Ім'я файлу: Антигіпертензивні_препарати_Іньшина.docx
Розширення: docx
Розмір: 31кб.
Дата: 17.03.2021
скачати

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО


КАФЕДРА ЕНДОКРИНОЛОГІЇ ТА КЛІНІЧНОЇ ФАРМАКОЛОГІЇ

Викладач: Гоцко Марта Євстахівна

РЕФЕРАТ

на тему:


«Антигіпертензивні препарати, їх класифікація, характеристика фрмакологічних ефектів, покази та побічні ефекти»

Підготувала: студентка Іньшина Діана
Група № 26

5 курс
Факультет ІІ медичний


Львів 2020 р.

Антигіпертензивні, або гіпотензивні, засоби – це група лікарських речовин, які мають різні механізми дії, але однаковий кінцевий результат – зниження підвищеного артеріального тиску.

Артеріальною гіпертензією (АГ) вважають підвищення систолічного артеріального тиску до 140 мм рт. ст. і вище або діастолічного артеріального тиску до 90 мм рт. ст. і вище, якщо воно стабільне та реєструється при повторних вимірюваннях (не менше 2-3 разів у різні дні на протязі місяця). В економічно розвинених країнах світу у 20-30 % дорослого населення знаходять підвищений артеріальний тиск. У старшій віковій групі розповсюдженість артеріальної гіпертензії досягає 45-50 %. Згідно з рекомендаціями ВООЗ та Міжнародної спілки гіпертензії (1999 р.), виділяють декілька рівнів підвищеного артеріального тиску (АТ).

В Україні прийнято класифікацію АГ (1992, 19998), яка поділяє її на три стадії залежно від ураження органів-мішеней (серця, мозку, очного дна, нирок, судин):

Стадія 1 – об’єктивні ознаки органічного ураження органів-мішеней відсутні.

Стадія 2 – є об’єктивні ознаки ураженення органів-мішеней без клінічної симптоматики з їх боку або порушення функції.

Стадія 3 – є об’єктивні ознаки ураження органів-мішеней з симптомами з їх боку і  порушенням функцій.

Враховуючи, що проблема артеріальної гіпертензії є соціальною проблемою, а не лише медичною, у лютому 1999 року Указом Президента України затверджено Національну Програму профілактики і лікування артеріальної гіпертензії  в Україні на період 1999-2010 років. Основною метою Програми є зниження захворюваності населення на АГ, ІХС, судинні  хвороби мозку, зменшення смертності від ускладнень АГ, збільшення тривалості і якості життя хворих на серцево-судинні захворювання.

Залежно від етіології, артеріальну гіпертензію поділяють на 2 типи: первинну, або есенціальну (гіпертонічна хвороба), та вторинну (симптоматичну). При першій не вдається встановити причину підвищення артеріального тиску. Друга може супроводжувати захворювання нирок, ендокринних залоз та судин.

Причини гіпертензії можуть бути різні, але всі вони реалізуються за участю трьох основних механізмів: зростання загального периферичного опору судин, хвилинного об’єму крові та об’єму циркулюючої крові.

У регуляції судинного тонусу беруть участь різні структурні механізми, зокрема відділи центральної нервової системи, периферичні нерви вегетативної нервової системи, гуморальні фактори. До останніх належать симпатоадреналова, ренін-ангіотензин-альдостеронова, калікреїн-кінінова системи та ін. До вазоактивних речовин належать простагландини. Доведено, що простагландини А і Е проявляють депресорну дію, простагландин F – пресорний ефект. В ендотелії судин виробляються фізіологічно активні речовини, які проявляють судиннозвужувальні та судинозширювальні властивості. Зокрема, ендотеліни, особливо ЕТ-1 є сильними вазоконстрикторами та стимуляторами агрегації тромбоцитів. Протилежну дію проявляють простациклін (Pg I2 ) та  ЕРФ (NО), роль якого висвітлювалась вище.

