МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Запорізький національний технічний університет
кафедра конституційного, адміністративного та трудового права
курсовА РОБОТА
з дисципліни «Теорія держави і права»
на тему: «Держава в політичній системі суспільства»
Виконав:
студент групи Юз-117, спеціальності:
081 «Право»
Романенко Артем Віталійович
Перевірив:
к.ю.н., доцент Саміло Г.О.
Запоріжжя – 2019
План
Вступ…………………………………………………………………………………3
Розділ 1. Загальна характеристика держави та суспільства
Теорії виникнення, поняття та ознаки держави……………………………….4
Характеристика громадянського суспільства………………………………...11
Розділ 2. Політична система суспільства як одна з підсистем суспільства
2.1 Характеристика політичної системи суспільства…………………………….14
2.2 Елементи політичної системи суспільства……………………………………17
Розділ 3. Держава як головний елемент політичної системи суспільства
3.1 Місце держави в політичній системі суспільства……………………………18
3.2 Взаємодія держави та інших елементів політичної системи суспільства…..20
Висновки………………………………………………………………………...…26
Список використаних джерел…………………………………………………...27
Вступ
Я вважаю, що дуже важливим є визначити яку роль відіграє держава в сучасному суспільстві, як вона впливає на різні сфери життя людей – суб`єктів суспільства. Задля цього необхідно для початку визначити що таке держава, яким чином вона виникла, що таке суспільство та яким чином ці поняття взаємодіють. Це необхідно для майбутнього юриста тому що такі поняття є основними в теорії держави і права, без їх розуміння неможливо продовжувати вивчати юридичну науку.
Актуальність цієї теми полягає у тому, що навіть не залежно від того яку галузь знань ми вивчаємо, ми усі все одно живемо у суспільстві та повинні знати як воно влаштовано. Я думаю, що всі люди повинні мати хоча б базові знання політичної системи суспільства, щоб мати змогу, якщо не відстоювати то хоча би розуміти свої права та законність своїх інтересів.
У цій роботі я ставлю метою визначити місце і роль держави у політичній системі суспільства. Завданнями є: розкрити поняття держави, суспільства, політичної системи суспільства, подати загальну характеристику елементів політичної системи, визначити їх взаємодію.
Розділ 1. Загальна характеристика держави та суспільства
Теорії виникнення, поняття та ознаки держави
Ще з глибокої давнини люди стали замислюватись над питаннями про причини і шляхи виникнення держави. Створювалось безліч теорій, які порізному відповідали на це питання. Багато з цих теорій пояснюється
історичними і соціальними умовами, в яких жили та працювали їх автори,
різноспрямованістю ідеологічних та філософських позицій, якими вони
керувались. Держава – це явище багатогранне і жодна з теорій не може
повністю пояснити причини виникнення держави.
Виникнення держави спричинено потребою суспільства зберегти свою
цілісність в умовах його розшарування на нерівні за своїм соціальним станом
верстви, у здійсненні ефективного соціального управління за умов зростання
населення, заміни безпосередніх родоплемінних зв’язків на соціальнівідносини, опосередковані продуктами виробництва тощо.
Держава як феномен людського суспільства цікавила і цікавить мільйони людей, які намагаються зрозуміти, чим було зумовлене її становлення, в чому її призначення. Історія політико-правової думки знає значну кількість спроб знайти причини і з’ясувати умови виникнення держави. У дослідників ніколи не було єдності в поглядах на цю проблему, що зумовило появу багатьох теорій походження держави.[1]
Патріархальна теорія (Аристотель, Р. Філмер, Н.К. Михай-ловський, М.Н. Покровський). Відповідно до цієї теорії держава походить від патріархальної сім'ї, внаслідок її розростання: сім'я — сукупність сімей (селище) — сукупність селищ (держава). Аристотель називав людину політичною твариною, яка вступає у відносини з людьми з метою виживання. Відбувається утворення сімей. Розвиток цих сімей у результаті розмноження призводить до створення селищ, їх об'єднання утворюють державу.
Отже, держава з'являється як результат сімейних взаємовідносин, а влада монарха трактується як продовження влади батька (патріарха) у сім'ї, яка є «батьківською» за характером. Натепер ця теорія не може бути сприйнята, однак її деякі елементи, насамперед роль сім'ї у становленні державності, повинні враховуватися.[2]
Теологічна теорія (Фома Аквінський) ґрунтується на ідеї божественного створення держави з метою реалізації загального блага. Вона обґрунтовує панування духовної влади над світською, церкви — над державою. Кожній людині наказується упокоритися перед волею Бога, кий встановив державну владу, підкоритися тій владі, яка санкціонована церквою. Теологічна теорія пронизана ідеєю вічності держави, її непорушності. Звідси випливає твердження про необхідність збереження в незмінному вигляді всіх існуючих у суспільстві державно-правових інститутів.
