Вступ до філософії
СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ ТА ЇЇ РОЛЬ У СУСПІЛЬСТВІ
Термін «філософія» має давньогрецьке коріння. Він походить від двох грецьких слів : «філео» - любов і «софія» - мудрість і означає любов до глибоких теоретичних міркувань, а в дослівному перекладі – «любов до мудрості». Українські філософи XVIII – XIX століть, і передусім Г. Сковорода, позначали філософію словом «любомудріє». Вперше термін «філософія» з'явився у вжитку давньогрецького мислителя Піфагора (570-497 р. до н.е.). Він вважав, що мудрість притаманна лише богам, а люди здатні тільки до неї прагнути, поважати, любити її. А як назву специфічної галузі знань його вперше вжив давньогрецький філософ Платон (429 – 347 р. до н.е. ). Спочатку філософія охоплювала увесь комплекс людських знань про світ, оскільки ці знання на той час не мали дисциплінарної диференціації. Знання були синкретичними, тобто єдиними.
Філософія як універсальний спосіб самоусвідомлення людиною самої себе, сутності світу і свого призначення в ньому започатковується у VII – VI ст. до н. е. у Давній Індії, Китаї, досягнувши своєї класичної форми у Давній Греції.
Питання, що вивчає філософія, є одним з найпроблематичніших для неї, оскільки проблематика її історично змінювалась. У різні епохи домінували то вчення про буття, то вчення про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. В Європі до XII ст. філософія охоплювала все знання про світ , тобто зародки всіх наук. Предмет філософії пройшов свою еволюцію. Тому при визначенні предмета філософії слід брати до уваги загальну тенденцію, що пронизує конкретні її формоутворення. Філософію можна трактувати як осягнення розумом всезагального.
Найбільш загальні засади сущого ( буття – небуття, простір – час, причинність, сенс людського існування, істина, добро тощо), з яких «конструюється» світ, і є предметом філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різноманітні загальності до одного принципу – Бога, матерії тощо. Філософія намагається пізнати і пояснити світ. А оскільки система ідей є не що інше, як теорія , то філософію можна вважати теоретичним світоглядом.
Філософський світогляд заснований на розумі. Предметом філософських досліджень стають найбільш загальні проблеми: що таке світ, чи існує Бог, чи вічна душа, що таке добро і зло тощо.
Людина є соціоприродною істотою, єдністю біологічного та духовного начал. Завдяки своїй свідомості людина організовує своє життя. Існують певні форми , в яких твориться, зберігається і передається духовність – мистецтво, мораль, релігія, філософія. Це поєднання в певній особі, в суспільстві формує світогляд.
Світогляд – система найзагальніших знань, цінностей, переконань, практичних настанов, які регулюють ставлення людини до світу.
Центральна проблема світогляду – відношення людини до світу. Існує три типи виявів відношення людини до світу: пізнавальний; оцінювальний; практичний.
Функції світогляду:
- функція тлумачення, розуміння світу;
- оцінювальна (аксіологічна) функція;
- праксеологічна функція.
Виділяються три історичні типи світогляду: міфологічний світогляд; релігійний світогляд; філософський світогляд.
Трактування відношення людини і світу є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття займається онтологія.
Онтологія – вчення про першооснови буття.
Вона виділяє різні сфери буття – неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо. Онтологія охоплює вчення про категорії.
Філософська антропологія – вчення про природу та сутність людини.
Гносеологія – теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.
Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології – філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей.
Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У межах практичного відношення виділяють філософію техніки – дисципліну, яка привертає дедалі більше уваги. Закономірності розвитку філософських ідей, чинники, які зумовлюють його, з'ясовує історія філософії.
Метод – сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.
Діалектика – метод, згідно з яким будь-яке явище перебуває у процесі зміни, розвитку, в основі якого – взаємодія (боротьба) протилежностей.
Феноменологічний метод. Формування понять, якими оперує філософія.
Трансцендентальний метод. Суть його полягає в тому, що визначення сущого дається через розкриття суб'єктивних умов (засад) його конституювання (формоутворення).
Герменевтика. Проникнення в смисл деяких феноменів на основі з'ясування їх місця та функції в культурі, тобто в контексті культури.
