Національний університет фізичного виховання та спорту України
Факультет спорту та менеджменту
Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін
Реферат
на тему: «Філософія, її роль в життєдіяльності людини та суспільства»
Виконала студентка 4 курсу
групи 42 – ЄС – 2
Афанасьєва Д. Д.
Київ – 2020
ЗМІСТ
Вступ 3
Розділ 1. Об'єкт і предмет філософії 6
Розділ 2. Аспекти відображення предмета філософії 14
Розділ 3. Функції філософії 18
Висновок 23
Список використаних джерел 24
Вступ
Вся історія, як історія становлення і розвитку людини, є складним, драматичним, зі своїми радощами і трагедіями процесом усвідомлення людиною самої себе, своєї сутності та сутності світу свого буття. Цей довгий і тернистий шлях буяв і митями осяяння, і провалами, злетами і падіннями, завоюваннями і поразками. Усе було. Людина створювала світ рослин і тварин, створювала технічні засоби скорення природи, скоряла її, руйнуючи і безжалісно знищуючи те, що створювалося природою протягом мільйонів років. Людина формувала людину, людина знищувала людину. Сама йшла на смерть в ім'я порятунку іншого. У кривавих війнах гинули тисячі, десятки і сотні тисяч ні в чому неповинних людей. Вона звеличувала себе в ранг надприродного, вона принижувала себе до рівня дощового черв'яка.
Однак у всьому цьому різноманітті, багатогранності і суперечливості її життя, уже з тих далеких часів, коли вона почала відрізняти себе від предметів навколишньої дійсності, почала вимальовуватися певна логіка її ставлення до світу, логіка усвідомлення цього ставлення. Можна сказати, що з виникненням людини створюється цілісний, воістину людський світ, що постає не просто як природа, матерія, а як прояв усього багатства людської сутності. Природно, що ставлення людини до цього світу є одночасно і ставлення до самої себе.
Різні сторони цього світу, відіграючи істотну роль у життєдіяльності людини, відображаються у свідомості. Усвідомлення значення різних його сторін для забезпечення існування, функціонування, розвитку людини знаходить своє вираження в різних формах суспільної свідомості. Неухильне зростання знань, практична перевірка їх імовірності, значимості для людини створили основу для виникнення наукової свідомості, науки як форми суспільної свідомості.
Спільне життя, залежність життєдіяльності кожного індивіда від життєдіяльності співтовариства, взаємна залежність індивідів від спільної діяльності зумовили потребу у розробці певних правил, норм, принципів, що регламентують відносини суспільства й особи, відносини між людьми, що створюють вплив на характер їх поведінки, вчинків. Ця потреба знайшла своє вираження у формуванні моральної свідомості. Залежність життєдіяльності людини від інших сторін дійсності зумовила виникнення естетичної, релігійної, політичної, правової свідомості.
Усі ці форми суспільної свідомості — це усвідомлення людиною свого відношення до різних сторін дійсності, залежності свого життя від рівня їх освоєння. Усвідомлення людиною свого ставлення до цього світу визначало характер її вчинків і дій. Але для цього необхідні були певним чином сформовані уявлення про самий світ і про людину. Першими такими уявленнями була міфологія. Тому й історично першим типом світогляду був світогляд, заснований на міфології. Він відповідав ще дуже низькому рівню розвитку людини.
Хоча міфологічна свідомість намітила основні світоглядні проблеми, створила певне відносно цілісне уявлення про світ, про людину, про їхній взаємозв'язок, вона не могла забезпечити усвідомлення всієї складності дійсного відношення людини до природи, до соціального світу, до себе. Обмеженим є й світогляд, заснований на релігійних уявленнях про світ і про людину. Ґрунтуючись на вірі в надприродне, продуктом чого є і сама людина, релігійний світогляд перешкоджає раціональному аналізу реальної дійсності.
Процес розпаду первісного суспільства і перехід до класового, що супроводжувався диференціацією суспільного виробництва і суспільних відносин, виокремленням розумової і фізичної праці у відносно самостійні види діяльності, подальшим виділенням людини з природи, зумовив необхідність розширення і поглиблення пізнавального ставлення до природи і суспільства. Це викликало потребу осмислення людського буття в його цілісності. Ця потреба знайшла своє вираження, свою реалізацію у виникненні філософії.