Таким чином, враховуючи складність регуляції судинного тонусу, на будь-якому етапі може виникати її пошкодження або дисонанс між різними її ланками.

Принципи лікування артеріальної гіпертензії

1. Лікування необхідно розпочинати якомога раніше і проводити його все життя. Відміна антигіпертензивних препаратів призводить до рецидиву АГ.

2. Всі особи з підвищеним АТ підлягають немедикаментозному лікуванню (модифікації стилю життя):

-         відмова від куріння і алкоголю;

-         збільшення фізичної активності;

-         обмеження вживання харчової солі (до 6 г на добу);

-         зменшення маси тіла при ожирінні.

3. Схема медикаментозного лікування повинна бути максимально простою – по можливості за принципом 1 таблетка на день; перевагу слід віддавати препаратам тривалої дії (профілактика значних коливань АТ протягом доби).

4. Недопустиме швидке зменшення АТ до низького рівня, особливо у літніх пацієнтів.

1.     Основна мета лікування – зниження АТ до 140/90 мм рт. ст. Для покращання прогнозу життя ця мета  має більше значення, ніж характер препаратів, які використовуються для її досягнення. Доцільніше призначати хворому дешеві і ’’немодні’’ препарати, ніж зовсім його не лікувати.

Комітет експертів ВООЗ та Міжнародної спілки гіпертензії рекомендує (1999 р.) при вирішенні питання про призначення медикаментозного лікування хворим на артеріальну гіпертензію, крім ступеня підвищення артеріального тиску, враховувати такі моменти: наявність факторів ризику (куріння, дисліпідемія, цукровий діабет, вік понад 60 років та ін.), наявність ураження органів-мішеней (серця, мозку, очного дна, нирок, судин) та супровідних захворювань серцево-судинної системи. Доведено, що чим більше у хворого факторів ризику, тим гірше у нього прогноз.

Відомі антигіпертензивні засоби мають різні точки прикладання. Згідно з цим  їх прийнято поділяти на такі групи: нейротропні речовини, міотропні засоби, речовини, які впливають на ренін-ангіотензинову систему, та препарати, що впливають на водно-сольовий обмін (діуретики).

Більше значення для клініки має розподіл антигіпертензивних препаратів на дві великі групи: засоби першого ряду, або першої лінії, які є основними і використовуються для лікування артеріальної гіпертензії у першу чергу, і препарати другого ряду (другої лінії), застосування яких обмежується значною побічною дією.

До препаратів першої лінії належать  діуретики, адреноблокатори, інгібітори АПФ, антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, антагоністи кальцію.

До препаратів другої лінії належать агоністи 2-адренорецепторів центральної дії (засоби, що знижують тонус вазомоторних центрів), симпатолітики, засоби прямого міотропного впливу, активатори калієвих каналів. Деякі нові засоби знаходяться на стадії широкої клінічної апробації: імідазоліни, блокатори серотонінових рецепторів.
Діуретики

Сечогінні препарати почали використовувати для лікування артеріальної гіпертензії від початку 50-х років. Досьогодні вони залишаються засобами, які широко застосовуються при цій патології. Найбільшу ефективність при гіпертонічній хворобі мають діуретики – тіазидні похідні: дихлотіазид (гіпотіазид), хлорталідон (гігротон), індапамід, клопамід (бринальдикс).

Діуретики гальмують реабсорбцію іонів Na+ у ниркових канальцях. Це спричиняє зменшення об’єму циркулюючої крові та позаклітинної рідини, серцевого викиду. При тривалому застосуванні зменшується  набухання судинної стінки та її чутливість до судинозвужувальних впливів катехоламінів, ангіотензину ІІ (у стінці судин знижується вміст іонів Na+). Ці зміни лежать в основі  гіпотензивної дії діуретиків. Основні особливості АТ, коли  найбільш доцільно призначати сечогінні засоби, такі: похилий вік хворого; ізольована систолічна гіпертензія; затримка рідини в організмі (пастозність, набряки); супутня серцева недостатність (найкраще призначати петльові діуретики), супутня ниркова недостатність (петльові діуретики); гіперальдостеронізм (показаний спіронолактон); остеопороз (тіазидні діуретики).

