І. Становлення ідеї правової держави. ІІ. Ознаки та принципи правової держави

Ім'я файлу: реферат Становлення ідеї правової держави.doc
Розширення: doc
Розмір: 107кб.
Дата: 30.11.2022
скачати

ВСТУП

І. Становлення ідеї правової держави.

ІІ. Ознаки та принципи правової держави.

ІІІ. Особа і держава.

ІV. Реалії та перспективи становлення правової держави в Україні.

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Шляхи втілення ідеї про ідеальне життя на землі, свободи від страху і злиднів та реалізація мрії про щасливе майбутнє були предметом досліджень протягом всієї історії людства. З цього приводу мислителі та вчені писали трактати, народжували теорії, проводили дослідження. Найцінніше, найсуттєвіше з таких праць відбиралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий державний устрій. Проте такі теорії впродовж тривалого часу залишалися переважно літературним явищем.

Наприкінці ХVIII століття, з появою політико-правових концепцій, яким була притаманна докладна теоретична розробка питання про цілі і способи їх вдосконалення суспільства, про співвідношення держави і права, суспільства та індивіда, ситуація докорінно змінилася. Особливе місце серед них посідає вчення про правову державу, історія утвердження якої ілюструє певні етапи в процесі розвитку юридично-правової та суспільної думки. З ідеєю правової держави пов’язувалися пошуки більш досконалих і справедливих форм життя, в яких закон обов’язковий як для громадян, так і для самої держави.

Проголошення незалежності України є історичною закономірністю, віковічним прагненням Українського народу до відновлення своєї державної незалежності.

Формування правової держави в Україні є вкрай складним, багатоплановим процесом, що включає в себе не тільки формування структур влади, які здатні забезпечити дотримання законності та прав громадян, але й наявність широкого спектру політичних партій і рухів, соціальних груп і прошарків зі своїми специфічними інтересами, особливою правовою, політичною, соціальною, економічною поведінкою.
І. Становлення ідеї правової держави

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще у античні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу, а держава, у якій закон суперечить людській природі і не слугує загальному благу, швидко зникне.

Взагалі поняття «правова держава» виникло у XIX столітті, хоча витоки обох слід шукати в давнині. Вже відомі мислителі античності (Платон, Аристотель та ін.) зверталися до пошуків принципів, форм і конструкцій узгодженої взаємодії влади і права.

Античними авторами було вироблено низку положень про правову державу:

- про владу закону як поєднання сили і права (Аристотель, Солон);

- про відрізнення правильних і неправильних форм правління (Сократ, Платон);

- про відрізнення природного і позитивного права та їх співвідношення (Аристотель, Демокрит);

- про рівність людей за природним правом (римські юристи, стоїки);

- про право як мірило справедливості, що регулює норми спілкування (софісти, Цицерон та ін.);

- про державу як правове об'єднання людей (Цицерон[1]);

- про сфери приватного і публічного права, про юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи).

Символічним вираженням уявлень про державну владу, що визнає право, тобто про справедливу державну владу, став образ богині правосуддя із зав'язкою на очах, із мечем і терезами правосуддя. Він уособлює єднання сили і права: охоронюваний богинею правопорядок рівною мірою є обов'язковим для усіх. Образ правосудця виражає зміст і ідею не лише справедливого суду як спеціального органу, а й ідею справедливої, правової, державної влади.

Протягом історії зміст ідеї про правову державу в різних мислителів, політичних і суспільних діячів значно різнилися. Позаяк у одних ідея такої держави пов'язувалася з приватною власністю, експлуатацією чужої праці та привілейованим становищем у суспільстві певних класів і верств, інші розуміли її зовсім інакше. Т. Мор, наприклад, ще у XVI ст. констатував, що в умовах приватної власності не можна говорити ні про справедливість, ні про громадський добробут, ні про «здійснене державне управління».

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення у працях дослідників набувають проблеми поділу функцій влади, правової організації владних відносин, співвідношення політичних сил, що виключають монополізацію влади в руках одного органу, особи або спільноти. Затверджуються ідеї свободи особи, панування права в приватних і публічних відносинах. Дж. Локк в Англії (XVII ст.) виступив з обґрунтуванням доктрини «законності опору всіляким незаконним виявам влади». Ш. Монтеск'є у Франції (XVIII ст.) заявляв, що для запобігання зловживанню владою є необхідним такий порядок, де власті могли б взаємно себе стримувати.

