КМР
Соломія Павличко
У 1990 – 1991 рр., коли визначалося, бути чи не бути Незалежності України, Соломія вирішила видати книжку перекладів Е. Дікінсон. Із однієї книжки розрісся задум, і виникло найавторитетніше видання “Основи”, яке зараз носить ім’я Соломії Павличко. Твори Платона, Мопассана, Блаженного Августина… Усе це нарешті можна було прочитати українською мовою в перекладі справжніх фахівців. У 2000-х рр. вийшла низка посмертно зібраних праць самої С. Павличко.
Слід зазначити про її докторську дисертацію “Дискурс модернізму в українській літературі” (1995), яка досі декого шокує та незрозуміла, Соломії закидали гальмування, приниження рідної літератури, проте насправді авторка просто висвітлила нюанси психоаналізу – традицій навіть не Зиґмунда Фройда, а львів’янина Степана Балея, про що згадає С. Павличко в шевченкознавчих студіях. Завдяки цій праці українську літературу полюбили й ті, хто був далеким од рідного слова чи упередженим проти вітчизняної науки. Найкращий опір, найкращий доказ – культура.
Як публіцист Соломія Павличко стала відома завдяки “Листам з Києва” (1990 – 1991 рр.), англомовним статтям про фемінізм і жіночу політику в Україні, інтерв’ю на українському та зарубіжному ТБ. Гарний стиль і оригінальний тип мислення відзначали навіть носії англійської мови – отже, уже не треба було доводити, що Україна на рівних з іншими країнами.
У працях Соломії Павличко кожний знайде для себе те, що хоче. Літературу в оригіналі. Нові, відкриті для України, імена. Відчуття поезії. Європейський рівень. Принциповість, енергійність, причетність до культурних подій України. Факти, факти, і факти, бо трагедія нації – від незнання. І – українотворення. Доведення іншим права України бути собою.
Вікторія Дмитренко
Статті у фахових виданнях України, які включено до міжнародних наукометричних баз Web of Science Core Collection:
Dmytrenko V. V. Agreements on Administration of Titles to Knowhow. Science and Innovation. 2019. № 15 (3). P. 62−75 (Web of Science Core Collection, фахове видання України категорії А).
Колективні монографії:
Дмитренко В.В. Договори у сфері інтелектуальної власності за законодавством України. Challenges of legal science and education: an experience of EU countries and introduction in Ukraine: Collective monograph. Frankfurt (Oder): Izdevniecība “Baltija Publishing” (Дата публікації: 29.01.2021). P. 150-169.
Статті в інших фахових виданнях України:
Дмитренко В. В. Щодо можливості віднесення майнових прав інтелектуальної власності до спільної сумісної власності подружжя. Право і суспільство. 2022. № 2. С. 50-56 (фахове видання України категорії Б, Index Copernicus International). URL: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/47525; http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2022/2_2022/8.pdf
Дмитренко В. В. Щодо можливості віднесення фізичних осіб до суб’єктів права інтелектуальної власності на торговельну марку. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 4. С. 132-135 (фахове видання України категорії Б, Index Copernicus International). URL: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/47524; http://www.lsej.org.ua/4_2022/28.pdf
Дмитренко В. В. Місце договорів на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт серед договорів у сфері інтелектуальної власності. Право і суспільство. 2021. № 4. С. 41-48 (фахове видання України категорії Б, Index Copernicus International). URL: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/47526; http://pravoisuspilstvo.org.ua/archive/2021/4_2021/8.pdf
Дмитренко В. В. Механізм охорони права на ноу-хау. Часопис цивілістики. Випуск 37.2020. С.82-87 (фахове видання України категорії Б, Index Copernicus International);
Дмитренко В. В. Особливості договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності. Підприємництво, господарство і право. №11. 2020. С. 24-28 (фахове видання України категорії Б, Index Copernicus International);
Дмитренко В. В. Виникнення права на ноу-хау. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Право. 2018. Випуск 48. Т. 1. С. 86–89 (фахове видання України, Index Copernicus International);
Дмитренко В. В. Ноу-хау як конфіденційна інформація у сфері права інтелектуальної власності. Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2017. Випуск 6. Т. 1. С. 51–55 (фахове видання України, Index Copernicus International);
Дмитренко В. В. Ноу-хау в системі об’єктів права інтелектуальної власності. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія: Юридичні науки. 2017. Випуск 4. Т. 1. С. 61–65 (фахове видання України, Index Copernicus International);
Дмитренко В. В. Суб’єкти права на комерційну таємницю та ноу-хау: порівняльно-правовий аналіз. Право і суспільство. 2017. № 4. Ч. 2. С. 52–57 (фахове видання України, Index Copernicus International);
Дмитренко В. В. Проблеми регулювання ноу-хау в правовій системі України. Теорія і практика інтелектуальної власності. 2016. № 5. С. 58‒65 (фахове видання України, Index Copernicus International).