У теологічній теорії важко знайти елементи, прийнятні для сучасного світського трактування походження держави, її раціональним зерном можна вважати ідею про укріплення порядку як загального блага в державі. Правда, такий порядок, відповідно до цієї теорії, створюється за допомогою божественної сили, що виключає активність людини. [2]
Міфологічна теорія походження держави, що виникла в період
формування первісного людського суспільства. Її основа – міф (давньогрец. μῦθος), що виступає своєрідним еквівалентом науки, первісною формою суспільної свідомості. У її межах можна виокремити:
– давньоіндійську теорію походження держави, згідно з якою Бог Індра встановив і підтримує космічний та земний порядки, закон (дхарму) і звичай (ріту);
– давньокитайську теорію походження держави, відповідно до якої за
волею божественного Неба в Піднебесній з’явилися держава, її глава –
імператор, син Неба, порядок, влада та правила поведінки;
– давньогрецьку теорію походження держави, що знайшла своє
обґрунтування у працях Платона. Держава з’являється після перемоги
Олімпійських богів над титанами. Вони, кинувши жереб, поділили землю. Боги Афіна та Гефест, яким випала Аттика, запровадили демократичний режим, Посейдон, отримавши Атлантиду, встановив монархічне спадкове правління.[1]
Договірна (природно-нравова) теорія (Г. Ґроцій, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.-Ж.Руссо, Я.Козельский, М.Радищев, І.Кант). Дана теорія грунтується на ідеї походження держави в результаті угоди (договору) як акта розумної волі людей. Об'єднання людей в єдиний державний союз розглядається як природна вимога збереження людського роду і забезпечення справедливості, свободи і порядку.
В основу теорії природного права покладено тезу про те, що державі передував природний стан людей. Він уявлявся авторам теорії неоднозначним. Гоббс вважав, що в природному стані відбувається «війна всіх проти всіх». Руссо, навпаки, малював райдужну картину свободи і рівності. Проте усі вони розглядали державу як продукт людської діяльності і прагнення людей до виживання. Домовившись про створення держави, люди або передають правителю частину своїх природжених прав, щоб потім одержати їх з його рук (один варіант трактування походження держави), або домовляються про збереження своїх природних прав (інший варіант). У будь-якому разі передбачається забезпечення прав і свобод людини в рамках держави.
Зрозуміло, об'єктивні причини виникнення держави не можна пояснити тільки договором, їх значно більше. Водночас договір відіграє істотну роль у створенні ряду держав, практиці їх державного будівництва. Так, Конституцією США закріплений договір між народами, які перебувають у складі держави, і визначені його цілі: затвердження правосуддя, охорона внутрішнього спокою, організація спільної оборони, сприяння загальному добробуту.[2]
Органічна теорія (Г.Спенсер) ототожнює процес виникнення і функціонування держави з біологічним організмом. Уявлення про державу як про своєрідну подобу людському організму сформульовані ще давньогрецькими мислителями. М. Спенсер у XIX ст. розвив цю думку, заявивши, що держава — це суспільний організм, який складається з окремих людей, подібно до того, як живий організм складається з клітин.
Відповідно до його теорії держава, як й усяке живе тіло, Грунтується на диференціації та спеціалізації. Диференціація означає, що держава спочатку виникає як найпростіша політич-
на реальність і в процесі свого становлення ускладнюється, розростається. Цей процес завершується загибеллю держави в результаті її старіння. Спеціалізація припускає, що формування держави супроводжується об'єднанням індивідів у групи-орга-ни, кожна з яких здійснює певну, тільки їй властиву функцію. У результаті складається система органів держави. Й усе це відбувається як у живому організмі, частини якого спеціалізуються на певній функції в системі цілого.
Таке уявлення про державу здається, на перший погляд, наївним і ненауковим, проте й тут є раціональне зерно. Воно виявляється у визнанні зв'язків законів суспільного життя і законів природи, розумінні того, що людина стає істотою суспільною, будучи вже біологічно сформованим індивідом із волею і свідомістю. Іншими словами, людина спочатку є створінням природи, потім -- членом суспільства, а потім -- громадянином держави.
Позитивним можна назвати обґрунтування диференціації (розподіл на класи) та інтеграції суспільного життя (об'єднання людей у державу).[2]
Теорія насильства (Є. Дюринг, Л. Гумплович, К. Каутський) пояснює виникнення держави як результат війн, насильницького підкорення одними людьми інших (у Є. Дюринга — частини суспільства іншою частиною, у Л. Гумпловича і К. Каутського — одного племені іншим).