Дихлотіазид (гіпотіазид) – антигіпертензивний препарат з групи діуретиків. Гіпотензивна дія препарату проявляється при застосуванні його у невеликих дозах: по 12,5-25 мг 1 раз на добу (зранку). Збільшення дози не приводить до зростання ефекту. Тривалість дії після одноразового прийому дихлотіазиду - 12-16 годин.  Якщо хворому не призначити одночасно інші антигіпертензивні засоби, то АТ знову поступово підніметься, тому що вступають у дію компенсаторні механізми: підвищується тонус симпатичної іннервації, збільшується робота серця.

При тривалому застосуванні препарату можуть спостерігатися гіпокаліємія, гіпохлоремічний алкалоз, загострення подагри та цукрового діабету, підвищення вмісту холестерину ліпопротеїнів низької щільності.

Препарати з групи петльових діуретиків (фуросемід, етакринова кислота) рідше використовують для тривалого призначення у хворих на гіпертонічну хворобу. Це зв’язано з тим, що їх вазодилатуюча дія менша, порівняно з тіазидовими похідними, вони мають коротку тривалість дії. При їх застосуванні, внаслідок швидкої дегідратаці, інтенсивно стимулюються механізми, що спричиняють звужегня судин. Разом з тим, вони є засобами вибору у хворих на АГ із серцевою та нирковою недостатністю, тому що проявляють високу діуретичну активність при низькій швидкості клубочкової фільтрації, коли інші діуретики не діють.

Для петльових діуретиків характерний ’’феномен рикошету’’ (віддачі): після припинення їх діуретичної дії виділеня іонів натрію з організму може зменшуватись до рівня, нижчого за вихідний. Калійзберігаючі сечогінні (спіронолактон, амілорид, тріамтерен)  мають слабку натрійдіуретичну та антигіпертензивну активність. Їх часто комбінують з іншими діуретиками для попередження гіпокаліємії.

 

Адреноблокатори

 

З препаратів групи адреноблокаторів для лікування хворих на гіпертонічну хворобу найчастіше використовують -адреноблокатори (анаприлін, піндолол, атенолол, окспренолол тощо).

У механізмі антигіпертензивної дії препаратів цієї групи відіграють роль декілька моментів. Їх негативна іно- та хронотропна дія (блокада 1-адренорецепторів серця), призводить до зменшення хвилинного об’єму крові і до зниження систолічного артеріального тиску. За рахунок гальмування вивільнення реніну під впливом -адреноблокаторів відбувається зменшення утворення ангіотензину ІІ та альдостерону. Це, у свою чергу, супроводжується зниженням периферичного судинного опору та затримки іонів Na+ та води в організмі. Під дією -адреноблокаторів активується синтез простацикліну в судинній стінці, зменшується рівень ендогенних катехоламінів. Тривале застосування препаратів сприяє повільному регресу гіпертрофії міокарда та стінок артеріол. У хворих на артеріальну гіпертензію -адреноблокатори покращують якість життя, зменшують рівень смертності, здатні попередити розвиток інфаркту міокарда, інсульту, серцевих аритмій та серцевої недостатності.

Незалежно від особливостей їх фармакодинаміки (наявність або відсутність кардіоселективної дії, внутрішньої симпатоміметичної активності), всі -адреноблокатори є високо ефективними засобами у лікуванні хворих на гіпертонічну хворобу. Цим препаратам віддають перевагу при  наявності таких особливостей у хворого на гіпертонічну хворобу: молодий або середній вік; ознаки гіперсимпатикотонії (тахікардія, гіперкінетичний гемодинамічний синдром; супутня ІХС (стенокардія та інфаркт міокарда); супутня передсердна та шлуночкова екстрасистолія та тахікардія: гіпертиреоз; мігрень.

