Ім'я файлу: Етнос_і_нація_спільне_і_відмінне_Кокітко.docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 04.12.2020
скачати

Міністерство освіти та науки України

Київський національний університет будівництва та архітектури

Кафедра політичних наук

Тема: Етнос і нація: спільне і відмінне

Виконала:

студентка групи МБГ-41

Кокітко К.Є.

Перевірив:

доцент Яхно О.О.

Київ-2020

Мета з’ясувати сутність поняття „етнос”, його основні ознаки та головні підходи до вивчення, причини та умови формування етнічних відмінностей, з’ясувати суть поняття „етнічна /національна свідомість” та її структуру.

Завдання розуміння двох наукових підходів до пояснення існування націй, а також з’ясування суті основних концепцій походження націй, які існують в соціології.

План

  1. Вступ

  2. Питання про співвідношення понять «етнос» і «нація»

  3. Етичне – це поперед усе культурне

  4. Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?

  5. Висновок



Вступ

При з’ясуванні сутності етнонаціональних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їхнім розвитком: “народ”, “нація”, “етнос”. Нерідко їх трактують як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. Уже в античності намітилося розрізнення цих понять. У давньогрецькій мові, наприклад, для позначення поняття “народ” використовувалися два терміни: “етнос” і “демос”. У середньовічній Європі термін “нація” спочатку (з XV ст.) означав “земляцтво”. До XIX ст. він набув сенсу, близького до сучасного. “Нація” стала трактуватися як альтернатива феодально-династичної і племінної роз’єднаності.  

ЕТНОС – формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території. Наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Там вони утворюють етнічні групи, що належать до єдиної нації певної країни. Протягом писаної історії етноси розвивалися в кількох формах, головними з яких вважаються: рід – плем’я – народ – нація. Як феномен, кожний етнос – це специфічна форма існування людського роду, соціокультурний організм на певній стадії цивілізаційної зрілості цих щаблів, тобто: нації, народності, племені, роду. Отже, етнос — це група людей, яка історично склалася на певній території і характеризується спільністю мови, культури, побуту, звичаїв, традицій, способу життя та особливостями психічного складу. 

НАЦІЯ – політично, державно організований народ. Нація утворюється на основі певного етносу, до якого приєднуються представники інших етносів, що живуть на певній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Націю можна трактувати як спільність людей, що формується завдяки єдності таких засад: 1)територіальних: кожна нація має свою територію, "життєвий простір".

2)етнічних: нація формується, як правило, з людей одного етнічного складу. Етнічні ознаки — це самосвідомість, мова, усвідомлення спільності походження, єдиної історії, традицій. 3)економічних: спільність господарських зв'язків універсального рівня консолідує людей, пов'язує єдиною справою, сподіванням на позитивні результати.

4)загальнокультурних: мови, традицій, звичаїв, обрядів, що передаються від покоління до покоління, з уст в уста. Немає мови — немає і нації. Нація також згасає, якщо втрачається її к-ра, порушуються традиції, нехтуються звичаї, забувається історія.

5)психологічних: нація має спільні риси психічного складу, які формуються в процесі спільного життя, діяльності, спілкування.
Питання про співвідношення понять «етнос» і «нація»давно

стали предметом філософської рефлексії. У багатьох сучасних наукових текстах їх часто застосовують як синоніми. Поширеним є підхід, згідно з яким нація – це найвища форма розвитку етносу за часів індустріальної доби, тобто результат еволюційної зміни й ускладнення певної соціальної системи зі збереженням її основних рис. Насправді ж етнос і нація суттєво відрізняються за багатьма ознаками, тобто вони не є тотожними.
На відміну від етносу, нація – це те, що дається особистості як наслідок її особистого вибору, а не за фактом її народження. Етнос не обирається, а націю людина може обирати. Нація – це, насамперед, державна, соціальна, культурна належність індивіда, а не його антропологічна чи етнічна належність. Звернімо увагу також на відмінність етнічних і національних процесів, серед яких перші здійснюються, зазвичай, несвідомо (асиміляції, міксації, інтеграції, сепарації тощо), а інші – національні – цілком свідомо і відбуваються вони в політичній сфері суспільного життя. Втім, аналіз зазначених дефініцій вимагає передусім розгляду самих понять, а не їх похідних.

