Ім'я файлу: Історія реферат.docx
Розширення: docx
Розмір: 56кб.
Дата: 21.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
Розширення: docx
Розмір: 56кб.
Дата: 21.01.2021
скачати
Пов'язані файли:
№2
Територія та склад населення українських земель із давніх часів – до кінця XVIII ст.
Візуально знайомі кожному обриси кордонів України встановилися лише в другій половині ХХ столітті. Поступове ж злиття регіональних одиниць, що сьогодні увійшли до її складу, тривало мало не тисячу літ. Перша згадка про територію, яка сприймалася як щось цілісне, міститься в трактаті візантійського імператора Константина Багрянородного “Про управління імперією” (948-952 рр.): Зовнішній Русі (теренам між Новгородом і Смоленськом) тут протиставлена Внутрішня Русь – Київська, Чернігівська і Переяславська землі. В баченні автора літопису «Повісті минулих літ», укладеного наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., поняттям Русь охоплено вже весь східнослов’янський ареал. Знадобилося кілька століть, щоб з цієї розмитої спільноти сучасники усвідомлено виокремили етнічний простір власне України[1].
В українській історіографії традиційно прийнято вважати Київську Русь першою формою української державності. Її ядром було середнє Подніпров’я – Київ із довколишніми теренами, довкола якого почалося об’єднання держави. Разом з тим, навіть за часів розквіту Київська Русь займала щонайбільше половину нинішньої української території, простягаючись далеко на північ, охоплюючи всю теперішню Білорусь і чималий шмат європейської частини Росії[2]. Формування кордонів Київської Русі можна умовно поділити на два етапи. Під час першого правителі скандинавського походження Олег, Ігор, Ольга та Святослав зуміли поставити східнослов’янські і фінські племена під свій контроль[3]. В часи Святослава державний організм Київської Русі набирає рис імперії, адже кордони відсуваються далеко на схід і держава включає етнічно чужі території. Володимир Великий завершив тривалий процес формування території Київської держави. Саме в цей час остаточно визначилися і закріпилися кордони Русі. На півночі вони простягнулися до Чудського, Ладозького та Онезького озер, на півдні – до Дону, Росі, Сули та Південного Бугу, на сході – до межиріччя Оки і Волги, на Заході – до Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни. Простягаючись майже на 800 тис. км. кв., Давньоруська держава стала найбільшою країною Європи. Оберігаючи власні кордони, Володимир не покладався лише на ефект потужних ударів воєнних походів, а й ґрунтовно готувався до тривалої боротьби, розбудовуючи цілу систему воєнно-феодальних замків на південноруському порубіжжі, створюючи могутні земляні вали і рови, які тягнулися вздовж лівого берега Росі, між нею і Роставицею, а також уздовж лівого берега Стугни[4].
Після смерті Ярослава Мудрого у Київській Русі набирають розвитку децентралізаційні тенденції. В складі ще недавно могутньої імперії дедалі чіткіше виокремлюються контури окремих автономних князівств. Взнаки даються величезні географічні обшири держави, культурні та етнічні відмінності між її мешканцями. Відцентрові тенденції особливо посилюються наприкінці XI ст. У державі було втрачено політичну єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Врешті, у 1097 р. з’їзд князів у Любечі узаконив існуючий стан речей в державі – згідно спільної постанови проголошувалась засада вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов'язувався не зазіхати на володіння інших князів.
Київська Русь дедалі більше набирала рис федерації автономних князівств, а зверхність київського князя залишалась при цьому лише номінальною. У результаті роздроблення Київської Русі виділилося ряд більших потужніших князівств – Київське, Галицьке, Волинське, Переяславське, Чернігово-Сіверське, Смоленське, Ростово-Суздальське. Децентралізаційні тенденції продовжився і в наступні десятиліття. Так, якщо в XII ст. утворилося 15 князівств (земель), то їхня кількість на початку XIII ст. сягала вже 50.