Філософську основу сучасної теорії правової держави заклав німецький філософ Іммануїл Кант, у вченні якого центральне місце посідає людина як член суспільства і як особистість. Хоча словосполучення «правова держава» в його працях не вживалося (воно звучить у нього як «правовий державний устрій»), Кант наполягав на узгодженні дій держави з правом, підкоренні її правовим законам.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який у 1829 р. ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку, ы визначив її як конституційну державу, що має ґрунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава – це насамперед конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

Водночас слід зауважити, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону основних ознак правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», проголошеної в 1985 р.

Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу у 1991 після виходу з Радянськго Союзу, визначивши орієнтацію свого розвитку – побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Проблеми поняття, ознак, принципів правової держави займалися не тільки зарубіжні, а й вітчизняні вчені. Першим серед них треба назвати професора Київського університету К.О. Неволіна, який у своїй праці «Энциклопедия законоведения» вперше в Україні прийшов до вивчення філософсько-методологічних проблем правової держави через дослідження теорії права. Він першим зумовлює необхідність висвітлення проблеми співвідношення права і моралі, права і політики, права і закону, влади і права, що безпосередньо має відношення до розробки концепції правової держави.

На сьогоднішньому етапі розвитку правової думки під поняттям «правова держава» розуміють суверенну, політико-територіальну організацію влади, яка існує і функціонує в громадському, демократичному суспільстві на підставі соціально справедливого права і за якої на основі останнього реально забезпечується здійснення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, окремих груп людей і громадського суспільства в цілому; держава і людина несуть взаємну відповідальність згідно з правовим законодавством.

ІІ. Ознаки та принципи правової держави.

Намагаючись дати цілісне поняття правовій державі, переважна кількість як вітчизняних, так і зарубіжних авторів вказують на такі її ознаки:

1. Здійснення державної влади відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу, судову з метою не допустити зосередження всієї повноти державної влади в або одних руках, виключити її монополізацію, узурпацію однією особою, органом, соціальною верствою, що закономірно веде до "жахаючого деспотизму" (Ш. Монтеск'є).

2. Наявність Конституційного Суду – гаранта стабільності конституційного ладу – органа, що забезпечує конституційну законність і верховенство Конституції, відповідність їй законів і інших актів законодавчої й виконавчої влади.

3. Верховенство закону й права, що означає: жоден орган, крім вищого представницького (законодавчого), не вправі скасовувати або змінювати прийнятий закон. Всі інші нормативно-правові акти (підзаконні) не повинні суперечити закону. У випадку ж протиріччя пріоритет належить закону.

4. Зв'язаність законом рівною мірою як держави в особі його органів, посадових осіб, так і громадян, їхніх об'єднань. Держава, що видала закон, не може саме його й порушити, що протистоїть можливим проявам сваволі, свавілля, уседозволеності з боку бюрократії всіх рівнів.

5. Взаємна відповідальність держави й особистості: особистість відповідальна перед державою, але й держава не вільно від відповідальності перед особистістю за невиконання взятих на себе зобов'язань, за порушення норм, що надають особистостей права.

6. Реальність закріплених у законодавстві основних прав людини, прав і свобод особи, що забезпечується наявністю відповідного правового механізму їхньої реалізації, можливістю їхнього захисту найбільш ефективним способом - у судовому порядку.

7. Реальність, дієвість контролю й нагляду за здійсненням законів, інших нормативно-правових актів, слідством чого є довіра людей державним структурам, обіг для дозволу сугубо юридичних суперечок до них, а не, наприклад, у газети, на радіо й телебачення.

8. Правова культура громадян – знання ними своїх обов'язків і прав, уміння ними користуватися; поважне відношення до права, що протистоїть "правовому нігілізму" (віра в право чинності й невір'я в чинність права).

Фактично зазначені ознаки правової держави і є тими принципами, на яких і має будуватися держава для визнання її правовою.

При цьому не слід також забувати, що правова держава засновується на загальнолюдських соціальних цінностях (свобода, гуманізм, плюралізм, права людини, демократія, рівність і рівноправність, культура і освіта тощо), що характеризує державу як засіб і знаряддя соціального компромісу – за призначенням і демократичну – за змістом.

Правова держава може мати різні форми і види правління, але їхня суть зводиться до різноманітних видів і форм демократії (лібералізму, неолібералізму, радикалізму, консерватизму, народних демократій тощо). Для досягнення поставлених завдань і здійснення функцій держава повинна обирає правові та законні форми й методи управління. Тому в такій державній організації домінує пріоритет права і правових законів над усіма підзаконними нормативно-правовими актами, а також над політичними, адміністративними або іншими свавільними рішеннями державних органів.

