10. Лінгвістичні антиномії. Мова і мовлення. Синхронія і діахронія.
Антиномія є суперечністю між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними (однаково доказовими логічним шляхом).
Антиномія: мова й мовлення. Мова - знакова система і знаком до неї є слова. Особливе місце мови серед знакових систем пояснюється ще й тим, що мова є найпотужнішим засобом формування думки. Мова - система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення - конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації.
Мова як соціальний продукт засвоюється кожним індивідом уже в готовому вигляді. Суперечність між мовою і мовленням полягає в тому, що збільшення кодових (мовних) одиниць зумовлює скорочення тексту (мовлення), а зменшення – подовження (збільшення обсягу) тексту.
Антиномія синхронії і діахронії. Синхронія – це стан мови у даний час, статистичний аспект, мова в її системі(пов'язана з віссю одночасності). Діахронія - це еволюція мови,історичний розвиток мови (пов'язана з віссю послідовності). Звідси походить вимога виділити нову пару незалежних дисциплін – синхронічної та діахронічної лінгвістики. Синхронічна лінгвістика має вивчати логічні й психологічні відношення між існуючими елементами мови, які утворюють її систему. Діахронічна лінгвістика має вивчати відношення, які пов’язують елементи мови в порядку послідовності; Таким чином, синхронічна лінгвістика вивчає мову як систему, тобто має справу з мовою, а діахронічна досліджує мовлення.
Антиномія мови і мовлення у межах мовленнєвої діяльності (за Ф. де Соссюром) (1 антиномія):
Загальна, абстрактна - конкретне
потенційна - актуальне, реальне
стабільна, нормативна - динамічне, унікальне
соціальна - індивідуальне
психічна - психофізіологічне
нелінійна, ієрархічна - лінійне
системна - асистемне
первинна – вторинне
Антиномія зовнішньої й внутрішньої лінгвістики. Він чітко розмежував сферу дії зовнішніх і внутрішніх чинників у мові. Він відокремлює саму мовну систему, розвиток якої визначається внутрішніми чинниками, від зовнішніх умов функціонування й розвитку мови. До зовнішньої лінгвістики Соссюр відносить також географічне поширення мов та їх діалектне дрібнення. На думку Соссюра, зовнішніми чинниками пояснюються деякі мовні явища, наприклад, запозичення. Внутрішня лінгвістика займається такими об'єктами, які мають свою власну систему, підпорядковану своєму власному порядку. До внутрішнього належить усе, що може змінити систему.
Антиномія позначувального і позначуваного – план вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкої рівноваги, що зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії – з іншого.
Антиномія норми і системи – не все, що потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма. Наприклад, у мовленні дітей, які утворюють похідні слова за продуктивними словотвірними моделями, трапляються такі оказіоналізми як: «малюваю», «випру», «догну», що приведені у відповідність до їх твірних основ «малювати», «випрати», «догнати». Норма таких форм не допускає, як не допускає змінювання запозичених слів типу «кіно», «піаніно».
Антиномія мовця і слухача – мовець намагається скоротити і спростити мовлення, тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації. Внаслідок такої антиномії змінюється форма слів, їх категоріальне значення (автомобіль —авто; метрополітен — метро).
Антиномія інформаційної та експресивної – функцій мови. Багато нових слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності. Так, наприклад, слово автомобіль з часом звузило своє вживання за рахунок експресивнішого синоніма машина, а в наш час набуло поширення ще експресивніше тачка.
Антиномія мови і мовлення – суперечність між мовою і мовленням полягає в тому, що збільшення кодових (мовних) одиниць зумовлює скорочення тексту (мовлення), а зменшення – подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування.
Антиномія стійкості і руху в мові – суперечність тісно пов’язана з розумінням мови як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому вигляді від попередніх поколінь.
Антиномія індивідуального і колективного в мові – мова належить завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб.
Антиномія розуміння і нерозуміння – мова і розуміння розглядаються як різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в мовленні індивіда. І мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово.