Слово "філософія" походить від грецького "філо" — любов і "софія" — мудрість і звичайно трактується як любов до мудрості. У Стародавній Греції слово "філософія" як любов до мудрості застосовувалося до людей, що відкривають таємниці природи і людського життя, учать діяти і жити в злагоді з природою і вимогами самого життя. Мудрість — це узагальнений людський досвід у його застосуванні до оцінки сьогодення і майбутнього, вчинків і дій. Мудрість — це здатність правильно розуміти співвідношення між думками, словами, справами людини і тими вимогами, що диктуються об'єктивними закономірностями розвитку природи, суспільства, мислення. Тому мудрість споріднена з свободою і розумністю. Мудро вчиняє (і радить, і учить) той, хто, спираючись на знання, узагальнений життєвий досвід, уміє розумно співвіднести бажане з належним, суб'єктивні устремління з об'єктивною логікою життя. Мудрість дозволяє уникати грубих помилок у судженнях і діях.
Якщо філософія є формою суспільного усвідомлення буття, то для з'ясування її специфіки необхідно з'ясувати, що відображається у філософії, що є об'єктом філософського осмислення дійсності; як, під яким кутом зору цей об'єкт розглядається у філософії, що є предметом філософії; чому так, а не інакше відбувається відображення дійсності у філософії, яка структура філософського знання, а також — для чого вона потрібна людині, яке її соціальне призначення, які функції вона виконує.
Розділ 1. Об'єкт і предмет філософії
Специфічним об'єктом філософського осмислення дійсності е відношення "людина — світ". Щоб з'ясувати специфіку предмета філософії, необхідно з'ясувати, під яким кутом зору об'єкт відображається у свідомості. А зважаючи на те, що об'єктом філософії є відношення "людина — світ", то, природно, на перший план виступає питання про природу і сутність світу і людини, про загальні, граничні основи їхнього буття, про перші початки; про те, як цей світ улаштований, які взаємозв'язки існують у світі, а також між людиною і світом.
Таким чином, можна сказати, що предметом філософії є її об'єкт — відношення "людина — світ", — який розглядається з точки зору природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, а також з точки зору побудови світу, його загальної структури і стану, у якому він перебуває.
На різних етапах історії в центрі уваги розвитку філософської думки предмет філософії поставав не у всій своїй повноті і цілісності. Залежно від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людину, як правило, цікавили не усі відразу, а ті чи інші сторони відношення людини і світу. Це були або питання, пов'язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, про те, як світ улаштований, або питання про місце людини у світі, питання пізнання світу. Однак, у якому би плані й у якому би взаємозв'язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку усі вони були підпорядковані осмисленню людиною сенсу свого буття.
У практично перетворюючій діяльності людина прагне до реалізації цілей, в яких у знятому вигляді виражені її потреби й інтереси, а також передбачувані шляхи і засоби їхнього досягнення для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку. Природно, що для вирішення безлічі посталих перед нею проблем їй необхідні певні уявлення про світ у його цілісності.
У вирішенні цього питання склалися два основних підходи. Один із них полягає в тому, що в трудовій і практичній діяльності, опановуючи стихійними силами природи, у людини історично складалося уявлення про те, що світ існує поза і незалежно від бажання і волі людей; що люди повинні рахуватися з фактом об'єктивного існування світу, щоразу погоджуючи свої цілі і дії з об'єктивними закономірностями, природними зв'язками і відносинами, що існують у цьому світі; що світ не створений ніким, існує як об'єктивна реальність; що в основі його лежить матеріальний початок; що сама людина — продукт і частка цього світу. Що свідомість — це властивість високоорганізованої матерії — мозку і поза своєю матеріальною основою не існує. На цій основі склалося уявлення про матеріальну природу і сутність світу. Матеріальне начало постало як гранична основа буття світу і самої людини.
Інший підхід до вирішення питання про природу і сутність світу характеризується тим, що, практично змінюючи світ, займаючись землеробством, виробництвом знарядь праці і засобів задоволення своїх життєвих потреб, ставлячи собі на службу сили природи, людина переймалася вірою в могутність свого розуму, ставлячи цілі практичної діяльності і домагаючись їхнього здійснення. Підстава для такого підходу полягає в тому, що сам трудовий процес починається з постановки, визначення цілей і формування ідеального образу предмета, до створення якого прагне людина. Виходить, будь-якій практичній дії передує ідея, ціль, появі будь-якого результату творчої діяльності — його ідеальний образ. Якщо всім результатам людської діяльності, всій олюдненій природі передували ідеї, образи, цілі, якщо усі вони є реальним втіленням цих цілей, то, міркуючи за аналогією із собою, людина постала перед висновком: "Отже, і світ, та й сама людина є результатом втілення якоїсь ідеї, і світу, і людині повинне теж передувати ідеальне начало". Питання про природу і сутність людини набуло значення питання про відношення матеріального й ідеального, духовного і тілесного в її життєдіяльності, питання про те, що ж в дійсності є основою її буття.
