Ім'я файлу: Реферат ЦП Хіміч Іван КЮ 222 тема Договір доручення та договір к
Розширення: docx
Розмір: 39кб.
Дата: 12.12.2023
скачати
Розширення: docx
Розмір: 39кб.
Дата: 12.12.2023
скачати
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний університет «Чернігівська політехніка»
Навчально-науковий інститут права та соціальних технологій
Юридичний факультет
Кафедра кримінального права та правосуддя
Реферат
з предмета: «Цивільне право»
На тему: «Договір доручення та договір комісії: питання розмежування»
Виконав: здобувач освіти II курсу
Спеціальність: 081-«Право»
Освітньо-професійна програма:
«Кримінальна юстиція (Суд.Прокуратура.Адвокатура)»
Група КЮ-222
Хіміч Іван Олександрович
Перевірив викладач:
кандидат юридичних наук, доцент
Кочина Олександра Сергіївна
Чернігів 2023
Зміст
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ 1
Юридичний факультет 1
Вступ 3
Основна частина 4
Висновок 9
Список використаної літератури: 10
Вступ 3
Основна частина 4
Висновок 7
Список використаної літератури: 8
Вступ
Відповідно до ст. 901 ЦК за договорами про надання послуг одна сторона (виконавець) надає послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а інша сторона (замовник) за загальним правилом зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу. Саме до цієї категорії договорів належать і договори комісії та доручення. Виходячи з цього до них можуть застосовуватися загальні норми про надання послуг (статті 901-907 ЦК), якщо це не суперечить суті зобов'язання з відповідного договору.
Питанню аналізу правовідносин, що обумовлені вказаними договорами, приділяється увага переважно при окремому дослідженні відповідно договору доручення чи комісії. Зокрема, відповідний доктринальний аналіз здійснюється в коментарях до Цивільного кодексу, в підручниках з цивільного права та інших джерелах. Вказані договори є предметом дослідження і на дисертаційному рівні. Натомість порівняльно-правовому дослідженню зазаначених договорів приділяється менша увага. Однак у зв'язку з подібністю предметів вказаних видів договорів виникає питання щодо розмежування тих правовідносин, які регулюються договором комісії та доручення.
Основна частина
Відповідно до статті 1011 ЦК договір комісії – це договір, за яким одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів (тут і далі виділено мною – В.Б.) від свого імені, але за рахунок комітента. Легальне визначення договору доручення закріплене в ст. 1000 ЦК, відповідно до якої за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. При цьому правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.
Сторонами договору доручення є довіритель і повірений, а комісії – комітент і комісіонер, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. За своєю правовою характеристикою обидва договори є консенсуальними і двосторонніми (взаємними). Слід зазначити, що законодавець не передбачив спеціальних норм щодо форми договорів доручення і комісії. З огляду на це до вказаних договорів будуть застосовуватися загальні положення про форму правочинів і наслідки порушення відповідних вимог.
Договори комісії і доручення поєднує те, що в обох випадках виконавець (комісіонер чи повірений) діють за дорученням і за рахунок іншої сторони – замовника (комітента чи довірителя), однак спосіб виконання такого доручення має свої особливості в кожному з договорів.
По-перше, договір доручення є договором, на підставі якого виникають відносини представництва. Відповідно до ст. 237 ЦК представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Виходячи з легального визначення договору доручення, закріпленого в ЦК України, повірений уповноважений вчиняти від імені довірителя юридичні дії. Щоправда, положення ч. 1 ст. 1000 ЦК справедливо критикуються з огляду на те, що спочатку у зазначеній нормі вказується на можливості вчинення юридичних дій, а потім увага акцентується лише на одному виді таких дій – правочинах. [4, c. 400] У зв'язку з цим виникає запитання: чи може повірений здійснювати інші дії, відмінні від правочинів.
На вказане питання слід відповісти позитивно, тобто повірений може бути наділений повноваженнями на вчинення як правочинів, так й інших юридичних дій (наприклад представлення інтересів повіреного в державних органах чи органах місцевого самоврядування). Більш того, з договору доручення може випливати обов'язок повіреного вчинити фактичні дії. Зокрема, у випадку придбання товарів для довірителя повіреному може бути доручено також їх доставку. У такому випадку фактично укладається змішаний договір доручення і перевезення.
