Книга доби незалежності Розвиток театрального мистецтва

Вступ
На мою думку проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення. Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.[4]

Кризова ситуація в Україні вимагає пошуку шляхів подолання негативних тенденцій соціально-економічного та духовного розвитку. Сьогодні культурний розвиток України визначаться такими головними чинами:

Інфраструктура культури в Україні є досить розвиненою, як за східноєвропейськими стандартами, але водночас досить закоснілою, технічно т аморально застарілою. Сильний відбиток на неї наклали колишній суспільній лад та притаманна йому культурна політика; наслідком цього є орієнтованість на централізоване управління та пряме бюджетне утримання помітний дефіцит власної ініціативи закладів культури, їхня не підготовленість до існування в умовах суспільного і господарського плюралізму та вільного ринку
90 – ті роки ( горбачовська «перебудова» та перші часи української незалежності) характеризувалися, з одного боку застоєм і навіть симптомами розкладу традиційно централізованої одержавленої галузі культури, спричиненими глибокою економічною кризою та помітним збайдужінням посткомуністичних правлячих еліт до культури як політичного чинника, як засобу ідеологічної обробки населення. З іншого боку, демократизація суспільного та господарського життя спричинила появу перших пагонів державної інфраструктури, яка, втім охоплює поки що лише окремі її ділянки ( образотворче мистецтво та його ринок, шоу – бізнес, частково освіту, театр та інше) і внайближчому майбутньому не зможе, вочевидь собою державно комунікабельну інфраструктуру. Однак ці процеси трансформації, попри свій об’єктивний та загалом передбачавальний характер, відбувалися здебільшого стихійно, за інерційної часто не послідовної політики держави та практичної відсутності єдиної регіональної політики в україні. Це пояснюється як другорядністю культурної проблематики в очах правлячих кіл так і браком чітких уявлень про те, як слід трансформувати культуру, і то лише серед широких мас, а й у самому культурно – мистецькому середовищі. Поки що продовжує домінувати думка, що більшість проблем культури можна вирішити простим збільшенням асигнувань, а обоовязок самої культури, полягає в тому, щоб слугувати незалежній українській державі більш – менш так само, як вона раніше слугувала радянському режимові.
Поглибився інтерес до джерел історії та культури України, до проблеми самовизначення людини в культурі, до найкращих зразків фольклору на цьому ґрунті виникає концептуальний «неофольклоризм» у поезії, музиці, як свідоме втілення в художній творчості народного етичного та естетичного ідеалу.
Відроджено або створено нові організації громадські установи, покликані ввести просвітницьку роботу, пропогувати, вивчати історію і сьогодення української культури: Товариство української мови ім.. Т. Шевченка «Просвіта», культурологічне товариство «Спадщина». Виникають нові форми культурно освітницької і бібліотечно інформаційної справи, пов’язані зі зростанням потягу мас до самоосвіти та вдосконалення власних знань, умінь, і навичок у різних галузях науки і культури, зацікавленістю людей у відродженні народних свят, обрядів звичаїв.
Розвиваються краєзнавчі та народознавчі дослідження, допомагають усвідомити регіональні та етнографічні особливості національної культури українців та культур інших народів, що мешкають на території україни. Актуальними стають проблеми підвищення культури міжнаціональних відносин та міжнаціонального спілкування, розвиваються прагнення інших народів до національно – культурної, автономії до утворення власних культурних організацій.
Поглиблюються зв’язки української культури з культурою діаспори, розпочинається процес плідного обміну збереженими цінностями та власними унікальноо не повторними досягненнями, зникає політизована упередженість щодо наукових українознавчих студій за кордоном, вони починають виходити у культурне життя народу України, розгортається глобалізація духовної сфери.

Об’єктивний аналіз сучасного становища та перспектив розвитку українського суспільства загалом його культурної сфери зокрема показує, що лише «косметичний ремонт» чи ідеологічне перефарбування дотеперішньої культури політики- безперспективна з кількох причин.

Завдяки вибраній темі я б хотіла коротко оглянути розвиток культури в період незалежності в різних сферах, з різних старін.

1. Стан та розвиток культури в другій половині 90-х років ХХ ст.
Відомо. Що переходову добу культура поводиться вельми не сподівано. Вона стає чутливішою до будь – яких «експериментів» ізсуспільством. Посилюється її здатність до прогнозування. Накопичення нею цінності, які чекають свого часу, культура саме в такі історичні години виймає із своїх засіків, щоб перевірити на міцність, а суспільство на готовність їх сприйняти в такі період культура різко посилює в собі захисні щодо суспільства механізми. Вона перебирає на себе завдання адаптації до ситуації екстреми завдання його збереження. Своєю поведінкю культура « підказує» на які самецінності суспільству потрібно звернути увагу.

