’язків громадян у сфері адміністративного права необхідно віднести організаційні, судові і позасудові гарантії.

Організаційні гарантії прав і обов’язків громадян у сфері державного управління являють собою розгалужену систему правоохоронних, контролюючих органів, що інспектують і здійснюють нагляд, а також інших державних і громадських організацій у центрі і на місцях, які спільно забезпечують ці гарантії. Такими органами і організаціями є судові органи, прокуратура, органи внутрішніх справ, органи юстиції, адвокатури, нотаріату, численні контролюючі органи. До функціональних обов’язків зазначених органів входить практичне забезпечення реалізації в життя наданих громадянам прав і свобод та покладених на них обов’язків.

Судові гарантії є провідними для більшості країн світу, оскільки суди при розгляді кримінальних, адміністративних, цивільних, господарських й інших категорій справ одночасно здійснюють контроль за дотриманням органами виконавчої влади та їх посадовими особами прав і свобод громадян, за створенням належних умов для виконання ними своїх обов’язків. Необхідно зазначити, що з кожним роком сфера юрисдикції судів щодо розгляду адміністративних справ розширюється.

Позасудові гарантії за своїм змістом, формами, порядком забезпечення є набагато ширшими та різноманітнішими. Можна зазначити, що вся система органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб покликані служити людям, забезпечувати реалізацію громадянами їхніх прав, свобод, законних інтересів і виконання покладених на них обов’язків.

Важливе місце в системі гарантій відіграє запровадження в Україні за Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» посади Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Одним з важливих елементів адміністративно-правового статусу громадян є їхнє право звертатися особисто, а також направляти індивідуальні і колективні звернення в державні органи й органи місцевого самоврядування. Право на звернення є абсолютним, необмеженим і невідчужуваним правом громадянина. Кожна дієздатна людина може звернутися в будь-яку державну чи недержавну організацію, до будь-якої посадової особи, з будь-якого значимого для неї приводу і у будь-який час. Право на звернення громадян врегульоване нормами Закону України «Про звернення громадян» від 05.10.2016 року. Цим Законом закріплюється механізм практичної реалізації громадянами нашої держави наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади та об’єднання громадян пропозиції щодо поліпшення їх діяльності, викривати недоліки та оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів.

Відповідно до чинних законодавчих нормативних актів іноземні громадяни й особи без громадянства, як правило, в Україні користуються правами і несуть обов’язок нарівні з громадянами нашої держави, крім випадків, установлених окремими законами і міжнародними договорами. При цьому вони зобов’язані дотримуватись чинного законодавства незалежно від того, проживають вони в державі постійно чи тимчасово.

Усі іноземні громадяни під час їхнього перебування в Україні у тій чи іншій формі вступають в адміністративно-правові відносини з органами виконавчої влади в різних сферах. Регулюючи відносини з іноземними громадянами, наша держава не тільки встановлює правоздатність, визначає їхні права й обов’язки, але й забезпечує реалізацію і захист їхнього правового статусу за допомогою гарантій, що поєднують умови і засоби, необхідні для здійснення процесу формування юридичного і фактичного становища особи.

Адміністративно-правовий статус іноземного громадянина має певні особливості. Основною відмінністю адміністративної правоздатності іноземного громадянина є момент її виникнення. В іноземного громадянина, що прибув у країну, настає спочатку обмежена правоздатність (у момент одержання дозволу на в’їзд і оформлення документів у посольстві чи консульстві), потім повна (з моменту прибуття на територію держави). Припинення правоздатності відбувається при виїзді іноземного громадянина за межі держави чи зміні громадянства.

Адміністративною дієздатністю іноземного громадянина є здатність нести і виконувати покладені на нього адміністративно-правові обов’язки, реалізувати своїми діями надані йому права. Як суб’єкти адміністративного права, іноземні громадяни підлягають адміністративній відповідальності на тих же підставах, що і громадяни держави, за винятком осіб, які користуються відповідними привілеями та імунітетом.

