Ім'я файлу: реферат.odt Розширення: odt Розмір: 24кб. Дата: 09.05.2020 скачати Пов'язані файли: Ел.мат Самостійна 1.docx МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ННІ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ, СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ І МИСТЕЦТВА ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО, ДЕКОРАТИВНЕ МИСТЕЦТВО, РЕСТАВРАЦІЯ РЕФЕРАТ з Історії культури України на тему: « Політична культура козацтва » Підготувала студентка: 1 курсу – групи 023 (ОМ) Клиенко А. В.. Перевірила: Мотуз В. К. м. Черкаси – 2019 рік ЗМІСТ ВСТУП.......................................................................................................................3 1. Формування політичної культури козацтва……..........……………………..….4 2. Радикалізм............................................................…………………………….….7 3. Політичні знання................………………………………………………………9 ВИСНОВКИ…………………………………………………………….……15 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………….……………..16 ВСТУП Політична культура запорозьких козаків — модель політичної культури, носіями якої були запорозькі козаки. Впродовж останніх десятиліть 16 ст. – 1-ї пол. 17 ст. запорозька спільнота виробила власну політичну культуру, яка за своїми основними ознаками належала до активістського типу моделей політичних культур. В її основі лежала козацька система цінностей, яка відігравала роль інтегруючого соціального і політичного чинника в житті запорозької громади й істотно впливала на політичні позиції та орієнтації керівників Війська Запорозького (див. Запорозьких козаків система цінностей). Козаків (і реєстрових козаків, і нереєстрових козаків) вирізняли: усвідомлення ними своєї належності до рицарської верстви (яка спиралася на станові права, свободи й вольності; див. Стани) та своєї руської (української) ідентичності й відданості православ'ю; розуміння Війська Запорозького як самовладної автономної політичної інституції, що посідає особливе місце в політичній системі держави (Речі Посполитої, Гетьманщини, Російської імперії); визнання авторитету влади й активна позиція (з елементами політичного дистанціювання) щодо наявного політичного устрою. Постаючи як політично правосуб'єктна, інституційно об'єднана спільнота Речі Посполитої, запорозькі козаки дотримувалися незалежної від центрального уряду зовнішньої політики; брали діяльну участь у конфесійному житті українського суспільства (насамперед енергійно підтримували православних церковних ієрархів, які зазнавали утисків і переслідувань з боку офіційної Варшави); вдавалися до конфронтаційної щодо наявного політичного режиму практики поширення своїх владних впливів в Україні, що означало козацький сепаратизм у польській державі. ОСНОВНА ЧАСТИНА 1. Формування політичної культури козацтва Формування політичної культури козацтва було поступовим процесом. Поставала вона як певне знання та усвідомлення тогочасних реалій суспільного буття. Симптоматичним виявом її став реформаторський проект (1596) Семерина Наливайка, який пропонував перенести політичний і військовий центр українського козацтва із Запорозької Січі на незаселені землі між Південним Бугом та Дністром, окреслював видозмінену, порівняно з традиційною, модель козацького устрою. С. Наливайко виходив з політичних принципів та ідеї сильної гетьманської влади, що суттєво відрізнялася від демократичних засад Війська Запорозького. Він намагався забезпечити собі якомога більшу свободу дій і реальну незалежність як від уряду Речі Посполитої, так і від традиційних норм козацького співжиття. Ці його устремління простежуються в окресленні меж гетьманських повноважень: гетьман повинен мати власний реєстр, повну і необмежену владу над козаками. В його програмі "санації" були передбачені репресивні заходи проти козаків, які корилися владі гетьмана. За ієрархією гетьман виступав володарем "першої руки" (після короля) над козаками всієї України, будучи носієм автократичної влади. Відповідно передбачалося зниження політичного статусу Низового Війська Запорозького. С. Наливайко пропонував ліквідувати гетьманську посаду на Запорожжі, замінивши її посадою поручника, підпорядкованого гетьманові, кардинально реорганізувати соціальну й організаційну структуру Війська Запорозького, щоб зробити його більш керованим. З цією метою він передбачав здійснити своєрідне реєстрування козаків. Дещо ширші права визнавалися лише за так званими "стаційними" запорожцями.