Етичне – це поперед усе культурне

Етнос(ἔθνος) в перекладі з грецької мови означає «народ», велику спільноту людей, що об’єднуються за певними ознаками, об’єктивними чи суб’єктивними. Виокремлення й аналіз цих ознак досліджується в новому науковому напрямі – етнології. А експлікація поняття «етнос» спричинила його подальшу дихотомію. Дослідники цього феномену, оперуючи тотожними чи близькими за змістом ознаками, по-різному розуміють його природу. Сформувалося два підходи до пояснення природи етносу – біологічний і соціальний. Існує велика кількість етнічних концепцій, що розглядають механізми його формування. Найбільш поширені – конструктивістська, примордіалістська, інструменталістська. Більш оригінальні – концепції лінгвістичного, соціально-економічного детермінізму, культурно-психологічного антропологізму та ін. Але всі науковці починають свої дослідження з визначення свого розуміння природи етносу. Представники біологічного підходу вважають, що «етнос – є біологічна спільнота, пов’язана спільним походженням, має спільну генетику і співвідноситься з расою як вид з родом або різновид (порода) з видом». Прихильники протилежного підходу пропонують своє бачення: «Етнос – це соціальна спільнота, що будується на соціокультурній інтерпретації популяційної єдності» . Є й таке твердження: «Етнічність – це форма соціальної організації культурних процесів» .

Етичне – це поперед усе культурне. Сторіччями випрацьований механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та багатство в світовій культурі.

Отже, етноси розрізняються досить істотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав – членів ООН – біля 200. Тільки 270 етносів налічують в своєму складі більш одного млн. людей, інші значну меншість. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія-99,8%-норвежці; Японія-99% - японці; Австрія-92,5% - австрійці та ін.). Але більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об’єднують корінні етноси та інші етнічні та національні групи, і для них проблеми етнонаціональних відносин, національної політики залишаються серед найбільш важливих.

Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?

На ці питання в сучасній науковій (та в навчальній) літературі не має однозначної відповіді. Наприклад, є точка зору, згідно з якою нація тлумачиться як політичний інструментарій, ідеологічний міф. Так, директор інституту етнології та антропології РАН РФ В.О.Тишков вважає, що нація – це політичне гасло та засіб мобілізації, а зовсім не наукова категорія, і це поняття не має права на існування див. В.О.Тишков “Про націю та націоналізм”; Вільна думка,1996р. №3 ст.5. Однак більшість вчених – суспільствознавців додержуються іншої думки, згідно з якою нація –це найбільш сталий тип етносу, вона складається в результаті зміцнення соціальних зв’язків – економічних та політичних. Основними рисами нації є спільність мови, території, економічних зв’язків, психічного складу, культури та самовідомості. Інакше кажучи, нація включає в себе етнічність, а також економічну, соціальну та політичну спільність. Отже, політична спільність виступає як синтезуюча, бо вона покликана забезпечувати підтримку національних традицій, звичаїв та інше. У теперішні часи поняття “нація” використовується у двоякому сенсі: в політико-правовому та соціокультурному.

При політично-правовому підході під нацією розуміють – співгромадянство, політичне об’єднання людей – громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство” визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека” (як і “національна академія”) під “національним” мається на увазі не “естетичне”, а “державне”.

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім – єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак – Іран, Ірак Кувейт – підтвердження цьому).