Анаприлін (пропранолол, індерал, обзидан) –β-адреноблокатор неселективної дії.  Анаприлін та інші адреноблокатори є засобом вибору при лікуванні хворих на гіпертонічну хворобу, яка супроводжується ішемічною хворобою серця, аритміями та гіпертрофією міокарда. Доза анаприліну при стійкій гіпертензії може становити 100-320 мг на добу і більше (на 3-4 прийоми). Лікування препаратом продовжується не менше 8 тижнів. Перед його відміною проводиться поступове зменшення дози – для профілактики синдрому відміни. Побічні ефекти й ускладнення при застосуванні анаприліну описані вище.

Неселективні -адреноблокатори фентоламін і тропафен не застосовуються для лікування хворих на гіпертонічну хворобу. Їх здатність блокувати -адренорецептори використовується для діагностики і симптоматичного лікування феохромоцитоми, де підвищення артеріального тиску досягає 200 і більше мм рт. ст. Іноді ці препарати призначають у комплексній терапії хворих із гіпертензивними кризами. На відміну від них, селективні -адреноблокатори в наш час досить широко використовуються при артеріальній гіпертензії. До селективних 1-адреноблокаторів належать празозин (стор. …), доксазозин, теразозин. Істотною перевагою 1-адреноблокаторів порівняно із засобами неселективної дії, є відсутність здатності викликати тахікардію. Крім того, вони мають унікальну властивість – покращують показники ліпідного та вуглеводного обмінів: у сироватці крові зменшують рівень загального холестерину і холестерину ліпопротеїнів низької щільності, збільшують кількість  холестерину ліпопротеїнів високої щільності, підвищують чутливість периферичних тканин до інсуліну. Враховуючи вищезазначене, 1-адреноблокатори є засобами вибору в лікуванні хворих на артеріальну гіпертензію із супутніми  дисліпідеміями та цукровим діабетом. У хворих з аденомою простати вони зменшують ступінь обструкції сечовивідних шляхів. Негативною побічною дією цих препаратів є ’’ефект першої дози’’, який у засобів другого покоління (доксазозину, теразозину) проявляється значно менше, ніж у празозину.

Празозин – α-адреноблокатор селективної дії, який впливає на судинні постсинаптичні α1-адренорецептор. Лікування, як зазначалось вище, починають з дози 0,5-1 мг, яку призначають перед сном. Після цього 6-8 год хворий повинен знаходитися в ліжку. У подальшому празозин призначають по 1 мг 3-4 рази на день, поступово збільшуючи дозу. Ефект настає через декілька днів, але стійка гіпотензивна дія може розвиватись через 4-8 тижнів прийому препарату. Підтримуючу дозу празозину підбирають індивідуально. Звичайно вона дорівнює 6-15 мг на добу, але може коливатись від 3 до 20 мг.

При застосуванні препарату, крім “феномену першої дози”, можуть спостерігатися головний біль, запаморочення, безсоння, слабість, диспепсичні розлади, сухість у роті. Празозин протипоказаний вагітним жінкам і дітям до 12 років.

Лабетолол (трандат) має - і -адреноблокуючу активність (стор. …). Застосовується для лікування хворих на гіпертонічну хворобу і для зняття гіпертензивних криз. Всередину призначають по 0,1 г 2-3 рази на добу, підвищуючи дозу у разі необхідності. Проявляючи достатню антигіпертензивну активність, лабетолол практично не погіршує серцеву діяльність – не впливає на скоротливу функцію міокарда та частоту серцевих скорочень. При гіпертензивних кризах препарат вводять внтурішньовенно повільно. При цьому він не викликає звуження судин, яке можливе при внутрішньовенному введенні -блокаторів (за рахунок компенсаторного зростання симпатичного тонусу і збудження -адренорецепторів судин). При застосуванні лабетололу іноді розвивається ортостатична гіпотензія.