Політична тенденція плану Наливайка зводилася до регіонального автономного виділення військово-політичного утворення на території між Південним Бугом та Дніпром. Найвиразніше це виявилося в ідеї відведення цьому війську окремої території в Дикому Полі, у вмотивуванні права козаків на стації, а також у формуванні режиму гетьманського єдиновладдя. Наприкінці XVI ст. письменник Йосип Верещинський запропонував перенести на український ґрунт устрій козацтва за типом "класичної" лицарської корпорації. Ця ідея набула вигляду теоретичної моделі козацької держави у політичному проекті 1596 р. щодо розміщення, політичної реорганізації та економічного облаштування Війська Запорозького на Задніпров'ї. Ідея лицарських територіальних військово-політичних утворень з "вертикальною" політичною залежністю від уряду Речі Посполитої оформилася в проекті у концепцію васального козацького князівства. Утворення окремої української козацької держави в межах Речі Посполитої було на той час найрадикальнішим виявом політичної теорії національної держави. Верещинський виходив з того, що політичне представництво державної влади на Задніпров'ї, а також адміністративна влада над некозацьким населенням передавалися князю. Гетьманські повноваження звужувалися до військової влади над Військом Запорозьким. Стрижнем концепції економічного устрою Задніпровської козацької держави стало закріплення земельної власності за Військом Запорозьким у формі територіальних полків, яким відповідно до їх чисельності відводилася частина території князівства. Забезпечення матеріальних потреб "товариства Війська Запорозького" мало реалізовуватися за рахунок прибутків від володіння розташованими на території полку містами, містечками, хуторами. Отже, Верещинському вдалося подолати стереотипне уявлення шляхтичів про козаків як найманців, коронних слуг, свавільних воїнів, бунтівників та грабіжників і дійти думки, що вони такі ж лицарі, як шляхтичі, а значить, можуть розраховувати на статус повноправних підданих Речі Посполитої, користуватися відповідними джерелами прибутків і політичними правами. Ідея наближення соціального статусу козацтва до панівного стану, витворення запорожцями васального стосовно Польської Корони державного утворення, визнання новацій у сфері політичного життя суспільства стала значним теоретичним досягненням вітчизняної політичної думки ранньо-новітнього часу. Прикметно, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала специфічні політичні й психологічні орієнтації, чітко виражені політичні позиції, самосвідомість, систему цінностей, значний потенціал соціальної пасіонарності й політичної активності. Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації (хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики, необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: vita maxima et heroica — авантюрно-козацький та vita minima — зачаєність, самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття. Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм, почала проявлятись така риса української ментальності, як групо-центризм. Численні зради національних інтересів, вияви кар'єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервілістичних (рабських) ментальних рис — улесливості, підлабузництва, догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва. Польська імперська політика щодо українських земель викликала потужний спротив в українських масах. На початку XVII ст. назрів конфлікт ментальностей. Хмельниччина стала спробою вирішити гострі політичні, національні, релігійні суперечності, забезпечити державно-політичне, суспільне, духовне впорядкування життя українців, статус релігії, церкви у суспільстві. У цій війні за віру православну релігійний зміст містився у політичних деклараціях, а духовенство відігравало суттєву роль у політичних процесах. Події 1648—1676 pp. виявилися типологічно спорідненими з європейськими революціями XVI—XVII ст., які свідчили про зародження й утвердження на континенті нових суспільних відносин, нової цивілізації. Проте, на відміну від англійської та нідерландської революцій, що завершилися перемогою, українська зазнала поразки. Ці події" відбувалися за гострого релігійного, соціального, економічного протиборства. Європейські історики XVU ст. називали їх "скіфсько-козацькою війною", "великою козацькою війною", "війною козаків з поляками". Якщо для польського соціуму вони означали трагедію, початок розпаду держави, то для українського — спробу створити васальну державність на основі козацтва під протекторатом могутнішої держави. Тобто йшлося про створення ортодоксальної козацької республіки, структурно пов'язаної з Польщею, але яка політично та культурно більше схилялася до московського сходу, шукаючи там опори. На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи. 2. Радикалізм. Особливістю активістського характеру політичної культури запорожців був радикалізм; їхні політичні позиції, дії та установки, які спрямовувалися на коригування механізму політичної системи Речі Посполитої, досить часто суперечили інтересам тамтешнього політичного режиму. Ці дії виявлялися у формі висунення ультиматумів, проведення конфліктно загострених політичних акцій і маніфестацій, що здійснювалися з позиції сили. Радикалізм козаків проявлявся і в жорсткій, наступальній лінії поведінки представників Війська Запорозького у сфері конфесійно-релігійного життя. Запорожці відіграли істотну роль у відновленні православної церковної ієрархії в Україні. Пильний контроль з боку козаків за розвитком релігійної ситуації в Україні, їхній реальний вплив на роботу православних церковних соборів , а також Київського (Богоявленського)братства стали на заваді урядовим планам щодо прийняття церковної унії і значною мірою унеможливили унійні наміри православних ієрархів. Наприкінці 16 – у 1-й половині 17 ст. козацький радикалізм не раз набував крайньої форми протесту – збройного повстання. Вперше сплеск козацької політичної активності, що мала радикальне спрямування, проявився на межі 10–20-х рр. 17 ст. за гетьманства П.