Монголо-татарське завоювання спричинилось до подальших важливих змін – центр політичного і економічного життя Київської Русі переміщається на захід, у Галицьке, згодом Галицько-Волинське князівство. Могутнім це державне утворення стає за часів Ярослава Осмомисла (1153-1187). Він розширив його територію, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Формування кордонів і політичне посилення Галицького князівства визначалось встановленням контролю над важливим торговим шляхом, який з’єднував північну Європу з Візантійською імперією.
У 1199 р. Роману Мстиславовичу – талановитому державному діячу, полководцю та політику вдалося об'єднати Галичину та Волинь в один державний організм, створивши Галицько-Волинську державу. У 1203 р. він оволодів Києвом. У результаті політичної і військової діяльності Романа Мстиславовича до складу його держави увійшли Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське князівства. Таким чином під назвою «Галицько-Волинська держава» було об’єднано більшу частину українських земель.
Друга половина XIV – середина XVII ст. – час перебування українських земель в складі Великого Князівства Литовського і Корони Польської, з 1569 р. – Речі Посполитої. В складі Польської Корони ареал українських земель та населення збігся із межами Руського, Белзького, а згодом і Подільського воєводств. Закарпаття входило до складу Угорського королівства. Велике Князівство Литовське в часи правління Ольгерда (1345-1377) і Кейстута (1345-1385) встановило контроль над кількома руськими князівствами: Чернігівським, Новгород-Сіверським, Київським і Переяславським, та просунулось далі на південь, за річку Рось, захопивши землю, пізніше відому як Поділля. Вже з 1340-х рр. литовський уряд почав ліквідовувати удільні руські князівства (останнє з них, Київське – було ліквідоване у 1471 р.)[5]. На цих територіях згодом сформувалися Волинське, Київське, Подільське воєводства. Від складу останнього у 1566 р. виокремилось ще й Брацлавське воєводство.
Достатньої чіткості обриси українських земель в уяві сучасників набули аж у першій половині – середині ХVІІ ст., ототожнюючись, з Київщиною, Чернігово-Сіверщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною. Водночас точніше окреслились і кордони. Наприклад, у 1670-х рр. гетьман Іван Самойлович бачив західні межі України такими, що обіймають «Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і всю Червону Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав Люблін, Луцьк, Володимир, Заслав, Корець». Згідно з цими уявленнями, західні межі української спільноти спиралися на р. Сян і пониззя Західного Бугу, північні – на р. Прип’ять, північно-східні тяглися по Новгород-Сіверщині до Стародуба, східні обмежувалися кордонами лівобережних Гадяцького і Полтавського полків, а південні – обжитою в передстеповій зоні Чигиринщиною–Уманщиною–Брацлавщиною. Висунутим далеко в Степ форпостом стояла на варті Русі Запорозька Січ. Такий географічний образ власної території втримався у сприйнятті українців і в пізніші часи, всупереч тому, що багаторазово перерозподілявся між Росією та Річчю Посполитою, Річчю Посполитою і Туреччиною, Росією та Австро-Угорщиною, Радянським Союзом та Польщею[6].
Згадки про південні й східні терени сучасної України у деклараціях ХVІІ ст. відсутні: людям тих часів здалась би абсурдною думка про приналежність до неї татарських кочовищ у Приазов’ї та причорноморських степах, а Закарпаття й Буковина сприймалися за органічні частини Трансільванії і Молдови. Поступове поширення на ці території уявлень про їх зв’язок з українським життєвим простором розтяглося з кінця ХVІІ аж до середини ХХ ст., відбиваючи як міграційні процеси, так і загальнополітичні зміни, особливо ті, що перекраяли карту Європи внаслідок Першої і Другої світових воєн[7].
Із початком Національно-Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького формується держава Війська Запорозького. Кордони цього утворення спершу визначалися умовами Зборівського і Білоцерківського мирних договорів. Згідно умов першого, до складу козацької держави входили терени Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Початково Військо Запорозьке займало 200 тис. км. кв. території. За умовами Білоцерківського миру територія обмежилася Київським воєводством. Однак після перемоги Хмельницького під Батогом де-факто умови цього миру були анульовані. Військово-політичні події другої половини XVII-XVIII ст. призвели до того, що українські землі та їхнє населення перебувало під владою як чужих володарів так і в складі власних автономних утворень – держави Війська Запорозького, після 1663 р. лівобережного та правобережного гетьманатів, Слобожанщини, Війська Запорозького Низового.
