Ім'я файлу: Варіант 3 Очеретяний ккр 1 06.04.docx
Розширення: docx
Розмір: 69кб.
Дата: 13.04.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 69кб.
Дата: 13.04.2020
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського
факультет педагогіки та психології
кафедра історії
Кредитна контрольна робота №1.
з дисципліни Історія держави і права України
Варіант ІІІ
Виконав студент 314 групи
Очеретяний Євгеній
Перевірила к. і. н., доцент
Іванова Тетяна Юріївна
Миколаїв - 2020 р.
06.04.2020. 08:30. ІДПУ. Самостійне заняття.
Кредитна контрольна робота №1. Закриття кредиту 1-2. (оцінювання 20 б.).
Відповідь оформити у вигляді практичної роботи з титульним аркушем. Копіювати завдання і розкривати їх.
Варіант 3
Тести
1. Житло запорожців, військова одиниця запорізького війська — це:
А) кіш;
Б) фільварок;
В) курінь;
Г) лавра.
2. Центральний орган російської адміністрації в XVIII cт. в Лівобережній Україні — це:
А) магістрат;
Б) козацька рада;
В) Малоросійська колегія;
Г) Дума.
3. Укажіть прізвище останнього кошового отамана Запорозької Січі:
А) П. Калнишевський;
Б) К. Розумовський;
В) П. Сагайдачний;
Г) П. Орлик.
4. Історична назва частини України, яка після Андрусівського перемир’я відійшла до Польщі (охоплює землі восьми сучасних областей України), — це:
А) Лівобережна Україна;
Б) Галичина;
В) Правобережна Україна;
Г) Слобідська Україна.
5. Одним із наслідків утворення Барської конфедерації було:
А) об’єднання українських земель;
Б) поширення реформаторських ідей в Україні;
В) активізація народних виступів;
Г) утворення нової держави.
Терміни
Магдебурзьке право.
Магдебурзьке право (Jus Theutonicum Magdeburgense, Sachsischas Weichbild або Magdeburger Weibildrecht) у більшості досліджень визначається як середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації (королівські) або влади феодала (приватні) та створювали органи місцевого самоврядування. Воно було започатковане привілеями 1188 р., отриманими німецьким містом Магдебургом від архієпископа — власника міста. Водночас нерідко зазначається, що врядування середньовічних міст на підставі магдебурзького права — перша історична форма місцевого самоврядування.
Магдебурзьке право—це збірник законів, що виник у кін. XIII ст. із "Саксонського Зерцала" і магдебурзького міського шеффенського права. Це особливе міське право з'являється в Німеччині після ознайомлення німецьких імператорів, які здійснювали походи в Італію. Оттон Великий заснував на Одері, Ельбі, Заале саксонські міста за зразком міст римських там. де люди з'їжджалися на торги і ярмарки: це місце позначалося особливим знаком "Weichbild"
Маґдебу́рзьке пра́во (також німе́цьке або тевтонське міське́ пра́во; лат. theuthunico iure, id est iure magdeburgensi) — одна з найпоширеніших правових систем міського самоврядування в Центральній Європі у часи Середньовіччя.
«Вічний мир»
Вічний мир (пол. Pokój wieczysty, рос. Вечный мир, лит. Amžinoji taika), Мир Гжимултовського (пол. pokój Grzymułtowskiego), Трактат про вічний мир — мирний договір між Річчю Посполитою і Московським Царством, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві про розділ Гетьманщини. В переговорах, які тривали сім тижнів, зі сторони Речі Посполитої брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Марціан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667).
Теоретичні питання
Ліквідація Гетьманщини російським царизмом: оцінити передумови та визначити причини процесу.
1715 — ліквідація виборності посад.
