Ім'я файлу: Тема 6. Економічна теорія марксизму.docx
Розширення: docx
Розмір: 23кб.
Дата: 30.03.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 23кб.
Дата: 30.03.2020
скачати
тема 6. Економічна теорія марксизму.
Передумови виникнення марксизму
Суть економічної теорії Маркса
Економічне вчення Маркса все ще актуальне, незважаючи на його переоцінку і спроби спростування. К.Маркс створив систему, що охоплює всі соціальні науки. Тому доволі складно відокремити його економічну теорію від філософських, соціологічних та історичних ідей. Між ними існує певна узгодженість, яка є відображенням спроби Маркса створити узагальнене і систематизоване тлумачення законів розвитку капіталізму, а також побудувати несуперечливу теорію експлуатації праці.
Передумови виникнення марксизму прийнято розділяти на дві групи:
Соціально-економічні передумови.
Ідейні, або наукові передумови.
До соціально-економічних передумов відносять:
Промислову революцію ХІХ ст. (розвиток продуктивних сил, перехід від мануфактури до фабричного виробництва).
Крах феодальних відносин і перехід до капіталізму.
Пролетаризацію суспільства і формування робітничого класу.
Зростання активності робітничого класу - повстання ліонських та сілезьких ткачів, чартистський рух).
Науковими передумовами є:
Німецька класична філософія - діалектика Гегеля і матеріалізм Фейєрбаха.
Англійська класична політекономія, передусім теорія трудової вартості Д.Рікардо.
Французький утопічний соціалізм Сен-Сімона, Фур’є та Оуена.
Початок створення марксизму загалом і економічної теорії зокрема припадає на 40-і роки ХІХ ст. Авторами цієї теорії є Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895).
2.Суть економічної теорії Маркса
“Капітал” повинен був стати науковим обґрунтуванням революційних ідей та лозунгів “Маніфесту Комуністичної партії”. Недооцінка цієї обставини стала причиною багатьох непорозумінь навколо теорії Маркса та його постаті. Революційні висновки випливали з того, що експлуатація праці закладена в самій природі капіталістичного способу виробництва. Якщо це так, то для припинення експлуатації треба змінити лад.
Коротко суть економічного вчення Маркса можна викласти так. Всі продукти виробництва створюються працею робітників. Товарний обмін відбувається на основі порівняння затрат праці, уречевлених в кожному товарі. Ці затрати утворюють цінність (вартість) товарів. Однакова кількість праці обмінюється на однакову кількість – тому в сфері обігу не може виникнути той надлишок продукту, який залишається у власника товару у вигляді прибутку на їх капітал. Але прибуток існує, отже, він створюється ще до продажу товару, тобто у сфері виробництва. Коли робітник вкладає свою працю в деякий продукт, капіталіст оплачує не всю цю працю, а лише її частину. Оплата праці визначається так, щоб робітник був забезпечений певним мінімумом засобів існування. Цей рівень оплати праці (необхідний продукт) завжди є меншим від кількості праці, затраченої робітником. Різницю Маркс назвав додатковим продуктом. У ньому уречевлена додаткова праця робітника, яка утворює додаткову вартість. Саме її і привласнює капіталіст без оплати, лише тому, що він є власником капіталу. Ця додаткова цінність (додаткова вартість) стає капіталістичним прибутком і являє собою суть експлуатації.
Але не все так просто, як виглядає.
Спробуємо з’ясувати, як Маркс використав трудову теорію цінності для пояснення своєї теорії додаткової вартості, тобто для визначення як відносних цін, так і норми прибутку на капітал. Для цього необхідно зробити деякі умовні позначення:
с – постійний капітал (вартість устаткування і затрат сировини);
v – змінний капітал (витрати на оплату праці);
К = с + v, де К – капітал (фонд капіталовкладень);
м – маса додаткової вартості, тобто надлишок валового доходу над витратами постійного і змінного капіталу;
ВНП (W) = с + v + м, де W- вартість одиниці продукції;
ЧНП = v + м;
σ – норма експлуатації, або норма додаткової вартості: σ = m / v;
r1 – норма прибутку: r1= m / К;
q – органічна будова капіталу: q = с / v.