Варто підкреслити, що вирішення питання про природу і сутність світу і людини відбувалося у взаємозв'язку. Два протилежних підходи до вирішення питання про природу і сутність світу і людини позначили суть основного питання філософії. Основним питанням філософії є питання про те, що ж є граничною основою буття світу і людини, що лежить в основі всього сущого. Тому основне питання постало як питання про відношення природи і духу, матерії і свідомості, буття і мислення.
Поняття "природа і дух", "матерія і свідомість", "мислення і буття" — це тільки різні аспекти вирішення того самого питання: "Що лежить в основі буття світу і людини?". Визнання матеріального й ідеального як граничних основ буття світу і людини з неминучістю призвело до вирішення питання про те, що ж є первинним — матерія чи свідомість. Постановка і вирішення цього питання склали першу сторону основного питання філософії. Залежно від того, як філософи відповідали на це питання, що вони вважали первинним, а що вторинним, вони розділилися на матеріалістів і ідеалістів. Так виникли матеріалізм і ідеалізм як два основних напрями у філософії.
Матеріалізм виходить з того, що світ за природою своєю матеріальний, нестворений, вічний, нескінченний у часі і просторі, матерія складає вихідну посилку й основу буття світу і людини; вона — первинна; що свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії — мозку, свідомість — вторинна. В історії філософської думки матеріалізм перетерплював зміни, розвивався, удосконалювався. Матеріальний світ, відповідно до матеріалізму, існує незалежно від людини з її свідомістю чи від яких-небудь надприродних сил. Людина — частина природи, її свідомість породжена природою, є її особливою властивістю.
Незважаючи на усю свою обмеженість, таке матеріалістичне пояснення свідомості знімало містичну оболонку з людини, порушувало питання про реальне, земне благополуччя, про природне прагнення людини до кращого життя, щастя, добра, краси і т. д., у кінцевому рахунку відчужувало релігійний фанатизм і приреченість на вічну покірність надприродним силам.
Матеріалізм у різні історичні епохи здобував різні форми і види: наївний і зрілий, у тому числі науковий матеріалізм, стихійний і теоретично осмислений, метафізичний і діалектичний.
Ідеалізм виходить з визнання первинності духу, свідомості, мислення і вторинності природи, матерії, буття. Ідеалізм так само, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнявся конкретним змістом на різних етапах історії. Існує два основних різновиди ідеалізму — об'єктивний і суб'єктивний.
Об'єктивний ідеалізм (Платон, Гегель та ін.) виходить з того, що над світом панує духовний початок, світовий розум (логос, дух, ідея, поняття і т. п.), що споконвічно даний як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись в матеріальні предмети і процеси, зумовлює їхнє реальне існування. Цей світовий розум є не чим іншим, як самою людською свідомістю, відірваною від людини і перетвореною в самостійну, об'єктивну, усеосяжну силу, здатну творити навколишній світ.
Релігія, що визнає Бога як творця всього існуючого, — теж різновид об'єктивного ідеалізму. Але це не філософський ідеалізм. Релігія й ідеалістична філософія мають спільне в тому, що виходять з визнання певного духовного начала.
Суб'єктивний ідеалізм (Беркі, Мах та ін.) розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Він ґрунтується на абсолютизації тих чи інших сторін духовного життя людського індивіда — індивідуальна свідомість, воля, емоції, відчуття і т. д. Однак ця суб'єктивність настільки звеличується ідеалізмом, що не залишається місця ніякій об'єктивності. Природа свідомості стає непоясненою, а замість послідовного наукового вирішення питання здійснюється поступка релігії і вірі, можливість пізнання обмежується, а то і зовсім заперечується.
Крім цих основних способів вирішення основного питання філософії існує ще дуалізм (Декарт, Мальбранш, Кант), який визнає дух і природу, свідомість і матерію, мислення і буття двома самостійними началами. Це — специфічна спроба перебороти протилежність між матеріалізмом і ідеалізмом.
У вирішенні другої сторони основного питання філософії філософи також розділилися: одні відповідають на нього позитивно, інші негативно.
Матеріалізм розглядає свідомість як похідну від об'єктивно існуючої матерії; виходячи з того, що людина здатна пізнавати світ, що наші знання відповідають матеріальним об'єктам, містять у собі їхні образи, наші поняття мають об'єктивний зміст, вони можуть бути істинними, сприяючи цим самим оволодінню людиною силами природи і суспільства. Об'єктивний ідеалізм теж ствердно відповідає на запитання про пізнаванність світу, виходячи з того, що відповідно до його вихідних установок, у дійсному світі ми пізнаємо той зміст, що є реальним втіленням ідеального начала і основи світу.