 

 

Засоби, які впливають на ренін-ангіотензинову систему

 

До препаратів, які здатні попередити ефекти такого потужного ендогенного судинозвужувального агента, як ангіотензин ІІ, належать інгібітори ангіотензинперетворюючого ферменту (ІАПФ) та антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ (АРА ІІ).

До ІАПФ належать каптоприл, еналаприл, раміприл, фозиноприл тощо. У механізмі  їх антигіпертензивної дії насамперед відіграє роль здатність блокувати ангіотензинперетворюючий (конвертуючий) фермент, з наступним гальмуванням утворення ангіотензину ІІ з ангіотензину І. Це, у свою чергу, призводит до зменшення синтезу альдостерону у корі надниркових залоз, що супроводжується збільшенням виділення натрію і води з організму. Під впливом ІАПФ покращуються нирковий кровотік і процеси фільтрації у нирках. Препарати сприяють збільшенню синтезу таких судинорозширювальних агентів, як простациклін, оксид азоту, депресорні простагландини, передсердний натрійуретичний гормон, зменшенню інактивації брадикініну. При застосуванні ІАПФ знижується активність симпатоадреналової системи, гальмується розвиток гіпертрофії міокарда і гладеньких м’язів судинної стінки.

ІАПФ є одними з найефективніших сучасних антигіпертензивних агентів. Їх призначають для лікування хворих з різними формами артеріальної гіпертензії, в тому числі  ниркового походження. Застосовуються також при застійній серцевій недостатності. Інгібітори АПФ доцільно комбінувати з діуретиками, які виводять з організму калій. З одного боку, це попереджує розвиток гіпокаліємії, з іншого  - активацію ренінангіотензинової системи, яку спричиняють діуретики. Інгібітори АПФ як антигіпертензивні засоби мають перевагу в таких випадках: супутня серцева недостатність; безсимптомне порушення функції лівого шлуночка; цукровий діабет; гіпертрофіялівого шлуночка; інфаркт міокарда в анамнезі; підвищена активнсть ренін-ангіотензинової системи.

Каптоприл (капотен, тензіомін) – інгібітор ангіотензинконвертуючого ферменту. Розширює периферичні судини, знижує АТ, зменшує явища серцевої недостатності, покращує нирковий кровообіг. Застосовують каптоприл при різних формах артеріальної гіпертензії, в тому числі ниркового походження, при застійній серцевій недостатності.

Препарат добре всмоктується при прийомі всередину. Максимальна дія спостерігається через 1 годину, триває ефект до 12 годин. Виділяється з організму через нирки, тому при порушенні їх функції каптоприл призначати небажано.

Призначають препарат по 12,5-50 мг 3 рази на день протягом 20-30 і більше днів. При гіпертензивних кризах іноді застосовують сублінгвально. При прийомі великих доз препарату можуть виникати тахікардія, головний біль, анорексія, спотворення смакових відчуттів, шкірні алергічні реакції, нейтро- та тромбоцитопенія. Нерідко розвивається стійкий сухий кашель. Вважається, що поява цього симптому зв’язана із накопиченням в організмі брадикініну (у фізіологічних умовах він розкладається під впливом АПФ), що призводить до підвищення синтезу простагландину Е2. Кашель не зменшується при призначенні протикашльових засобів й іноді потребує відміни препарату. При застосуванні нестероїдних протизапальних засобів, які блокують синтез простагландинів, інтенсивність кашлю може понижуватись. Каптоприл затримує в організмі іони К+, тому для попередження гіперкаліємії його не можна призначати з препаратами калію або калійзберігаючими діуретиками. Протипоказаний каптоприл й інші ІАПФ при двобічному стенозі ниркових артерій, лейко-, тромбоцитопенії.