Держава, яка має ознаки правової формації, підтримує високий рівень правової культури, виявляє повагу до законів і прав, свобод людини і громадянина, юридичних осіб, держави та інших соціальних цінностей. Престиж права і закону (правового) значною мірою обумовлений звичаями і традиціями суспільства, високим, гідним прикладом найвищих посадових осіб у дотриманні вимог права і закону, оскільки закон є загальнообов’язковим для всіх – для міністра і рядового громадянина, незалежно від привілеїв і заслуг.

З вищезазначеного можна зробити висновок, що ідея правової держави має відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави, спрямовує відповідним чином основні напрямки діяльності різноманітних державних органів. Ця концепція може слугувати громадянам як ідеологічне джерело їхніх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування побажань, рекомендацій, вимог щодо її правової політики.

ІІІ. Особа і правова держава.

Відносини особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому:

- особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи і законні інтереси;

- держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої обов'язки і несе відповідальність за їх невиконання.

Вся величезна кількість теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення «держава – особа», можна звести до двох підходів:

1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст – права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави. Ці права є невід'ємними. Завдання держави і суспільства полягає в тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення; створювати умови для їхньої реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються в міру розвитку суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;

2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави як мети, а особи – як засобу для досягнення мети. Його зміст – свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналістична; держава – джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості.

З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підкоряти права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право – зведена в закон воля пануючого класу), а не на його раціональну самоцінність. При марксистському підході ставлення питання про права особи стає зайвим внаслідок розуміння особи як виразника сукупності суспільних відносин.

Якщо перший підхід є характерним для демократичних держав, то другий – для антидемократичних, тоталітарних. В СРСР (до середини 80-х років XX ст.) переважав статичний підхід до прав людини; для демократичного камуфляжу до законодавства (Конституції) було введено розділи про права, свободи та обов'язки особи. Лише в наші дні відбувається набуття справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах «людина – держава» пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади – законодавство, управління та правосуддя) покликані підкорити свою діяльність охороні й захисту прав людини. У ст. З Конституції України записано: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави».

Одну з основних ознак правової держави – пов'язаність держави правом – слід розуміти так, що права громадян не є дарованими державою, а мають власне обґрунтування. Вони об'єктивно існують від народження людини і є невідчужуваними від неї. Тому відносини особи та держави мають будуватися на основі їх зв'язаності взаємними правами, обов'язками і відповідальністю. Як громадянин є відповідальним перед державою, так і держава відповідальна перед громадянином.

Держава:

1. Гарантує кожному інформацію про його права і свободи.

2. Бере на себе обов'язок забезпечити права своїх громадян і забезпечує їх реальне здійснення.

3. Представляє громадянину свободу виявити себе в усіх галузях соціально-політичного життя, за винятком сфер, прямо застережених у законі.

4. Не має права обмежувати права і свободи громадянина, крім випадків, прямо передбачених законом.

5. Не має права притягати до відповідальності громадян за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

6. Не має права двічі притягати громадянина до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

7. Гарантує захист судом прав і свобод людини і громадянина.

8. Діє виключно в рамках закону, має встановлені конституцією чіткі межі своїх повноважень.

9. Відповідальна за неправомірні дії посадових осіб: перевищення влади, зловживання службовим становищем.

10. Зобов'язана відшкодовувати за свій рахунок чи за рахунок органів місцевого самоврядування матеріальну і моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

11. Гарантує право громадянина звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, та ін.

Нині став на звичним зміст ст. 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до якої держава у виконання зобов'язань щодо захисту прав людини і громадянина:

а) забезпечує права всіх осіб, що знаходяться під її юрисдикцією, без будь-якої дискримінації;

б) відповідно до конституційної процедури законодавчого або іншого характеру вживає заходів, що дозволяють здійснювати ці права;

в) надає кожному, чиї права порушені, процесуальні правові засоби для їх захисту;

г) розвиває можливості використання зазначених правових засобів, а також відповідає за дійовість їх застосування.

Особа, яка є громадянином держави, у свою чергу, не лише реалізує права, але й має обов'язки перед державою та своїми співгромадянами, відповідає за їх невиконання:

• користується наданими їй правами у певних рамках, встановлених законом;

• кожній з її свобод відповідає обов'язок, тому що користування свободою домислює утримання інших осіб від перешкоджаючих цьому дій. З метою захисту інтересів інших громадян і суспільства деякі її дії обмежуються законом;

• здійснюється відповідальність будь-якого громадянина, незалежно від його посади і суспільного стану, за порушення конституції і законів тощо.