На відміну від етносу, нація – це те, що дається особистості як наслідок її особистого вибору, а не за фактом її народження. Етнос не обирається, а націю людина може обирати. Нація – це, насамперед, державна, соціальна, культурна належність індивіда, а не його антропологічна чи етнічна належність. Звернімо увагу також на відмінність етнічних і національних процесів, серед яких перші здійснюються, зазвичай, несвідомо (асиміляції, міксації, інтеграції, сепарації тощо), а інші – національні – цілком свідомо і відбуваються вони в політичній сфері суспільного життя. Втім, аналіз зазначених дефініцій вимагає передусім розгляду самих понять, а не їх похідних. Отже, визначивши націю як свідомо обрану ідентичність (яку можна за певних обставин чи бажань змінювати), зосередимо увагу на феномені етносу і спробуємо показати в процесі аналізу його особливі й відмінні від поняття «нація» риси.

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп.

Шлях формування нації – коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися 3 нації: білоруси, росіяни та українці.
Процеси формування нації та викликані ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку та стабільності, обмеження агресивних спрямувань одних етносів та оберіганню від агресії інших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. В цьому сенсі держава констатує націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство – американці, але американці-японці, американці - українці та ін., у Великобританії – всі англійці, але англійці - шотландці та ін.
Сучасна світова практика показує зростання ролі національної державності, яка стає нормою, світовим правилом, вихідним пунктом на демократичній та добровільній засаді. Виникають нові національні держави, народи на практиці реалізують свої права на самовизначення. Імперські структури (СРСР, ЧРСР, Югославія) практично зруйнувались.
Сучасна історія свідчить про зростання значення етнічних властивостей нації. Проблеми мови, культури, духовного життя взагалі займають в національних рухах чільне місце. Мовна проблема головує в Бельгії, Канаді; проблеми культури та історичних традицій – в Шотландії, Уельсі, Англії. Етнокультурні проблеми висунулися на перший план і в країнах колишнього СРСР, в тому числі і в Україні. На цьому грунті швидко зростають національна свідомість та націоналізм.

Національна самосвідомість – це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який відрізняється спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості.

Без національної свідомості немає та не може бути нації. Відомий дослідник феномену нації Е.Геллнер підкреслював:

1. Дві людини належать до однієї нації, якщо і тільки якщо їх об’єднує одна культура, яка, в свою чергу, розуміється як система ідей, умовних позначень: зв’язків, засобів поведінки та спілкування.

2. Дві людини належать до однієї нації, якщо вони визнають належність один одного до цієї нації. Іншими словами, нації створює людина; нації - це продукт людських переконань, пристрастей та схильностей”.(Геллнер Е. Нації та націоналізм Питання філософії, 1989,№7, с.124).

В політичному плані національна самосвідомість національна самосвідомість може грати подвійну роль. З одного боку – це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносинам з іншими етнонаціональними групами. Але надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, в шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може привести до націоналізму.

Російський філософ В.Солов’йов, ще в 19ст. вивів формулу: “національна самостійність – національне самозадоволення національне самообожнювання – національне самознищення”. Якщо “безліч” національної самосвідомості (патріотизму) – то недалеко й до самознищення (див. Общественные науки и современность, 1998, №6 с.110).

Існує декілька підходів, які оцінюють по-різному роль та значення націоналізму. Прибічники позитивного підходу вважають націоналізм – позитивним соціальним явищем, основою розвитку патріотизму. До визначення “націоналізм” вони додають такі прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революційний” та ін. Так автори учбового посібника “Основи політології” під ред. (Київ, “Либідь”,1988) пишуть, що “…націоналізм – це ідеологія нації, головна мета якої – створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку с.123”. В підручнику “Політологія” /Під ред. О.І.Семківа (Львів, вид. “Світ”,1994) націоналізм визначається як спосіб захисту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації /с.235/.