Визначальними в системі є два типи відношень між її елементами – синтагматичні (відношення одиниць, розташованих лінійно - це здатність мовних елементів поєднуватися) й асоціативні (семантичне відношення між поняттями, що виступають у сполученні зі спеціальною метою). Синтагматичні відношення базуються на двох та більшій кількості членів відношення. А в асоціативні відношення Соссюр включає не лише морфологічні, але й смислові зв’язки між словами. На думку Соссюра, сукупність синтагматичних і асоціативних відношень “утворює мову й визначає її функціонування”.
11. Фонетика як галузь мовознавства та її розділи. Акустика мовлення і фізіологія мовлення.
Фонетика-галузь мовознавства, що вивчає звуки мови, закономірності їх поєднання, фонетичні процеси (вплив позиції звука у слова та сусідства інших звуків на його звучання), природу й структуру складу, а також наголос та інтонацію.
Описова (синхронічна) фонетика - Досліджує звукову систему мови на певному етапі її розвитку
Історична (діахронічна) фонетика - Вивчає формування звукової системи мови, закономірності й тенденції її розвитку
Загальна фонетика - Вивчає загальні особливості, характерні для звуків усіх мов
Конкретна фонетика - Вивчає звуки певної мови або якоїсь групи мов
Зіставна фонетика - Описує звукові особливості двох чи більше мов шляхом їх зіставлення
Фонетика літературної мови, діалектна фонетика - Вивчає звуковий бік діалектної мови
Фоностилістика - Вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення
Теоретична фонетика - Використовує теоретичні методи дослідження
Експереминтальна фонетика - Застосовує точні прилади та апарати задля вивчення звуків мови
Палатографія - Визначає місця знаходження язика щодо піднебіння при творенні звука
Рентгенографія - Визначає положення всях органів мовлення при творенні звука
Тензопалатографія - Вимірює силу артикуляції при творенні звука
Осцилографія - Вимірює тривалість та висоту звуків, шляхом перетворення звукових коливань на електричні і запис їх на екрані
Спектографія - Фіксує спектр звука, тобо подає загальну акустичну картину звуків - сукупності значень амплітуд його частотних складників
Прикладна фонетика - Застосовують в логопедії, сурдопедагогіці, криміналістиці, психології, соціології
Значення фонетики - Необхідна для створення алфавітів для безписемних мов, для удосконалення графіки й орфографії, для навчання орфоепії рідної та іноземної мови, для виправлення недоліків мовлення (логопедія) і навчання розуміння звукової мови глухонімими (сурдопедагогіка), для автоматичного розпізнавання мовлення електронно-обчислювальною машиною
Акустика мовлення - звучання звука. Досліджує структуру мовного сигналу і розпізнавання мов. Розрізняє в звуках силу, висоту, довготу і тембр.
Сила - Залежить від амплітуди (розмаху) коливання: чим більша амплітуда, тим звук сильніший
Висота - Залежить від частоти коливань за одиницю часу: чим більша висота коливань, тим вищий звук
Довгота - Залежить від тривалості звучання
Тембр - Звукове забарвлення. Виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, які є вищими від основного
Фізіологія мовлення - вивчає артикуляційний апарат, його стрій і функції окремих його частин. Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні звуків. Умовно можна виділити 3 "поверхи" мовленнєвого апарату - нижній (легені, бронхи, трахея, діафрагма - накопичувати й видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь), середній (гортань) і верхній.
Активні органи мови - рухомі, виконують головну роботу при творенні звуків. Язик, губи, м'яке піднебіння, язичок, надгортанник, голосові зв'язки, нижня щелепа.
Пасивні органи мови - нерухомі, виконують при творенні звуків допоміжну функцію. Зуби, альвеоли, тверде піднебіння, глотка, порожнина носа, гортань.
12. Структура мовленнєвого апарату. Активні та пасивні органи мовлення. Фази артикуляції. Артикуляційна база мови.
Мовленнєвий апарат - сукупність органів людини, необхідних для виробництва мови.
Структура апарату представлена двома відділами:
центральним (людський мозок);
Головний мозок - координує роботу органів мови.
периферичним або виконавчим (складається з нервів, кісток і м’язів).
Мовленнєвий апарат не є окремим органом людського тіла, але поєднанням органів дихальної та травної систем, в якому умовно виділяють три поверхи: нижній (легені, бронхи, трахея, діафрагма), середній (гортань) і верхній (глотка, рот, ніс – нутровина).
Дихальні органи - всі звуки мови утворюються тільки при видиху. Легені, бронхи, трахея, діафрагма, міжреберні м'язи.