Філософський напрям, що заперечує пізнаванність світу, називається агностицизмом (Д. Юм, І. Кант). Відповідно до цієї філософії, людина не може мати достовірних знань, оскільки реальний світ для неї — усього лише світ її відчуттів, що, у силу обмеженості Й індивідуальних особливостей людських органів чуття, не можуть дати достовірних знань про дійсність, представляють її в перекрученому вигляді. Тому нема сенсу говорити про істинність наших знань. Світ принципово не пізнаваний. Чим більше ми пізнаємо, тим більше підтверджуємо лише своє незнання.
Таким чином, питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття є основним питанням філософії, тому що є відповіддю на питання про природу світу і людини в їхньому взаємозв'язку. У цьому плані матерія і свідомість — це не дві різні, конфронтуючі, споконвіку дані взаємовиключні сутності в механічному визначенні їхньої первинності і вторинності, а дві сторони людської життєдіяльності. Як поняття вони виражають в абстрактній формі граничні основи буття людини і її ставлення до світу і себе. На різних етапах історії основне питання філософії вирішувалося неоднозначно. Прийняте в сучасній навчальній вузівській і науково-дослідній літературі трактування основного питання філософії було вироблене в філософії Нового часу. Швидкі темпи розвитку виробництва, становлення капіталістичного способу виробництва вимагали посиленого розвитку природничонаукового знання, що висувало на передній план і загальні логіко-гносеологічні проблеми. Це зумовило посилення уваги до гносеологічної проблематики в розвитку філософського знання і відтискування на другий план проблематики гуманістичної.
Як зазначалося, філософія виникає з практично-діяльного, пізнавального і перетворюючого ставлення людини до світу, з потреби дати в раціональній, теоретичній формі відповіді на питання, поставлені самим життям. Ця потреба носить історичний характер, тобто вона розвивається під впливом змін у суспільному виробництві, ускладнення людських відносин, що породжують, відкривають нові сторони відношення "людина — світ".
Зі зміною суспільного буття розвивається і філософія — як його відображення, як форма суспільної свідомості. Тому питання про те, як світ влаштований, чим він є за своєю структурою, він єдине ціле чи проста сума предметів і явищ, у якому стані він перебуває, розвивається чи залишається незмінним, як співвідносяться людина і світ — це різні, незалежні феномени, чи вони складають взаємозалежну єдність, в історії філософської думки трактувалося по-різному.
Таким чином, питання про те, як влаштований світ, питання про структуру і стан світу знайшло своє вирішення в двох основних концепціях — діалектичній та метафізичній.
Особливо варто підкреслити, що діалектична концепція дає ключ до розкриття саморуху всього існуючого, що джерело цього саморуху перебуває у внутрішніх протиріччях. З точки ж зору метафізичної концепції джерело саморозвитку, його рушійна сила залишається в тіні чи виноситься назовні.
Отже, матеріалізм і ідеалізм, метафізика і діалектика — це різні способи розкриття відношення "людина — світ". Хоча на кожному конкретному етапі історії ці способи наповняються конкретним змістом і усвідомлюються по-різному.
Специфіка вирішення основного питання філософії і питання про загальну структуру і стан світу не виключають, а навпаки, припускають їх взаємозв'язок. Вони тільки разом дозволяють розкрити специфіку предмета філософії в його цілісності.
Можна зробити висновок, що філософія — це особлива форма суспільної свідомості, яка розглядає відношення "людина — світ" під кутом зору природи і сутності світу, природи і сутності людини, її місця у світі, відношення до нього, можливостей його пізнання і перетворення, загальної структури світу (як світ влаштований: він — ціле чи сукупність непов'язаних між собою предметів, явищ, процесів, які в ньому існують зв'язки і відносини) і стану, в якому він перебуває (в стані спокою чи руху, розвитку, що є джерелом руху і розвитку). З цього погляду філософія є особливою формою суспільної свідомості, яка, маючи своїм об'єктом відношення "людина — світ", піднімається, з одного боку, до усвідомлення граничних, всезагальних основ буття людини і світу, а з іншого, — створює передумови, засвоєння яких допомагає людині виробити загальні орієнтири своєї життєдіяльності, піднятися до усвідомлення цілей і сенсу життя.
Розділ 2. Аспекти відображення предмета філософії
Предмет філософїї відображається в теорії в трьох основних аспектах: онтологічному, гносеологічному, логічному.