Як писав український правознавець Б. Кістяківський, «у правовій державі влада має бути організована так, щоб вона не придушувала особу; у ній як окрема особа, так і сукупність осіб – народ – мають бути не лише об'єктом влади, але й суб'єктом її».
ІV. Реалії та перспективи становлення правової держави в Україні:

На сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживають термін “правова держава”. При цьому одні автори виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала і правовою державою, а інші – з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи. Розвиток суспільних відносин, зміна економічного устрою, політичної ситуації, духовного бачення людей привели Українське суспільство до нового стану, нової державності, яка з часом повинна стати правовою. Становлення і розвиток Української суверенної демократичної, правової держави і українського права мають здійснюватися на міцній основі, з узагальненням і використанням як власного, так і зарубіжного досвіду державотворення і плавоутворення та досягнень вітчизняної і зарубіжної правової думки.

Постановка питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципів правової держави сприяло усвідомлення суспільної думки про необхідність обстоювання прав і свобод людини, підкорення держави праву тощо.

Турбота про майбутню долю незалежної України та суспільства ставить нас перед необхідністю суспільно-політичного моделювання та облаштування життя майбутньої України.

Водночас, всі розмови про правову державу залишатимуться лише на рівні «добрих побажань», якщо вони не підкріплюватимуться законодавчою діяльністю. Деякі положення про правову побудову життя нашого суспільства були проголошені й юридично закріплені в процесі законотворчої діяльності вітчизняних законодавців, у державних програмах, проектах, численних нормативних актах.

Згідно зі ст. 1 Конституції нашої держави, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Крім того, проголошується, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю… права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави», а також закріплено ряд принципів правової держави. Вона визначає принцип верховенства права у 8 статті, як один із найголовніших принципів правової держави. Верховенство права – це той основоположний принцип правової держави, без якого неможливе здійснення прав і свобод особи, а також гарантій, що надаються їй з боку державної влади. Важливим є закріплення принципу поділу влади. Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її як безпосередньо, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (статті 1, 5 Конституції України). Це положення також встановлює принцип правової держави – принцип верховенства влади народу над законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади.

Проте реалії сьогодення яскраво свідчать про те, що вищезазначені положення Конституції це лише декларація. А фактично Україна не є правовою державою, оскільки їй необхідно подолати цілий ряд проблем, які заважають їй бути такою.

Слід зазначити, що Україна одним із напрямів своєї зовнішньої політики визначила входження до Європейських структур з метою створення високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, культури та демократії. Основним задля реалізації цього напряму є забезпечення належного законодавчого підґрунтя. Саме з цією метою і було прийнято Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу», що став передумовою приведення положень чинного законодавства України до вимог та стандартів світової спільноти, покращення його якості, що позитивним чином відобразиться на вирішення правових конфліктів у практичній площині.

Проте, не варто забувати, що лише формальне закріплення деяких положень не дає можливості констатувати те, що держава є правовою. Положення, які декларуються, мають відповідати принципам такої формації та реалізовуватися на практиці. На основі цього міжнародні експерти все частіше висловлюють думку, що наша держава не є правовою та пропонують свої варіанти побудови нової правової України.

Сьогоднішні реалії буття Української держави визначають необхідність формування правової держави в Україні з такими напрямками:

організація діяльності правової держави та її органів на правових засадах за принципом: дозволено лише те, що прямо передбачено законом;
формування правового механізму з ліквідації відчуження людини від засобів виробництва, власності і державного управління;
чітка та ефективна робота законодавчих і виконавчих органів;
створення незалежної судової системи.

Крім того, у правовій державі на належному рівні повинна знаходитися правосвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

Фундаментом правової державності в Україні має стати формування громадянського суспільства. Суспільства, в якому був би забезпечений вільний і всебічний розвиток кожної особистості. Суспільства, в якому б функціонували демократичні громадянські інститути, що забезпечують свободу слова та інформації, гарантують силою громадської думки і суспільної моралі вільні вибори, наявність легальної опозиції і багатопартійність та тим самим унеможливлюють узурпацію влади.

