Ім'я файлу: Реферат філософія . Мельничук Галини.docx
Розширення: docx
Розмір: 46кб.
Дата: 01.06.2020
скачати
Розширення: docx
Розмір: 46кб.
Дата: 01.06.2020
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
МЕДИКО - БІОЛОГІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
КАФЕДРА ФІЗІОЛОГІЇ ЛЮДИНИ І ТВАРИНИ
РЕФЕРАТ
на тему :
ФІЛОСОФІЯ , КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ ТА РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ
Студентки групи Біо -31
Мельничук Галини
Викладач :
Борейко Юрій Григорович
Луцьк 2020
ЗМІСТ
Поняття «філософія». Предмет філософія .............................................3-4
Соціальні умови та духовні джерела формування філософії..............5-6
Філософські проблеми і дисципліни. Специфіка філософського знання.............................................................................................................7-8
Методи та функції філософії....................................................................9-10
Основні категорії філософії...................................................................11-12
Висновки.........................................................................................................13 Список використаної літератури...............................................................14
1.Філософія – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Термін “філософія” має давньогрецьке коріння і в перекладі означає любов до мудрості (філео – люблю, софія – мудрість), себто до глибоких теоретичних міркувань. Українські філософи XVIII – XIX ст., і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом “любомудріє”.Вперше термін “філософ” з’явився в ужитку давньогрецького мислителя й математика Піфагора(біля 580-500 рр. до н.е.), використаний ним стосовно визначення людей, які прагнуть інтелектуального знання та правильного образу життя. “Мудрість” же – це якість, що притаманна лише богам, тоді як люди можуть лише прагнути до неї, поважати і любити. Подальше тлумачення й закріплення в європейській культурі терміну “філософія” пов’язано з іменем Платона, давньогрецького філософа (429-347р. до н.е.). Початкове поняття “філософія” використовувалося у більш широкому значенні, означаючи сукупність теоретичних знань, накопичених людством. При цьому, треба зазначити, що знання, які називали філософією, охоплювали не лише практичні спостереження й висновки, зачатки науки, але й міркування людей про світ, і про себе, про сенс і цілі людського існування. Тобто охоплювали увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце в світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Цінність мудрості вбачалась у тому, що вона дозволяла виносити практичні рішення, керувала людською поведінкою, образом життя. Як бачимо, виникнення філософії означало появу особливої духовної настанови – пошуку гармонії знання про світ з життєвим досвідом людей, з їх віруваннями, ідеалами, надіями.
Предмет філософії. Питання, що вивчає філософія, є одним з найбільш проблемних для неї, оскільки предмет її історично змінювався. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім того, в Європі до XVII ст. філософія охоплювала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у ХХ ст. все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія). Еволюція предмета філософії не є чимось винятковим в історії науки: предмет вивчення конкретних наук, напр. математики також історично змінювався. Якщо виходити з загальної спрямованості філософії, то її можна трактувати як осягнення всезагального розумом чи інтуїцією. Найбільш загальні засади сущого (буття – небуття, простір-час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода тощо), з яких “конструюється” світ, і є предметом філософії передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія, то філософію можна вважати теоретичним світоглядом. У стародавньому світі філософія розглядалась як "наука наук", об'єднання всієї суми позарелігійних знань, мистецтва і тогочасних знань про загальні правила і норми поведінки людей. Так, Арістотель (384—382 до н. е.) виокремлював у філософії теоретичну (умоглядну), практичну і поетичну (творчу) її частини. Мету теоретичної філософії він визначав як "знання заради знання", включав до неї математику, фізику і "першу філософію", або метафізику. У послідовників Арістотеля назва "метафізика" (те, що після фізики) перетворилася па синонім філософії. Тепер цим терміном позначають також й онтологію та загальний метод, протилежний діалектиці. Метою практичної філософії Арістотель вважав "знання заради діяльності" і включав до неї етику, економіку і політику, а поетичної — "знання заради творчості", тобто поетику, риторику, мистецтво. Розуміння предмета філософії як "науки наук" зберігалося впродовж тривалого історичного часу. Навіть у середині XVII ст. видатний французький філософ і математик Р. Декарт стверджував: "Уся філософія подібна до дерева, коріння якого — метафізика, стовбур — фізика, а гілля, що виходять з цього стовбура, — всі інші науки, які складаються з трьох головних: медицини, механіки й етики". Великий учений І. Ньютон свій твір з механіки назвав "Математичними началами натуральної філософії" (1687), К. Лінней — з основ ботаніки — "Філософією ботаніки" (175Ї), а Ж.Б. Ламарк — з біології — "Філософією зоології" (1809). Поступово від філософії відгалужувалися і набували відносної самостійності такі науки, як механіка земних і небесних тіл, астрономія, математика, фізика, біологія та ін. Одночасно самовизначалась і сама філософія. Вже у стоїків (IV ст. до н. е.) філософія починалася з логіки, а етика вважалась головним ученням щодо осмислення долі людей та їх ставлення до вічного і нескінченного світу. Основоположник німецької класичної філософії І. Кант розумів філософію як вчення про єдність істини, добра і краси, а провідна постать цієї філософії Г. Гегель — як систему діалектичної логіки, філософії природи і філософії духу, під якою він розумів комплекс філософських вчень про державу і право, всесвітню історію, мистецтво, релігію і саму філософію. Представник матеріалістичного напряму в німецькій філософії Л. Фейербах вважав єдиним, універсальним і вищим предметом філософії вчення про людину, а основоположники марксистської філософії К. Маркс і Ф. Енгельс доводили, що предметом філософії є найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості людей.
