| | | |
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ФАКУЛЬТЕТ ПРАВА ТА ЛІНГВІСТИКИ
Кафедра цивільно-правових дисциплін
ПРАВОВІ ОСНОВИ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
КУРСОВА РОБОТА
здобувача вищої освіти
4 курсу 1 групи
спеціальності 081 «Право»
Шаталова Олександра Сергійовича
Науковий керівник: к.ю.н., доцент кафедри
цивільно-правових дисциплін
Ломакіна Ірина Юріївна
Національна шкала ______
Кількість балів ______ Оцінка ECTS: _____
Члени комісії ___________ _______________________
(підпис) (прізвище, ініціали)
___________ _______________________
(підпис) (прізвище, ініціали)
___________ _______________________
(підпис) (прізвище, ініціали)
Біла Церква – 2021
ЗМІСТ
ВСТУП 3
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ 4
1.1. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення 4
1.2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення 6
1.3.Особливості суб'єктного складу у відносинах власності та користування землями сільськогосподарського призначення 7
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ ПІДҐРУНТЯ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ 11
2.1. Поняття, принципи та форми використання природних ресурсів у сільському господарстві 11
2.2. Правове регулювання водокористування в сільському господарстві 13
2.3. Правове регулювання надрокористування в сільському господарстві 18
2.4. Правове регулювання використання лісових ресурсів, рослинного та тваринного світу в сільському господарстві 22
РОЗДІЛ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСІВ ВИКОРИСТАННЯ ВІДНОВЛЮВАНИХ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСКОМУ ГОСПОДАРСТВІ 28
ВИСНОВКИ 31
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 34
ВСТУП
Актуальність теми дослідження. Ведення сільського господарства є неможливим без використання ґрунтів та інших природних ресурсів — у цьому полягає специфіка галузі. Стаття 1 Закону України від 17 жовтня 1990 р. "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" проголошує, що пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу забезпечується створенням необхідної природно-ресурсної бази для всебічного задоволення виробничих потреб сільського господарства. Використовувати природні багатства країни потрібно раціонально. Тому ці питання регулюються природноресурсовим правом.
Разом з тим, беручи до уваги комплексний характер аграрного права як галузі права, можна сказати, що окремі інститути природноресурсового права є водночас і інститутами аграрного права. Адже сільськогосподарська діяльність має своєю передумовою використання природних ресурсів. Суб'єкти аграрного права мають знати, які вони мають права та обов'язки щодо природокористування, як належним чином оформити права на використання природних ресурсів. Правове регулювання в сільському господарстві має певну специфіку, оскільки в українському природноресурсовому праві діє засада цільового характеру природокористування, тобто правові режими використання природних ресурсів різняться залежно від того, для яких цілей вони застосовуються. Відтак йтиметься про інститути сільськогосподарського використання природних ресурсів як інститути аграрного права.
Метою даної курсової роботи є дослідження правових основ використання природних ресурсів у сільському господарстві та розгляд особливостей кожної з форм та виду природокористування.
Об’єктом є дослідження та систематизація національної правової бази щодо різних форм та видів природокористування та аналіз її сучасного стану.
Предметом є сучасне аграрне, природоресурсне законодавство.
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРАВОВОГО РЕЖИМУ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
1.1. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення
Землі сільськогосподарського призначення, які пов’язані зі сільськогосподарським виробництвом, займають особливе місце у структурі земельного фонду нашої країни. До таких земель належать такі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. За ст. 22 Земельного кодексу (далі – ЗК) землями сільськогосподарського призначення є землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для таких цілей. Виходячи з цього, можна визначити дві основні правові ознаки земель сільськогосподарського призначення — надання для потреб сільського господарства та використання у сфері сільськогосподарського виробництва [3].
Земля в сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником завдяки особливостям, серед яких найчастіше вирізняються: обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, невідтворюваність, незнищуваність, практична невичерпність її продуктивної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільськогосподарських підприємств і громадян можуть перебувати тільки індивідуально визначені, виділені в натурі на місцевості земельні ділянки, що мають точні межі[20].
Якщо проаналізувати ст.19 ЗК, можна помітити, що серед закріплених 9 категорій земель землі сільськогосподарського призначення посідають перше місце. Дана позиція обґрунтовується тим фактом, що усі інші категорії виконують роль своєрідного просторово-операційного базису, в той час як категорія, що розглядається є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Для них встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким використанням земель, за якого забезпечується охорона земель, недопущення виведення їх із сільськогосподарського обігу, підвищення родючості ґрунтів.
Однією з головних характеристик земель сільськогосподарського призначення є ґрунтова. Земля як поверхневий шар функціонує за законами природного розвитку, взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займає ґрунт — природне утворення, що складається з генетично пов'язаних обріїв, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря й живих організмів; має родючість. У цьому значенні "земля" і "грунт" — поняття ідентичні. Відмінність полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а Грунт пов'язаний із конкретним уявленням про якість землі та здатністю її використання в сільському господарстві. Головне, щоб одержуючи максимальну кількість сільськогосподарської продукції, землекористування було раціональним.
Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури або складу. Традиційно прийнято вважати, що в сільському господарстві земля функціонує: як територіальна умова й як основний засіб виробництва. З огляду на це землі сільськогосподарського призначення згідно з юридично усталеними способами їх використання поділяються на два головних види.
По-перше, це — сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб використовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засобом виробництва в рослинництві.
По-друге, це — несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями й дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тільки територіальним базисом, і потрібні для організації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності. У цьому разі йдеться про площі нерослинницького призначення, які є землями сільськогосподарського використання.
1.2. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення
Визнання землі нерухомим майном і залучення її до цивільного обігу спричинює потребу докладно проаналізувати взаємозв'язок правового режиму такої найважливішої категорії земель, як землі сільськогосподарського призначення, і правомочностей громадянина-власника щодо цих земель і, як наслідок, уточнити сфери застосування цивільного і земельного права в регулюванні відносин власності на землі сільськогосподарського призначення.
Під правовим режимом земель сільськогосподарського призначення розуміється поняття, що узагальнює правову характеристику земель цієї категорії як об'єкта земельних відносин і містить вказівку на коло найважливіших правових відносин, що складаються з приводу земель сільськогосподарського призначення. У радянський період розвитку земельного права й законодавства основним складовим і головним елементом правового режиму земель був примат виключної державної власності на землю, в тому числі і на землі сільськогосподарського призначення. Аналіз чинного земельного законодавства дає змогу дійти висновку, що правовий режим земель сільськогосподарського призначення поширюється на землі цієї категорії і визначається сукупністю правил їх використання, включення до цивільного обігу, охорони, обліку, моніторингу, установлених чинним законодавством[22].
Безпосереднім об'єктом правового режиму є конкретне земельне угіддя — земельна ділянка, незалежно від її площі, яка надана й використовується за безпосереднім цільовим призначенням. Це — перший елемент правового режиму.
Правовий режим різних ділянок земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Така неоднорідність зумовлена зокрема: видами земель сільськогосподарського призначення, їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які використовують ці землі; іншими об'єктивними обставинами. Тому зазвичай розрізняють загальний, особливий і спеціальний правові режими земель сільськогосподарського призначення.
Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Як вже було зазначено, основне цільове призначення цих земель — бути засобом виробництва продуктів харчування і кормів для тварин, а також сировини для промисловості.
Особливий правовий режим установлюється законодавством для сільськогосподарських угідь із кадастровою оцінкою вище середньорайонного рівня. До сільськогосподарських угідь у такому правовому значенні належать рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища й перелоги (ст. 22 ЗК). Правовий режим цих земель полягає в пріоритетному використанні їх для сільськогосподарських цілей[3].
Спеціальний правовий режим встановлюється для особливо цінних сільськогосподарських угідь. До таких земель, відповідно до ст. 150 ЗК, належать землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, землі природно-заповідного фонду, землі історико-культурного призначення та ін. Вилучення (викуп) особливо цінних земель для несільськогосподарських потреб допускається тільки у виняткових випадках, а саме: під час будівництва об'єктів загальнодержавного значення, доріг, ліній електропередачі та зв'язку, трубопроводів, осушувальних і зрошувальних каналів, геодезичних пунктів, житла, об'єктів соціально-культурного призначення, нафтових і газових свердловин та виробничих споруд, пов'язаних з їх експлуатацією. Причому таке вилучення (викуп) здійснюється за постановою Кабінету Міністрів України або за рішенням відповідної місцевої ради, які, в свою чергу, повинні попередньо погодити його з Верховною Радою України[3].
1.3.Особливості суб'єктного складу у відносинах власності та користування землями сільськогосподарського призначення
Відповідно до ч. З ст. 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися у власність громадянам України для ведення особистого селянського господарства, садівництва, товарного сільськогосподарського виробництва[3].
Безоплатна передача таких ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян (щодо земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, садівництва, ведення фермерського господарства) в порядку, передбаченому частинами 1,2 ст. 118 ЗК України[3];
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, в порядку, передбаченому ст. 25, частинами 3-5 ст. 118 ЗК України[3];
в) одержання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, садівництва, ведення фермерського господарства із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, в порядку, визначеному частинами 6-10 ст. 118 ЗК України[3].
Відповідно до ч. З ст. 22, ст. 92 ЗК України земельні ділянки сільськогосподарського призначення у постійне користування можуть набуватися:
а) державними та комунальними сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, громадськими організаціями інвалідів, їх підприємствами та об'єднаннями - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва[3];
б) державними та комунальними сільськогосподарським науково-дослідними установами та навчальними закладами, сільськими професійно-технічними училищами та загальноосвітніми школами - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства[3];
в) державними та комунальними несільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, релігійними організаціями та об'єднаннями громадян - для ведення підсобного сільського господарства[3].