У свою чергу, виходячи з поняття договору комісії за таким договором не виникає відносин з представництва. У стосунках з третіми особами комісіонер діє від власного імені, а не від імені комітента. З огляду на це треті особи (контрагенти), з яким виникають взаємини у комісіонера, взагалі можуть не знати про наявність договору комісії.
По-друге, повірений за договором доручення в разі укладення договору з третіми особами не стає стороною такого договору. Оскільки він діє від імені довірителя, то і стороною договору є сам довіритель. Винятком з цього правила є ситуація, передбачена ст. 241 ЦК, відповідно до якої правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише в разі наступного схвалення правочину цією особою. Тобто, якщо довіритель не схвалить відповідний правочин, він може відмовитись від його виконання, а зобов'язаною стороною за правочином, укладеним повіреним, стане не довіритель, а сам повірений. Вказана ситуація може викликати певні складнощі на практиці. Якщо повірений укладе договір з перевищенням повноважень, наприклад продасть велосипед, хоча був уповноважений лише на передачу його в найм, довіритель не зможе витребувати майно від добросовісного набувача у випадках, визначених статтями 330 і 388 ЦК.
У свою чергу, комісіонер, навпаки, завжди стає стороною за договором, укладеним з третьою особою. З цього випливає, що контрагент повинен враховувати, з ким йому в подальшому доведеться мати справу: чи безпосередньо з особою, яка уклала договір (якщо в основі лежить договір комісії), чи з особою, від імені якої укладено договір (у випадку з договором доручення).
По-третє, договір комісії є завжди оплатним, що випливає з самого законодавчого визначення договору і деталізується в ст. 1013 ЦК, яка врегульовує порядок визначення і сплати комісійної плати. На відміну від цього договір доручення є оплатним лише за загальним правилом. Так, відповідно до ч. 1 ст. 1002 ЦК, повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом. З цього випливає, що договір доручення часто має особистісний і довірчий характер (фідуціарний договір). Натомість договори комісії, в першу чергу, спрямовані на здійснення підприємницької діяльності.
У зв'язку з цим виникає питання, який договір лежить в основі правовідносин, коли одна особа просить іншу придбати в магазині певні товари, наприклад продукти чи речі побутового призначення. У даному випадку продавець не знає, що покупець купує такий товар не для себе, і відповідно є підстави стверджувати, що доручення виконується на підставі договору комісії. З іншого боку, такі доручення часто виконуються безоплатно, що, відповідно, суперечить імперативній нормі ЦК. Однак не правильним буде визнавати, що в даній ситуації в основі взаємовідносин сторін лежить договір доручення, адже третя сторона (продавець) не знає про наявність довірителя. Більш того, за умови укладення договору роздрібної купівлі-продажу для продавця не має значення наявність договірних відносин між фактичним покупцем та іншою особою – замовником (довірителем чи комітентом). Можна стверджувати, що в цьому разі сторони укладають договір комісії, однак комісіонер, який має право на оплату своїх послуг, відмовляється від здійснення цих належних йому майнових прав.
Однаковим чином стосовно обох договорів врегульовані питання оплати виконавців. Так, розмір оплати послуг повіреного чи комісіонера повинен бути визначений сторонами у договорі. Якщо в договорі це питання не врегульоване, то виконавцеві (повіреному чи комісіонерові) відповідна плата виплачується після виконання договору відповідно до звичайних цін на такі послуги (статті 1002, 1013 ЦК).
Щодо характеру дій виконавців стосовно кожного з вказаних договорів законодавством встановлені спеціальні правила. Так, згідно з ч. 1 ст. 1014 ЦК комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться. У ч. 2 вказаної норми передбачено правило, що в разі якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові. При цьому в літературі висловлюється слушна думка, що наведена норма не спонукає комісіонера до отримання додаткової вигоди для комітента.