Еналаприл (ренітек) – є ’’проліками’’ (prodrug), який випускається у неактивній формі, а в процесі метаболізму в печінці перетворюється на активний метаболіт (еналаприлат), який власне і проявляє інгібуючий вплив на АПФ. Застосовують еналаприл для лікування хворих на гіпертонічну хворобу та застійну серцеву недостатність. Максимальна гіпотензивна дія препарату розвивається через 4-6 год після прийому, триває до 24 годин. Призначають по 5-10-20 мг 1 раз на добу. Виділяється через нирки у вигляді активного метаболіту, тому при нирковій недостатності дозу еналаприлу необхідно зменшувати. При застосуванні препарату можуть спостерігатися ортостатична гіпотензія, шлунково-кишкові розлади, нейтропенія, алергічні реакції тощо. Гіпотензія після перших прийомів інгібіторів АПФ частіше розвивається у хворих із значною дисфункцією серцевого м’яза, у пацієнтів, які отримують сечогінні засоби, інші антигіпертензивні засоби, нітрати. Тому радять для зменшення ризику гіпотонії за декілька днів до початку лікування інгібіторами АПФ відмінити вищевказані препарати.

Інгібітори АПФ з обережністю призначають при нирковій гіпертензії, тому що функція нирки при стенозі її артерії підтримується ангіотензином ІІ. Зменшення його рівня може спричинити зниження фільтраційного тиску у капілярах клубочка та швидкості фільтрації. При двобічному стенозі ниркових артерій це може призвести до розвитку гострої ниркової недостатності. Небезпечним ускладненням при лікуванні інгібіторами АПФ може бути  ангіоневротичний набряк, який розвивається в 0,1-0,5 % пацієнтів.

У наш час доведено, що застосування ІАПФ, навіть у повній терапевтичній дозі, не призводить до цілковитого гальмування утворення в організмі ангіотензину ІІ. Останній може синтезуватись з інших біологічно активних речовин у багатьох тканинах, у тому числі в серці та периферичних судинах за участю фермента хімази. Попередити реалізацію фізіологічних ефектів ангіотензину ІІ можуть АРА ІІ – антагоністи рецепторів ангіотензину ІІ, які блокують АТ1-рецептори. До препаратів цієї групи належать лозартан, валсартан, ірбесартан та ін.

Лозартан (козаар) – АРА ІІ (стор. …). За клінічною ефективністю він близький до ІАПФ, але краще переноситься хворими.  Він не викликає кашель, ангіоневротичний набряк, лейкопенію. Призначають лозартан по 50 мг 1 раз на добу. Зрідка при його застосуванні спостерігається запаморочення.

 

Блокатори кальцієвих каналів

 

  Блокатори кальцієвих каналів, або антагоністи іонів кальцію, залежно від хімічної будови, поділяються на похідні фенілалкіламіну (верапаміл), бензотіазепіну (дилтіазем) та дигідропіридину (ніфедипін, амлодипін).

У механізмі  антигіпертензивної дії антагоністів іонів кальцію найголовнішу роль відіграє їх здатність блокувати повільні кальцієві канали. У зв’язку з цим зменшується поступлення іонів кальцію всередину клітин гладеньких м’язів, знижується їх  тонус і артеріальний тиск. Крім  того, вони стимулюють продукцію простацикліну в судинній стінці, покращують реологічні властивості крові, проявляють ангіопротекторний та антиатерогенний вплив, зменшують гіпертрофію міокарда. Деякі антагоністи іонів кальцію мають високу антиаритмічну активність (верапаміл, дилтіазем). Препарати використовуються як для тривалого призначення хворим на гіпертонічну хворобу, так і для лікування гіпертензивних кризів. Перевагу антагоністам кальцію віддають у таких випадках: у хворих середнього та похилого віку; при ізольованій сисолічній гіпертнезії; при цукровому діабеті та дисліпідемії; при ураженнях паренхіми нирок; при стабільній стенокардаї; при суправентрикулярних тахікардії та екстрасистолії (верапаміл та дилтіазем); при порушенні периферичного кровообігу.