1722 — Малоросійська колегія (перша)
1723 — Арешт Полуботка
1728 — Рішительні пункти (Апостол)
1734 — Правління гетьманського уряду (Шаховський)
1750 — відновлення гетьманства (Розумовський)
1754 — ліквідація українсько-російського митного кордону
1764 — ліквідація гетьманства, друга Малоросійська колегія
У 1734–1750 рр. в Гетьманщині діяло Правління гетьманського уряду. Справи Гетьманщини були передані до Сенату. Подальший наступ на автономні права Гетьманщини продовжувався. У 1734 р. були конфісковано давні документи Києва, заохочувалися шлюби між українцями та росіянами. У 1744 р. кодифікаційна комісія прийняла кодекс законів «Права за якими судиться малоросійський народ», який готувався з 1728 р. У 1735–1739 р. під час російсько-турецької війни українські землі були знекровлені, зазнали великих людських та матеріальних втрат.
За гетьманування К. Розумовського зміцнилися позиції старшини, яка поступово перетворюється на шляхетський стан. Роль старшини зростає. Це була доба її політичного панування в Гетьманщині. Часто проводилися старшинські з'їзди. К. Розумовський часто бував в Петербурзі, тому його заміняла генеральна старшина.
У 1763 р. в Глухові старшинська рада розробила петицію про повернення колишніх вольностей і створення в Гетьманщині шляхетського парламенту. К. Розумовський звернувся до Катерини ІІ з пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його роді. Але 10 листопада 1764 р. гетьманство в Україні було скасоване.
Причини скасування Гетьманщини 1764 р., коли імператрицею була Катерина ІІ, гетьмана К. Розумовського змусили подати прохання про відставку — остаточна ліквідація гетьманства.
Причини скасування Гетьманщини:
відірваність більшості станів від військового устрою Гетьманщини;
відсутність природних кордонів України, її відкритість з усіх боків;
невизначеність більшості українського населення між українським патріотизмом і лояльністю до влади;
нездатність козацької старшини стати політичною елітою, її угодовська політика щодо Російської імперії;
слабкість міщанства як соціального стану через невисокий рівень розвитку урбанізації.
Наслідки ліквідації Гетьманщини
• перестала існувати Українська держава у будь-якій формі, відсутність українських збройних сил;
• можливість для російської влади спокійно здійснювати управління Україною, визискуючи її;
• можливість уніфікації всього укладу життя України відповідно до російських порядків.
Катерина скасувала гетьманство, але їй не вдалося затерти пам`ять про гетьманів. Як привид, виникала ця пам`ять, і час від часу Україна вимагала поновлення гетьманства. Змінялися бажані кандидати, але ідея не вмирала. Деякий час у колах української старшини вважали за кандидата Андрія Гудовича, а потім сина Катерини II, Павла, який увесь час правління матері залишався «не у дел», бувши осередком опозиції проти Катерини. Коли на престол вступив Павло, кандидатом стали вважати другого його сина, Константина, а реґентом при ньому - А. Гудовича. Ще більше показово: 1767 року, коли Катерина II скликала «Комісію для складання нових законів» і дала право всім станам імперії вислати своїх депутатів з наказами для виборців, в Україні пролунав загальний клич: «Гетьмана!»
Було багато причин, які викликали ліквідацію гетьманства. Насамперед - зміни на царському престолі. 1761 року померла цариця Єлизавета. Після її смерті короткий час правив її племінник, син гольштайнського герцоґа, Петро III. Він припинив війну з Прусією, тим врятувавши її від загибелі, і, в інтересах своєї батьківщини, Гольштайнії, розпочав війну з Данією. В Україні проголошено набір охотників для «гольшайнського корпусу», до якого вступило кілька тисяч українців. Взагалі за правління Єлисавети і ще більше за Петра III Гольштайн став відігравати в Україні помітну роль: чимало старшинської молоді служило при гольштайнському дворі. Петро III виявляв симпатії до України, але в 1762 році його скинуто з престола і вбито. На престол вступила його жінка, німецька принцеса, під іменем Катерина II. Вона послідовно провадила принцип централізації управління і поспішала скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку, скасоване гетьманство.