Статті у фахових і/чи наукометричних виданнях інших держав:
Дмитренко В. «Непатентований винахід» і «ноу-хау»: співвідношення понять. Jurnalul juridic national: teorie şi practică. 2018. № 2-1 (30). P. 92–96(фахове зарубіжне видання, Index Copernicus International);
Дмитренко В. Зміст права на ноу-хау. Visegrad Journal on Human Rights. 2018. №1 (volume 1). P. 58–62 (Index Copernicus International).
Опубліковані тези доповідей:
Дмитренко В.В. Про регулювання відносин щодо співіснування торговельних марок. Створення, охорона, захист і комерціалізація об’єктів права інтелектуальної власності: матеріали V Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю (КПІ ім. Ігоря Сікорського, м. Київ, 26 квітня 2022 р.). Київ: КПІ ім. Ігоря Сікорського, 2022. С. 62-67.
Dmytrenko V. V. Technology Transfer Agreements in the System of Intellectual Property Agreements. Innovative views in European fundamental scientific-practical legal studies: International scientific conference (Baltic International Academy, Riga, the Republic of Latvia, December 28-29, 2021). Riga, Latvia: “Baltija Publishing”, 2021. P. 54-56.
Дмитренко В.В. Щодо зловживання майновими правами інтелектуальної власності на митному кордоні. Захист прав людини в умовах суспільних трансформацій: матеріали круглого столу (КПІ ім. Ігоря Сікорського, м. Київ, 8 жовтня 2021 р.). Київ: КПІ імені Ігоря Сікорського, 2021. С.92-95.
Dmytrenko V. V. Artificial intelligence in the system of intellectual property right objects. Legal education and science as the need of the hour: new European challenges: International scientific conference (Wyższa Szkoła Bezpieczeństwa Wewnętrznego w Łodzi, Łódź,the Republic of Poland, October 8-9, 2021). Łódź,the Republic of Poland: “Baltija Publishing”, 2021. P. 84-86.
Dmytrenko V. V. Regarding state registration of facts of contractual disposal of intellectual property rights. Legal science, legislation and law enforcement: traditions and new European approaches: International scientific and practical conference (Cuiavian University in Włocławek, Włocławek, the Republic of Poland, July 9-10, 2021). Wloclawek: “Baltija Publishing”, 2021. P. 48-52.
Dmytrenko V. V. On the need of training lawyers in the field of intellectual property. Introduction of modern European approaches and innovative methods for the training of qualified lawyers: scientific and pedagogical internship (Cuiavian University in Włocławek, Włocławek, the Republic of Poland, June 7 – July 17, 2021). Wloclawek: “Baltija Publishing”, 2021. P. 26-30.
Дмитренко В. В. Щодо праворозуміння понять «недійсний договір» та «неукладений договір» у сфері інтелектуальної власності. Створення, охорона, захист і комерціалізація об’єктів права інтелектуальної власності: матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції (КПІ, м. Київ, 22 квітня 2021 р.). Київ: КПІ імені Ігоря Сікорського, 2021. С. 105-110.
Дмитренко В.В. Про необхідність оновлення положень Цивільного кодексу України, які стосуються договірних способів розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Управління проєктами. Ефективне використання результатів наукових досліджень та об’єктів інтелектуальної власності.. Т. 2: Правова охорона інтелектуальної власності в умовах євроінтеграційних процесів: збірник наукових праць ІІІ Міжнародної науково-практичної конференції «Інтернет-міст Київ-Дніпро».(17-18 березня 2021 р.). Київ: Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності НАПрН України, 2021. С. 59-64.