Названі дослідники відкидають внутрішні соціально-економічні причини походження держави. Всі державно-правові інститути, що існують у суспільстві, виводяться ними з голого насильства. Насильство лежить і в основі виникнення приватної власності.
Державна влада, на думку Л. Гумпловича, виникає із фізичної сили, із панування племені, яке спочатку фізично переважає над іншим плем'ям, а згодом перетворюється на панування класу.
К. Каутський підкреслював, що лише там, де є насильство, виникає поділ на класи. Цей поділ на класи виникає не внаслідок внутрішнього процесу, а у результаті захоплення однієї общини іншою. У результаті виникає одне об'єднання з двох общин: одна — панує, інша — гнобиться.[2]
Матеріалістична (класова) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін) грунтується на тезі про економічні причини (наявність приватної власності) виникнення держави, які породили розкол суспільства на класи з протилежними інтересами. К. Маркс писав, що держава є «орган панування, орган гноблення одного класу іншим». В. Ленін називав державу «машиною для підтримки панування одного класу над іншим». У їх трактуванні держава забезпечує переважні інтереси економічно панівного класу за допомогою спеціальних засобів підкорення і управління.[2]
З давніх часів мислителі намагалися відповісти на запитання, що таке держава. Античні філософи розглядали державу як певну організацію порядку в суспільстві, вбачаючи в цьому її суть і основне призначення. Ця ідея знайшла багатьох послідовників і надалі.
У буржуазну епоху поширилось визначення держави як сукупності (союзу) людей, території і влади. Одні ототожнювали державу з країною, інші — із суспільством, ще інші — з колом осіб, що здійснюють владу. Деякі пов'язували поняття держави із психічним зв'язком між людьми. В. І. Ленін писав: "Держава — це машина для підтримки панування одного класу над іншим".
Усі ці підходи відображають лише окремі сторони функціонування держави — як засобу затвердження порядку в суспільстві чи інструменту придушення; як певної території і населення; як сукупності певних зв'язків між людьми. Однак це лише окремі, хоча й дуже важливі аспекти існування держави, її сутністю є наявність специфічної державної влади, що носить публічний політичний характер.
Існують різні концепції держави. Кожна з них по-різному підходить до визначення поняття держави, по-різному розкриває її сутність. Але при цьому сутність держави завжди розкривається через поняття публічної політичної влади. Сутність кожної конкретної держави визначається тим, кому належить державна публічна влада і в чиїх інтересах вона здійснюється.[3]
Держава— це політична організація суспільства, що забезпечує його єдність і цілісність, здійснює за допомогою апарату державної влади управління справами суспільства, реалізує суверенну публічну владу, що надає праву загальнообов'язкового значення, гарантує права і свободи людини і громадянина, законність і правопорядок. Держава — це суверенна політико-правова територіальна організація публічної влади соціальне неоднорідного суспільства. Вона завжди відрізнялася від інших додержавних (що існували до неї) і недержавних (існуючих поряд з нею) інститутів і організацій своїми специфічними ознаками і рисами:[3]
Наявність публічної політичної влади. Спільним поняттям для усіх варіантів розуміння сутності держави є поняття публічної політичної влади. Саме вона — визначальний інституціональний елемент держави. [3]
Для держави характерна територіальна організація населення і здійснення публічної влади в територіальних межах. У додержавному суспільстві приналежність індивіда до того чи іншого роду обумовлювалася кровним спорідненням. Причому рід часто не мав точно визначеної території, пересувався з одного місця на інше. У державно-організованому суспільстві кровноспоріднений принцип організації населення утратив своє значення. На зміну йому прийшов принцип територіальної організації. Державна влада територіально поширюється, тобто впливає не на саму територію, простір, а на людей, що знаходяться в межах цієї території. Таким чином, територіальний елемент держави — це простір, у межах якого діє державна влада. [3]
Державний суверенітет. Поняття "державний суверенітет" виникло у процесі переходу від феодалізму до капіталізму, коли треба було відокремити державну владу від церковної і надати їй винятково монопольного значення. Нині суверенітет — обов'язкова ознака [3]держави. Суверенітет як властивість (атрибут) державної влади полягає в її верховенстві, самостійності, повноті і незалежності. [3]
Характерною ознакою держави, поряд із зазначеними особливостями, є податкова система і податки. Спочатку вони необхідні лише для того, щоб утримувати армію, поліцію й інші примусові органи, а також державний апарат. Пізніше вони стали поширюватися і на різні, здійснювані державою, соціальні, освітні, медичні, культурні, виховні й інші програми. [3]