Всі органи мовлення діляться на:
Пасивні органи мови - нерухомі, виконують при творенні звуків допоміжну функцію. Зуби, альвеоли, тверде піднебіння, глотка, порожнина носа, гортань.
Активні органи мови - рухомі, виконують головну роботу при творенні звуків. Язик, губи, м'яке піднебіння, язичок, надгортанник, голосові зв'язки, нижня щелепа.
Артикуляція - робота органів мовлення, тобто сукупність їх порухів при вимові певного звука. 3 фази: екскурсія, кульмінація і рекурсія.
Екскурсія (приступ) - початковий рух органів мовлення, підготовка органів мовлення до вимови звука
Кульмінація (витримка) - положення органів мовлення в момент вимовляння звуків
Рекурсія (відступ) - повернення органів мовлення у вихідне положення
Артикуляційна база - сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови. Рідна мова часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті. Сукупність артикуляційних навичок, потрібних для правильного вимовляння звуків тієї чи іншої мови.
13. Принципи класифікації звуків мови. Класифікація голосних.
З акустичного погляду всі звуки мови поділяються на голосні й приголосні, які розрізняються співвідношенням голосу (тону) і шуму. Якщо голосні складаються з чистого голосу і шуму в них немає, то приголосні складаються з голосу і шуму або лише шуму.
Голосні й приголосні розрізняються й за артикуляційними характеристиками. Так, при творенні голосних у мовленнєвому апараті немає перешкоди, так що струмінь повітря проходить вільно. При творенні приголосних видихуваному повітрю доводиться долати перешкоди. Різною є і м'язова напруга: при творенні приголосних вона є значно більшою. Крім того, у творенні голосних беруть участь інші м'язи, ніж у творенні приголосних: у першому випадку ті, які служать для відкривання рота, а в другому ті, які служать для закривання рота.
Голосни́й звук, голосівка — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію (творення): /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/. Голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів і низького, середнього та високого піднесення. Залежно від положення язика голосні характеризуються за місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при вимові звука язик посунений наперед і піднімається до переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]). Якщо ж при вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і піднімається до м'якого піднебіння, утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні високого підняття ([і], [у]).
Щодо участі губ голосні поділяються на неогублені, або нелабіалізовані, й огублені, або лабіалізовані. Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні, при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При вимові неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е], [и], [і].
Система голосних називається вокалізмом. Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих. За тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні.
14. Класифікація приголосних. Додаткова артикуляція приголосних.
Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму. При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.
В українській мові є 32 приголосні фонеми.
Приголосні звуки класифікують:
- за участю голосу й шуму
- за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у вимовлянні звуків
- за способом творення, або як саме утворюється звук
- за акустичним вираженням
- за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого піднебіння
Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])
Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу, вони поділяються на:
- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])
- глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])
Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].
Поділяються на:
1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в
- Губно-задньопіднебінні
- Губно-ясенні
2. Губно-зубні приголосні: ф
Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються на:
- задньоязикові: [ґ], [к], [х]
- середньоязикові: [й]
- передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р']
- За пасивним органом передньоязикові поділяються на:
- альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']
- зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л], [л'], [н], [н']
Глотковий (фарингальний) звук [г].
Зімкнені (проривні): [б], [п], [r], [к], [д], [т], [д'], [т'])
Зімкнені чисті:
Ø Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]
Ø Носові: [м], [н'], [н]
Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']
Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']
Дрижачі: [р], [р']
Свистячі: ц, с, з, дз
Шиплячі: ш, ч, ж, дж
Палаталізація (від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище пом'якшення приголосних звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого піднебіння.
Палаталізовані приголосні звуки: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].
Додаткова артикуляція – це додаткові рухи органів мовлення під час вимови звуків. Види додаткової артикуляції:
- палаталізація (пом’якшення);
- назалізація (наявність носового відтінку); [м], [м'], [н], [н/]
- аспірація (придиховий призвук);
- веляризація (додаткове ствердіння приголосних). Наприклад, л
15. Фонологія та об’єкт її вивчення. Фонема, її основні функції й ознаки. Проблема розкладності фонеми. Парадигматика й синтагматика первинних фонологічних одиниць у кінакемній теорії. Фонематичні опозиції. Інваріант фонеми та її алофони.