Дмитренко В.В. Договірне регулювання відносин зі створення об’єктів дизайну за замовленням. Право і держава: проблеми розвитку та взаємодії у ХХІ ст.: тези доповідей міжнародної науково-практичної конференції (м. Запоріжжя, 29-30 січня 2021 р.). Запоріжжя: ЗНУ, 2021. С. 52-55
та інші.
Олена Бровко
Дослідниця літератури та галузі літературознавства, яка порушує важливі проблеми розвитку української літератури.
Новела в структурі української прози : модифікації та функції : монографія
ОО Бровко
Луганськ : Вид-во ДЗ «ЛНУ імені Тараса Шевченка» 46 2011
Лірика Миколи Руденка : монографія
О Бровко
Луганськ : Альма-матер 18* 2003
Основи компаративістики: навч.-метод. посіб./Олена Олександрівна Бровко; Держ. закл.„Луган. нац. ун-т імені Тараса Шевченка‖
ОО Бровко
Луганськ: Вид-во ДЗ „ЛНУ імені Тараса Шевченка 11 2012
Сучасні версії українського роману в новелах: інтермедіальний вимір
О Бровко
Літературний процес: методологія, імена, тенденції 6 2013
Слобожанський текст Олеся Досвітнього
О Бровко
Вісн. Луган. нац. ун-ту імені Тараса Шевченка : Філологічні науки, С. 50 – 56. 6 2010
Жанрова матриця бестіарію в сучасній літературі
O Brovko
Синопсис: текст, контекст, медіа, 42–48-42–48 5 2016
Альтернативні художні версії минулого в літературі сьогодення: спроба типологізації
ОО Бровко
Література. Фольклор. Проблеми поетики : Зб. наук. праць 4 2013
Новела-казка як інкорпорований текст у прозі Б. Антоненка-Давидовича, Ю. Шпола, М. Могилянського
О Бровко
Літературознавчі студії [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www … 4* 2010
Особливості вставних новел в українській прозі другої половини 20-х – початку 30-х років. ХХ ст.
О Бровко
Наук. зап. НаУКМА : Філологічні науки 98, С. 47 – 52. 4 2009
Концепт літери в постмодерному тексті
О Бровко
Синопсис: текст, контекст, медіа 3 2014
Кореляція урбаністичного й рустикального в українській епіці другої половини ХХ ст.
ОО Бровко
Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка … 3 2013
Геральдика й емблематика як предмет літературознавчих досліджень
ОО Бровко
Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка … 3 2013
Проблема альтернативного моделювання історії в літературі постмодернізму
ОО Бровко
Вісник Запорізького національного університету. Філологічні науки, 22-32 3 2012
Есеїстичні наративні структури в літературно-критичних виступах К. Москальця та В. Даниленка
О Бровко
Філологічні семінари : Літературна критика і критерії художності, С. 187 – 191
Віра Агеєва
Із цього погляду, книжка Віри Агеєвої «Мистецтво рівноваги: Максим Рильський на тлі епохи» покликана замінити ненаписаний роман про класика української поезії ХХ століття. Ґрунтовне літературознавче дослідження подає детальний аналіз творчості Рильського і репрезентує його еволюцію як митця (чи, радше, зріз змін у різні періоди) – але не зводиться тільки до цього, таким чином охоплюючи аудиторію значно ширшу, ніж коло вузькоспеціалізованих фахівців.
Авторка послідовно конструює міф «другого поета України»: поета-модерніста, поета-аристократа з походження, поета-інтелектуала. І поряд із Рильським-як-він-був вимальовується Рильський-якого-ми-могли-мати: письменник світового рівня, який перебуває в контексті ключових авторів європейської літератури і не поступається їм за якістю творів. Віра Агеєва переконливо доводить, що Максим Рильський устиг засвоїти набутки Бодлера, Лотреамона, Малларме та ін. – і це порятувало його письмо від цілковитої деградації в часи, коли доводилося створювати речі на кшталт хрестоматійних рядків «Живіть та радуйтесь, комбайни!» і «Пісні про позику». «Першого поета», Павла Тичину, прагнення успішно співпрацювати з режимом зламало і знищило, лірики, які прийшли в літературу дещо пізніше, уже не мали ні часу, ані повноцінної можливості вчитися і розвиватися; а Рильський зумів зберегти себе принаймні настільки, щоб створити зрілі речі в пізній період творчості – хоча, повторюся, ми можемо лише припускати, яких вершин сягнув би його геній за інших умов. (Віра Агеєва наголошує, що поет відточує майстерність художньої деталі: пейзаж, запахи тощо передані бездоганно-яскраво, тоді як філософське підґрунтя твору, релігійний контекст не відповідає тенденціям лірики тієї епохи – і пояснює це не лише відірваністю лірика від середовища світового літературного процесу, а й рівнем потенційного читача середини століття в радянській державі).