За радянської влади українська культура як система загальнолюдських цінностей, духовних і матеріальних досягнень народу зазнала значних деформацій і втрат. Однобокий підхід до культуротворчого процесу суттєво збіднив сферу культурного життя, залишивши за його межами все, що не вкладалося в догми класової, а згодом і партійно-номенклатурної ідеології. Вкрай негативно позначився на стані культури залишковий принцип її фінансування. За даними ЮНЕСКО, СРСР за інтелектуально-моральним рівнем посідав у середині 80-х років 57-те місце у світі.

Загальна чисельність наукових кадрів в Україні 1994 р. становила майже 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Однак наукові результати набагато нижчі, ніж у Західній Європі та Америці. Загалом спостерігалося зниження професіоналізму значної маси наукових співробітників. Слабка технічна оснащеність наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до міграції багатьох вчених за рубіж для роботи на тривалий час, а то й назовсім. Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків. Зростає і внутрішній «відплив умів». Останнім часом понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.[5]

Водночас у науковій сфері окреслилися адекватні сучасним умовам тенденції. Перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети. Зростає увага до фундаментальних досліджень, відбувається перегрупування наукових сил. Засновані Академія наук вищої школи, Українська академія аграрних наук, Академія медичних, наук, Академія мистецтв, Академія правових наук та ін. Виникло кілька дослідних інститутів та центрів, громадських об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема, у 1989 р. відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Тіснішає співробітництво з українською діаспорою, інтелектуальні зусилля якої тепер спрямовані на становлення та утвердження незалежної України. Деякі відомі представники її включилися безпосередньо у державне та культурне будівництво в Україні. На початку 1993 р. секретаріат Українського вільного університету в Мюнхені уклав договір про співпрацю, за яким Україна визнає дипломи УВУ.

Процеси оновлення широко охопили також українську літературу та мистецтво. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних явищ. Центральне місце нині належить публіцистиці, що пов'язано з високим рівнем полі-тизації суспільних процесів.

У 80-х — на початку 90-х років до читача повернулися із забуття твори М. Грушевського, В. Винниченка, М. Куліша, М. Хвильового, М. Зерова, О. Олеся, СМаланюка, В. Стуса та ін., чия діяльність у відстоюванні української культури та мови за брежнєвських часів була розцінена як націоналістична та антирадянська. Повернувся на рідну землю письменник і правозахисник М. Руденко — єдиний нині Герой України серед письменників. «Материкова» українська культура збагачується культурними надбаннями українців усього світу. Постійно розширюються можливості для ознайомлення із творчістю літераторів діаспори В. Барки, У. Самчука, І. Багряного, О. Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи та ін. В українську культуру повернулося ім'я видатного танцівника, хореографа, теоретика класичного балету С. Лифаря та багатьох інших митців.

Культурний потенціал української діаспори органічно вплітається в культивовану народом систему національних духовних цінностей і надбань. Цей потенціал, створюваний десятиліттями, досить високий. У західному світі діє розгалужена мережа українських новітніх наукових і культурних закладів, мистецьких колективів, газет і журналів. Багато їх створено завдяки добротворчій діяльності таких відомих українських меценатів, як П. Яцик, Е. Гуцуляк, Ю. Ємець з Канади, О. Воскобійник, В. Баранецький, А. Лисий, подружжя Н. та І. Даниленків із США, М. Гоян із Австралії та ін. Нині меценатство знаходить своє поширення і в Україні.

Повертаються поступово в Україну культурні цінності, які з певних причин опинилися за рубежем. З цією метою створена і активно діє Національна комісія. її зусиллями повернуто частину історико-культурних документів О. Довженка, що знаходилися у Москві, колекцію мистецьких творів художника М. Андрієнка, архівні матеріали сучасного українського письменника В. Барки (СІЛА), окремі праці української художниці з Америки Л. Морозової, вченого і дослідника В.Січинського. Однак величезна кількість скарбів української культури, національних святинь все ще знаходиться за межами держави, передусім в Росії, і їх повернення становить неабиякі труднощі.

Суперечливі процеси спостерігаються і у сфері засобів масової інформації. У 1994 р. в Україні виходило 892 періодичних видання, що розповсюджувалися на всій її території, і 2 015 місцевих періодичних видань. Переважна більшість їх — російськомовні. Це ж спостерігається і в постійно зростаючій кількості електронних засобів масової інформації.