Нерозривний зв'язок держави і права. Без права держава існувати не може. Право юридичне оформляє державу і державну владу і тим самим робить їх легітимними (легальними), тобто законними. Держава здійснює свої функції у правових межах. Право вводить функціонування держави і державної влади в рамки законності, підпорядковує їх конкретному правовому режиму. [3]
Крім названих ознак, кожна держава виділяється своїми символами, пам'ятними датами, атрибутами. У кожної держави є свій гімн, прапор, герб, установлюються правила офіційного поводження, традиції, форми звертання людей один до одного і вітання. [3]
Державна влада здійснюється специфічними методами. До методів здійснення державної влади належать переконання та примус. Переконання — це метод активного впливу на волю і свідомість людини ідейними і моральними засобами для формування у неї поглядів, заснованих на розумінні сутності державної влади, її цілей та функцій. [3]
Характеристика громадянського суспільства
Словосполучення "громадянське суспільство" умовне, оскільки "негромадянського", а тим більше "антигромадянського" суспільства не існує. Будь-яке суспільство складається з громадян, пов'язаних із державою політико-юридичними відносинами. Лише додержавне, нецивілізоване (родове) суспільство не можна було назвати громадянським через його незрілість, примітивність, а також тому, що там взагалі не було таких понять, як "громадянин", "громадянство".[4]
Інститут громадянства виник і отримав політико-правове визнання лише в буржуазну епоху, під впливом природних прав людини та необхідності їх юридичного захисту. Сам термін "громадянське суспільство" набув у літературі свого особливого змісту і в сучасному розумінні виражає певний тип (стан, характер) суспільства, його соціально-економічну, політичну і правову природу, ступінь розвитку та завершеності.[4]
Суспільством можна назвати спільноту людей, ка створюється на засадах взаємних інтересів, взаємного співробітництва. Правда, не усяка сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами, є суспільством. Студентів в аудиторії або глядачів у театрі також об'єднує спільний інтерес, але це не суспільство. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це соціальна система.
Суспільство — це система взаємодії людей,, що пов'язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і встановлюють межі поведінки в спільних інтересах за допомогою соціальних норм (у тому числі — юридичних).[2]
Суспільству завжди притаманні властивості, без яких воно просто не може існувати. По-перше, це наявність в суспільстві певних соціальних інститутів, які надають йому організованої форми життєдіяльності. По-друге, суспільство не може обійтись без регулюючої сили, що спрямовує його життєдіяльність у загальнокорисне русло. І такою регулюючою силою виступає влада.[3]
Громадянське суспільство — система взаємодії в межах права вільних і рівноправних громадян держави, їх об'єднань, що добровільно сформувалися та перебувають у відносинах конкуренції і солідарності, поза безпосереднім утручанням держави, покликаної створювати умови для їх вільного розвитку.[2]
У теперішньому, певною мірою завершеному вигляді концепція громадянського суспільства складається з таких основоположних ідей:
• економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини;
• безумовне визнання та захист природних прав людини і громадянина;
• легітимність і демократичний характер влади;
• рівність усіх перед законом і правосуддям, надійна юридична захищеність особистості;
• наявність правової держави, в якій влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;
• політичний та ідеологічний плюралізм, наявність легальної опозиції;
• свобода слова й друку, незалежність засобів масової інформації;
• невтручання держави в приватне життя громадян;
• ефективна соціальна політика, що забезпечує належний рівень життя людей.[3]
І в первісному суспільстві, і в державно-організованому існує влада. Влада — це авторитетна сила, вольові відносини між людьми, в яких ті, що мають владу, визначають програму поведінки підвладних осіб; це реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті, нав'язування її іншим за допомогою різних засобів і методів, включаючи й примус.[3]
У різні періоди історичного розвитку суспільство мало специфічні форми організації, мало різну економічну, соціально-класову, політичну структуру. Але особливе місце в суспільній системі завжди займала влада. В суспільстві влада має надзвичайно важливе значення: вона надає суспільству керованості, цілісності, організованості, консолідує суспільство і забезпечує порядок як необхідну умову його нормальної життєдіяльності.