Онтологічний аспект полягає в тому, що зміст філософії є об'єктивним за своїм походженням. Він є відображенням об'єктивно існуючого відношення "людина — світ". А тому філософія, як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості, претендує на те, щоб дати людині знання про світ і про саму людину в їхньому бутті, тобто вона за своїм змістом претендує на те, щоб відповісти на запитання: "Що ж таке світ? Яка його природа? Що таке людина за своєю природою і сутністю? Яке місце вона займає у світі? Як влаштований світ, у якому живе людина? Які існують загальні зв'язки і закони природи, суспільства, мислення? У чому суть самого людського буття, мета і зміст життя?" Іншими словами, онтологічний аспект відображення предмета філософії в теорії акцентує увагу на її змісті, що складається незалежно від бажання і волі людей. Це відображення може бути і істинним, і помилковим. Об'єктивна зумовленість змісту філософії перетворює її на особливий феномен духовного життя людини, що виступає не тільки як результат її життєдіяльності, але і як її передумова, стаючи фактором, що активно впливає на характер ставлення людини до самої себе, на усвідомлення нею змісту свого буття.
Гносеологічний аспект відображення предмета в теорії полягає в тому, що світ відображається у свідомості людини не дзеркально, не як результат споглядального сприйняття дійсності, а через призму практично-діяльного відношення людини до світу і до самої себе, через призму потреб і інтересів. Саме пізнавальне відношення людини до дійсності є практичним за своєю природою. В основі відношення людини до світу лежать її потреби й інтереси. Вони можуть бути задоволені тільки в процесі практичного освоєння людиною дійсності.
Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати практично-діяльного і пізнавального відношення до дійсності, відображені в змісті філософського знання, фіксуються, знаходять свій вираз в понятійно-категоріальному апараті філософії. У системі понять, категорій, законів знаходять своє вираження гранично загальні основи буття людини і світу, усвідомлення людиною своєї сутності і сутності світу в їхньому взаємозв'язку, свого місця у світі, цілей і сенсу життя. Тому поняття і категорії є показником ступеня усвідомлення людиною свого відношення до світу і до себе. Зміст понятійно-категоріального апарату, його структура, динаміка відбивають динаміку розвитку як самої дійсності, людини, так і їхнього взаємозв'язку. Можна сказати, що ступінь розробки понятійно-категоріального апарату, чіткість і ступінь розкриття змісту понять, категорій, законів свідчить про ступінь розвитку пізнавальних можливостей людини, розвитку і зрілості самої теорії. Логічні форми відображення дійсності є підсумком попередньої пізнавальної діяльності, сходинками пізнання, освоєння світу, важливим засобом його перетворення. Вони відіграють важливу роль у цілепокладальній діяльності людини, у визначенні нею як програмних, стратегічних, так і найближчих, практичних цілей діяльності. Тому ці логічні форми виступають, з одного боку, як результат, підсумок попередньої життєдіяльності, а з іншого боку — як її передумови, як умови, фактори і засоби пізнання людиною навколишнього світу і його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування і розвитку.
Розвиток і удосконалення філософського знання не може успішно здійснюватися без удосконалення, розвитку понятійного апарату, у якому фіксуються результати освоєння світу, ступінь проникнення людського пізнання в сутність предметів, процесів об'єктивної дійсності. Зневажливе ставлення до розробки понятійного апарату, недбалість у використанні термінології часто призводять до значних втрат у дослідженні явищ дійсності і навіть до помилок, до нерозуміння дослідниками один одного.
Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії нерозривно пов'язаний з онтологічним і гносеологічним аспектами. І хоча кожний з них має свою специфіку, тільки разом вони дозволяють осмислити цілісність філософського знання як форми суспільної свідомості. Особливо в сучасних умовах постала потреба в розкритті специфіки філософії в єдності онтологічного, гносеологічного і логічного аспектів відображення предмета в теорії. Це зумовлено виниклою потребою розкриття діалектичної єдності людини і світу, її буття для осмислення взаємозв'язку минулого, сьогодення і майбутнього як усього людства, так і можливостей самореалізації кожною людиною своїх сутнісних сил.
Відомо, що в історії філософської думки уявлення про світ склалося насамперед як уявлення про світ природи, що існує поза людиною. Сама людина переважно розглядалась як продукт і частина природи. Та й у сучасній філософській думці розуміння сутності людини найчастіше не виходить за рамки чисто антропологічної інтерпретації.