У таємній інструкції генерал-прокуророві князеві О. Вяземському писала вона так: «Малоросія, Ліфляндія, Фінляндія - провінції, які правляться дарованими їм привілеями; порушити ці привілеї відразу було б незручно, але не можна й вважати ці провінції за чужі; поводитися з ними, як з чужими землями, була б явна дурниця». Тому треба було лагіднішими способами привести до змосковлення цих земель." Це була програма Катерини II, якою вена керувалася.
Можливо, що прискорили скасування гетьманства події, які хвилювали старшину уже протягом кількох років. Це було питання про наступника гетьмана. За останні 110 років вже чотири рази виникали спроби створити спадкове гетьманство, але вони давали тільки негативні наслідки: спроби передати булаву спадковим наслідникам, синам Богдана Хмельницького, братові Дем`яна Многогрішного, синам Івана Самойловича, племінникам Івана Мазепи. На відміну від Мазепи, що мав тільки племінників, Розумовський мав синів.
1761 р. в деяких політичних колах Петербургу виникла думка передати булаву після Розумовського Андрієві Гудовичеві, генерал-адьютантові та улюбленцеві Петра III. Цей проект, можливо, вплинув на дальші події: Розумовський з табору нового імператора перейшов до табору прихильників його дружини і сприяв переходові престолу до неї. З другого боку чутки про нового кандидата поглибили бажання старшини, яка була зв`язана тісніше з Розумовським, порушивши питання про встановлення спадкового гетьманства. Написали петицію до Катерини II, в якій просили її затвердити гетьманську владу за нащадками Кирила Розумовського. А слідом за цією петицією незадоволені нею старшини склали протест проти передачі гетьманату родові Розумовських. Жадне з угруповань не уявляло собі, що гетьманство буде знищене.
Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства, що він і зробив. Року 1764 проголошено маніфест, в якому повідомлялося, що Кирило Розумовський. добровільно зрікся свого посту задля «користи» народу. В Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в характері генерал-губернатора.
Таким чином 1764 року Катерина здійснила план, про який писала ще кілька років перед тим: зробити так, «щоб сама назва гетьманів зникла, а не те, щоб якусь особу вибрали на цей уряд». Кирило Розумовський дістав як компенсацію ранґ фельдмаршала і значні маєтки в Україні. Але жив він після скасування гетьманства в Петербурзі або за кордоном, бо Катерина побоювалась, що особа колишнього гетьмана може викликати в Україні неспокій.
Катерині та її наступникам вдалося в цілому успішно інтегрувати Гетьманщину в склад Російської імперії. Не лише інституції Гетьманщини були замінені імперськими, асимільована і зрусифікована була частина українського суспільства, яке різко поляризувалося, місто з його етнічно перемішаним населенням і численними чиновниками стало русифікованим, тоді як село, де проживали козаки, селяни і шляхтичі, залишалося здебільшого українським. Пізніше навіть провінційна шляхта піддалася русифікації, а козаки перетворилися на селянство. Слово «українець» стало фактичним синонімом слова «селянин».
Крім зведення українців до рівня переважно селянської нації, інтеграція Гетьманщини в імперію означала, що Україна вже вважалася не порубіжною землею, а глибоким тилом Росії. З експансією останньої далі на захід посувалася і боротьба між російським централізмом і регіональною автономією - до Польщі, земель Балтії й Фінляндії. Наступники Катерини вже не мали її цілеспрямованості, а їхня політика щодо автономних земель визначалася новими політичними обставинами, придворними фаворитами і навіть особистими примхами. Павло поновив багато прерогатив балтійських земель і навіть судочинну систему Гетьманщини. Пізніше, однак, інституції Гетьманщини, як ті, що залишилися, так і відновлені, було скасовано не тільки через те, що вони репрезентували останні залишки автономної України, а, скоріше, з метою позбутися відчутних польських впливів. Повне поглинення Гетьманщини в імперію підсилило ту ідею, згідно з якою українці та росіяни були одним народом, розділеним через «підступні» польські інституції та норми. У цьому відношенні концепція Росії як унітарної держави значно зміцнилася, навіть за умови, що їй знову загрожувало існування автономних інституцій на новоздобутих Росією землях. Крім того, погляд, що Україна була інтегральною частиною Російської унітарної держави, зробив будь-які форми українського партикуляризму, навіть аполітичного і нешкідливого, тотожними підступництву, якщо не зраді.