В Україні на сьогодні створено лише правові передумови для встановлення і подальшого розвитку даної концепції. Щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім, аби ті вимоги, які становлять її зміст, були реально втілені в життя, що у свою чергу потребує завершення правової, політичної, економічної, економічної та соціальної реформ. Метою проведення правової реформи має стати: скасування тих законів, які не відповідають потребам суспільного життя; розроблення нових нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і об’єктивно існуючими потребами правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до норм міжнародного.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побудувати, обмежившись прийняттям нових законів. Необхідно забезпечити систему суворого дотримання законів усіма суб’єктами правової діяльності держави. Не менш важливою є підвищення якості юридичної практики, яка у свою чергу залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство. Зміцнення платформ становлення правової держави – соціальної держави та громадянського суспільства – має стати пріоритетним планом діяльності нашої країни. Ідея розбудови України, як соціальної, правової держави повинна стати цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, а й суспільства в цілому в центрі якого буде людина, її потреби та інтереси, а також максимальне дотримання встановлених принципів та функцій правової держави на практиці.
ВИСНОВКИ

Перед кожним суспільством і державою завжди стоять певні завдання, що підлягають вирішенню залежно від потреб, інтересів, цілей, бажань, мотивів і можливостей всього суспільства. На сьогоднішній день ми маємо універсальну концепцію побудови такого устрою держави, який задовольняв би інтереси суспільства – правова держава. Розроблена видатними вченими, філософами, юристами теорія втілює у собі віковічне прагнення суспільства до кращого життя, в якому панують принципи верховенства права, рівності суб’єктів суспільних відносин, ефективного керування держави народом та інше. Ідея правової держави фактично передбачає не стільки підпорядкування державної влади певним конституційним нормам, скільки обмеження її всемогутності в інтересах гарантування прав окремого індивіда перед державою, а тому її завданням є положення, згідно з яким «свобода кожного індивіда узгоджується зі свободою всіх на підставі загального закону».

Шлях розбудови правової держави надзвичайно складний і вже сьогодні ми констатуємо серйозні випробування, що належать подолати українському суспільству. Окрім практичних труднощів, перед нами постають складні науково-теоретичні проблеми, пов’язані з розробкою такої моделі правової держави, яка б дала можливість синтезувати в одній площині державотворчих процесів як національні інтереси і традиції України, так і загальнолюдські цінності, на яких ґрунтується сучасна політико-правова теорія.

На сучасному етапі свого розвитку Україна характеризується невисоким рівнем політичної і парламентської культури, правовим нігілізмом, слабкістю демократичних традицій і навичок. Але не дивлячись на це можна говорити, що правова держава в Україні – це така держава, яка взаємодіє з громадянським суспільством та в якій досягнуто пріоритет прав людини; яка зв'язана саме цим правом і підкоряється йому; де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства у повсякденній діяльності.

Отже, без ефективної співпраці всіх гілок влади, без чіткого дотримання ними не лише писаних норм, а й моральних законів (порушення яких є першопричиною численних вад суспільства) наближення України до ідеальної правової держави є недосяжним.

Зважаючи на зазначене, питання розбудови правової держави та перспектив її становлення в Україні врешті-решт зумовлюється не тим, наскільки несуперечливу концепцію ми розробимо для досягнення поставлених цілей, а тим, наскільки ми спроможні втілити цю концепцію в життя, що в першу чергу залежить від загальнодержавної політики, продуктивної взаємодії гілок влади між собою та громадськістю.

Список використаної літератури:

Конституція України: 1996 p. // Відомості Верховної Ради України (далі - ВВР). - 1996. - № 30.
Коментар до Конституцій України. - К., 1996.
Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. – К.: Парламент. вид-во, 1999.
Козюбра М.І. Верховенство права – основоположний принцип правової і політичної систем України // Прав. система України: історія, стан та перспективи. У 5 т. –Х:Право, 2008.
Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України. Т. 1. / За заг. ред. М.В. Цвіка,О.В. Петришина.
Петришин О.В. Конституційний принцип верховенства права // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України: Тез.доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. (29-30 черв. 2006 р., м. Харків). – Х. Нац. юрид. акад. України, 2006.
Рабінович П. Верховенство права (за матеріалами практики Страсбурзького Суду та Конституційного Суду України) /Вісн. Акад. прав. наук України, 2006. – № 2
Скрипнюк О.В. Соціальна, правова держава в Україні:проблеми теорії і практики. До 10-річчя незалежності України. – К.:Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000.
Таманага Б. Верховенство права: історія, політика, теорія: Пер. з англ. – К.: Вид. дім “Києво-Могилян. акад.”, 2007.
Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – К.:Укр. центр правн. студій, 2001.

скачати