Значна заслуга в створенні діалектико-матеріалістичного розуміння сутності людини і світу як світу її буття, розуміння їхнього взаємозв'язку належить насамперед К. Марксові. І хоча на хвилі критики марксизму ця його заслуга, як правило, не згадується, пам'ятати про це необхідно. Історію не можна ні поліпшувати, ні погіршувати. Саме життя вимагає об'єктивного аналізу, розуміння й оцінки минулого, сьогодення і майбутнього. Без цього практична діяльність приречена на зіткнення з багатьма дуже серйозними труднощами. Вихідні ідеї Маркса, як і всіх інших філософів, мають потребу в їхньому осмисленні й інтерпретації відповідно до умов сучасної дійсності. Застосування діалектико-матеріалістичного підходу до осмислення специфіки філософії як форми суспільної свідомості припускає необхідність розкриття насамперед суспільно-історичної і соціально-діяльної сутності людини, діалектичної єдності людини і світу. Такий підхід дозволяє побачити світ не просто як щось протиставлене людині, як світ природи поза людиною і людини поза світом. З цього погляду світ — це світ людського буття, включений у сферу предметно-практичного, пізнавального, творчо-перебудовного відношення людини до дійсності. Місце людини у світі визначається не просто світом як об'єктивною реальністю, а його соціально-діяльною сутністю. В залежності від цього усвідомлення відношення людини і світу виступає не просто як усвідомлення природи людини і світу в їхньому бутті, а як усвідомлення шляхів забезпечення всебічного розвитку людських сутнісних сил, шляхом утвердження соціальної справедливості і справжньої людської свободи.
Розділ 3. Функції філософії
До числа основних функцій філософії слід віднести: методологічну, ідеологічну, гносеологічну, світоглядну, практично-діяльну.
Виділення методологічної функції як вихідної зумовлене тим, що філософія займає особливе місце в процесі усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Основні положення філософії є загальнозначущими, мають методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмета, для усвідомлення людиною свого відношення до всіх сфер дійсності і до самого себе.
Під методологією слід розуміти систему вихідних, основних принципів, які визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ці принципи містять у собі, виражені в загальній формі, уявлення про сутність світу і людини, про граничні основи їхнього буття, про відношення людини до світу і до себе.
Основними методологічними принципами є:
принцип матеріалізму, який вимагає розглядати всі явища дійсності, виходячи з визнання матеріальної єдності світу;
принцип діалектики, який вимагає розглядати всі явища з точки зору їх місця в системі загальних зв'язків, причин, закономірностей виникнення, розвитку, їх впливу на інші явища. Основною особливістю принципу діалектики є розкриття джерела саморуху, саморозвитку, який полягає в протиріччях самої сутності речей;
принцип суб'єктного відношення до дійсності, зміст якого полягає в тому, що підхід до аналізу, оцінки явищ, прийняття рішень для практичної і пізнавальної діяльності здійснюється з позиції інтересів соціальних суб'єктів (осіб, груп, класів). Людина як соціальний суб'єкт не пасивно споглядає світ, а прагне до активного його освоєння для забезпечення свого існування і розвитку;
принцип практики, який полягає в тому, що вся життєдіяльність людини, її ставлення до дійсності визначається необхідністю перетворюючої діяльності, основу якої складає матеріальне виробництво. Практика — це спосіб буття людини, основа, що визначає зміст і особливості всіх сторін її життя, суть її самої як суб'єкта соціальної діяльності.
На основі всіх цих принципів у їхньому взаємозв'язку формується система похідних методологічних принципів: принцип об'єктивності, детермінізму, конкретно-історичного підходу, всезагального зв'язку, розвитку і багато інших.
Таким чином, методологічна функція філософії полягає в тому, що вона дає для усіх форм суспільної свідомості, для теоретичної і практичної діяльності людини вихідні, основні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість підходу до осмислення дійсності, спрямованість пізнавальної і практичної діяльності.