Прибічники іншої думки вважають націоналізм негативним реакційним соціальним явищем, деструктивною силою, яка несе регрес у розвиток суспільства. У книжці “Політологія. Енциклопедичний словник”.(М.1993) націоналізм визначається як ідеологія, психологія, соціальна практика, світогляд і політика підкорення одних націй іншим, проповідь національної виключності та перевершеності, розпалення національної ворожнечі, недовіри та конфліктів.

Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, бо його головним завданням була консолідація формуючих націй, їх самовизначення. Націоналізм відіграв свою роль в боротьбі народів колоній за незалежність, рівноправ’я та рівність в світових політичних та господарських відносинах. В такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів та цінностей, відродженню культури, мови та ін. Але переважна більшість дослідників – спеціалістів розглядають сучасний націоналізм в якості виключно реакційного явища.

Його головна риса – мімікрія, перевернення; свої егоїстичні, антинаціональні спрямування націоналісти намагаються прикрити псевдопатріотичними гаслами, національними інтересами та цінностями. Націоналісти, керуючись національними символами, гаслами загальнонаціонального характеру, грають на національних почуттях людей, національній самосвідомості. Націоналізм лише говорить про національні інтереси, переслідуючи в дійсності корисливі, вузькокласові цілі. Він виступає виразником окремих вузьких соціальних верств та їх інтереси ставить вище за національні.

Характерною для націоналістів є відмова визнати за іншими народами на “власній” території ті права, яких вони вимагають для себе. Для інших – ніякого самовизначення! А що робити з іншими етносами, що проживають на цій території? По різному. В Югославії (Косово) націоналісти заявили про боротьбу за створення “етнічно чистих територій”; в Азербайджані силою виселяється населення вірменських сіл. У Прибалтиці “некорінне” населення обмежене в багатьох правах та свободах та ін.

Для націоналістів важливий “образ ворога” навіть більш ніж “нація”. Ворог – антипод націоналізму, бо якщо його не буде, то націоналізм втрачає сенс, бо не ясно “проти кого ми дружимо”. Ворог може бути зовнішнім, а також внутрішнім, як молодший партнер зовнішніх ворожнечих сил. Сучасний дослідник з ФРН Д.Хоффман писав: “Образ ворога грав роль інтегратора на протязі всієї історії німецького народу та держави”.

Націоналізм не має майбутнього, бо загальна світова об’єктивна тенденція – об’єднання зусиль людства у вирішенні завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Але зникне націоналізм ще не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту соціальну структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попередній режим.

Висновок

МЕЖА МІЖ ЕТНОСОМ І НАЦІЄЮ – пролягає між тим, що не залежить від людини, не є її особистою заслугою і зумовлена лише фактом її народження і тим, що потребує від неї певного особистого зусилля й усвідомленого вибору. Якщо до етнічної культури люди прилучаються колективно, з причини своєї належності до певного етносу (внаслідок традиційного, локального, анонімного характеру цієї культури), то до національної культури вони прилучаються здебільшого індивідуально, а інколи – всупереч своєму етнічному походженню. У цьому розумінні нація протистоїть кровноспорідненій і буттєвій визначеності людей, їхньому існуванню як гомогенних колективів з невирізненністю індивіда з певного способу життєвиявлення. Нації викристалізувалися лише в XVII–XVIII ст. На відміну від народу, нація не є витвором природи, а народжується історично. Процес переростання народу в націю – це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. З огляду на взаємозв’язок з етнічними утвореннями, нація немовби переводить їх існування на новий ступінь, певною мірою “знімаючи” такі чинники етнічної ідентифікації, як територія проживання, кровна спорідненість, мова спілкування, певний культурно-господарський тип, символічна визначеність тощо. Цей процес може прискорюватись або гальмуватись.

Використана література

  1. http://politics.ellib.org.ua/pages-2464.html

  2. http://www.info-library.com.ua/books-text-1675.html

  3. СОЦІАЛЬНА ФІЛОСОФІЯА.С. Радей

  4. https://studfile.net/preview/5115376/

скачати

© Усі права захищені
написати до нас