Ніфедипін (фенігідин, корінфар, адалат) – антагоніст іонів кальцію дигідропіридинового ряду. Його гіпотензивна дія проявляється тим яскравіше, чим вищий був вихідний тиск. При прийомі всередину ефект розвивається через 0,5-1 год.,  тривалість дії – 4-7 год.

 Ніфедипін застосовують для лікування хворих при різ­них видах гіпертензії, зокрема при нирковій. У наш час віддають перевагу пролонгованим формам препарату, які краще переносять­ся хворими і не викликають значних коливань артеріального тиску. Короткодіюча форма ніфедипіну може застосовуватись при гіпертензивній кризі (під’язичний прийом; таблетку чи капсулу препарату при цьому необхідно розжувати; ефект настає через 1-5 хвилин, триває до 4 годин), а також для лікування артеріальної гіпертензії в дозах не більше 40 мг на добу. Останнє можливе у випадку відсутності інших способів ефективного контролю артеріального тиску.

При застосуванні ніфедипіну часто спостерігаються почервоніння обличчя і шкіри верхньої половини тулуба, головний біль. Можуть бути нудота, запаморочення, сонливість, іноді набряк гомілок. Характерна тахікардія. Препарат протипоказаний при тяжких формах серцевої недостатності, синдромі слабкості синусового вузла, значній артеріальній гіпотензії.

Амлодипін (амлор, норваск) – похідне дигідропіридину тривалої дії. Проявляє гіпотензивну та антиангінальну активність. Період напівведення препарату становить 36 годин. Для ефективного попередження підвищення артеріального тиску його можна призначати 1 раз на добу зранку у дозі 5-10 мг. Препарат добре переноситься хворими.

Іноді для зменшення побічних ефектів антагоністів іонів кальцію – похідних дигідропирину, які зв’язані з активацією симпато-адреналової системи (збільшення частоти серцевих скорочень, відчуття внутрішнього дрижання, почервоніння шкіри), їх призначають у комбінації з  -адреноблокаторами. Це дозволяє також підсилити їх антигіпертензивну дію.

Згідно з рекомендаціями ВООЗ, вишенаведені групи препаратів  є засобами вибору як для початкової монотерапії АГ, так і для подальшого застосування, в тому числі у поєднанні. Разом з тим, кожна з цих груп має особливості застосування і протипоказання.

Монотерапія гіпертонічної хвороби будь-яким антигіпертензивним засобом може спричинювати запуск компенсаторних механізмів, які призводять до зменшення ефективності лікування. Для попередження цього явища та потенціювання дії препаратів їх часто використовують у поєднанні.

Антигіпертензивні засоби другої лінії, не дивлячись на високу антигіпертензивну активність і суттєве зменшення частоти ускладнень АГ при їх тривалому застосуванні, на сьогоднішній день використовуються значно рідше, ніж препарати першої лінії. Насамперед це зв’язано із частим розвитком побічних ефектів, що погіршує якість життя хворих.

 

Препарати, які знижують тонус вазомоторних центрів

До препаратів, які зменшують потік судинозвужувальної імпульсації до периферичних судин, пригнічуючи тонус вазомоторних центрів, належать 2-адреноміметики центральної дії (клофелін, метилдофа) та імідазоліни (моксонідин, рилменідин).