Головна праця Маркса “Капітал” - погано впорядкований твір з надмірними повторами, перенасичений спеціальною термінологією, аналітичними головоломками і гегелівськими суперечностями. Її лейтмотивом є теорія додаткової вартості, для доведення якої використовуються двоповерхові докази: на першому поверсі – видимий світ цін, ставок заробітної плати і норми прибутку, а в підвалі – невидимий світ додаткової вартості.
Метою першого тому ”Капіталу” є показ суті прибутку як додаткової вартості, створеної в процесі праці. Маркс виходить із припущення про те, що капіталоозброєність усіх галузей економіки є однаковою. Тому відношення прибутку до затрат на оплату праці залишається незмінним для будь-якого товару, а ціни на товари відрізняються лише різними кількостями втіленої в них праці і капіталу. Коротше кажучи, всі продукти праці обмінюються між собою у пропорції, яка відповідає кількості уречевленої в них праці в процесі виробництва. Але якщо всі ціни дорівнюють затратам праці, то як пояснити те, що додаткова вартість утворюється навіть тоді, коли капіталісти платять робітникам стільки, скільки їм необхідно для існування? Маркс вважає, що система змушує робітника працювати за рахунок продажу своїх трудових послуг. Робоча сила стає товаром, який продається, як і інші товари, за нормальною ціною. Робоча сила як товар продається і купується за повною цінністю, але цінність товарів, які отримує капіталіст при використанні робочої сили, перевищує цінність робочої сили. Лише частина робочого часу іде на заміщення еквіваленту цінності робочої сили. Решту отримує капіталіст у вигляді додаткової вартості. Таким чином, додаткова вартість m – це частина неоплаченої праці. Звідси Маркс вслід за Рікардо робить висновок: прибуток, тобто сумарна маса додаткової вартості, залежить від затрат на оплату праці. Розмір додаткової вартості можна збільшити двома шляхами:
Шляхом подовження робочого дня (абсолютна додаткова вартість).
Шляхом підвищення продуктивності праці (відносна додаткова вартість).
Норма додаткової вартості, тобто норма експлуатації σ є лише функцією безпосередньо затраченого часу. Маркс твердить, що постійний капітал лише переносить свою цінність на створений продукт, але не створює додаткової вартості.
Постійний капітал продається і купується капіталістами. Змінний капітал продається робітниками, а купується капіталістами. Тому, за Марксом, додаткова вартість не може виникати в процесі обміну між капіталістами. Машини лише підвищують продуктивність праці і збільшують цінність, створену працею. Але цінність, яку додають машини, не перевищує цінності, за яку їх купили. Цим пояснюється, чому
ЧНП = v + m.
Проаналізуємо твердження Маркса. В межах системи, в якій відносні ціни відповідають відносним величинам трудової цінності, чисті продукти однакових кількостей праці продавались би в обмін на однакову кількість грошей. Якщо припустити, що ставки заробітної плати в грошовому виразі однакові в усіх галузях, то норма додаткової вартості повинна бути всюди однаковою. Але органічна будова капіталу q по галузях є різною. Якщо прибуток m на одного робітника всюди однаковий, в той час як капіталоозброєність одного робітника q змінюється залежно від галузі, то норма прибутку на одиницю капіталу r1 буде змінюватися обернено пропорційно коливанням капіталоозброєності одного працівника. Це означає , що чим вища механізація виробництва, тим нижча норма прибутку, що явно суперечить фактам. Тобто, якщо співвідношення m/v однакове для всіх галузей, а c/v є різним, то m/(c + v) також буде змінюватися залежно від галузі. Але конкурентна боротьба вирівнює норму прибутку на капітал незалежно від його органічної будови. Ось тут є суперечність: маючи однакове значення r1 і різні значення q, ми логічно не можемо мати одне і те ж m. Пригадаємо, що r1 ≡ m/(c + v) ≡ σ/(q + 1), тому якщо в дійсності q різне в різних галузях, то різним повинно бути і σ. А це означає, що чистий продукт з однаковою кількістю уречевленої в ньому праці не може бути проданим за одну і ту ж кількість грошей.