Відповідно до законодавства України землі сільськогосподарського призначення можуть передаватися у користування на умовах оренди:
а) громадянам України, особам без громадянства, іноземним громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
б) сільськогосподарським підприємствам - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям і об'єднанням громадян для ведення підсобного сільського господарства;
ґ) оптовим ринкам сільськогосподарської продукції - для розміщення власної інфраструктури.
Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути:
а) громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві чи займаються веденням товарного сільськогосподарського виробництва;
б) юридичні особи України, установчими документами яких передбачене ведення сільськогосподарського виробництва.
Переважне право купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення мають громадяни України, які постійно проживають на території відповідної місцевої ради, де здійснюється продаж земельної ділянки, а також відповідні органи місцевого самоврядування.
Покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення садівництва та особистого селянського господарства можуть бути громадяни України та юридичні особи України.
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
РОЗДІЛ 2. ПРАВОВЕ ПІДҐРУНТЯ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ У СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ
2.1. Поняття, принципи та форми використання природних ресурсів у сільському господарстві
Загалом, під поняттям сільськогосподарського використання природних ресурсів, перш за все, необхідно розуміти правовий інститут, який є міжгалузевим та являє собою певний комплекс як аграрно-правових норм, так і норм екологічного, безпосередньо природоресурсного, адміністративного, цивільного та деяких інших галузей права, що мають норми, які тим або іншим чином регулюють суспільні відносини у сфері використання природних ресурсів, об’єктів та комплексів під час діяльності, що пов’язана з реалізацією, переробкою і виробництвом сільськогосподарської продукції[21].
Відповідно, користування природними ресурсами у сільському господарстві ґрунтується на загальних принципах, що закріплюються, в переважній більшості, нормами екологічного (природоресурсного) права. Аналізуючи, можна умовно виокремити наступні чотири основні категорії принципів, до них відносяться: міжнародні; конституційно-правові; міжгалузеві аграрно-правові, земельно-правові, еколого-правові, адміністративно-правові та ін.; та галузеві.
Перша група включає в себе загальні принципи, до яких відносяться: принцип сталого розвитку, що є основою для вирішення глобальних екологічних питань сьогодення; міжнародного співробітництва у тих сферах, що розуміють під собою використання природних ресурсів; екосистемного підходу до природи.
До наступної групи можна віднести такі принципи, як: принцип гуманізму (ст.3, 50 Конституції України (далі – КУ)); націоналізації природних ресурсів (ст.13 КУ); гарантування загального природокористування (ст. 13 КУ) та його безоплатний характер; принцип землі як основного національного багатства (ст. 14 КУ); наявності екологічних обов'язків Української держави щодо підтримання екологічної рівноваги, збереження генофонду Українського народу, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи (ст. 16 КУ); поєднання екологічних прав і обов'язків людини (ст. 23 КУ); відкритості екологічної інформації, яка не може бути засекречена за жодних підстав (ст. 50 КУ); відшкодування екологічної шкоди (ст. 66 КУ).
До третьої групи принципів належать міжгалузеві: пріоритету вимог екологічної безпеки; забезпечення продовольчої безпеки; системності у регулюванні екологічних відносин; комплексності забезпечення охорони природних ресурсів; раціонального використання природних ресурсів; платності спеціального природокористування; гарантування прав громади при прийнятті екологічно значущих рішень; особливої охорони цінних природних територій та об'єктів; юридичної відповідальності за екологічні правопорушення тощо.
Четверту групу принципів сільськогосподарського використання природних ресурсів становлять такі галузеві правові принципи, як басейнового управління водними ресурсами (ст. 13 Водного кодексу України) та рівності прав власності на землю (ст. 5 Земельного кодексу України) тощо.
У ст. 39 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» зазначається, що сільськогосподарське природне ресурсокористування, відповідно до рівня природоохоронного режиму, можна поділити на користування загальнодержавного та місцевого значення.
Правова форма використання природних ресурсів — певний правовий режим або закріплений у нормативних актах порядок використання природних ресурсів. Законодавство України розрізняє такі правові форми (титули) спеціального використання природних ресурсів: а) право власності; б) право природокористування (безоплатне і орендне); в) сервітутне право; г) угода про розподіл продукції; г) право господарського відання; д) право оперативного управління.
Право природокористуванняяк форму спеціального використання природних ресурсів слід відрізняти від права користування як елемента права власності, позаяк право природокористування — це не повноваження, а окремий правовий режим, який може охоплювати і володіння, і користування, і розпорядження природними ресурсами в межах, визначених власником. Право природокористування відрізняється і від права власності. Хоча це право може включати в себе і володіння, і користування, і розпорядження; воно завжди є похідним від права власності — саме власник встановлює межі природокористування, і право розпорядження природо-користувача не може припиняти права власності власника. Природокористування слід відрізняти і від використання природних ресурсів, позаяк воно є лише однією з правових форм спеціального використання природних ресурсів разом з правом власності, сервітутним правом, угодою про розподіл продукції, правом господарського відання, оперативного управління та ін.
1 2 3 4