Важливою функцією філософії є ідеологічна. Про неї варто пам'ятати особливо в сучасних умовах, коли намітилося негативне ставлення до ідеології як феномена духовного життя суспільства. Щоб розкрити специфіку цієї функції, необхідно виходити з того, що сутність людини у своїй дійсності виступає як сукупність (ансамбль) усіх суспільних відносин (К. Маркс). Інтегрованим виразом усієї системи суспільних відносин є суспільний лад, основу якого складають економічні відносини й інститути, які забезпечують їх функціонування, і який визначає загальний спосіб, ступінь і характер задоволення потреб людей, характер і спрямованість їх життєдіяльності. Залежність життєдіяльності соціальних суб'єктів від характеру суспільного ладу знаходить свій вираз в корінному інтересі, усвідомлення якого складає основний зміст ідеології. Таким чином, ідеологія виступає як усвідомлення людиною свого відношення до того безпосереднього світу свого буття, від якого залежать можливості задоволення потреб, розвитку сутнісних сил людини. А визначальну роль у цьому безпосередньому світі буття відіграє суспільний лад. Складається ситуація, за якої вирішення будь-яких проблем, чи то йдеться про ставлення людини до природи, до тієї чи іншої сторони суспільного життя, залежить від того, в якій мірі суспільний лад забезпечує чи не забезпечує необхідні умови життєдіяльності людини. Суспільний лад виступає як фактор, що зумовлює особливості функціонування всіх суспільних відносин, як деякий імператив, що чинить регулюючий вплив на розвиток суспільства як системи, на взаємини соціальних суб'єктів. Тому відношення соціальних суб'єктів до дійсності, до всіх сфер життя здійснюється через призму відношення до суспільного ладу. Концентрованим виразом ідеології є уявлення про суспільний лад, який забезпечує життя соціальних суб'єктів. Усвідомлення необхідності утвердження суспільного ладу, який відповідає інтересам соціальних суб'єктів, перетворює уявлення про цей лад в суспільний ідеал. Прагнення до утвердження такого ладу стає вищою ціллю соціальних суб'єктів. Усвідомлення необхідності втілення цієї цілі в життя визначає сенс їхнього життя.
Можна сказати, що ідеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, вирішуючи питання про сутність людини і про світ її буття, дає ключ до усвідомлення свого ставлення до безпосередніх умов суспільного життя, до факторів, що визначають специфіку безпосереднього, реального життя.
Гносеологічна функція філософії полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальне відношення людини на розкриття природи і сутності світу, природи і сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, про людину, а з іншого — впливає на кожну з форм суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них у своїй сфері, усвідомлення дійсності через призму відношення "людина — світ", а також визначає загальну логіку пізнавального ставлення людини до дійсності.
Розвиваючись на основі узагальнення результатів усвідомлення відношення до дійсності в галузі політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної, наукової свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального відношення людини до дійсності. У той же час, філософське знання набуває значення загального методу пізнання дійсності. Через призму філософського бачення людини і світу філософія розглядає питання про сутність самого пізнавального процесу.
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про граничні основи буття світу і людини, про місце людини у світі, можливості його пізнання і перетворення, впливає на формування життєвих установок, на усвідомлення соціальними суб'єктами цілей і сенсу життя.
Часто, коли йдеться про світогляд, на перший план висувається його характеристика як узагальненої системи ідей і поглядів на світ, людину, на її місце у світі і т. д. Такий підхід важливий, тому що світогляд завжди базується на певному розумовому матеріалі, на певній системі знань. Однак у цьому випадку світогляд зводиться тільки до об'єктивованої системи знань, відірваної від соціального суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова — і тоді воно з'являється як загальний погляд на світ.
Світогляд слід розглядати не тільки з точки зору його змісту, який являє собою результат відображення дійсності у свідомості людей, але і з точки зору взаємозв'язку знання про світ і про людину із соціальним суб'єктом, із заснованим на цьому знанні його відношенням до дійсності. При такому підході на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тому під світоглядом слід розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а ту систему знань, яка для соціального суб'єкта набуває значення властивого йому способу бачення, розуміння, аналізу, оцінки явищ, визначає характер відношення людини до світу і до себе, усвідомлення цілей і сенсу життя, характер вчинків і дій. Воно є способом духовно-практичного освоєння світу.
Філософія складає методологічну основу світогляду. Для побудови світогляду вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дозволяє людині виробити свої життєві установки, що стають головними орієнтирами, які визначають характер і спрямованість її ставлення до дійсності, характері спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду — усвідомлення людиною цілей і сенсу життя.
Практично-діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється на знаряддя активного, перетворюючого впливу на навколишній світ і на саму людину. Вона відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких — найважливіша умова існування, функціонування і розвитку людини. Вона — керівництво до дії.
Розкриття специфіки філософії як форми суспільної свідомості, її змісту, функцій — є важливою умовою перетворення її основних положень на світоглядні орієнтири, що допомагають людині визначити своє ставлення до світу і до самої себе. Це питання є особливо важливим у сучасних умовах, коли разом з необхідністю захисту і відтворення навколишнього середовища, реального світу буття людини, виникла настійна потреба збереження, захисту і відтворення духовного світу людини. Зараз перед філософією стоїть завдання обґрунтування такої картини світу, світу людського буття, у якій головна увага була б приділена розвитку самої людини, дослідженню шляхів і засобів забезпечення розвитку її здібностей і творчих сил. Тому можна сказати, що філософія, як говорив Цицерон, є культурою духу.