Після того, як Катерина ІІ забезпечила надійний контроль над Запорожжям і південною Україною, вона взялася за Гетьманщину. 1781 р. було скасовано полковий устрій, а Гетьманщину розділено на три звичайні імперські губернії: Новгород-Сіверську, Чернігівську та Київську[8].
Після смерті Б. Хмельницького у 1657 р. Військо Запорозьке Низове надалі існувало як незалежне утворення з осідком на Січі. Задля забезпечення контролю над угіддями та людністю, що від середини XVII ст. накочувалась на терени Запоріжжя все новими колонізаційними хвилями, територія Війська Запорозького була охоплена паланковим устроєм, перші свідчення про існування якого відносяться до другої половини XVII ст. Станом на 1734 р. Запорожжя було поділено на сім паланок: Самарську, Кодацьку, Бугогардівську, Інгульську, Кальміуську, Прогноївську, Єланецьку, згодом до них додалася Орільська (1744) і Протовчанська (1768)[9]. Під 1762 р. на Запорожжі мешкало десь 33700 козаків і 150000 вільних селян-хуторян[10].
Впродовж ХVІІІ ст., у міру ослаблення Кримського ханату і витіснення з Приазов’я Єдичкульської та Джамбойлуцької ногайських орд українське, головно козацьке населення, просуваючись вздовж р. Сіверський Донець в бік моря, колонізувало території сучасних найсхідніших областей України – Донецької і Луганської. Паралельний наступ у Причорномор’ї ішов на землі Єдисанської та Буджацької Орд, васальних щодо Криму. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-1774 та 1787-1791 рр., а особливо після ліквідації Кримського ханату (1783 р.) експансія Російської імперії на південь набула масштабів організованого колонізаційного руху. Оскільки ж частина причорноморського степу на той час уже вважалася володіннями Запорозької Січі, то після ліквідації Січі 1775 р. його було дозаселено переселенцями-імігрантами з Балкан, Молдови та Волощини. Стабільне хліборобське населення, яке осіло на колишніх татарських кочів’ях та запорозьких зимівниках, приблизно на дві третини складалося з українського та швидко зукраїнізованого румунсько-сербського компоненту. Усе ж разом це строкате новообжите пасмо від р. Дінця до р. Дунаю отримало назву Новоросії. На його підошві опинився і Кримський півострів, приєднаний 1783 р. до Російської імперії[11].
Слобожанщина – першою з українських земель була інтегрована до складу Російської імперії. Цей регіон, розташований у верхів’ях Ворскли, Донця та Дону у добу Київської Русі лежав на східній околиці Переяславського князівства, на межі з відкритим степом. Через те, що ці землі першими потрапляли під удар кочовиків, вони були малозаселені. Коли ж у XVI ст. Московське царство поширило свої кордони на південь, ці землі увійшли до сфери його впливу. Заселення Слобожанщини починається щойно з другої третини XVII ст., а серед прибульців переважали козаки, селяни та всі ті, хто рятувався від наслідків війни. 1650 р. тут існувало 4 полки – Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський, а з 1685 – Острогозький. Населення наприкінці XVII ст. складало 120 тис., а в 1773 р. – 660 тис. 1765 р. автономний статус Слобідської України був скасований[12].
Таким чином, на протязі ІХ-XVIIІ ст. територія розселення українців зазнала ряду змін, які диктувалися як внутрішніми (зміцнення та розширення кордонів Київської Русі, виникнення держави Війська Запорозького, колонізація Слобожанщини та півдня України) так і зовнішніми чинниками (конфлікт із кочовим сходом, входження українських земель до складу Польщі і Литви). За цей час глибоких змін зазнав етнічний і чисельний склад населення українських земель.
№12
Становлення Української державності, на відміну від класичного процесу державотворення, носило свої особливості, обумовлені природно-географічними, етно-політичними, економічними, зовнішньо-політичними чинниками, тощо.