Спеціальним адміністративно-правовим статусом володіють біженці і вимушені переселенці. Проблема біженців не нова, вона звичайно виникає після встановлення нових кордонів між державами, у зв’язку з відокремленням від держави суверенної території, війнами, локальними збройними конфліктами, що виникають на тому чи іншому ґрунті, стихійними лихами (наприклад, багаторічна посуха чи епідемії, надзвичайні ситуації природного і техногенного характеру) тощо. Правовий статус біженців у нашій державі визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 03.03.2016 року.

Важливим моментом в адміністративному праві є визначення правового становища Президента України як суб’єкта адміністративно-правових відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції України Президент є главою державиі виступає від її імені. Він виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності держави, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Хоча Президент формально не є главою виконавчої влади, він активно впливає на діяльність її органів. Такий вплив реалізується через наділення Президента повноваженнями у сфері виконавчої влади, які закріплені у ст. 106 Конституції України. Ряд повноважень, таких як призначення, голови Антимонопольного комітету України, голови Фонду державного майна України за згодою Верховної Ради України, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України потребують обов’язкової згоди Верховної Ради України. У разі необхідності Президент приймає рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України.

За поданням Прем’єр-міністра України Президент призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, а також припиняє їхні повноваження на цих посадах. Крім того, до його повноважень входить утворення, реорганізація та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органи виконавчої влади, але в межах коштів, що виділені на утримання органів виконавчої влади.

Відомо, що будь-яка держава для здійснення своїх завдань і реалізації управлінських функцій створює систему відповідних органів держави, державних підприємств і установ, серед яких тільки органи державної влади наділяються владними повноваженнями та відповідною компетенцією для здійснення управління в державі. Органи державної влади в своїй сукупності утворюють апарат держави, з діяльністю якого тісно пов’язана теорія поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. У нашій державі такий розподіл закріплений ст. 6 Конституції України.



    1. Класифікація суб’єктів адміністративного права


Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації.

Так, суб'єктів адміністративного права можна поділити на:

  • органи публічної адміністрації та їх представники;

  • інші суб'єкти владних повноважень;

  • недержавні організації та їх представники;

  • суб'єкти колективні;

  • суб'єкти індивідуальні; фізичні, юридичні особи;

  • колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо.

Щодо вживання власне конструкції «публічна адміністрація», то це одна з принципових новацій адміністративного права.

Досі в Україні у юридичній науці, у законодавстві, у "науці управління" розглядали як два абсолютно не зв'язаних явища «державне управління» та «місцеве самоврядування».

Але теорія і практика розвинених зарубіжних країн та й наш досвід переконливо свідчать, що систему публічної влади, яка здійснює адміністративно-управлінські функції, необхідно розглядати цілісно.

Для означення відповідної системи органів публічної влади у багатьох країнах світу використовується термін «публічна адміністрація» (public administration).

І хоча зазначений термін може означати і «діяльність» відповідних органів, його зараз визначають як сукупність органів та інших інституцій, підпорядковані їх політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції.

Насамперед, увага приділяється органам виконавчої влади та виконавчим органам місцевого самоврядування (які є «органами» у статутному значенні).

До органів та інституцій публічної адміністрації функціонально можуть належати також будь-які інші суб'єкти, які здійснюють публічно-управлінські функції (наприклад, орган професійного самоврядування, який держава законом уповноважила здійснювати якісь реєстраційні функції, або навіть підприємство, яке відповідно до законодавства надає адміністративні послуги, тощо).

Публічна адміністрація - організація і діяльність органів та установ, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші адміністративні функції в публічних інтересах.

Публічна адміністрація включає, насамперед, органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування, а також державну службу та службу в органах місцевого самоврядування.

Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:

  • фізичні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства;

  • юридичні особи - органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);

  • колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками:структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

Важливого значення для характеристики суб'єктів адміністративного права набуває поняття адміністративно-правового статусу.

Це поняття охоплює комплекс конкретно визначених суб'єктивних прав і обов'язків, які закріплені за відповідним суб'єктом нормами адміністративного права.