Натомість сторони договору не мають обмежень щодо визначення порядку встановлення комісійної плати. Тобто сторони можуть передбачити, що у випадку укладення правочину на більш вигідних умовах, ніж передбачено договором комісії, різниця у певній частці належатиме комісіонерові у вигляді комісійної плати. Натомість повірений за договором доручення зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. При цьому він може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг заздалегідь запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя, як тільки це стане можливим, про допущені відступи від змісту доручення.
Загалом однаковий підхід застосовується законодавцем щодо питань залучення третіх осіб до виконання договорів. За загальним правилом як комісіонер, так і повірений повинні виконувати договір особисто. Зокрема, комісіонер за згодою комітента має право укласти договір субкомісії з третьою особою (субкомісіонером), залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Аналогічно за договором доручення повірений має право передати виконання доручення іншій особі (замісникові), якщо це передбачено договором. Як видно, в обох випадках на залучення третіх осіб до виконання договору необхідна згода відповідно комітента чи довірителя. Однак у випадку з договором доручення, як передбачено ч. 1 ст. 1005 ЦК, умова про передачу виконання доручення повинна міститись у договорі.
З іншого боку, не має обмежень щодо внесення змін до договору. Тобто в разі такої необхідності сторони можуть обумовити можливість залучення замісника, навіть якщо такої умови не було заздалегідь передбачено у договорі. Виходячи з цього більш зручною була б норма про необхідність отримання згоди довірителя на залучення замісника, а не наявність відповідної умови в договорі. Це дозволило би, з одного боку, одразу передбачити у договорі можливість залучення замісника, а з іншого боку, залучити замісника в разі необхідності і в тому разі, коли попередньо така можливість не була обумовлена.
Також слід зауважити, що стосовно обох видів договорів виконавці можуть залучати третіх осіб в особливих ситуаціях навіть і без попередньої домовленості із замовником. Зокрема, це може мати місце, якщо повірений був вимушений до цього обставинами, з метою охорони інтересів довірителя (ч. 1 ст. 1005 ЦК). Так само відповідно до ч. 2. ст. 1015 ЦК у виняткових випадках, якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента. Підставою для таких дій є захист інтересів довірителя чи комітента. Виходячи з цього на повіреному чи комісіонерові лежить обов'язок обґрунтувати необхідність залучення третіх осіб без попередньої домовленості з довірителем чи комітентом.
Висновок
Підсумовуючи викладене, можна стверджувати існування багатьох спільних рис між договорами доручення і комісії. У деяких випадках провести чітке розмежування між ним є доволі складним завданням. Однією з основних відмінностей між ними є сфера застосування, адже договори комісії частіше укладаються при здійсненні підприємницької діяльності. Звідси випливає правило про оплатний характер зазначеного договору. Хоча договори доручення, що передбачають виникнення комерційного представництва, є подібними за своїм характером і відповідно оплатними, в інших випадках сторони можуть передбачити безоплатний характер надання послуг.
Крім того, важливим питанням щодо розмежування цих договорів є визначення наявності чи відсутності відносин представництва, що пов'язане із зовнішнім оформленням відповідних правовідносин. Так, виконуючи свої зобов'язання з договору комісії, комітент, вступаючи у правовідносини з третіми особами, стає стороною договору з ними. Натомість у випадку з договором доручення повірений не виступає як сторона договору з третіми особами, адже договір укладається безпосередньо між довірителем і третьою особою.
Крім того, у випадку з договором доручення сама форма договору не має вирішального значення, адже письмовим доказом наявності договору завжди виступатиме довіреність, яку повинен видати довіритель. Натомість договір комісії у більшості випадків у силу загальних положень про форму правочинів повинен бути укладений у письмовій формі. В іншому разі сторонам значно важче буде довести свої вимоги, адже вони будуть обмежені в можливості посилатись на свідчення свідків відповідно до ст. 218 ЦК.
Список використаної літератури:
1. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України Н. С. Кузнєцової, В. В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – Т. II. - 1088 с.
2. Федорченко Наталія Володимирівна. Договір доручення; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. - К., 2004. - 223 арк.
3. Сибіга О. М. Договір комісії за Цивільним кодексом України Сибіга Олександр Миколайович ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2009. - 198 с.
4. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобовязання: Підручник ; За заг. ред. С.С. Бичкової , 2006. - 498 с.