Зникнення Гетьманщини в імперії мало ще й інші важливі наслідки для дальшого розвитку українців. У традиційному суспільстві, де політичне лідерство було прерогативою тільки вищих класів, асиміляція корінної еліти в іншій культурі означала також втрату національного політичного проводу. В українців процес «національного будівництва» значно відрізнявся від тих націй, що, хоча й не мали державності, змогли зберегти свої традиційні еліти. На відміну від поляків, національний рух яких на початкових стадіях міг опиратися на історичну легітимність шляхти і з часом охопив етнічних поляків різних верств, українці передусім мусили розвинути новий, спроможний до лідерства шар - інтелігенцію, що очолила національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах.
2. Охарактеризуйте великодержавницьку політику російського царизму, спрямовану на ліквідацію Запорізької Січі.
Запоріжжя й у XVIII ст. було осередком соціального протесту пригноблення люду, залишалося в очах мільйонів селян Російської імперії привабливим місцем волі. Самий факт його існування по-революційному впливав на характер соціально-економічних відносин в Україні, а також в усій Російській імперії, підривав підвалини поміщицько-кріпосницького господарства. Дедалі частіші втечі на Січ не тільки українських, а й російських селян позбавляли поміщицькі маєтки робочих рук.
Політична автономія, самобутній республіканський лад Січі з його демократичними порядками - частим проведенням рад, на яких вирішувалися найголовніші козацькі справи, виборністю старшини, місцевим самоврядуванням, своїм судом, - усе це було історичною антитезою російському самодержавству, абсолютній монархії. Проводячи політичну ліквідацію автономії України, імперський уряд, зрозуміло, не міг обминути і Запоріжжя. Йому він також виніс смертний вирок. Однак зовнішньополітичні та військові інтереси не давали можливості царизмові одразу здійснити цей вирок. Січ була скасована через 15 років після ліквідації Гетьманщини.
Царський уряд і військове командування виявляли велику зацікавленість у залученні запорожців до участі у воєнних діях проти Туреччини. У війні 1768-1774 років запорізькі козаки були найбільш ударною силою іррегулярних військ російської армії, яка мала на той час важку кінноту. Запорожці, які добре знали тактику турецько-татарських військ, в умовах причорноморських степів найкраще могли протидіяти рухливій легкій азіатській кінноті, що становила основну силу військ противника.
Запорізькі козаки особливо майстерно виконували авангардну і розвідувальну службу. Вони не мали рівних собі у переслідуванні ворога. Росії в той час не було доступне Чорне море, тому важливу роль у ході війни відігравали козацькі флотилії. Залучаючи запорожців до участі у війні, царський уряд не тільки хотів використати високі бойові якості їхнього війська, а й мав намір таким чином відвернути увагу запорізького козацтва від діяльності по захисту автономії Січі і участі в антифеодальних рухах. Катерина II писала Румянцеву: "Мы заблагоразсудили для удержання оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать всех их, собрав, употребить против неприятеля за вашим россудом".
Кючук-Кайнарджійська угода Росії з Туреччиною 1774 року, що завершила війну, послужила поштовхом царизмові у практичній реалізації смертного вироку Запорізькій Січі. Внаслідок переможної війни, в чому далеко не остання роль належала Запорізькому Війську, остаточно був покладений край татарським нападам на українські землі, а нові надбання Російської імперії на Півдні, у причорноморських степах, зміцнили владу царизму на Україні.
У вищих урядових колах вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпосту в боротьбі з турецько-татарською агресією, а запорізькі козаки не становлять цінності як військова сила. Подальші події показали, що останнє було помилкою. Коли розпочалася нова російсько-турецька війна 1787 - 1791 років, царський уряд був змушений відновити частину Запорізького Війська, щоправда, під іншою назвою - Чорноморське козацьке військо. Однак хибна думка, що Запорізьке Військо вже не потрібне, визначила дальші дії уряду.
1 2 3