Окрема сюжетна лінія монографії – стосунки митця і влади. Дослідниця стверджує: не все, створене в радянському культурному просторі, підпадає під визначення соціалістичного реалізму і є низькоякісною літературою, тож канон потребує детального перегляду, адже ризикуємо втратити вартісні митецькі речі. У ліриці офіційному письменникові легше реалізуватися, ніж у прозі; крім того, залишається ще одна схованка – художній переклад. Рильський використовував усі можливості. Його творчість позначена впливом традиційних форм, сповнена алюзій та ремінісценцій (текстам із подвійним дном дослідниця приділяє досить багато уваги, аналізуючи, зокрема, зашифроване відтворення страхів поета та прихований опис епізоду його арешту 1931 року), часто оспівуються класичні, а не постреволюційні цінності. Іноді автор намагається згадати речі, про які говорити небажано, та звернутися до людей, імена яких давно викреслено з білих та чорних списків – і, схоже, робить так тому, що не може чинити інакше. У реальному житті він допомагає молодим і талановитим – так, за легендою, рятує від покарання Андрія Малишка. Описана в «Мистецтві рівноваги» й історія про те, як Рильський успішно не рекомендував до видання українською знамениту трилогію Сенкевича – бо це, мовляв, було би нетактовно стосовно нації. Згодом, у «відлигу», Максим Тадейович долучиться до процесу повернення в літературу імен репресованих друзів і колег. Компроміс і співпраця з режимом частково компенсовувалися, отже, невеликими, але важливими вчинками.
Отже, після В. Домонтовича Віра Агеєва актуалізує в каноні української літератури ще одну постать – Максима Рильського. Погляди, висловлені в праці, навряд чи змінять враження від класика тих, хто уже цікавився і читав, — радше їх доповнять. Але навернути тих, хто не цікавлячись читав, ця книжка спроможна, насамперед через доступність викладу пересічному інтелігенту. Вона справді цікава, як документальний роман; і багато хто після неї повірить, що в нас таки був і залишається шанс на гідну літературу.
МИСТЕЦТВО ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
Модерністська естетична революція спричинила в українській культурі рішучу й незрідка болісну переакцентацію вартостей, зміну засадничих
уявлень про саму сутність красного письменства і його стосунок до соціуму.
На рубежі століть усе більше йшлося про пріоритет форми й утвердження
самодостатності мистецтва. Цей програмовий естетизм означав насамперед незгоду з позитивістськими уявленнями про підпорядковану, вторинну
роль літератури, яка мала слугувати швидше матеріалом, емпірикою для наукового осягнення відбитої у ній історії людини чи людства. Коли художній
твір так чи так наслідує дійсність, то завдання критики вбачалося в тому,
аби дошукатися відповідностей між «правдою життєвою» і «правдою художньою», верифікувати мистецький витвір — реальністю.