З позиції Маркса, теорія трудової цінності формально справедлива лише тоді, коли ми погодимося на припущення, що не існує відмінностей у капіталоозброєності по галузях. Це – пряме запозичення ідей Рікардо.
Враховуючи те, що в реальному світі капіталоозброєність одного працівника по різних галузях суттєво відрізняється, варто було б відмовитися від теорії трудової цінності як теорії відносних цін: тиск, під яким вирівнюється норма прибутку, неминуче зумовлює відмінності в нормі додаткової вартості між галузями. Тобто прибуток в розрахунку на одного працівника є функцією продуктивності цього працівника, яка, в свою чергу, вищою є там, де вища середня капіталоозброєність. А якщо величина трудової цінності не відповідає цінам внаслідок коливання показника r від одного продукту до іншого, то слід відмовитися і від теорії додаткової цінності. Але Маркс не відмовляється від припущення, що прибуток залежить лише від кількості затраченої праці. Він вважає, що величина σ повинна бути однаковою у всіх галузях незалежно від фактичного коливання у співвідношенні капітал – праця, а також від того факту, що прибуток на одиницю сукупного капіталу має тенденцію до вирівнювання. Вирішення проблеми дається в третьому тому “Капіталу”, в якому Маркс перетворює цінність у ціну.
Незважаючи на складність, проблема перетворення форм заслуговує уваги тому, що це єдина в історії спроба довести теорію трудової цінності до логічного завершення. Для розуміння вирішення суперечності варто припустити, що економіка складається з деякої кількості галузей, наприклад, п’яти. Величина вкладеного капіталу в кожну з них є однаковою. Швидкість обертання змінного капіталу всюди дорівнює 1, а швидкість обертання постійного капіталу залежить від галузі. Додаючи цінність реально використаного основного капіталу до виплаченої заробітної плати, отримуємо ціну витрат при виробництві товару. При σ = 1 трудова цінність будь-якого товару еквівалентна ціні витрат плюс надбавка, пропорційна витратам на заробітну плату. Це випливає із тверджень Маркса. Треба взяти до уваги, що капіталісти продають продукти фактично за цінами виробництва: до ціни витрат вони додають рівномірну надбавку, пропорційну величині сукупного інвестованого капіталу, незалежно від частки заробітної плати у валових витратах. Тому в той час, як цінність дорівнює c + v + σ, ціни виробництва еквівалентні c + v + r1 . Отже, ні в одній із галузей цінність не дорівнює ціні виробництва, але сума відхилень цін від цінностей дорівнює нулю. Ці відхилення навіть співвідносяться з органічною будовою капіталу в кожній галузі. Якщо органічна будова капіталу в одній із галузей перевищує середній показник, продукт продається за ціною, вищою від його цінності, і навпаки. Якщо б існувала галузь, де будова капіталу відповідає середньому показникові q, то ціни справді б збігалися із цінністю. Хитрість аргументації Маркса полягає в тому, що загальна сума додаткової вартості залежить від величини задіяного змінного капіталу, середня норма прибутку на сукупний інвестований капітал визначається часткою від ділення сумарної додаткової вартості на величину сукупного капіталу усіх галузей, а до ціни витрат додається прибуток за поточною ставкою для того, щоб отримати ціни c + v + r1 = (1 + r1)(c + v). Зрозуміло, що відхилення ціни від цінності повинні в сукупності елімінуватися, оскільки сумарний прибуток повинен дорівнювати сумарній додатковій вартості.
Таким чином, ціна буде більшою чи меншою від цінності залежно від того, більшою чи меншою є органічна будова капіталу в галузі порівняно із середньо галузевим рівнем. Оскільки цінність тотожна сумі c + v + m, причому ∑m ≡ r, то при даній величині σ кожна галузь із q нижчим від середнього рівня отримає більш високу норму прибутку. Оскільки це лише середня норма, зароблений цією галуззю прибуток буде меншим від додаткової вартості, виробленої в галузі. Саме внаслідок цієї причини ціна її виробів буде нижчою від їх цінності. І навпаки, галузі із високим ступенем механізації продають продукцію за цінами, що перевищують її цінність, привласнюючи таким чином додаткову вартість з інших галузей. Міжгалузеве вирівнювання норми прибутку зумовлює перерозподіл додаткової вартості із трудомістких галузей у капіталомісткі. Галузь із середньою механізацією цей процес не зачіпає. Саме звідси Маркс робить висновок про те, що сума цін дорівнює сумі цінностей.