Разом з людським суспільством виникає соціальна влада як його невід'ємний і необхідний елемент. Влада — це двосторонні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість підвладних. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб'єктів. Вона забезпечує організованість і порядок, координуючи дії всіх суб'єктів суспільних відносин. Таким чином, соціальна влада є організована сила, що забезпечує здатність тієї чи іншої особи або соціальної спільності підкоряти своїй волі інших осіб, використовуючи різні методи, у тому числі й примус.[3]
Розділ 2. Політична система суспільства як одна з підсистем суспільства
Характеристика політичної системи суспільства
Політична система суспільства – це складне і багатогранне явище. Будь-яка система суспільства, у тому числі і політична, є цілісною, упорядкованою множиною елементів, взаємодія яких сприяє появі нової якості, що не властива окремим частинам. Американський соціолог Т. Парсонс переносить поняття «система» на вивчення суспільства, він представляє суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної та духовної, які знаходяться у взаємозалежності та взаємодії. Кожна з підсистем виконує певні функції, забезпечуючи життєдіяльність суспільства у цілому.[5]
Роль політики у житті суспільства обмірковується американським політологом Д. Істоном у теорії політичної системи. За його визначенням, політика є «вольовим розподілом цінностей». Воно здійснюється політичною системою, яку можна розглядати як сукупність взаємодії щодо розподілу ресурсів і цінностей. З цієї точки зору, політична система є складним механізмом формування влади у суспільстві.[5]
Типологія політичних систем здійснюється на підставі врахування різних ознак:
Класифікація політичних систем на підставі характеру взаємовідносин політичних систем із зовнішнім середовищем. За цим критерієм виділяють закриті і відкриті політичні системи. Закриті – мають обмежені зв’язки із зовнішнім середовищем, є самодостатніми, не сприймають цінностей інших систем, тобто ресурси розвитку знаходяться у їх середині. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, є рухливими і динамічними. [5]
Класифікація політичних систем за політичним режимом, тобто на підставі характеру і способів взаємодії влади, особи та суспільства. За цим критерієм виділяють тоталітарні політичні системи, авторитарні і демократичні. [5]
Класифікація політичної системи за змістом і формами управління. За даним критерієм розрізняють:
– Ліберальні демократії, у яких прийняття політичних рішень орієнтовано на реалізацію цінностей індивідуалізму, свободи, власності. [5]
– Комуністичні системи, чи авторитарно-радикальні, спрямовані на цінності рівності, соціальної справедливості. [5]
– Традиційні політичні системи, спираючись на олігархічні форми правління, орієнтовані на нерівномірний розподіл економічних ресурсів і соціальних статусів. [5]
– Популістські політичні системи переважають у країнах, що розвиваються, використовують авторитарні методи правління і прагнуть до більшої рівності щодо розвитку благ.
– Авторитарно-консервативні політичні системи мають на меті збереження соціальної і економічної нерівності, обмеження політичної участі населення[5]
Класифікація політичних систем за типом політичної культури і розподілом політичних ролей. Цей критерій дозволяє розрізняти:
– Англо-американську політичну систему, яка характеризується високим ступенем розподілу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу: державою, партіями, групами інтересів тощо. [5]
– Європейсько-континентальну політичну систему, що відрізняється різноманіттям політичної культури, наявністю національних культур протилежних орієнтацій, ідеалів, цінностей, властивих якому-небудь класу, етносу, групі, партії. [5]
– Доіндустріальну і частково індустріальну політичну системи, які мають змішану політичну систему. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких містяться цінності клану, роду, общин, племені. [5]
– Тоталітарну політичну систему, що функціонує на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей.[5]
Функціями політичної системи є наступні:політичної соціалізації; реагування; регуляції; екстракційна; дистрибутивна; адаптації.
Політична система суспільства представляє органічну єдність держави та інших соціальних елементів, що об’єктивно мають різні політичні функції, але об’єднані цілями та ідеалами, пануючими у даному суспільстві щодо завоювання, утримання і використання влади. Вона забезпечує проведення внутрішньої і зовнішньої політики, формує, виражає та захищає інтереси класів, соціальних груп. Її характер (тип, види) визначаються головним чином тим соціальним середовищем, у якому виникає і функціонує політична система.[5]
Елементи політичної системи суспільства
До складу політичної системи суспільства входять такі недержавні громадські об'єднання, як партії, професійні спілки, жіночі організації, громадські рухи (наприклад, Народний рух в Україні), інститути громадської думки та ін.[2]
Елементи політичної системи суспільства:
• суб'єкти політики — держава, політичні партії, політичні рухи, громадські об'єднання та ін.;
• політичні норми і принципи;
• політичні відносини;
• політична ідеологія, свідомість, погляди, культура;
• зв'язки між названими елементами.
Взаємодія елементів (компонентів) політичної системи суспільства дозволяє виділити п 'ять підсистем її функціонування.[2]
1. Інституціональна — суб'єктний склад (народ, соціальні верстви, політичні партії, громадські організації та інші об'єднання громадян, трудові колективи, держава та ін.).