Найавторитетнішим прихильником культурно-історичної школи, послідовником Іполита Тена й Ґеорга Брандеса був у нас Іван Франко, і саме
за його працями можна, здається, найпевніше простежити драматичний сюжет непростого зречення старих авторитетів та визнання модерних інтерпретаційних підходів. Франків шлях від переважно суто позитивістського,
соціологічного аналізу, від утвердження принципів «новішого реалізму літературного» до пошуку естетико-психологічних чинників мистецтва (метафорично кажучи, від літератури на службі народу до «секретів поетичної
творчості») був, власне, початком того модернізаційного процесу, що й став
визначальним в історії вітчизняного письменства минулого століття. Проголосивши у полемічній статті «Література, її завдання і найважніші ціхи»
(1878) гасло наукового реалізму, письменник солідаризувався з найновішими натоді засадами натуралізму і вважав за можливе безапеляційно твердити, що закони естетики — це «старе сміття, котре супокійно догниває
на смітнику історії і котре перегризають тільки деякі платні осли-літерати»;
натомість «у нас єдиний кодекс естетичний — життя»
. Микола Євшан
вбачав у цих надто сміливих гаслах впливи не лише Еміля Золя, але й «доктрини російських реалістів школи Писарева»
Софія Філоненко
Феномен сучасної української жіночої прози
Злам століття й тисячоліття, як і будь-яка ситуація “завершення епохи”, призводить до переоцінки вартостей, що стали сумнівними в добу “кризи сенсу” (М.Оже) людського існування, до загострення антропологічної проблематики, модерна парадигма якої означена ХІХ Світовим філософським конгресом як “людина – людство – людяність”. Сучасна культурна ситуація позначена кризою ідентичності людини, що спонукає особистість до болісних пошуків. Тому в сучасній культурі відчутні не лише тенденції глобалізації, але й “фрагментаризації” (за Р.Брайдотті), особливої уваги до відмінностей між людьми – регіональних, етнічних, культурних та інших. “Постмодерністська відмова від універсалізму” приводить до розуміння культури як “гармонійної єдності нетотожного. Кожна грань цієї єдності самоцінна, але й необхідна для універсуму” (В.Агеєва). Такий контекст передбачає ситуацію, коли “підпорядковане” починає “промовляти” (за визначенням Г.Ч.Співак). У сучасній культурі виразнішими стають голоси маргіналізованих культур – не-білих, не-чоловічих, не-гетеросексуальних тощо. Потужно й владно заявляє про себе в другій половині ХХ століття жіночий голос, проголошуючи фемінізацію людської культури, з якої віками викреслювалися жіночі цінності. Йдеться про повернення жінок до історії, політики, мистецтва, літератури, повернення не в якості об’єкта, а в якості суб’єкта. Фемінізм як вияв жіночої самосвідомості прагне змінити обличчя суспільства, голосно заявляючи про проблеми стосунків між статями, дискримінації жінки в патріархальному світі як про одні з найважливіших у ХХ столітті. Фемінізм призводить до зміни соціокультурної парадигми. “Важко уявити собі сьогодні таку гуманітарну дисципліну, яка б не підлягала перегляду у світлі сучасної концепції ґендерних відношень”, – зазначає А.Усманова.
Виявом лібералізації, гуманізації національної культури є, на наш
погляд, актуалізація „жіночого питання” й засвоєння засад – і світових, і
вітчизняних – феміністичної теорії, про що свідчить перманентна дискусія з даної проблематики, яка стала своєрідною ознакою сучасної української гуманітаристики, справжнім відбиттям „духу часу”. Однак повернення феміністичного дискурсу до вітчизняної культури не є безболісним процесом, зустрічає значний опір, який часом набуває форми „феміністичної фобії”. Це зумовлено „непережитістю” колоніального й тоталітарного культурного спадку, що ускладнює опанування ліберальних демократичних цінностей українським суспільством.
Вітчизняна традиція жіночого й феміністичного руху була штучно перервана в СРСР, фемінізм вважався ворожою буржуазною теорією, не потрібною радянській жінці. Було створено міф про остаточне розв’язання проблеми рівності прав статей у радянській державі, тому сама проблема
була закритою для обговорення. Як виявилося, і в пострадянський період вітчизняної історії жінка залишається дискримінованою суспільством, побудованим за патріархальною моделлю. Для переламу цієї ситуації не досить повернути її (жінку) до нібито “природного” стану Берегині родинного вогнища (експлуатується ще один міф патріархального суспільства про традиційно високий статус української жінки – матері „роду”). Українська жінка кінця ХХ століття виявляє незадоволення своїм становищем, прагне самореалізації, активної (не лише на папері) участі в усіх сферах життя, навіть тих, які раніше були переважно прерогативою чоловіків (політика, державне управління). В Україні оформляється жіночий рух, існує ряд жіночих організацій та ініціатив: екологічних, правозахисних, політичних тощо (М.Богачевська-Хом’як уже в 1998 році нараховувала їх понад триста). З’являється високоосвічена жіноча еліта, яка активно вносить власне світобачення у сфери філософії, науки, культури. Ґендерні студії формують власні інституції, створюються численні центри ґендерних досліджень – Київський, Харківський, Львівський, Одеський та інші.