Функції філософії:
- світоглядна – системне, абстрактно-теоретичне, пояснення світу;
- загально методологічна – формування загальних принципів і норм одержання знань, її координації та інтеграції;
- пізнавальна (гносеологічна) – пояснення найбільш загальних принципів буття та вихідних основ нашого мислення;
- прогностична – розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу;
- критична – принцип «піддай усе сумніву», виконуючи анти догматичну роль у розвитку знань;
- аксіологічна – дослідження об'єкта з точки зору різноманітних цінностей;
- соціальна – завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;
- гуманістична – шляхом утвердження позитивного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цінностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії ;
- освітня – пов'язана з впливом філософії на свідомість людей.
Історичні типи європейської філософії
Для того щоб краще зрозуміти сенс і суть філософії як науки, корисно і навіть необхідно звернутися до історії її розвитку, розглянути, як йшло рух філософської думки в різні періоди історії людського суспільства. Вивчення центральних проблем, що вставали перед філософами того чи іншого періоду, допоможе виробити уявлення про історичні типи філософії, про своєрідність філософської думки різних народів у різні періоди їх історії.
Виділення історично визначених типів філософії обумовлено тим, що в кожний період історії людства існували свої особливості в розвитку науки, культури, суспільних відносин, стиль мислення і т.д. Все це накладало відбиток і на розвиток філософської думки, на те, які проблеми в галузі філософії висувалися на перший план. При цьому саме своєрідність у розвитку цих поглядів і навчань обумовлювалося специфічними економічними, соціальними та культурними факторами кожної епохи. Все це разом узяте і є основою для виділення певних типів філософії. В даний час в історії європейської філософської думки виділяють наступні її основні типи:
• антична філософія (VI ст. До н.е. до V ст.),
• філософія середньовіччя (VI - XIV ст.),
• філософія епохи Відродження, (XV - XVI ст.),
• філософія Нового часу та Просвітництва, (XVII - XVIII ст.),
• некласична філософії в XIX - поч. XX ст.,
• філософія XX століття.
Незважаючи на своєрідність філософських навчань у різні періоди історії, між ними зберігається спадкоємність, яка дозволяє говорити про єдність історико-філософського процесу. Важливо відзначити, що у філософії є свій спосіб існування в часі. Філософія не знає минулого, все, що є великого і просто значущої у її історії, живе і зараз. Сьогодні можна бути послідовником будь-якого філософа будь-яких часів, не викликаючи на себе глузування. Ця дивна особливість філософії стала причиною того, що головною формою її існування виявилася «історія філософії», не схожа ні на прогрес науки, ні на мирне співіснування усіх феноменів мистецтва. Професійному філософу не можна обійтися без історії філософії.
Як і у всякого явища культури, у філософії є своя національна грунт, свої етнічні обриси. Філософія так само локальна в просторі, як і в часі. Багато культур можуть її запозичувати з більшим чи меншим успіхом. Але породжувати оригінальні філософські концепції змогли лише деякі. У звязку з цим слід зазначити, що проблема впливу національної культури на розвиток філософії є предметом дискусій.
Чи можлива національна філософія? Чи завжди необхідна філософія тій чи іншій культурі? Можна погодитися з тим, що навряд чи можлива національна математика і навряд чи можлива в якому б то не було вигляді інтернаціональна література. Місце філософії - десь між цими полюсами. Розгадка тут - у ролі мови. Для філософії мова - не зовнішня оболонка змісту, але й не остання можливість втілення. Філософія виростає на грунті національної мови, але тяжіє до виходу за його межі, долає його і в той же час не відмовляється від нього. Цей процес ще не дуже добре вивчений: адже тільки порівняно недавно світ відчув необхідність духовної єдності.
Історія показує, що результати національної філософії з часом стають загальним надбанням (так сталося з філософією Греції, Індії, Китаю, Німеччини). У деяких випадках можлива транснаціональна філософська культура (середньовічна латинська філософія), можлива стійка культурно-національна традиція «стилів» філософського мислення (наприклад, схильність до раціоналістичної метафізики на континенті і схильність англомовної філософії до логіко-лінгвістичного аналізу). Немає принципових кордонів для взаємовпливу різних філософських традицій і шкіл, Схід і Захід можуть знаходити спільну мову при всіх радикальних філософських відмінностях.