Клофелін (гемітон, клонідин), проникаючи через ГЕБ, збуджує постсинаптичні 2-адренорецептори центральних гальмівних нейронів, що розташовані у вентролатеральній частині довгастого мозку. Це, у свою чергу, призводить до зменшення тонусу вазомоторного центру і зниження кількості судинозвужувальних імпульсів, що йдуть по симпатичних нервових волокнах до периферичних судин, що супроводжується зменшенням периферичного судинного опору. Крім того, препарат збільшує тонус ядер блукаючого нерва, викликає брадикардію із зменшенням хвилинного об’єму серцевої діяльності. Під впливом клофеліну зростає чутливість вазомоторного центру до пригнічувальних впливів із барорецепторів рефлексогенних зон дуги аорти та каротидних синусів. Гіпотензивна дія клофеліну частково зв’язана також із гальмуванням вивільнення реніну (препарат знижує резистентність ниркових судин і покращує кровотік у нирках), його седативним впливом, здатністю стимулювати продукцію судинорозширювальних простагландинів. У великих дозах він збуджує периферичні 2-адренорецептори (пресинаптичні) на закінченнях адренергічних нейронів, що призводить до гальмування вивільнення норадреналіну у синаптичну щілину за принципом негативного оборотного зв’язку. Препарат добре всмоктується з шлунково-кишкового тракту. Латентний період становить 30-60 хв, триває гіпотензивна дія 6-12 год. Клофелін застосовують при різних формах гіпертонічної хвороби. Лікування може продовжуватись від декількох тижнів до 6-12 міс. і більше.

Як і більшість інших антигіпертензивних засобів, клофелін сприяє запуску компенсаторних механізмів, які призводять до затримки натрію та рідини в організмі і, відповідно, до підвищення артеріального тиску та зменшення ефективності лікування. Це відбувається вже через декілька тижнів регулярного застосування препарату. Тому раціонально його комбінувати із сечогінними засобами.

При гіпертензивних кризах і у випадках високого АТ, коли прийом таблеток не дає необхідного ефекту, клофелін вводять внутрішньом’язово або внутрішньовенно. Попередньо 1 мл клофеліну розчиняють у 10-20 мл 0,9 % розчину натрію хлориду і вводять у вену протягом 3-5 хв. В цьому випадку гіпотензивний ефект проявляється через 3-5 хв і зберігається 4-8 год.

Під час парентерального введення і протягом 1,5-2 год після нього хворий повинен лежати, щоб не розвинувся ортостатичний колапс. Якщо клофелін ввести у вену швидко, може спостерігатися короткочасне підвищення артеріального тиску, що зв’язане із збудженням під впливом препарату α1-адренорецепторів судин.

При тривалому застосуванні клофеліну не можна раптово припиняти його прийом. Це пов’язано з небезпекою розвитку синдрому відміни, який проявляється відчуттям страху, безсонням, пітливістю, серцебиттям і різким підвищенням артеріального тиску. Ці явища можна зняти, поновивши призначення клофеліну. Крім вищезазначених, при застосуванні препарату можуть спостерігатися такі побічні ефекти: сонливість, сухість у роті, запаморочення, закрепи, брадикардія. Під час лікування клофеліном заборонено вживати спиртні напої (можливі різке падіння артеріального тиску, втрата свідомості із наступним розвитком амнезії). Наявність седативного ефекту і можливість сповільнення реакції необхідно враховувати, якщо препарат приймають особи, які сідають за кермо або ж професія яких потребує швидкої психічної та фізичної реакції.

Метилдофа (допегіт, альдомет) є похідним диоксифенілаланіну, який в організмі перетворюється на метилнорадреналін. Для розвитку гіпотензивного ефекту основне значення має утворення цієї сполуки в центральній нервовій системі. Метилнорадреналін є активним α2-адреноміметиком, тому механізм дії метилдофи подібний до механізму дії клофеліну.

Зниження артеріального тиску після одноразового прийому препарату починається через 4-6 год, продовжується 10-24 год. Але стійкий гіпотензивний ефект розвивається на 2-5 день застосування метил­дофи. Після припинення прийому артеріальний тиск повертається до вихідного рівня через 2-3 дні. Під впливом препарату покращується нирковий, мозковий та коронарний кровообіги. Застосовують метилдофу при різних формах гіпертонічної хвороби, особливо на стадіях ІІА і ІІБ. Відміняти метилдофу, як і клофелін, треба поступово.
скачати

© Усі права захищені
написати до нас