Новий тип героїні жіночої прози 90-х років ХХ століття
і своєрідність його художнього вираження
„Духовні доньки” емансипованих героїнь української літератури межі ХІХ-ХХ століть, героїні сучасної української жіночої прози продовжують традицію самоствердження, опанування незалежної жіночої ролі у світі, який і досі залишається патріархальним, попри кількасотлітні зусилля феміністок. По-справжньому „вільна жінка” – „вільна від усього, що нав’язувало їй патріархальне суспільство, від непорушних традицій, від пересудів і забобонів минулого, надто тоталітарного, та від усього, що сковує і обмежує її зараз, – вільна в усьому”, є сьогодні скоріше ідеалом, ніж реальністю. Феміністичні поривання героїні, нашої сучасниці, обертаються в підсумку духовним розколом, дисгармонією жіночої особистості, і це, мабуть, є однією з основних прикмет сучасного типу жінки в літературі. Різницю між „патріархальною” і „новою” жінкою завважила М.Рудницька: „Вчорашня жінка, яка не знала ще антагонізму між двома життєвими тенденціями, не знала роздвоєння душі, була більш гармонійна, більш зрівноважена від нинішньої. Зате сьогодні жінка є багатша, „інтереснійша”. Її внутрішню боротьбу і несупокій, її шукання і блуканину, самоаналізу і сумніви, можна би назвати проблематизмом нової жінки” (виділено в
тексті. – С.Ф.).
Сучасна українська жіноча проза у творенні нового образу героїні своєрідно слідує тенденції світової літератури, яку констатував російський науковець О.Звєрєв у статті „ХХ століття як літературна епоха”, тенденцію, „...позначену наполегливими прагненнями виділити в герої все, що чужорідне типовому, а тим більше – стандартному. Особливо активними такі прагнення зробилися після 1945 року, причому зачіпають вони переважно літературу тих країн, які пережили період тоталітаризму, що насильницьки впроваджував однодумство та єдиновір’я. Згодом ця ж тенденція набула нової актуальності в умовах так званої „цивілізації споживання” з її лякаючою безликістю”. Нетиповість, нестандартність героїні сучасної жіночої прози підкреслена насамперед вказівкою на її професію, причому художнє зображення професійного життя героїні як сфери її самореалізації позначене неабияким проблематизмом. У цьому виявляється новаторство сучасної жіночої прози, оскільки, як зазначає В.Агеєва, радянська література практично ігнорувала „труднощі фахового становлення жінки, її дискримінації в оволодінні рядом престижних професій, недоступності багатьох суспільних ролей...” . Вчена помітила й ледь накреслену позитивну тенденцію літературного розвитку 80-х років
ХХ століття – відтворення складного внутрішнього світу жінки-митця. Саме ця тенденція виявилася плідною для створення нової концепції особистості жінки в сучасній жіночій прозі, героїні якої мають найчастіше творчі професії і є представницями наукової, мистецької еліти: так, Анна з роману С.Майданської „Землетрус” – кіносценаристка, Інна з повісті С.Йовенко „Жінка у зоні” – журналістка, Рада Д. із повісті О.Забужко „Інопланетянка”, як і Оксана з її ж роману „Польові дослідження з українського сексу”, – письменниці, Мілена з повісті О.Забужко „Я, Мілена” і Тамара Вельонна з роману Т.Зарівної „Солом’яний вирій” – телеведучі, Слава з роману Т.Зарівної „Каміння, що росте крізь нас” – мистецтвознавець, реставраторка. Такий вибір професій для героїнь істотно відрізняє сучасну жіночу прозу від прози письменниць 80-х років, коли авторки зображували переважно „звичайну жінку” зі „звичайною професією”, а сфери самореалізації для героїні залишалися традиційними: родинне життя, домашнє господарство, кохання. Оскільки вибір персонажів завжди є тенденційним, виражає авторську художню концепцію особистості (В.Марко), то показ професійної діяльності героїнь, наголошення на її творчій спрямованості в сучасній українській жіночій прозі стає важливим характеротворчим засобом. Саме ця життєва сфера часто містить центральний конфлікт твору, в якому й розкриваються персонажі.