Конашевича-Сагайдачного та Я.Бородавки. Зокрема, в березні 1621 козаки ультимативно заявили польському урядові, що не візьмуть участі у війні проти Османської імперії, якщо не будуть задоволені їхні політичні вимоги й не будуть легалізовані новопоставлені православні ієрархи . Характер методів і форм політичної боротьби, які використовували або мали намір використати козаки, підтверджував їхні тверді наміри діяти з позиції сили та в союзі з іншими політичними гравцями (йдеться про політичну коаліцію з православною ієрархією на чолі з київським митрополитом (Іовом Борецьким), а також про переговори з князем К.Радзивіллом – лідером протестантської опозиції у Великому князівстві Литовському – про створення православно-протестантського союзу). На початку 30-х рр. 17 ст. за гетьманства І.Петражицького-Кулаги та А.Гавриловича політична активність запорозьких козаків знову посилилася у зв'язку з послабленням державної влади в період безкоролів'я, що настав у Речі Посполитій після смерті Сигізмунда III Ваза. В той час козаки прагнули утворити політичний союз з православною шляхтою України з метою домогтися від польського уряду забезпечення віросповідних прав українського народу, а також задоволення своїх станових вимог. Уперше в ультимативній формі було заявлено про право козаків брати участь в обранні польського короля. Запорожці підтримали висунення на польський трон королевича Владислава Ваза і звернулися з політичними вимогами до конвокаційного та елекційного сеймів . Загалом козаки виявляли готовність брати участь у політичному житті шляхетської Речі Посполитої за умови визнання за ними повноправного політичного громадянства нарівні зі шляхтою. Однак історичний шанс згладжування козацько-польських суперечностей шляхом політичної емансипації козацтва не був реалізований. 3. Політичні знання Однією зі складових політичної культури, як відомо, є політичні знання, що формуються в процесі теоретичного осмислення тих чи інших політичних реалій суспільства. Першим проявом формування такого знання в системі політичної культури козацької спільноти став реформаційний проект "Кондиції" С.Наливайка (1596). Політичний дискурс запорожців на той час визначали, з одного боку, низка практичних установок, спрямованих на домагання визнання козацтва суб'єктом політичної системи в Речі Посполитій (теза про козаків як членів "політичного тіла" країни, орієнтація на зрівняння в політичних правах зі шляхтою; наголос на воєнні заслугах Війська Запорозького і на жертовному служінні спільному благові тощо), з другого – низка установок, спрямованих на втілення в життя ідеї політичної окремішності та суверенності своєї спільноти (розвиток власних владних інституцій, включення до своєї владної орбіти частини волосного населення, активна участь у конфесійному житті українського народу, проведення самостійної зовнішньополітичної діяльності). З появою Української козацької держави в середині 17 ст. розвиток політичної культури козаків почав фокусуватися навколо проблем державотворення суверенної і соборної України. Але водночас почали посилюватися елементи політичного радикалізму та охлократії, притаманні козацькій демократії. За умов відсутності мирного стабілізаційного періоду і вкрай несприятливої для розвитку української національної держави геополітичної ситуації загострилося протистояння в козацькому середовищі, поляризувалися його зовнішньополітичні орієнтації, почав брати гору вузькокорпоративний козацький традиціоналізм. Національна держава втратила функції політично консолідуючого центру, відбулася її територіальна сегментація й політична регіоналізація. На початку 60-х рр. 17 ст. гетьманату інститут розколовся на правобережний і лівобережний гетьманати. Зросло протистояння Коша Запорозької Січі та гетьманської влади, руйнівних форм набула міжусобна боротьба старшинських угруповань, які задля посилення своїх позицій шукали воєнно-політичної підтримку в іноземних володарів (див. також Громадянські війни в Україні другої половини 1650 – першої половини 1660-х років). Це призвело до того, що поступово козацтво ослабло, було усунуте з політичної арени як стан і припинило існування. Вже на початку 18 ст. воно було ліквідоване польськими властями на Правобережній Україні. На українських землях, які поступово ставали підвладними Російській імперії, інститути української державності були демонтовані, козацьке військо розформоване, а козацька старшина отримала російське дворянство. Цьому передувало утвердження протягом 18 ст. в козацькому середовищі піддансько-активістського типу політичної культури, підґрунтям якої стали сепаратистські орієнтації запорожців щодо політичних інститутів Гетьманщини та політичного центру держави-метрополії. Широкі маси рядового козацтва, а також чимало представників старшини дедалі більше усувалися від активної політики. Вони не висували самі й не підтримували висунутих іншими станами політичних вимог до державних інститутів. Значна частина козаків не підтримала спробу гетьмана І.