2. На відміну від міфології та релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами. Уже Арістотель (384— 322 до н. е.) зазначав, що для заняття філософією потрібно мати вільний час, тобто не бути зайнятим фізичною працею. Іншими словами, філософія виникає в тих цивілізаціях, де відбувся поділ праці на фізичну і розумову. Це є хоч і необхідною, але недостатньою умовою. Наприклад, в Давньому Єгипті, Вавилоні існували соціальні стани, не зайняті фізичною працею, але філософії як світогляду чи систематичної інтелектуальної діяльності там не було. Філософський світогляд заснований на розумі, тобто він передбачає аргументацію, сумніви, дискусії. При цьому предметом філософського дослідження стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо. Чи всяке суспільство дозволить мислителю вільно трактувати такі питання? Зрозуміло що ні. В так званому традиційному суспільстві, де дії людей суворо регламентовані, відсутня вільна особа, будь-яке вільнодумство неможливе. Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість (толерантність) до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини і права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу), тоді як в умовах традиційного і тоталітарного суспільств філософія деградує до ідеології релігійного типу. Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію до життя. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується філософія. Настанова на загальне, на ідеї, які безпосередньо не мають утилітарного, практичного значення, створює враження, що філософи — це такі собі диваки, які займаються нікому не потрібними справами. Спочатку філософія справді сприймалася як гра надлишкових інтелектуальних сил, забавка розуму. Однак у результаті такої «гри» в Греції, наприклад, виникли засадничі принципи наукового мислення, було створено логіку Арістотеля і геометрію Евкліда (III ст. до н. е.). З огляду на це греки вже могли дозволити собі сказати, що немає нічого практичного , ніж добра теорія. Демократія та філософія суттєво пов'язані. У традиційному чи тоталітарному суспільствах загальне (політичні інтереси, правові та моральні норми) тримаються на освяченій традиції або на силі. Воно не вимагає згоди, виправдання (легітимації) окремого індивіда. В демократичному ж суспільстві індивід обов'язково включений у процес формування та функціонування загальних соціальних цінностей. Для функціонування громадянського суспільства, організованого на легітимності влади, універсальності права і безумовній значущості моральних цінностей, принципово важливо утвердити авторитет загального. Позбавлене ореола святості (як у традиційному суспільстві) чи силової підтримки (як у тоталітарному), всезагальне, тобто регулятивні принципи соціального життя, може базуватися в демократичному суспільстві тільки на авторитеті розуму. Соціальні умови не тільки сприяли розвиткові філософії чи гальмували його. Вони часто визначали і коло проблем, що цікавили філософів. Зосередженість індійських філософів на морально-етичних проблемах, китайських — на соціально-етичних, греків на різних етапах — на натурфілософії, гносеології та етиці зумовлена не стільки особливостями духу цих народів, скільки особливостями їх соціального життя. Ключ до розуміння багатьох філософських проблем лежить у соціальній сфері. Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично, як зазначалося, філософії передувала міфологія. Пам'ятки культури Давньої Греції дають змогу поетапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософського (від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл). При цьому, як зазначав видатний дослідник давньогрецької філософії О. Лосєв, «Три основні міфологічні ідеї — спільне походження, безперервний рух і боротьба протилежностей — посіли провідне місце в тій натурфілософії, яка замінила антропологічну міфологію». А індійська філософія взагалі формувалась у лоні міфології (у Ведах), тому розмежувати їх часом буває важко. Міфологія не просто передувала філософії, вплинула на її формування. Вона, як пізніше і релігія, була загальним культурним тлом, на якому складалась філософія. Світогляд грека гомерівських часів, його мораль, право, мистецтво ґрунтувалися на міфологічних засадах. І хоча філософія, на відміну від міфології та релігії, не так міцно укорінена в міф, однак первісні філософські погляди на космос, необхідність, людину, загальне світовідчуття походять з міфології. Філософія тільки підносила до рівня понять те, що давній грек відчував серцем. Це ж стосується і пізнішої європейської філософії, яка розвивалася в загальному культурному контексті, витвореному християнством. Стиль мислення, проблематика, світовідчуття філософів, навіть філософів-атеїстів, укорінені в світоглядну проблематику християнства. Щодо цього вплив міфології, а потім і релігії на виникнення та розвиток філософії є неоціненним. Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед моральні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвинута система загальних понять у мові, певний рівень усвідомлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло). Філософія як вершина духу може постати тільки на певному фундаменті. На бідному, недорозвинутому духовному ґрунті вона не проросте.
3. Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати (розташувати, спів ставити) за ступенем загальності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблеми буття. Бо справді, буття стосується всього: матеріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв'язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною. Але з не меншим успіхом такою можна вважати філософську антропологію, проблему людини. Адже людину цікавить тільки той світ, який стосується насамперед її. Зрештою, вона визначає, що таке буття і небуття. В певній ситуації ідеали, мрії для людини мають більше буття, більше значать, ніж реальні речі. Це дає підстави починати визначення буття з людини. А відповідно, філософську антропологію можна розглядати як вихідну та універсальну дисципліну. Існують філософські течії, які вихідними вважають аналіз пізнання (гносеологія), мову (філософія мови) тощо. Однак нині домінуючою є тенденція, згідно з якою вихідною філософською дисципліною є онтологія.
Загалом в історії філософії в різні часи на першому плані фігурували різні філософські проблеми та дисципліни. Серед головних були онтологія, гносеологія, етика, що зумовлювалось не так структурою побудови філософського знання, як соціальними потребами, актуальністю певних філософських проблем.
Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.
Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії.
Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.
Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.
На відміну від антропології як медико-біологічної дисципліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.
Гносеологія (грец. gnosis - пізнання і logos - вчення) - галузь філософії, яка вивчає сутність пізнавального процесу, його закономірності та принципи, форми і типи одержання знання про світ в усьому його багатоманітні.
Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології — філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика — естетичне, а філософія релігії — релігійне. Аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відношення виділяють філософію техніки — дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з'ясовує історія філософії.
Вищезазначене не вичерпує всієї сукупності філософських проблем і, відповідно, дисциплін. Філософія може вивчати будь-який феномен, якщо він посідає вагоме місце в культурі. Саме цим зумовлена поява філософії науки, філософії мови, філософії мистецтва, філософії спорту та ін., які зосереджуються на вивченні цих феноменів під найзагальнішим кутом зору: в чому їх суть, що породило їх, які функції вони виконують у культурі.
4.Метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.
Діалектика. Це один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей. Спосіб мислення попередніх філософів, який будувався на незмінності понять і виключенні суперечностей, Гегель назвав метафізикою. Однак діалектичному методу властиві й деякі вади. Діалектика намагається з'ясувати зміст найзагальніших понять, залишаючись у сфері самих понять (визначаючи поняття через його протилежність), реальна дійсність не береться нею до уваги. Феноменологічний метод. Головним своїм завданням вбачає формування понять, якими оперує філософія. На думку його прихильників, це відбувається шляхом інтуїтивного вбачання (схоплення) сутностей (загального) в одиничному. Феноменологічний метод найбільш плідно спрацьовує в естетиці, філософії культури, філософській антропології, психології — там, де загальні поняття, типи, види не виводяться логічно одне з одного і не мають чіткої, як у науці, залежності від фактів. Трансцендентальний метод. Запроваджений у філософію німецьким мислителем І. Кантом. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення). Але він передбачає певний ракурс бачення – суб'єкт виступає «творцем» сущого, що часто межує із суб'єктивізмом. Герменевтика. Цей метод набув значного поширення останнім часом. Він передбачає проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.