Тобто необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є наявність у неї конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, які реалізуються даною особою як в адміністративних правовідносинах, так і поза ними.

РОЗДІЛ 2. МІСЦЕ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ В СИСТЕМІ СУБ’ЄКТІВ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
2.1. Повноваження Президента України
Конституцією Президент не названий главою виконавчої влади, але наявність у глави держави важливих повноважень вико­навчої влади дає можливість стверджува­ти, що серед суб’єктів виконавчої влади вищий щабель посідає все ж таки не уряд, а Президент України, який відповідно до Конституції України наділений правом скасовувати акти уряду. Водночас ніяких механізмів відповідальності за політику, яку проводить Кабінет Міністрів, для Президента Конституція не передбачає. Фактично створено дві паралельні структури — президентська та урядова. За першою закрі­плюється реальна влада, за другою — роль безвладного посередника у проведенні політики. Така ситуація не сприяє ефективній діяльності виконавчої влади в Україні, отже, ця проблема потребує нового законодавчого вирішення. Той факт, що Президент України не очолює виконавчої влади, з точки зору окремих авторів є не досить логічним, оскільки за своєю природою президентська влада є найближчою до виконавчої. Відповідно до конституційної реформи 2004-2006 років було створено досить суперечливу та не надто ефективну систему виконавчої влади (парламентсько-президентська республіка з порушенням балансу повноважень гілок влади на користь депутатської більшості парламенту і нелогічним механізмом формування уряду, в якому частина міністрів призначається без формального узгодження Прем’єр-міністра). Тому доцільно було б реформувати Конституцію, закріпивши норму, за якою саме Президент очолив би виконавчу гілку влади і ніс відповідальність за результати її діяльності. Тим самим можна усунути наявний дуалізм виконавчої влади, за якого Уряд і Президент фактично не співпрацюють, а протистоять один одному (таке протистояння ще більше загострюється в період проведення передвиборної кампанії), а також забезпечити реальне втілення в життя таких основоположних принципів організації виконавчої влади як раціональність, централізація, оптимальність, ефективність та єдність управління

Невизначеність місця Президента України в системі органів державної влади породжує невизначеність правового статусу Секретаріату Президента, особливо в частині здійснення останнім нормотворчої діяльності (як відомо, в межах своїх повноважень глава Секретаріату Президента наділений правом видавати розпорядження).

Глава держави у політичних і правових доктринах багатьох країн є представником нації, гарантом її єдності й цілісності, сим­волом держави, чинником інтеграції, гармонійної та ефективної взаємодії гілок державної влади, оптимального функціонування її підрозділів. Він висуває або затверджує кандидатів на високі дер­жавні посади, керує радою безпеки, виконує обов’язки головноко­мандувача збройних сил, виступає верховним представником держа­ви у міжнародних відносинах.

На Президента покладаються такі функції: вироблен­ня і здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, забез­печення законності, прав та свобод громадян і контроль у сфері державного управління; керівництво обороною країни (президент є головнокомандувачем збройних сил держави); представлення держа­ви у міжнародно-правових відносинах і підписання договорів з іно­земними державами; відзначення державними нагородами; помилу­вання засуджених та оголошення амністії.

Президент — суб’єкт законотворчості – так само як і Уряд володіє правом законодавчої ініціативи, може ініціювати проведення референдумів, впливати на законотворчу діяльність парламенту, застосовуючи право вето. Він є уповноваженим одноосібно ухва­лювати відповідні нормативні акти, які мають такий самий ступінь обов’язко­вості, як і ухвалені парламентом закони, і регулюють майже всі сфе­ри життєдіяльності суспільства. Вплив президента на процес законотворення існує і в разі, коли йому дано право достроково розпускати парламент. Президент України, обраний всенародним голосуванням, діє самостійно, незалежно від будь-кого, не несе по­літичної відповідальності за свої вчинки та рішення перед жодним органом держави й нікому не підпорядкований. Разом з тим, повинні бути розроблені механізми контролю діяльності Президента України для забезпечення реалізації ним свої обов’язків.