Фонологія – мовознавча наука, яка вивчає фонологічні системи мов (вивчає звуки з погляду їхнього функціонування у мові). Об'єкт дослідження— звук людської мови.
Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць — морфем і слів. Фонема — це мінімальна релевантна звукова одиниця.
Функції фонем:
-конститутивна: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;
-ідентифікаційна: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;
-дистинктивна: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.
Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і не-диференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки.
Диференційні ознаки - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.
Недиференційні, або інтегральні, ознаки - ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.
Без інтегральних ознак фонема може обійтися, але без них не може існувати звук, у якому ця фонема втілюється.
Диференційними ознаками фонем можуть бути:
1) ознаки за участю голосу і шуму (дзвінкість/глухість) бір [б'ір] - пір [п'ір], зад [зад] - сад [сад], жал [жал] - шал [шал];
2) ознаки за місцем творення (губність, передньоязиковість, задньоязиковість, гортанність тощо)
3) ознаки за способом творення (проривність, фрикативність, африкативність, зімкнено-прохідність, вібрантність, плавність тощо)
4) твердість/м'якість
5) короткість/довгота
6) назальність/неназальність 7) відкритість/закритість голосних
Найактуальнішою проблемою членування фонеми було й залишається питання про її розкладність, тобто про виділення в її структурі елементарних компонентів. Теоретичні засади фонологічних досліджень було закладено І.О.Бодуеном де Куртене, подальшого розвитку теорія фонеми та первинних фонологічних одиниць отримала в працях його учнів та послідовників: М.В.Крушевського, Є.Д.Поліванова, Л.В.Щерби. Вперше про розкладність фонеми на дрібніші фонологічні одиниці, що наділені здатністю смислорозрізнення, але не реалізуються лінійно, заявили Є.Д.Поліванов і Й.Вахек.
Проблема розкладності та нерозкладності фонеми розв’язувалася також і в Московській фонологічній школі, представники якої Р.І.Аванесов, О.О.Реформатський, Н.Ф.Яковлєв, А.М.Сухотін, П.С.Кузнєцов, М.В.Панов уважали, що здатність фонем розрізнюватися й розрізнювати спирається на наявність тих ознак, за якими фонеми протиставляються в системі даної мови.. Однією з важливих обставин, що ускладнює фонологічне дослідження, є визнання диференційних ознак як конститутивних, одні з яких є релевантними, інші – нерелевантними.
Кінакеми (первинна фонологічна одиниця) об’єднуються в унікальні для кожної мови парадигматичні системи.
Синтагматика первинних фонологічних одиниць – кінакем вирізняється високою специфічністю від мови до мови. Сполучуваність кінакем у фонемі визначається закономірними регулюваннями кількісного характеру та обмеженнями на приєднання до певного кінакемного сполучення цілісних опозицій. Міжфонемна синтагматика кінакем уможливлює сусідство фонем, що мають у своєму складі ті чи інші кінакеми. Правила міжфонемної синтагматики кінакем надзвичайно різноманітні й специфічні для мов світу, вони певною мірою залежать від типологічної характеристики мови.
Опозиції бувають привативні, градуальні та еквіполентні.
Привативна опозиція - опозиція, в якій один член має якусь ознаку, а інший її не має. Як приклад можна навести опозицію <д> - <т>. Фонема <д> має ознаку дзвінкість, якої не має фонема <т>.
Градуальна опозиція - опозиція, в якій члени характеризуються різним ступенем, градацією однієї й тієї самої ознаки. Так, зокрема, фонеми <е> і <і> характеризуються різним ступенем розкриття рота.
Еквіполентна (рівнозначна) опозиція - опозиція, в якій обидва члени рівноправні. Фонема <п> має ознаку губність, а фонема <т> - передньоязиковість.
Корелятивна опозиція - опозиція, члени якої різняться тільки однією ознакою, а за іншими ознаками збігаються.
Інваріант - абстрактне поняття, що означає матеріальне узагальнення суттєвих для фонеми ознак. Наприклад, інваріант фонеми /ті - це така одиниця, яка є приголосною, шумною, глухою, зімкненою, твердою, неносовою.
Конкретна реалізація фонеми в мовленні, як уже зазначалося раніше, називається алофоном фонеми.