Загальновизнані риси державності як-то: територія, населення, господарська діяльність, сталі фінансово-економічні зв`язки, соціально-політичний устрій, правові засади, здатність силових структур захищати державу, зовнішньо-політична діяльність засвідчили існування, в тому чи іншому часі, функціонування держави на вітчизняних теренах.
Історичний вимір Української державності зафіксував наступні її етапи:
Київська Русь (ІХ-ХІІ ст.);
Галицько-Волинське князівство (сер. ХІІ – 40 рр. ХІІІст.);
Литовсько-Польська доба (40 рр. XIV – 70 рр. XV ст.);
Козаччина (40-70 рр. ХV– сер. XVIIст.);
Гетьманщина (сер. ХVІІ – 70-80 рр. ХVІІІ ст.);
Українська державність у ХХ – поч. ХХІ ст.
УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У ХХ – ПОЧ. ХХІ СТ.
Українська революція 1917-1920 рр. відобразила яскраву віху в історії українського державотворення. Події цього феномену мають глибоке коріння, були зумовлені цілою низкою історичних закономірностей і, по праву, займають своє місце серед визвольних процесів народів Європи і цілого світу.
Однак, вагомими результатами революційної епохи змогли скористатися більшовики. Захопивши в листопаді 1917 року державну владу в Росії, вони взяли курс на придушення національно-визвольних рухів неросійських народів, повалення місцевих урядів і поширення свого панування на так звані окраїни колишньої Російської імперії. До того ж вони вдало маскували свою політику гаслами пролетарського інтернаціоналізму і світової революції. Тричі російський раднарком намагався силою утвердити свою владу в Україні. Перша така спроба була здійснена наприкінці 1917 року – на початку 1918 рр., друга – наприкінці 1918-початку 1919 рр., і, нарешті, остання, третя, яка завершилась встановленням в Україні більшовицько-радянського режиму, наприкінці 1919-початку 1920 рр.
Українство етнічно-українських територій Австро-Угорської імперії: Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, зневірившись у можливість здобути автономію у межах Габсбурзької імперії, докладає зусиль задля спроби об`єднання з наддніпрянським масивом українства. 1 листопада 1918 р.Українська Національна Рада у Львові у відозві «До населення цілої держави» оголосила про визволення українців з віковічної неволі і створення власної держави, яка згодом отримала назву Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).
На Буковині на початку листопада було проголошено українську владу проти якої були кинуті румунські війська і які досить швидко окупували весь край. На Підкарпатській Русі на початку листопада 1918 р. оформилась Руська Національна Рада, яка висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 року віче у Хусті ухвалило приєднатись до України. Але невдозі Паризька мирна конференція вирішила прилучити цей край до Чехословаччини.
Однак об`єднавчий процес тривав. 22 січня 1919 року у Києві відбулося свято соборності. Представники Галичини, Буковини, Закарпаття передали голові Директорії В. Винниченку грамоту Національної Ради, «Ухвалу», прийняту 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою у Станіславові. У відповідь було проголошено Універсал Директорії про злиття в єдине ціле ЗУНР і Наддніпрянської (Великої) України як торжество віковічної ідеї національної соборності. Але у 1919 р. до реального об`єднання не дійшло. Влада Директорії виявилася хиткою, поширювалась на обмежену територію України, що дедалі зменшувалась. Країна перетворилась на арену найжорстокіших битв.
Суперництво у середовищі керівників національно-визвольного руху викликало внутрішню нестабільність державницького життя Української Народної Республіки (УНР). Українська Радянська Соціалістична Республіка під керівництвом більшовиків як альтернативна національній за суттю і формою державності, дедалі виявляла свої чималі внутрішні потенції, сконсолідувала ворожі Директорії елементи і, об`єднавшись з іншими радянськими республіками в єдиний воєнно-політичний союз, дістала незаперечні переваги та завдала по УНР нищівних ударів. Нічим не змогли зарадити ні антантівські сили в 1919 р., що зробили основну ставку на російську армію А.Денікіна, ані поляки в 1920 р., що мали за спиною ту ж таки Антанту.