2. Нормативна (регулятивна) — система політичних (а також правових) норм і принципів, що регулюють відносини між народами, соціальними групами, партіями, політичними лідерами.
3. Функціональна — політичні відносини, політичний процес, політичний режим, оскільки через них формується, змінюється, здійснюється політика.
4. Ідеологічна — політична ідеологія, свідомість, погляди, культура, можливість громадянина оцінити політичне буття і обрати варіант поведінки.
5. Комунікативна — интегративні (об'єднуючі) зв'язки всіх підсистем функціонування політичної системи суспільства в цілому.[2]
Розділ 3. Держава як основный елемент політичної системи суспільства
Місце держави в політичній системі суспільства
До структури політичної системи суспільства входять різні організації. До суто політичних організацій належать: держава, всі політичні партії, окремі громадські організації. Їх характерна ознака – прямий зв’язок з політикою, а безпосереднім завданням їх створення і функціонування є досягнення певної політичної мети, яка обов’язково закріплюється у статутах і полягає у формуванні та здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики на різних етапах розвитку суспільства, у політичному та ідеологічному впливі на різні соціальні групи, у реалізації політичних інтересів панівних кіл чи суспільства у цілому.[5]
Держава займає провідне місце в політичній системі. Це зумовлено тим, що держава знаходиться в центрі політичної діяльності: навколо неї, навколо здобуття державної влади точиться політична боротьба. В історії суспільства держава була першим інструментом, знаряддям політики. Політика з'явилася з виникненням держави. І тільки поступово формуються інші соціальні інститути: спілки, громадські організації, партії, політичні рухи, що стали брати участь у політичному житті, у боротьбі за державну владу.[3]
Сучасна держава володіє суверенною владою, уособлює суверенітет народу та суверенітет нації і є результатом реалізованого права на самовизначення; виступає офіційним представником усього народу через вищий представницький орган законодавчої влади; забезпечує права громадян; виконує різні загальносоціальні функції; має спеціальний апарат управління і примусу; встановлює обов'язкові для всіх правила поведінки у вигляді правових норм, за допомогою яких регулює суспільні відносини.[3]
Держава як елемент політичної системи має ряд особливостей:
1. Вона – єдина політична організація, влада якої поширюється у межах територіальних кордонів держави.
2. Вона виступає як єдиний офіційний представник всього
суспільства, що об’єднується нею за ознакою громадянства.
3. Вона – єдиний носій суверенітету, тобто тільки держава має верховенство щодо всіх інших влад усередині країни і є незалежною від будь-якої іншої іноземної влади.
4. Вона має монопольне право на правотворчість, видаючи закони та підзаконні акти, обов’язкові для виконаннявсіма органами, підприємствами, організаціями, посадовими та фізичними особами.
5. Вона координує основні сторони життя суспільства.
6. Вона – єдина у політичній системі організація, яка
наділена правоохоронними органами.
7. Тільки вона має збройні сили і органи безпеки.
8. Лише вона має легальну можливість застосування методів примусу щодо населення з метою захисту конституційного устрою, державної цілісності, захисту прав та законних інтересів громадян.
9. Держава наділена єдністю законодавчих, управлінських і контрольних функцій.
10. Вона має систему примусового оподаткування, обов’язкових платежів, що забезпечують її економічну самостійність.[5]
Взаємодія держави та інших елементів політичної системти суспільства
Взаємовідносини з політичними партіями. Взаємовідносини держави і громадських організацій двосторонні. Більшість з них опосередковується нормамит права, набуваючи залежно від цього різного характеру (державно-правового, цивільно-правового, адміністративно-правового тощо).[5]
Здатність політичної системи своєчасно реагувати на потреби населення і зміни зовнішніх умов існування суспільства значно залежить від ефективної взаємодії держави з іншими інститутами політичної системи. Найбільш суттєвим моментом у цій взаємодії є спеціалізація політичних функцій і ролей інститутів політичної системи, оскільки кожний з них створюється для забезпечення певних груп та інтересів. Недержавні організації доводять до відома держави інтереси і вимоги різних прошарків населення. Держава відповідно приймає важливі рішення з розподілу ресурсів у інтересах тих чи інших груп суспільства.[5]
Особливе місце у політичній системі суспільства займають політичні партії. Політична партія – це громадське об’єднання, створене з метою участі громадян у політичному житті суспільства засобами формування і виразу їх політичної волі, участі у громадських і політичних акціях, у виборах і референдумах, а також з метою представництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.[5]
Втручання органів державної влади та їх посадових осіб у діяльність політичних партій, так само, як і втручання політичних партій у діяльність органів державної влади та їх посадових осіб, не допускається. Питання, що торкаються інтересів політичних партій, вирішуються органами місцевого самоврядування за участю відповідних політичних партій або за погодженням з ними.[5]
Органи державної влади надають підтримку на рівних умовах політичним партіям різними засобами:
1. Забезпечення рівних умов і гарантій щодо використання державних засобів масової інформації.