Функції філософії:
– світоглядна функція, пов'язана передусім із системним абстрактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;
– загальнометодологічна функція, що полягає у формуванні загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;
– пізнавальна (гносеологічна) функція, що полягає в поясненні найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;
– прогностична функція, яка розкриває загальні тенденції (передбачення) розвитку людини і світу;
– критична функція з її принципом «піддавати усе сумніву», виконуючи анти догматичну роль у розвитку знань;
– аксіологічна функція з її вимогою дослідження об'єкта з точки зору найрізноманітніших цінностей;
– соціальна функція, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;
– гуманістична функція, яка шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.
– освітня функція, пов'язана з впливом філософії на свідомість людей.
5.Категорії - це найбільш загальні, фундаментальні поняття тієї чи іншої науки, філософії. Всі категорії суть поняття, але не всі поняття - категорії. Про світ в цілому, про ставлення людини до світу ми мислимо категоріями, тобто гранично загальними поняттями. Будучи результатом відображення об'єктивного світу в процесі його практичного перетворення, категорії стають засобом пізнання дійсності з метою її подальшого більш широкого і більш глибокого перетворення. Отже, категорії відіграють велику методологічну роль в науці. Без них взагалі неможливо наукове мислення ні в одній області знання.Вихідною філософською категорією є категорія буття. По суті, всі інші категорії з різних сторін характеризують зміст, всілякі прояви властивостей, відносин, розвитку сущого: рух - спосіб існування сущого, простір і час - форми його існування. Якість, кількість, причина і наслідок і інші категорії - все це також характеристика буття. Так, уже Платон розробив п'ять категорій: сутність, рух, спокій, тотожність та різниця. Значний внесок у розробку категорій зробив Арістотель, який розглядав їх як загальну форму відображення реальних речей і відношень, як найвище узагальнення об'єктивної реальності. Він виділив десять філософських категорій: сутність, кількість, якість, співвідношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання. Але для арістотелівського вчення про категорії характерний формально-логічний, метафізичний підхід. Мислитель вважав, що категорії незмінні, не переходять одна в одну, не перетворюються у щось більш загальне. Одиничне і загальне - у ході практичного впливу на світ людина стикається з окремими матеріальними речами. Ані загальне, ані одиничне не володіють самостійним існуванням, вони не існують самі по собі. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Загальне й одиничне існують тільки в окремому. Одиничне охоплює неповторні риси окремого, азагальне відбиває те, що повторюється в інших матеріальних утвореннях. При визначених умовах розвитку окремого одиничне може стати загальним, і навпаки (нові види рослин, породи тварин, мода). Кожному явищу притаманне як загальне, так і одиничне у рішенні практичних задач слід виходити не тільки із загального, що повторюється, але і з особливого, притаманного тільки даній області. Це обумовлює різноманітність форм і шляхів рішення однієї й тієї ж практичної задачі. Сутність і явище: Сутність– сукупність всіх необхідних сторін і відносин речі, взятих в їх відповідній взаємозалежності, в їх житті. Це те, без чого дана річ не може бути сама собою. Сутність завжди знаходиться в єдності з явищем тому, що вона в ньому не тільки виявляється, але через нього існує, діє. Явище– це спосіб виявлення сутності через властивості і відносини, доступні чуттям. Явище багатше сутності, яка завжди проявляється, так як привносить дещо інше, що не йде від сутності. Явище у свій зміст включає нові моменти, риси, які обумовлені зовнішніми обставинами і із сутності не витікають. Зміст і форма: Змістом називається категорія, яка охоплює сукупність всіх компонентів речі, явища, процесу, їх взаємодій і змін. Зміст включає і внутрішні, і зовнішні взаємодії. Форма–це організація стійких зв’язків між компонентами змісту. Будь-яка система завжди має як форму, так і зміст. Немає беззмістовної форми і неоформленого змісту. Зміст визначає форму і прагне до змін, форма активно впливає на змісті тяжіє до постійності, стійкості. Ціле і частина – філософські категорії, які