Головне завдання Президента України — досягнення консенсусу, порозуміння та узгодженості щодо розв'язання проблем, гарантування національної незалежності, цілісності території, безпеки, дотримання Конституції України.

Повноваження Президента України у сфері виконавчої влади є досить широкими. Зокрема, відповідно до вимог положень ст. 106 Конституції України Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;

2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 Конституції України, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

8) припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених Конституцією України;

9) вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після одержання такої пропозиції;

10) вносить до Верховної Ради України подання про призначення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України;

11) призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора України;

12) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України;

13) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

14) вносить до Верховної Ради України подання про призначення на посаду та звільнення з посади Голови Служби безпеки України;

15) зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

16) скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;

19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань;

20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

22) призначає на посади та звільняє з посад третину складу Конституційного Суду України;

23) утворює суди у визначеному законом порядку;

24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;

25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;

26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;

27) здійснює помилування;

28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;

29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;

30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.

Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Окремі акти Президента України скріплюються підписами Прем’єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.

2.2. Функції Президента України

Президент займає ключове місце в державному механізмі України. Згідно зі ст. 102 Конституції України він виступає від імені Української держави, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

Провідне місце в діяльності глави української держави посідають ті напрямки, які безпосередньо випливають з його сутності та ролі в механізмі напівпрезидентської республіки — представницька та координаційна функції.

Заснування поста Президента України із самого початку обґрунто­вувалося необхідністю забезпечення цілісності державного механізму, узгодженого функціонування всіх гілок влади. Інститут президентури відіграє роль координаційного центру, до якого зводяться важелі державного управління. Відповідно Президент наділений такими повноваженнями, які дають змогу ефективно підтримувати єдність і цілісність державної влади, функціонування всіх ланок державного механізму в режимі конституційної законності.

Реалізуючи координаційну функцію, Президент координує діяльність органів державної влади у сфері національної безпеки і оборони через Раду національної безпеки і оборони України. Здійснюючи керівництво зовнішньополітичною діяльністю України, він координує діяльність державних органів у сфері міжнародних відносин.

Президента звертатися до парламенту, накладати вето, підписувати закони, призначати і звільняти з посад членів уряду, скасовувати урядові акти — досить потужний арсенал засобів впливу на парламент та уряд з метою налагодження їх конструктивної взаємодії між собою.

Однією з прерогативних функцій Президента України є загальнодержавне представництво, тобто представництво держави в цілому як цілісної, суверенної організації політичної влади в суспільстві. Адже існує ціла низка питань, коли вимагається виконання дій не від імені окремого державного органу, а від імені держави в цілому. Це має бути одна особа, яка має беззаперечний авторитет, суттєві владні повноваження і не ототожнюється з окремою гілкою влади. У державному механізмі України цим умовам найбільш повно відповідає саме глава держави. Залежно від сфери вияву дана функція має дві складові: внутрішньополітичне і зовнішньополітичне представництва.

Крім зазначених напрямів діяльності, глава Української держави виконує ряд важливих функцій, пов'язаних з безпосереднім впливом на суспільні відносини. Аналіз Розділу V Конституції України і законодавчих актів, які регламентують діяльність Президента, дає підстави виокремити такі функції:

1. За об'єктами (предметом) діяльності:

а) забезпечення державної незалежності, територіальної цілісності та національної безпеки України;

б) забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

в) забезпечення правонаступництва держави;

г) керівництво зовнішньополітичною діяльністю;

ґ) формування персонального складу органів державної вла­ди; д) юрисдикційна.