Певні зрушення відбулися в театральному, кінематографічному, образотворчому мистецтві, музиці. У 1992 р. утворено Всеукраїнську музичну спілку. Діють 43 концертні організації, 139 художніх колективів. У 90-ті роки започатковано велику кількість фестивалів та конкурсів — оперного мистецтва, органної та фортепіанної музики, піаністів та скрипалів. Популярність здобули такі фестивалі, як «ЧервонаРута», «Пісеннийвернісаж», «Зірки світового балету», «Чумацький шлях», «Всі ми діти твої, Україно» таін.[3]

Поступово відроджується українське кіно. Розпочато підготовку власних режисерів і сценаристів. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в республіці були створені фільми, які здобули міжнародне визнання: «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Іллєнко); «Голод-33» (О. Ян-чук, С. Дяченко, Л. Танюк).

Фільми, створені на державних та незалежних кіностудіях України, беруть участь у кінофестивалях, реалізуються на внутрішніх та міжнародних кіноринках. Так, на кіно-ринку 46-го Берлінського міжнародного кінофестивалю восени 1996 р. було представлено вісім фільмів, створених на українських студіях. Однак на екранах України на 90% — американські картини, українські фільми становлять лише 1 % кіновідеотелеекранного часу.

Протягом останніх років значно розширилися стильові й тематичні межі в театральному мистецтві. Тривали інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утвердилася творча самостійність художніх колективів. Поряд із державними з'явилися і недержавні театри. Незважаючи на економічні труднощі, театр в Україні користується великою популярністю. На приблизно 40 тис. щорічних вистав буває майже 20 млн глядачів. Розвиток театрального мистецтва 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко та ін.

Характерною рисою українського образотворчого мистецтва став вільний розвиток всіх стилів і жанрів, широка популяризація його через всеукраїнськії обласні, групові та персональні виставки, активна діяльність десятків новостворених галерей. У містах і селах України споруджено десятки нових пам'ятників, у тому числі Т. Шевченку, Б. Хмельницькому, княгині Ользі, князю Ярославу Мудрому та ін. У 90-ті року в Україні з'явилося 26 нових історико-культурних заповідників, шість з яких одержали статус національного. Попри всі труднощі відроджується в Україні пісенна творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють поети-піснярі Ю. Рибчинський, М. Луків, С. Га-лябарда, В. Крищенко, композитори О. Бурмицький, О. Білаш, І. Карабиць, О. Морозов, А. Горчинський. Нові пісні дарують глядачам і слухачам Р. Кириченко, О. Білозір, П. Дворський, Т. Петриненко, Н. Матвієнко, Т. Повалій, B. Шпортько, С. Ротару, В. Зінкевич, А. Кудлай, В. та C.Білоножки, П. Зібров, І. Попович та інші майстри естрадного мистецтва.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'язане з відродженням релігії та церкви, загальнолюдських, культурних та моральних цінностей. На нових принципах розвиваються відносини між державою і релігійними конфесіями. Відкриваються нові церкви, збільшується кількість парафій. Проголошено Українську православну церкву, легалізовано Українську греко-като-лицьку церкву. Навесні 1990 р. відновилася заборонена в 30-ті роки Українська православна церква. Утворено нове об'єднання — Українська автокефальна православна церква — Київський патріархат. Легалізовано інші релігійні об'єднання, зокрема баптистів. Відроджуються національні свята та обряди.

Відбулися зрушення в культурному житті національних меншин, що проживають в Україні. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових центрів, радіо і телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції. Ініціаторами багатьох заходів, спрямованих на активний розвиток духовно-культурної сфери етнічних груп, виступають національно-культурні товариства. Нині в Україні їх нараховується 237, із всеукраїнським статусом — 15.

В умовах переходу до ринку розвиток мистецтва стикається із складними проблемами. З одного боку, загроза опинитися без засобів до існування, а з іншого — небезпека тотальної комерціалізації. Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує плюралізм, свободу творчості, захист моральних цінностей та інтелектуальної власності.

Розбудова держави вимагає втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції на світовому рівні, розширення мережі національних театрів, мистецьких і культурно-освітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин, що проживають на території України. «Основи законодавства України про культуру», прийняті Верховною Радою на початку 1992 р., запрограмували відрахування 8% національного доходу на її розвиток (передбачалося ввести до 1994 р.).

Восени 1995 р. Президент України підписав указ про ліквідацію Міністерства культури та утворення нового Міністерства культури і мистецтв України. Тоді ж почала діяти нова громадська організація — Конгрес української інтелігенції. Міністерство культури і мистецтв, залучивши творчі спілки, провідних митців України, спираючись на Конституцію України, затвердило Концептуальні основи розвитку української культури. Багато діячів культури сприйняли це як важливі кроки, покликані припинити руйнівні процеси у сфері духовності.

Перехід до нового типу економіки найбільше позначається на соціально-культурній сфері. Відживають одні явища і цінності, народжуються інші. Болісний процес переоцінки цінностей проходить за значного погіршення матеріально-побутових умов життя народу. Освіта, наука, літературно-художня творчість України повільно пристосовуються до нових історичних умов.