В Українській Радянській Соціалістичній Республіці внаслідок більшовицького соціального експерименту практично повністю було репресовано або знищене покоління людей, які брали участь в українській революції, з яких мала повстати її нова політична еліта. Голодомор 1932-1933 рр. став трагедією національного масштабу, наслідки якої відчуваються і дотепер.
Крах імперії Габсбургів призвів до нового розчленування західноукраїнських земель. Галичина, західна частина Волині, Полісся і Холмщина відійшли до Польщі, Буковина – до Румунії, Закарпатська Україна – до Чехословаччини. В кінці 1930-х років ХХ ст. поза межами УРСР перебувало близько 150 тис. км2 українських етнічних земель, де проживало понад 14 млн. осіб, з яких майже дві третини становили українці.
У міжвоєнне десятиріччя кожна з вищезгаданих держав намагалася у різні способи розв`язувати українське питання. Окрім Чехословаччини, у складі якої русини домоглися справжньої автономії й згодом створили власну державу – Карпатську Русь, становище українського етносу в чужих державах було вкрай важким. Українська автономізація у межах Чехословаччини досягла свого розквіту в жовтні 1938 року, коли було сформовано перший уряд Карпатської Русі, який 26 жовтня очолив Августин Волошин. Однак, 2 листопада 1938 року відповідно до рішень Віденської арбітражної комісії, до якої входили міністри Німеччини та Італії, на підставі Мюнхенської угоди, уряд Волошина був змушений погодитися на передачу південних районів Закарпаття Угорщині, всього 1500 тис. км2 території, де проживало близько 173 тис. осіб. Столицю Підкарпатської України довелось перенести до Хусту. 12 лютого 1939 року у виборах до автономного сейму більшість місць отримала політична партія Українське національне об`єднання. Та все ж таки уряд Волошина протримався лише чотири тижні. Гітлер приймає рішення про остаточну анексію Чехословаччини. Карпатська Україна передавалась Угорщині. 14 березня словацький прем`єр міністр Тісо проголосив незалежність Словаччини, а угорські війська вступили в Карпатську Україну. 15 березня, коли розпочалися сутички між загонами Карпатської Січі й угорцями, Волошин скликав сейм, де було схвалено постанову про створення держави Карпатська Україна. Президентом обрали Августина Волошина. Однак політична безвихідь змусила членів карпатоукраїнського уряду залишити країну. За роки угорсько-фашистського поневолення у 1939-1944 роках зазнали репресій 183 тис. українців.
Коротка історія існування Карпатської України стала прикладом відстоювання національних інтересів перед переважаючими силами ворога. Закарпатські українці створили самобутню політичну систему в рамках триєдиної Чехословаччини.
Після укладення 23 серпня 1939 року «пакту Рібентропа – Молотова» та секретних протоколів до нього про розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною внаслідок «визвольного походу» Червоної Армії українська соборність стає реальністю. Західна Україна, Північна Буковина – споконвічні українські землі були возз`єднані з Великою Україною.
На початку радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. лідери Організації українських націоналістів сподівались при допомозі гітлерівської Німеччини домогтися державної незалежності України. 30 червня 1941 року у Львові проголошено Акт відновлення Української держави. Я. Стецька було призначено головою уряду. У стратегічні наміри німецького командування не входило підтримувати державотворчий процес на українських землях. То ж невдовзі лідерів задекларованого державного новоутворення С.Бандеру і Я.Стецька було заарештовано.
Війна на українських землях не припинялася протягом 48 місяців – аж до 28 жовтня 1944 року. На її території відбулася майже половина стратегічних операцій радянсько-німецького фронту. Територія республіки впродовж майже всієї війни була місцем найбільшої концентрації військ та озброєння воюючих армій. Так, в боях 1943-1944 рр. з обох сторін брали участь понад 6 млн. чоловік, 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків, самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10 500 літаків.
Коли битва за Україну досягла апогею (з осені 1943 до осені 1944 рр.), тут було зосереджено до половини всього особового складу діючої радянської армії. В цій кампанії брали участь шість фронтів (1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські, 1-й і 2-й Білоруські, а також Чорноморський флот, три військові флотилії тощо). І це були найдобірніші війська – з 10 гвардійських армій того часу 8 діяли на українських теренах.