2. За формами (способами) діяльності:

Об'єктні функції Президента України внормовані в Розділі V Конституції. Зокрема, функція забезпечення державної незалежності, тери­торіальної цілісності та національної безпеки України закріплена у ч. 2 ст. 102 і п. 1 ст. 106 Основного Закону й деталізована в повноваженнях Президента, передбачених пп. 17—21 Конституції. За Конституцією Президент є не тільки главою держави, а й Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, тобто політичним керівником з питань військового будівництва. Йому підпорядковані військові формування, органи, які забезпечують недоторканність державного кордону України і безпеку органів державної влади та посадових осіб, підрозділи, що здійснюють розвідувальну й контррозвідувальну діяльність тощо. За посадою Президент очолює Раду національної безпеки і оборони України, формує її персональний склад, головує на її засіданнях і оформлює своїми указами рішення, прийняті на цих засіданнях.

Функція Президента щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, яка відображена в ч. 2 ст. 102 та пп. 25—27 ст.106 Конституції

України безпосередньо випливає з принципу найвищої соціальної цінності людини. Оскільки права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, то й для Президента як глави держави це є безумовним пріоритетом. Саме на забезпечення основних прав і свобод громадян у підсумку спрямовані фактично всі повноваження глави держави, оскільки мають кінцевою метою благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод. У межах даної функції він вступає в безпосередні правовідносини з конкретними фізичними особами, уособлюючи при цьому державу в цілому: нагороджує державними нагородами, проводить зустрічі з громадянами під час робочих поїздок по Україні, через підрозділи свого Секретаріату здійснює прийом громадян і веде роботу з їх зверненнями.

З діяльністю щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина тісно пов'язана й інша функція Президента України — юрисдикційна, тобто вирішення конкретних юридичних справ. У її межах Президент приймає рішення про прийняття до громадянства України та про його припинення, про надання притулку в Україні, про помилування осіб, засуджених за вчинення злочину. Головною прикметою зазначених пов­новажень є їх чітка індивідуальна спрямованість, а також те, що ініціатором їх здійснення завжди виступає зацікавлена фізична особа.

Президент України за посадою здійснює також керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави. Цю функцію глави держави відображають його повноваження у сфері міжнародних відносин.

Представляти державу в міжнародних відносинах, вести переговори та укладати міжнародні договори України, приймати рішення про визнання іноземних держав, призначати та звільняти глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймати вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

В умовах розбудови демократичної, правової держави суттєвого значення набуває контрольна функція Президента, яка випливає з його статусу як гаранта додержання Конституції. На виконання функції він наділений правом накладати вето на закони, прийняті парламентом, скасовувати акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій. Важливим засобом забезпечення конституційної законності є також право Президента звертатися до Конституційного Суду України з поданням про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Кабінету Міністрів України, про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України, про конституційність чинних міжнародних договорів України, а також тих, що вносяться до парламенту на ратифікацію. Особливе місце в діяльності глави держави належить контролю за діяльністю «силових структур» — Збройних Сил України, органів, що забезпечують національну безпеку й охорону державного кордону, правоохоронних органів тощо.

2.3. Завдання Президента України

Основними завданнями Адміністрації Президента України є:

- організаційне, правове, консультативне, інформаційне і аналітичне забезпечення діяльності Президента України щодо реалізації ним повноважень гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, здійснення інших конституційних повноважень як глави держави;

- сприяння Президентові України у забезпеченні узгодженого функціо-нування і взаємодії Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих органів виконавчої влади, а також у вирішенні кадрових та інших питань, віднесених до повноважень Президента України;

- забезпечення взаємодії Президента України з Верховною Радою України, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об'єднаннями громадян;

- організація підготовки та опрацювання проектів указів і розпоряджень Президента України, а також проектів законів, що вносяться Президентом України на розгляд Верховної Ради України в порядку законодавчої ініціативи;

- аналіз соціально-економічних, політичних та правових процесів у державі та внесення відповідних пропозицій Президентові України;

- здійснення за дорученням Президента України та на виконання його повноважень як гаранта додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, контролю за додержанням актів законодавства України;

- організація протокольних заходів, а також здійснення матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності Президента України.