Висновок
Сьогодні людство живе на початку третього тисячоліття. Безліч невирішених проблем, здобутків і втрат у розвитку особистості і суспільства, у взаємовідносинах між людиною і природою змушують кожного з нас замислитися над перебігом історичних подій, над сенсом власного життя.
Вивчення філософії дає можливість долучитися до повчального літопису мудрості минулого, в якому роздуми геніальних постатей, навіть їхні помилки, досить часто виявляються набагато цікавішими і повчальнішими, ніж окремі відкриття, теоретичні та практичні знахідки просто здібних людей, не кажучи вже про судження пересічної людини.
У наш час іноді можна почути, що нібито філософія приречена на зникнення внаслідок прогресу наукового знання. Це упередження заслуговує на серйозну критику, тим більше, що воно спирається на окремі зауваження мислителів далекого минулого.
Сутність і зміст філософії як теоретичного світорозуміння, а головним чином її функціональний сенс і значення для людини у світі та світу для людини, показати всі їх сторони, сфери та явища у невпинному русі, розвитку, в суперечливій єдності.
Наше суспільство вступило в період, коли з’явилася реальна можливість вільної творчості взагалі і філософської зокрема.
Список використаних джерел
Афанасьев, Виктор Григорьевич. Основы философских знаний: популярный учебник. – Изд-во социально-экон. лит-ры, 1962.
Афанасьева В. В. Homo Virtualis: психологические характеристики // Известия Саратовского университета. Новая серия. Серия Философия. Психология. Педагогика. – 2010. – Т. 10. – №. 2.
Афанасьєв О. І. Філософія та методологія науки. – Издательство АО БАХВА, 2006.
Білогур В. Філософія сучасного спорту як сублімативного вираження індивідуальної і соціальної життєдіяльності людини // Гілея: науковий вісник. – 2013. – №. 73. – С. 220-223.
Вересовська А., Мандрик В. Сенс життя людини як філософська проблема // Рекомендовано до друку на засіданні Вченої ради Історкио-філософського факультету Київського університету імені Бориса Грінченка (протокол № 8 від 18.04. 2019) Редакційна колегія. – 2019. – С. 107.
Гіляров О. М. Що таке філософія і що вона може і чого не може дати?/ Олексій Гіляров; пер. з рос. Марина Ткачук // Могилянські історико-філософські студії / [ред.-упоряд.: І. А. Бондаревська, В.П. Козловський; редкол.: М. Л. Ткачук (голова)... та ін.]; Нац. ун-т «Києво-Могилянська академія». — К.: Києво-Могилянська академія, 2008. — С. 272-292.
Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия. — М., С-Пб: Алетеня, 1998. — 148 с.
Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія: підручник // К.: Лібра. – 1999. – С. 7-228.
Єрмоленко А., Чорноморденко Д. І. Філософія як засіб розуміння проблеми спілкування у сучасному бутті людини //«Філософські проблеми людини і суспільства в реаліях ХХІ століття» (в рамках програми МОН України Всеукраїнські сковородинські навчання «Пізнай себе»), 13 березня 2020 р. – Київ, 2020. – 450 с. Збірник студентських наукових праць укладено за матеріалами науково-методичного семінару «Світоглядні та соціокультурні трансформації у період». – С. 434.
Киричок О. Б. Філософія: підручник для студентів вищих навчальних закладів / Олександр Борисович Киричок. — Полтава: РВВ ПДАА, 2010. — 381 с.
Ортега-и-Гассет Х. Что такое философия? — М., 1991. — С. 51-192.
Попович М. В. Що таке філософія? // Філософська думка: український науково-теоретичний часопис.— 2006.— № 1.— С. 3-24.
Причепій Є. М., Черній А. М., Чекаль Л. А. Філософія: підручник // К.: Академвидав. – 2007. – С. 230.
Сабадуха В. О. Первоначала суспільного буття в українській філософії // Гілея: науковий вісник. – 2019. – № 145 (2). – С. 140-145.
Туряниця В. В. Закріплення освіти в законодавстві україни як категорії життєдіяльності людини та суспільного буття //Напрям 1. Історія та теорія держави та права, Філософія права. – С. 28.
Чижевський Дмитро. Що таке філософія // Чижевський Дмитро. Українська філософія / Українська культура: лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — К.: Либідь, 1993.
Ящук Д., Коберська Т. Філософія гри у технотронну епоху //Збірник тез Міжнародної наукової конференції молодих учених та студентів „Філософські виміри техніки “. – 2019. – С. 119.