2. Створення рівних умов надання приміщень, що знаходяться у державній власності, на умовах, аналогічних умовам їх надання державним установам.
3. Забезпечення рівних умов участі у виборчих компаніях, референдумах, громадських і політичних акціях.[5]
Державна підтримка політичних партій здійснюється також шляхом їх державного фінансування у визначених законом випадках.
Державне фінансування політичної партії припиняється у разі призупинення її діяльності, а також у випадку невиконання політичною партією вимог відповідних законів.[5]
Взаємовідносини з громадськими організаціями. Громадська організація — добровільне об'єднання людей, створене ними для досягнення особистих і громадянських цілей, що діє на засадах самоорганізації, самоврядування, самооплати (спілки, товариства, групи, об'єднання, не засновані урядом або міждержавною угодою). Наприклад, профспілки - - громадські організації, що об'єднують громадян, пов'язаних спільними інтересами за родом їх професійної діяльності. Профспілки створюються без безпосереднього дозволу на засадах вільного вибору їх членів. [2]
В Україні громадська організація реєструється Міністерством юстиції, місцевими органами виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. [2]
Усі громадські об'єднання рівні перед законом.
Держава (в особі державних органів і посадових осіб):
1) встановлює юридичні норми, які визначають порядок їх офіційного визнання (легалізації) шляхом реєстрації;
2) реєструє об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код. В Україні діють Українська республіканська партія, Народно-демократична партія, Партія зелених, Соціалістична партія та ін., Спілка адвокатів, Наукове товариство ім. Тараса Шевченка тощо;
3) забезпечує дотримання прав і законних інтересів об'єднань громадян;
4) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності об'єднань громадян зареєстрованому статуту:
нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;
контроль над джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;
5) передбачає відповідальність уповноважених осіб громадських об'єднань за порушення законодавства;
6) не втручається у діяльність громадських організацій, тому що вони не є об'єктами державного управління;
7) створює режим найбільшого сприяння для їх функціонування: наділяє певними пільгами або зовсім звільняє від податків, або надає дотації і кошти.[2]
Громадські об'єднання можуть:
1) допомагати державі вирішувати завдання економічного, соціального, культурного будівництва шляхом прийняття спільних політичних рішень із державними органами. Наприклад, «Спілка лідерів місцевої і регіональної влади України» (громадська організація, створена в 1999 р.) підписала разом із Президентом «Декларацію про державну регіональну політику», спрямовану на реформування державного устрою країни; [2]
2) брати участь у різних видах політичної діяльності шляхом створення спільних комісій із державними органами;
3) брати участь у формуванні (висувати кандидатуру, провадити передвиборну агітацію тощо) корпусу депутатів представницьких органів державної влади, тобто бути суб'єктами фундаторської діяльності держави;
4) бути з ряду питань суб'єктами правотворчої діяльності держави (наприклад, укладення колективного договору);
5) вносити пропозиції до органів державної влади (наприклад, ініціативні законопроекти через народних депутатів до Верховної Ради);
6) бути з ряду питань суб'єктами правозастосовної (складання протоколу про адміністративні правопорушення) і контрольно-наглядової (робота громадянських інспекторів охорони природи) діяльності держави;
7) проводити масові заходи (демонстрації, мітинги тощо);
8) захищати права членів організації в державних органах та ін. [2] Громадські об'єднання не можуть:
1) втручатися в діяльність одне одного;
2) втручатися у діяльність державних організацій і посадових осіб. Так, організаційні структури політичних партій не можуть створюватися і діяти в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях; [6]
3) мати воєнізовані формування; [6]
4) підмінювати діяльність комерційних (господарських) організацій, ставити перед собою мету одержання прибутку або створюватися з цією метою[2].