Доручення Глави Адміністрації Президента України, Першого помічника Президента України, першого заступника та заступників Глави Адміністрації Президента України у визначених Президентом України межах та з питань, що належать до їхніх повноважень, є обов'язковими для виконання органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

ВИСНОВКИ

Статус Президента України визначено розділом V Конституції України, де сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також зміщення з поста та припинення його повноважень. Статус Президента як гаранта Конституції покладає на нього обов'язок припиняти будь-які дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний Закон України. Для виконання цього обов'язку Президент наділений відповідними повноваженнями. Він має право зупинити рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які проголосувала Верховна Рада.Президент є гарантом державного суверенітету та територіальної цілісності України. На Президента покладений обов'язок приймати рішення та виконувати дії, спрямовані на захист і зміцнення державного суверенітету, збереження цілісності та недоторканності території України в межах існуючих кордонів.Як гарант прав та свобод громадян, Президент наділений повноваженнями виконувати необхідні дії стосовно гілок і структур влади, рішень, які вони приймають, з метою захисту прав і свобод громадян. Повноваження Президента щодо проведення внутрішньої політики полягають у тому, що Президент України на основі Конституції та законів України видає укази та розпорядження, що є обов'язковими до виконання на території України.

Взаємодіючи з усіма гілками влади, Президент призначає та звільняє членів Уряду та керівників органів виконавчої влади, може брати участь у засіданнях Уряду, а також мати своїх представників у Конституційному Суді, Верховній Раді.У сфері зовнішньої політики Президент як глава держави виступає від її імені, представляє Україну в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні угоди, а також керує всією зовнішньополітичною діяльністю держави.Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України. У разі збройної агресії проти України Президент приймає рішення щодо застосування Збройних Сил України з метою оборони держави від агресора. Президент очолює Раду національної безпеки та оборони України.

Президент здійснює свої Конституційні повноваження через вертикаль влади, до складу якої входять: Адміністрація Президента, Консультативна рада, Рада національної безпеки і оборони та місцеві адміністрації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Конституція України.

  2. Закон України «Про вибори Президента України».

  3. Закон України «Про державну таємницю» від 21 вересня 1999 р. № 1079-ХІV.

  4. Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

  5. Закон України «Про Центральну виборчу комісію».

  6. Безсмертний Р. Президент України і Верховна Рада України // Віче. — 2000. — № 7. — С. 34—38.

  7. Бурчак Ф. Г. Президент України. — К.: Ін Юре, 1997.

  8. Веніславський Ф.В. Роль інституту Президента України у механізмі вза­ємовідносин законодавчої та виконавчої гілок влади // Нова Конституція України і проблеми вдосконалення законодавства: Тематзб. наук, праць. — X.: Нац. юрид. акад. України, 1997. — С. 18—24.

  9. Георгиян Э. Институтпрезидентскойвласти в современном мире: На примере США и Франции // Социалистическаязаконность. — 1991. — № 11. — С. 68—72.

  10. Головатенко В. Окремі аспекти конституційно-правового статусу Президе­нта України // Право України. — 1999. — № 5. — С. 30—33.

  11. Городецький О.В. Парламент і президент (проблеми відносин) // Науковий вісник Чернівецького ун-ту. — Чернівці, 1996. — Вип. 4—5. — С. 144— 149.

  12. Закусило О., Мельниченко В. Для чого державі Президент: Про інститут президентства // Віче. — 1993. — № 12. — С. 18—28.

  13. Смирнова Є.В. Роль Представництва Президента України в Автономній Рес­публіці Крим в розбудові автономії // Держава і право: Зб. наук, праць. — Випуск 11. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — С. 82—87.

  14. Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента Укра­їни в системі розподілу влад // Вісник Академії правових наук України. — 1999. — № 1(16). — С. 51—61.

  15. Коваленко А. А. Інститут глави держави в системі органів державної влади // Держава і право: Збірник наукових праць. Випуск 17. — К.: Ін-т держа­ви і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. — С. 70—76.

  16. Плахотнюк Н. Повноваження Президента України як основний елемент інституту президентства в Україні // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 1. — С. 138— 146.

скачати

© Усі права захищені
написати до нас