Для вирішення проблеми перетворення форм Маркс пропонує дві характеристики системи цінностей, які залишаються незмінними процесі перетворення:
“сума цінностей дорівнює сумі цін”;
сукупний додатковий продукт як елемент цінності дорівнює сумарному прибуткові як елементові ціни.
Але одночасно ці дві умови не можна задовольнити без деяких строгих припущень: або органічна будова капіталу однакова у всіх галузях, або реально існує якась середня галузь, в якій органічна будова капіталу відповідає агрегованій органічній будові капіталу в економіці в цілому, тобто трудомісткі галузі повністю нейтралізують галузі капіталомісткі. Звідси можна зробити висновок про те, що Маркс помилявся: якщо цінності як з боку затрат, так і з боку випуску перетворити належним чином у ціни, то зберігається або агрегований варіант трудової теорії цін (“сума цінностей дорівнює сумі цін”), або агрегований варіант трудової теорії прибутку ( сукупний додатковий продукт дорівнює сумарному прибуткові), але не обидва варіанти одночасно.
Чому не можна обмежитися лише однією умовою інваріантності? Якщо ми хочемо теорію трудової цінності застосувати як до цін, так і до прибутку, як прагнув Маркс, то нам потрібні обидві умови інваріантності, а це можливо лише в окремих випадках. Якщо ж вибрати лише одну з двох умов інваріантності, то отримаємо трудову теорію відносних цін, але за рахунок відмови від трудової теорії прибутку, і навпаки. Технічно проблему перетворення форм вирішити можна, але це неможливо, якщо одночасно залишити обидві теорії – трудову теорію відносних цін і трудову теорію прибутку.
Отже, теорія додаткової вартості є головною проблемою першого тому ”Капіталу”. Крім цього в ньому розглядається теорія цінності, теорія грошей, нагромадження капіталу. Другий том присвячений проблемам кругообороту та обороту капіталу, а також простого і розширеного відтворення. В третьому томі ”Капіталу” Маркс переходить від теорії трудової цінності до теорії цін виробництва. Маркс поставив за мету довести, що за середньою нормою прибутку, розрахованою із сукупного капіталу, криється справжня природа прибутку, а саме його виняткова залежність від капіталу, потраченого на придбання послуг живої праці. Марксове припущення про однакову норму додаткової вартості у всіх галузях, яке відіграє таку важливу роль в його аргументації, не може зроблене на основі спостережень чи виведене з економічної поведінки. Маркс просто приписує весь дохід ефекту застосування праці і тим самим визнає доведеним існування чисто фіктивного співвідношення m/v, яке довільно встановлюється однаковим для всіх галузей економіки.
Марксів доказ експлуататорської сутності прибутку зводиться до безконечного повторення твердження, що робітники створюють продукції за величиною більше, ніж затрати на їх власне утримання і відтворення. Але таким чином доводиться лише той факт, що капіталізм виробляє додатковий продукт понад мінімальний біосоціальний рівень життя населення. За визначенням Маркса , експлуатація може припинитися тільки тоді, коли поточний чистий продукт праці повністю дістанеться робітникам для їх поточного споживання, тобто “експлуатація” означає позитивні чисті інвестиції.
Закон тенденції норми прибутку до зниження є засадничим у марксистському аналізі циклічного характеру економічного зростання при капіталізмі. Маркс не пропонує спеціальної теорії економічних циклів і навіть заперечує будь-яку спробу дати таку теорію. Очевидно, він вважав, що кризи – це просто прояв “основної суперечності капіталізму”: виробництво здійснюється задля прибутку, а не заради споживання, і саме прагнення до зростання прибутку зводить нанівець інвестиційні можливості.