Філософія в Давніх Індії, Китаї та Греції
Філософія, як зазначалося, виникла в VI — IV ст. до н. е. одночасно в трьох цивілізаціях — індійській, китайській і грецькій. Про зародження філософії свідчить протиставлення загальноприйнятих думок про світ справжнім знанням про нього — істині. Філософія починається там і тоді, де і коли виникає сумнів щодо виправданості традицій, пануючих думок, коли фіксуються розбіжності видимого і сущого, загальноприйнятого і справжнього. Таке протиставлення може бути породжене різними чинниками: соціальними, що формують самосвідомість особи (торгівля, держава з регульованими соціальними відносинами); ознайомлення з іншими народами та їх звичаями; криза традиційної міфології; зародки наукового знання. Ці чинники породжують основну онтологічну (що таке (справжнє) буття і небуття) і гносеологічну (що є істина, а що тільки видимість її, як досягти істини) проблеми.
Загальна характеристика онтологічних і гносеологічних здобутків давньогрецької філософії і європейської традиції загалом до епохи Відродження, а китайської та індійської філософії до XX ст. полягає в тому, що відношення між видимим та істинно сущим світом будувались на правдоподібності. Кожна традиція і кожен мислитель будували різні моделі співвідношення між видимими і невидимими сторонами світу (буття), але чітких доказів, зокрема емпіричних фактів, які б свідчили про справжній характер цього співвідношення, не було. Цим, зокрема, зумовлена така різноманітність онтологічних і гносеологічних концепцій цього періоду.
Прорив у надемпіричний позачуттєвий світ (світ, який лежить за порогом людських відчуттів) було здійснено в Європі в XVI—XVII ст. з допомогою приладів і математичного природознавства, що поклало край умоглядним спекуляціям про світ, про буття. Тепер онтологічні та гносеологічні моделі вибудовуються з огляду на стан розвитку наукового знання: головна вимога до них — бути науковоподібними. Ніхто вже не наважиться стверджувати, що; основою світу є вода, вогонь чи щось подібне. Атомізм Нового часу не може бути демокрітівським. Атомізм давньогрецького філософа Демокріта (прибл. 460 — прибл. 371 до н. е.) — це лише цікавий здогад, який можна й ігнорувати, а хімічний атомізм ґрунтується на експерименті, є основою хімічного виробництва. З цим не може не рахуватися жодна сучасна філософія природи.
Європейська наука змусила заговорити про потойбічний (для людських чуттів) світ, що спричинило зміну моделі філософування про нього. Проте існує сфера філософського знання, де істина не пов'язана з науково-технічним поступом. Це — сфера моралі. Моральноетичні концепції, як і раніше, відчутно впливають на практику моральних стосунків у суспільстві. Тому роздуми давніх людей про світ мають тільки історико-культурне значення, а їхні етичні вчення і тепер збуджують інтерес. Адже здебільшого вони стосувалися реального життя і вибудовувались на його основі.
Давньоіндійська філософія
Історія індійської культури сягає глибини віків. Активну участь в її творенні брали арії — кочові племена, які, за археологічними та етнографічними свідченнями, вийшли, ймовірно, з півдня України. Вже в II тис. до н. е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Давньоіндійське суспільство було кастовим, світоглядом його була міфологія, викладена у Ведах — збірниках гімнів. Веди освячували кастовий лад і проголошували панування касти жерців (брахманів) над всіма іншими кастами, в тому числі військовою аристократією — кшатріями. Звідси назва ведійської міфології — брахманізм. Основний мотив ведійської літератури — панування духовного над матеріальним, брахманів над іншими кастами.
У середині І тис. до н. е. в давньоіндійському суспільстві сталися відчутні соціально-політичні зміни: розвивалися ремесла і торгівля, зростали міста, замість дрібних держав виникали великі державні об'єднання. Домінуюче становище в суспільстві перейшло до кшатріїв: війни сприяли усвідомленню ними своєї соціальної значущості, що спонукало їх взяти владу в свої руки. Все це зумовило зміни й у світоглядній сфері: брахманізм поступився місцем релігійним течіям — джайнізму і буддизму, що постали як ідеологічний протест проти кастової природи брахманізму, складності його обрядів. Джайнізм і буддизм були світоглядами, зрозумілішими і прийнятнішими для простих людей.
Одночасно зі змінами соціальних відносин і світоглядних ідей формуються основні школи індійської філософії. Як і в інших країнах, філософія в Індії виникає у зв'язку з кризою міфології. Але перехід від ранньокласового до розвинутого класового суспільства відбувався в Індії поступово. Тому і в сфері ідеології не було різких стрибків: більшість філософських систем зберігає міфологічні теми, розвиває їх. Творцями більшості філософських шкіл були жерці-аскети, чим пояснюються такі особливості індійської філософії, як проповідь аскетизму та містичного споглядання, пасивність і самозаглиблення. Ці особливості зумовлені не специфікою духу індусів, а соціальними умовами розвитку індійського суспільства.
