ЗМІСТ
ВСТУП 3
1. ВИТОКИ|джерело| РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА 6
1.1. Мистецтво італійців.| 6
1.2. Мистецтво етрусків 9
2. СТАНОВЛЕННЯ РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА (VIII-I ст|. ДО Н. Е.) 13
3. РОЗКВІТ РИМСЬКОГО МИСТЕЦТВА (I-II ст|.) 24
3.1. Час Августа 24
3.2. Час Юлієв — Клавдієв і Флавієв 31
3.3. Час Траяна і Адріана 37
3.4. Час останніх Антонінов 43
ВИСНОВОК|укладення,ув'язнення| 47
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 48
ВСТУП
М
истецтво стародавнього|древній| Риму, як і стародавній|древній| Греції, розвивалося в рамках|у рамках| рабовласницького суспільства|товариство|, тому саме ці два основні компоненти мають на увазі, коли говорять про «античне мистецтво». Зазвичай|звично| в історії античного мистецтва дотримуються послідовності — спочатку Греція, потім Рим. Причому рахують мистецтво Риму завершенням художньої творчості античного суспільства|товариство|. У цьому є своя логіка: розквіт еллінського мистецтва доводиться|припадати,приходитися| на V — IV ст|. до н. е., розквіт римського — на I—II ст|. н.е. Та все ж, якщо врахувати, що дата, навіть і легендарна, підстави|основа,заснування| Риму — 753 р. до н. е., то можна віднести початок діяльності, у тому числі і художньою, людей, що населяли це місто, до VIII в. до н. е., тобто століттю|вік|, коли і греки ще не будували монументальних храмів, не ліпили крупної скульптури, а лише розписували в геометричному стилі стінки керамічних судин|посудина|. Саме тому правомірно стверджувати, що, хоча давньоримські майстри продовжували традиції еллінських, все ж таки|все же| мистецтво стародавнього|древній| Риму — явище самостійне, таке, що визначалося і ходом історичних подій, і умовами життя, і своєрідністю релігійних переконань, властивостями характеру|вдача| римлян, і іншими чинниками|фактор|.Римське мистецтво як особливе художнє явище стали вивчати лише в XX в., по суті тільки|лише| тоді усвідомивши всю його самобутність і неповторність. Та все ж до цих пір багато вчених вважають|гадати|, що історія римського мистецтва ще не написана, ще не розкрита вся складність його проблематики.
У творах|добуток| стародавніх|древній| римлян, на відміну від греків, переважали символіка і алегорія. Відповідно пластичні образи|зображення| еллінів поступилися у римлян місцем живописним, в яких переважала ілюзорність простору і форм — не тільки|не лише| у фресках і мозаїках, але і в рельєфах. Статуї, подібні Менаді Ськопаса або Ніку Самофракійській, вже не створювалися, зате римлянам належали неперевершені скульптурні портрети з|із| виключно|винятково| точною передачею індивідуальних особливостей особи|обличчя,лице| і характеру|вдача|, а також рельєфи, достовірно фіксуючі, історичні події. Римський майстер, на відміну від грецького, такого, що бачив реальність в її пластичній єдності, більше схилявся до аналізу, розчленовуванню цілого на частини|на шматки|, детальному зображенню явища. Це може бути пояснено не тільки|не лише| специфікою власне римського складу мислення, але і традицією, що вже склалася, — розвинутим в практиці еллінізму тяжінням античного художника|митець| до можливо адекватнішого відтворення життєвих образів|зображення|. Грек бачив мир|світ| як би крізь все об'єднуючий і зв'язуючий воєдино поетичний серпанок міфу. Для римлянина вона починала|розпочинати,зачинати| розсіватися, і явища сприймалися у виразніших|чіткіших| формах, пізнавати які стало легше, хоча це ж приводило|призводити,наводити| до втрати відчуття цілісності всесвіту|світобудова|.
У стародавньому|древній| Римі скульптура обмежувалася переважно історичним рельєфом і портретом, зате отримали|одержали| розвиток образотворчі мистецтва з|із| ілюзорним трактуванням об'ємів|обсяг| і форм — фреска, мозаїка, станковий живопис, слабо поширені у греків. Архітектура досягла небувалих успіхів як в її будівельний-інженерному, так і в ансамблевому виразі|вираження|. Новим у римлян було і їх розуміння взаємозв'язку художньої форми і простору. Гранично компактні, концентричні в своїй суті|сутність,єство| форми класичного Парфенона не виключали, а навпроти|напроти|, виражали|виказувати,висловлювати| відвертість будівлі просторам, що оточували Акрополь. Інтерколюміїі допускали до стін храму не тільки|не лише| людей, що підходили|пасувати,личити| до нього, але і простір в цілому|загалом|, важ мир|світ|, що оточував його. У римській архітектурі, що вражає|приголомшувати| зазвичай|звично| своїми ансамблевими розмахами, перевага віддавалася, навпаки, замкнутим формам. Архітектори|зодчий| любили|кохати| псевдопериптори| з|із| колонадою, наполовину втопленою|утопленою,потопленою| в стіну. Людина, що наблизилася до Пантеону не з боку портика, виявлялася|опинятися| біля глухої стели| кріпосного типу. Якщо старогрецькі|давньогрецький| площі|майдан| завжди були відкриті|відчинені| простору, подібно до Агори| в Афінах або інших еллінських містах, то римські або обносилися, як форуми Августа або Нерви, високими стінами, або влаштовувалися в низинах.
Той же принцип виявлявся і в скульптурі. Пластичні форми грецьких атлетів завжди представлені|уявлені| відкрито|відчинений|. Образи|зображення|, подібні до римлянина, що молиться, накинув на голову край одіяння|убрання|, переважно поміщені|ув'язнений| в собі, зосереджені. Якщо грецькі майстри свідомо поривали з|із| конкретною неповторністю рис|межа| заради передачі суті|сутність,єство||, що широко розумілася, — поета, оратора|промовець| або полководця, то римські майстри в скульптурних портретах концентрували увагу на особистих|особовий|, індивідуальних особливостях людини.
Система римських архітектурно-пластичних образів|зображення| глибоко суперечлива|суперечний|. Компактність форм в них тільки|лише| здається|видаватися|, штучна, викликана|спричинена|, мабуть|певне|, наслідуванням класичним зразкам|взірець| еллінів. Відношення|ставлення| римлян до форми, об'єму|обсяг|, простору абсолютно інше, ніж у греків, засноване на принципі прориву меж|кордон| і рамок, на ексцентричній, а не концентричній динаміці художнього мислення.
1 2 3 4 5 6 7 8