відображають відносини між сторонами окремого предмету. Будь-який матеріал складається з частин. Однак ціле не є сумою частин. Разом з тим, світове ціле – це ціле, яке складене із частин, але воно не є ціле, розподілене на частини. Первинне для пізнання – це частини, а потім ми формуємо знання про ціле. Таким світ сформувався у нашій свідомості, таким він залишається й сьогодні. Необхідність і випадковість: Необхідність– це те, що обов’язково повинно відбутися у конкретних умовах. Вона витікає із внутрішньої основи явища, його сутності. Випадковість – це те, що може бути, а може й не відбутися. Необхідність і випадковість не існують окремо. Кожне явище в один час і необхідне, і випадкове. Випадковість виступає як форма необхідності. Знаходячись в органічній взаємодії і взаємозв’язку, випадковість і необхідність у ході розвитку об’єкта переходять в одне, міняються містами: випадкове стає необхідним і навпаки.Кількість–це категорія, що відображає такі параметри речі, явища або процесу, як число, величина, обсяг, вага, розміри тощо. Якщо кількісні зміни не зачіпляють якості предмета, то вони не помітні для людини. Догматизм – це метод філософського пізнання, який використовує метафізично одностороннє, схематичне, застаріле мислення, що оперує тільки догмами. Сліпа віра в авторитети, захист старих положень приводить до помилок у пізнанні світу. Виникнення догматизму пов’язано з розвитком релігійних уявлень, вимог віри в догмати релігії, які сприймаються у якості істин і не підлягають критиці. Еклектика (гр. eklego – вибираю) – це метод, який враховує механічне з’єднання різнорідних, протилежних принципів, поглядів, теорій, елементів (матерія і свідомість, буття і життя). Для еклектики характерно змішування різних, іноді протилежних філософських поглядів, теоретичних положень, політичних оцінок, невміння виділити з суми зв’язків і відношень об’єктивного світу головних зв’язків предмету, явища, механічне об’єднання різних сторін і властивостей.
Висновки
XXI століття - час по своїй суті прагматичний. Наука надзвичайно розширила спектр людських можливостей, дозволила людству вирішити багато проблем. Установлення у XIX столітті буржуазних суспільних відносин, з іншого боку, сформувало новий ідеал людини, людського щастя, в основі якого лежить успіх у практичних справах, багатство, суспільне становище (імідж). Не випадково прагматизм виник у США, країні, яка для багатьох є зразком розвитку в наш час і де подібне уявлення про успіх є найбільш розповсюдженим.
Але XXI століття з його динамізмом, що доходить до суєтності, зі зрослими можливостями людства, що доходять до самознищення, з новою силою, у новому ракурсі поставило і питання (старе як міф) про сенс людського існування і "смисл" самого світу. Виявилося, і чим далі, тим більше це підтверджується, що нікому не вдається, і навряд чи вдасться відійти від цих "проклятих" питань і ми приречені давати на них свою відповідь. Потреба у відповіді на них ще більш зростає в часи кризових станів суспільства, революції, коли руйнуються звичні умови життя і встановлюються нові суспільні відносини, коли окрема людина потрапляє до невблаганних, безжалісних жорен історії і світ починає їй здаватися безглуздим, абсурдним, за твердженням Альберта Камю.
Таким чином, потреба у філософії, у філософському осмисленні світу в наш час не тільки не зменшується, але й зростає. І як би ми не відхрещувалися від філософії, нам її не позбутися, як не позбутися кожній людині філософствування.
Список використаної літератури
1.Аристотель. - Политика.- Соч. В 4 т. – Т.4. – М.: Мысль, 1983. – С. 375 – 644.
2. Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энцикл. философ. - наук. В 3 т. – Т. 3. – М.: Мысль, 1974. – 417 с.
3. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наук. думка, 1997.
4. Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – 568 с.
5. Читанка з історії філософії: У 6-ти кн. / За ред. Г.І. Во линки. – Кн. 6. Зарубіжна філософія ХХ ст. – К.: Довіра, 1993. – 239 с.
6. История философии Украины:-Хрестоматия: Учеб. пособие. – К.: Лыбидь, 1993. – 553 с.
7. Енгельс Ф. Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.
8. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії і онтологія людини. — К., 1995.
9. Філософія: Курс лекцій. — К., 1994.
10. Філософія: Підруч. для вузів. — К., 1995.
11. Філософія // За ред. С. П. Щерби. — Київ: Кондор, 2003.