Серед багатьох шкіл індійської філософії чітко окреслюються два їх типи: ортодоксальні, класичні (даршан) і неортодоксальні, некласичні (настіка). Ортодоксальнівизнають безумовний авторитет Вед.Неортодоксальні, хоч і запозичують з Вед деякі ідеї, не визнають їх святості.
Ортодоксальні, класичні (даршан) філософські школи.До них належать веданта, міманса, вайшешика, санкх'я, ньяя і йога. Основою світу вони проголошують Брахмана, Бога, духовну субстанцію. Спочатку брахман поставав як особа Бога, згодом він трансформувався в духовну субстанцію, основу всього сущого. Так, уже в Упанішадах (коментарях до Вед) відзначається: «Те, чим породжуються ці істоти, чим живуть народжені, в що вони входять, вмираючи, те й намагайтеся пізнати, то і є Брахман». Брахман породжує, відтворює і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності єатман, який облаштовує світопорядок, є внутрішнім правителем. Ці два космогонічні начала чимось нагадують матерію і форму Арістотеля. Але ця аналогія приблизна.
Сутність людини також включає атман і брахман. Мета людського життя полягає в тому, щоб подолати низку нескінченних перевтілень і злитися з космічними атманом і брахманом, розчинитися в них. Існує декілька сходин, які ведуть до осягнення брахмана. Вищою з них є медитація, заснована на практиці йоги. Завдяки злиттю з космічним брахманом атман людини долає безкінечність перевтілень — сансару, яка породженакармою— відплатою за попереднє життя. Такою постає загальна конструкція світу й місця людини в ньому уведантіймімансі, які найбільше наближені до Вед.
Вайшешикавизнає дев'ять субстанцій — землю, воду, світло, повітря, ефір, час, простір, душу і розум. Перші чотири складаються з атомів. Атоми різняться між собою кількісно і якісно. Внаслідок їх сполучення і роз'єднання, якими керує світова душа, відбувається виникнення і зникнення речей.
Санкх'явважає основою світу матерію (пракриті) і атман — принцип індивідуальності й духовності.Ньяяійогавідомі не так онтологічними побудовами, як методологіями, які застосовують й інші школи. Ньяя основну увагу приділяла теорії пізнання і логіці, розробила вчення про силлогізми. Йога сформулювала сукупність правил (методологію) регулювання фізіологічних і психічних процесів людини, завдяки яким, на думку її прихильників, настає прозріння і досягається істина.
Неортодоксальні, некласичні (настіка) філософські школи.До них належать буддизм, джайнізм і чарвака-локаята.Буддизм— світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання, можна припинити страждання, є шлях, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягаєтьсянірвана— стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.
Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття—небуття, в стані пульсації між цими полюсами. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності.
Джайнізмвиник водночас з буддизмом, має спільні з ним мотиви. Вважає, що перервати карму (долю, прокляття) сансари можна аскетичним життям.
Чарвака-локаята— єдина матеріалістична школа Давньої Індії. Основою світу вважає п'ять елементів — воду, вогонь, землю, повітря і (іноді) ефір. Кожний з них складається зі своїх атомів, які незнищенні й незмінні. Заперечує ведійське вчення про карму і сансару, існування Бога і душі, її моральному вченню притаманний відхід від усталених традицій індійської культури.
Загалом онтологічні схеми найвпливовіших шкіл (веданта, міманса) являли собою логізацію міфу — переведення міфологічних образів у логічні абстракції. В деяких школах (вайшешика, санкх'я, чарвака-локаята) зроблено перші наївні узагальнення про речовинну будову світу і навіть висунуто ідею атомізму. Індійські мислителі дуже мало уваги приділяли державі, праву, соціальній проблематиці. Провідне місце відводили етичним вченням.
+В їх етичних вченнях домінують дві думки: життя — це страждання, а подолання страждань можливе через втечу від світу. Ці мотиви, ймовірно, породжені незначною цінністю життя окремої особи в східних деспотіях. Вони своєрідно відобразили соціальний стан індійських мислителів. В Індії, на відміну від Китаю, де конфуціанці були придворними філософами, мислителі були аскетами, жили осторонь важливих соціальних подій. Цим зумовлена і відсутність ідей щодо раціональної перебудови суспільства, занурення в себе. Розум не застосовано до вдосконалення соціальної сфери, йому залишалось лише регулювати психічні процеси.