З німецького боку в битвах за утримання України також взяли участь кращі сили у складі групи армій «Південь» і «Південна Україна», ударні есесівські з`єднання: 1-й танковий корпус СС, дивізії і бригади «Рейх», «Велика Німеччина», «лейб-штандарт Адольф Гітлер», «Валонія», «Вікінг», «Мертва голова», а також 14-а гренадерська дивізія СС тощо. Саме на Україні великою мірою вирішувалася доля Другої світової війни.
Після кампанії 1943-1944 рр. в міру просування на Захід, радянська армія дедалі більше українізовувалася. На завершальному етапі війни чимало з`єднань і підрозділів на 50-70% складалися з українців, щойно мобілізованих до війська.
Активна участь українського народу в антигітлерівській коаліції, колосальні людські і матеріальні втрати сприяли усвідомленню подвійних стандартів радянського політичного режиму щодо дотримання прав людини, поглибленню національної свідомості. Як неформальний член антигітлерівської коаліції Україна стала одним з країн-фундаторів Організації Об`єднаних Націй.
На території Західної України продовжувався повстанський рух проти радянської влади. Він був викликаний прагненням до незалежності й запровадженням радянським політичним режимом політики «чисток» у 1939-1941 рр., колективізацією та загрозою нової депортації. У липні 1944 року ОУН створила Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). Командуючим Української повстанської армії став Роман Шухевич. За підрахунками відомого українського дослідника історії ОУН-УПА В.Кучера, кількість повстанців на території Західної України наприкінці війни перевищувала 300 тис. бійців. Проти них радянська влада застосувала найрізноманітніші заходи: військові операції, масову депортацію до Сибіру, переселення цілих сіл з районів, що були під контролем повстанців, до східних районів України, колективізацію, заборону уніатської церкви. Збройна боротьба у Галичині фактично тривала до середини 1950-х років. Лідерів УПА було або знищено (Шухевич), або арештовано (Охримович, Кук). Радянськими агентами було знищено у Західній Німеччині її лідерів Лева Ребета (1957 р.) та Степана Бандеру (1959 р.). Так закінчився період збройної боротьби на західноукраїнських землях, яку з великою долею ймовірності можна вважати громадянською війною проти більшовицького панування.
У ці ж роки остаточно завершився процес соборності України. У 1945 році до Української радянської соціалістичної республіки (УРСР) ввійшла Закарпатська Україна, яка з 1919 р. перебувала у складі Чехословаччини, а з 1939 р. – Угорщини. 26 квітня 1954 року Верховна Рада СРСР прийняла закон про «Передачу Кримської області РСФСР в склад Української РСР». У результаті цього й сформувалися нинішні територіальні межі України.
Таким чином, перебуваючи під владним скіпетром чи-то Російської імперії, а чи совєтської, в історичній долі українства завершився процес «збирання земель», на характері якого позначилася наявність віковічних ментальних, територіальних, етнічних, культурних спільнот.
Важливим чинником суспільної непокори і осмисленої позиції щодо необхідності змін у державно-національній політиці СРСР став дисидентський рух, який був загальносоюзним явищем, що виростав із процесу суспільної десталінізації у період «хрущовської відлиги». Міжнародними факторами, які сприяли поширенню дисидентського руху став процес деколонізації 1950 – 1960-х рр., прийняття Декларації прав людини (1948 р.) і як наслідок посилення правозахисного руху, антикомуністичні виступи в Угорщині, НДР, Чехословаччині, Польщі.
Незважаючи на постійні репресії з боку влади, дисидентський рух проіснував в Україні до початку так званої «перебудови», коли він трансформувався в Народний Рух, який боровся з радянською системою вже легальними методами.
24 серпня 1991 року Голова Верховної Ради України Л.Кравчук підписав Акт про незалежність України, згодом підтверджений всенародним референдумом та біловезькими угодами. Український народ отримав можливість розбудовувати власну державність.
Источник: Матеріали III регіональної науково-практичної конференції, присвяченої 440- й річниці заснування міста Кременчука 11 травня 2011 року