і Забороняються:
громадські організації і партії, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення.[6]
Заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.[2]
Громадські організації діють у рамках правового режиму, встановленому державою. [2]
Якщо держава — це суверенна політична організація всього народу, то партії, інші громадські організації — лише учасники здійснення політичної влади. Вони виражають волю своїх членів, груп людей, певних верств суспільства, діють у рамках закону і не мають державно-владних повноважень.[2]
Взаємовідносини держави та комерційних корпорацій. Корпорація — це добровільне (на основі договору) об'єднання людей з метою виконання якої-небудь соціально корисної діяльності, воля якого визначається груповими інтересами індивідів, що входять до його складу, і яке організаційно і у майновому відношенні діє зовні як єдине ціле від свого імені. Це визначення є загальним для об'єднань громадян — комерційних і некомерційних. Об'єднання громадян, про які йшлося в попередньому параграфі, — недержавні і некомерційні.[2]
Поділити організації на комерційні і некомерційні можна за критерієм — чи мають вони на меті отримання прибутку або ні. Ця відмінність має принципове значення і у податковому відношенні: некомерційні організації одержують певні пільги, або зовсім звільняються від податків, або одержують дотації і кошти від держави. [2]
Держава (в особі державних органів і посадових осіб) діє відносно комерційних корпорацій багато в чому так само, як і не-комерційних громадянських об'єднань. [2]
Держава (в особі державних органів і посадових осіб):
1) встановлює коло суб'єктів, які мають право займатися підприємницькою діяльністю;
2) встановлює юридичні норми, які визначають порядок офіційного визнання (легалізації) комерційних організацій шляхом реєстрації;
3) реєструє комерційні об'єднання громадян і встановлює їх ідентифікаційний код в органах державної статистики (в Україні — Єдиний Державний Реєстр Підприємств і Організацій України);
4) гарантує комерційним організаціям рівні права і створює рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Забезпечення зазначеними ресурсами відбувається лише за умови виконання комерційною організацією робіт і поставок для державних потреб;
5) забезпечує дотримання прав і законних інтересів комерційних об'єднань громадян, офіційно встановлених, — гарантує недоторканність майна і забезпечує захист прав власності;
6) здійснює контроль і нагляд за відповідністю діяльності комерційних організацій зареєстрованому статуту:
- нагляд за виконанням і дотриманням законності здійснюють органи прокуратури;
- контроль за джерелами і розмірами надходжень і сплатою податків здійснюють фінансові органи і органи державної податкової адміністрації;
7) передбачає відповідальність уповноважених осіб комерційних організацій за порушення законодавства;
8) не втручається безпосередньо в діяльність комерційних організацій, оскільки вони не є об'єктами державного управління, проте законодавче забезпечує свободу конкуренції між ними,
захищає споживача від проявів недобросовісної конкуренції І монополізму;
9) створює режим найбільшого сприяння для функціонування комерційних організацій: передає державне майно, наділяє земельними ділянками і цільовими кредитами — короткостроковими і довгостроковими, надає систему заохочень (певний час не стягувати податки), створює внутрішній і зовнішній ринок для суб'єктів підприємницької діяльності. [2]
Комерційні об'єднання покликані діяти щодо громадянського суспільства і держави в такий спосіб:
сплачувати податки в установленому законом порядку;
розвивати економіку держави, заповнюючи відповідні економічні ніші;
розвивати національний бізнес, ділові відносини з іншими державами;
сприяти підняттю рівня матеріального забезпечення громадян та ін.[2]
Висновок
Отже, підсумовуючи все вищесказане, можно зробити висновок, що держав як елемент політичної системи суспільства відіграє чималу роль у житті суспільства. Серед інших елементі політичної системи, держава є найголовнішим, регулюючим суб`єктом, який виступає носієм політичної влади громадян.
Є декілька теорій походження держави і в сучасності можно знайти відгомони кожної з них. Розуміння поняття держави та історії виникнення цього явища необхідне для того, щоб знайти місце і роль дежрави в політичній системі суспільства.
Держава – це один з головних елементі в політичній системі супспільства, який кардинально відрізняеться від громадських об`єднань та комерційних корпорацій. Оскільки держава уособлює собою політичну владу вона відіграє роль інструменту за допомогою якого суспільство реалізує свій суверінитет.
Список використаних джерел
Теорія держави та права : навч. посіб. / [Є. В. Білозьоров, В. П. Власенко, О. Б. Горова, А. М. Завальний, Н. В. Заяць та ін.] ; за заг. ред. С. Д. Гусарєва, О. Д. Тихомирова. – К. : НАВС, Освіта України, 2017. – 320 с.
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 656 с.
Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навч. посіб. —К.: МАУП, 2003. — 240 с. — Бібліогр.: с. 229-232.
Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права: навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, А.В. Папірна. – Київ: Знання, 2008. – 333с.
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 688 с.
Конституція України від 28 червня 1996 р. //Відомості Верховної Ради України.-1996.-№30.-ст.141.