У повісті О.Забужко „Інопланетянка” ядро сюжету становить переживання творчої кризи молодою письменницею Радою Д. Її внутрішня дисгармонія спричинена неможливістю поєднати два виміри власної особистості – людський і мистецький. Тут відлунює тема внутрішньої роздвоєності душі митця, глибоко осмислена в українській літературі у творах М.Коцюбинського – „Intermezzo”, „Цвіт яблуні”; повість О.Забужко зближена з ними ще низкою мотивів: „затруєння людьми”, усамітнення, „лікування” змученої душі письменника природою. Головний конфлікт твору розкривається через своєрідний композиційний прийом – обрамлення, коли перше речення повісті („Посланець не сподобався їй відразу”) є й останнім, а сам твір відтак постає як розгорнута метафора творчого процесу, під час якого героїня долає душевну кризу через реалізацію свого творчого задуму. Художню функцію обрамлюючої фрази в повісті „Інопланетянка” відзначила у своїй рецензії Л.Таран: „Власне, читач – упродовж читання – стає свідком того, ЯК і з ЧОГО писалася повість, яку він тримав у руках. Повість про розвиток, динаміку творчого начала в абстрактній людині, пошуки нею своєї автентичності, цілісності, повноти” (виділено в тексті. – С.Ф.). Повість „Інопланетянка” є автотематичним твором (за терміном польського критика А.Сандауера), тобто таким, що „його предметним вмістом є процес писання”. Це дає змогу О.Забужко не просто зазирнути у творчу лабораторію письменника в пошуках „секретів поетичної творчості”, але й проблематизувати літературу – художньо осмислити її співвідношення з дійсністю, роль письменника в сучасному світі, розкрити ґендерний аспект літературної творчості. Автотематизм у повісті є й характерологічним засобом: будучи виявом авторефлексії героїні, він відтворює високий рівень самосвідомості Ради Д., культуру її мислення і його філософічність (оскільки філософія є, на думку самої О.Забужко, „рефлексією суб’єкта <...> над першоосновами свого буття”). Авторка повісті простежує, як процес гармонізації душі героїні стає водночас шляхом опанування „мистецтва жити”, глибинно мотивуючи творчу діяльність героїні повісті, через яку розкрито її характер: літературна творчість для Ради Д. невіддільна від процесу самопізнання й пошуку смислу власного буття.
Світ героїні в жіночій прозі 90-х років ХХ століття: онтологічний аспект.
Концепцію особистості неможливо розглядати поза концепцією світу, художньо створеною письменником. На наш погляд, точніше говорити про концепцію буття, яка об’єднала б світ як об’єктивну реальність зі світом людського духу. Філософія традиційно виділяє певні форми буття людини: предметно-практичну діяльність (фізичне буття), практику соціальних перетворень (суспільне буття), „самотворення” людиною власного духовного світу (психічне буття). Вчені справедливо наголошують на неможливості „аналітичного розмежування форм буття” в реальному життєвому потоці.
Важливою філософською проблемою, яка знаходить своє віддзеркалення і в художній літературі, є питання взаємозв’язку сутності людини та її буття, ідеальне співвідношення яких точно виразила Леся Українка в „Лісовій пісні”: „своїм життям до себе дорівнятись”. Навпаки, невідповідність сутності й буття, неможливість реалізувати повноту особистості спричиняє драматичні конфлікти в душі людини, які глибоко осмислює і красне письменство, зокрема сучасна українська жіноча проза. Розрив між сутністю й буттям жінки, що призводить до метаморфози або й нищення цієї сутності, є наскрізною темою сучасних письменниць, які розкривають її в різноманітних проблемно-тематичних аспектах.