Мазепи 1708–09 добитися збройним шляхом незалежності України від Росії. Проявом нової тогочасної політичної свідомості та політичної теорії держави стала т. зв. Конституція П.Орлика – угода між новообраним гетьманом і старшиною 1710 (див. "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького" 1710), у якій визначалися принципи суверенітету та засади політичного устрою України. В широкому ж козацькому середовищі дедалі помітніше виявлялися настрої політичної індиферентності й пасивності. Політичні позиції та орієнтації представників владної і соціальної еліт Гетьманщини ввійшли в річище фактичної лояльності до Російської імперії й на практиці зводилися до спроб легітимації засад української автономії та відстоювання своїх станово-корпоративних прав (політична лінія І.Скоропадського, П.Полуботка, Д.Апостола, К.Розумовського та ін.). Однак, як показало, зокрема, проведення виборів до Законодавчої комісії зі складання нового Уложення, політ. свідомість козацтва великою мірою залишилася орієнтованою на традиційні цінності, політичні пріоритети й установки – виборність посадовців з гетьманом включно, провадження судочинства козацьким судом, рівність у правах усіх козаків. Характерні для З.к.п.к. цінності та політичні й культурно-історичні орієнтації відображені також в історичних та літературних творах таких українських авторів 18 ст., як Г.Граб'янка, С.Величко, П.Симоновський, С.Дівович, у "Літописі Самовидця", "Короткому описі Малоросії", "Історії Русів" та інших тогочасних виданнях. ВИСНОВКИ Прикметно, що запорозька спільнота як певна політична організація спиралася на особливий інституційний механізм і принципи демократичного співжиття, мала специфічні політичні й психологічні орієнтації, чітко виражені політичні позиції, самосвідомість, систему цінностей, значний потенціал соціальної пасіонарності й політичної активності. Водночас козацтво було прикладом негативної стадійної флуктуації (хвилювання) в Україні, яка за своїм геополітичним положенням перебувала на межі трьох цивілізацій, що зумовило глибинні національні суперечності. Адже існування на межі ворожого степу несло загрозу смерті, всілякі ризики, необхідність терпіти труднощі. Це сформувало два типи психо-поведінкової реакції, українського характеру: vita maxima et heroica — авантюрно-козацький та vita minima — зачаєність, самозаглибленість. У такий спосіб була деформована структура українського менталітету, в якій почали переважати соціальні, групові й особисті інтереси, а не національні, державні та суспільні. Протягом віків свідомість українців виявлялася на побутовому, культурному, релігійному рівнях, а не національно-політичному, внаслідок чого виробилася традиція зосереджуватись на приватних інтересах і виникла байдужість до громадсько-політичного, державного буття. Поряд з традиційним індивідуалізмом, що подекуди переростав в егоцентризм, почала проявлятись така риса української ментальності, як групо-центризм. Численні зради національних інтересів, вияви кар'єризму, угодовської політики представників вищої влади зумовили появу в українському характері сервілістичних (рабських) ментальних рис — улесливості, підлабузництва, догідництва. Певною мірою ці риси були властиві й представникам козацтва. На цей час сформувалася одна з найважливіших політичних ідей, що визначала стратегію гетьманів та козацької старшини, а потім — всіх провідників української нації: необхідність використання суперечностей і конфліктів між сусідніми державами для здобуття свободи. Ця ідея дала змогу українцям вистояти, зберегти національну ідентичність, але вона принесла й немало лиха Україні, особливо тоді, коли лідери занадто переоцінювали значення третіх сил, занадто покладалися на потенційних покровителів. Така поведінка не була ні проявом примітивного інтриганства, ні свідченням браку державницьких намірів, ні бажанням перетворити Україну на маріонеткову державу. Скоріше, це була реакція на надзвичайну складність геополітичного становища України. Деякою мірою таємні домовленості, маневрування, політичне лицемірство відповідали теоретико-ідеологічним настановам і політичній практиці тієї епохи. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ Сас П.М. Запорозьких козаків політична культура 2. /uk.wikipedia.org/wiki/Політична_культура_запорозьких_козаків 3./pidruchniki.com/16330826/istoriya/politichna_kultura_kozatstva_yogo_lideriv |