Привертає увагу й тенденція розширення „світу буття” героїні в жіночій прозі 90-х років ХХ століття порівняно з попереднім літературним поколінням. Спостерігаємо художню еволюцію навіть у рамках обраного нами періоду: так, варто порівняти „обсяг” художнього світу, наприклад, у повісті С.Йовенко „Юлія” (яка, по суті, є ще перехідним явищем від жіночої прози 80-х до жіночої прози 90-х років ХХ століття) і в наступному прозовому творі письменниці „Жінка у зоні”, щоб помітити щойно названу тенденцію. На нашу думку, її потребу влучно висловила Г.Світлична в листі до С.Йовенко, в якому аналізується перша повість: “Якби ти показала свою розумницю більш багатосторонньо – в стосунках службових, родинних, з хай випадковими якимись людьми, в якихось вуличних, може, епізодах – показала саме під цим кутом соціальної понівеченості, тоді її особиста драма вже не була б суто особистою” (виділено нами. – С.Ф.). До цієї поради С.Йовенко ніби „дослухалася”, творячи образ Інни в повісті „Жінка у зоні”. Отже, сучасна жіноча проза (це стосується і О.Забужко, і С.Майданської, і Т.Зарівної та інших авторок) зображує буття героїні більш широко й повно, звертаючись до проблем суспільного, державного, національного „світів” буття героїні.
Жіноча проза насамперед відтворює буття героїні в українському світі. Високий ступінь національної самосвідомості є істотним компонентом концепції особистості „нової жінки”, однак осмислюється письменницями як такий, що спричиняє драматизм її існування. У жіночій прозі накреслюється мотив розриву між двома Українами – „реальною” та „ідеальною”, який містко й переконливо відтворила поезія шістдесятників. Мабуть, найяскравіше „поетичну формулу” цього розриву виразив М.Вінграновський: „Ми на Вкраїні хворі Україною, / на Україні в пошуках її...” . У цьому ж ряду – прокляття „рідній чужині” В.Стуса і ненависть до „нарядженої і заспідниченої” Батьківщини в поезії В.Симоненка. О.Забужко в статті „Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології” називає такі образи вираженням „комплексу байстрюка”. Переживання, подібні до відтворених поетами-шістдесятниками, характерні й для героїнь сучасної жіночої прози. Цим зумовлюється амбівалентність образу України, в основі якого лежать бінарні опозиції „сакрального – профанного”, „минулого – сучасного”.
Героїня жіночої прози тужить за українською минувшиною, за героїчними моментами випростання національного духу, що виявляли справжню українську породу. У романі О.Забужко „Польові дослідження з українського сексу” ця туга художньо виражена в епізоді, коли героїня, ведучи уявну лекцію перед „леді і джентльменами”, демонструє їм на екрані фотографії українських селянських родин. Опис зовнішності відбитих на них людей максимально поетизований через порівняння „хлопи, як дуби”, епітети „огнистий погляд”, „прекрасні, вимовні обличчя”. Зрештою окремі деталі „стягуються” в цілісний збірний образ українського народу: „...йолки-палки, ми ж були вродливим народом <...> відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю”. У цьому образі привертає увагу семантика сили, міцності і зв’язку з землею, який забезпечував вітальність українців (характеристика народу доповнюється зіставленням погляду сфотографованих людей із землею: „очі, очі, очі, чорнозем підвівся” . Авторка підкреслює, що героїня роману усвідомлює приналежність опису справжніх українців виключно до минулого („ми ж були вродливим народом”). Властиві поетесі Оксані жаль і пекучий біль за недолю українців передано лайливим фразеологізмом „йолки-палки”, що й відкриває характеристику народу. Подібні переживання виражені численними деталями, пов’язаними із семантикою смерті, загибелі: в опис фотографії вплетені скалки спогадів про трагедії під Крутами і Бродами, про нищення нації в радянському тоталітарному пеклі (табори, тюрми НКВС, колгоспні роботи), „видирання з м’ясом” українців із землі. Мотив нищення нації майстерно виокреслений у зміні семантичного ряду: справжня Україна відтворювалася семами „сили”, „вагомості” і „зв’язку” (з землею), „згуртованості” (на фото відбиток типової селянської родини як єдиного організму), теперішня – „невагомості”, „відірваності”, „малості” і „слабкості”, „розсіяння”, які сконцентрувалися в метафоричному образі: „ми розлетілись, розтрусились по всіх широтах обстрапаним пір’ям із розпоротих багнетами подушок”. (Подібні почуття туги за справжньою Україною живлять і лірику О.Забужко: наприклад, у першому уривку („Заспіві”) циклу „Туга за батьківщиною” змальований яскравий образ ліричної героїні, яка, жебракуючи, просить: „Подайте вітчизни...”).