9. Ієрархічна будова мови. Основні й проміжні рівні мови та їх емічні одиниці. Системні відношення в мові: парадигматичні і синтагматичні відношення.
Ієрархічні відношення — відношення структурно простіших одиниць до складніших: фонеми до морфеми, морфеми до лексеми, лексеми до речення.
Основні рівні мови – фонологічний (фонема), морфологічний (морфема), лексико-семантичний (лексема) і синтаксичний (речення – синтаксема, конструкція) - не існують ізольовано один від одного. Вони взаємодіють, унаслідок чого на їх стику виникають проміжні рівні – морфонологічний (стик фонема і морфем), словотвірний (творення слів на основі морфем) і фразеологічний.
Рівні мови– сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. Рівні мови — деякі ділянки мови, підсистеми мовної системи.
Емічні одиниці – це найменші одиниці рівнів мови.
Парадигматичні (вертикальні) відношення - відношення між словами на основі спільності або протилежності їхніх значень, відношення між мовними елементами, що належать до певного класу, є асоціативними за своєю природою та спираються на відносну зміщуваність одне одним; відношення вибору, асоціації, що грунтуються на подібності й відмінності позначувальних і позначуваних одиниць мови (у фонетиці - відношення між дзвінкими і глухими, м'якими і твердими звуками, в граматиці - між відмінковими формами слів, формами дієвідмінювання, між різними типами речень, в лексико-семантичній системі - синонімічні, антонімічні, гіпонімічні, конверсивні відношення)
Синтагматичні (горизонтальні) відношення - простежуються і в мові, і в мовленні, є лінійними і контрастивними за своєю природою, маніфестуючи комбінаторику мовних чи мовленнєвих елементів, відношення одиниць, розташованих лінійно, зданість мовних елементів поєднуватися. Спричиняють такі фонетичні явища, як асиміляція (уподібнення звука до сусіднього), дисиміляція (заміна одного із двох однакових щодо способу творення приголосних звуків у межах одного слова на інший звук), сингармонізм, акомодація, гаплологія(спрощення звукового складу слова як-от «трагікомедія» — «трагікокомедія») .
8. Мовні знаки. Підходи до їх вивчення. Риси знаків.
Знак - це чуттєво сприйманий предмет, який є символом іншого предмета. Різновидами знаків є також мовні знаки. Мовний знак — це одиниця мови, тобто букви, які складаються як із звукових знаків (фонем), так і з відповідних їм друкарських, графічних знаків. Чуттєво сприйманий предмет, спрямований поза систему (у світ) і всередину системи, пов’язує поняття та звук.
Знаки поділяють на три види:
- знаки індекси (не прямо вказують на якісь об’єкти, наприклад, дим вказує на наявність вогню);
- знаки ікони , може бути знаки образи (пряме зображення, наприклад, карта, план місцевості, фотографія, скульптура);
- знаки символи (умовне зображення, наприклад, слова і є знаками – символами);
-знаки-сигнали – знаки, в яких позначення і значення не диференціюються, а становлять єдине ціле. Знаки-сигнали потребують певних дій, реакцій: ракета як знак атаки, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття.
Мовний знак за Ф. де Соссюром - це двостороння психічна сутність, яка пов'язує не річ та ім'я, а поняття й акустичний образ
Семіотика — це наука, як вивчає властивості знаків та знакових систем.
Підходи до вивчення мовних знаків семіотики за Чарльзом Моррісом (американський філософ):
-синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;
-семантика (від грец. semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом;
-прагматика (давньогрец. pragmatos — дія) — вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.
Риси знаків (Ф. де Соссюр так вважав):
довільність (умовність), тобто відсутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку
лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності)
змінність, системність (існування у певній системі)
7. Конститутивні риси мови. Відмінності природної мови від інших знакових систем.
Конститутивні риси мови (за Чaрльзом Хоккетом – американський лінгвіст):
Довільність – передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв'язку між предметом і його позначенням.
Структурна подвійність (подвійне членування) – одиниці мови поділяться на незначущі (фонеми) и значущі (слова, речення).
Відкритість (продуктивність) – мова постійно поповнюється новими знаками (наприклад, словами), людина постійно будує нові речення, яких ніколи раніше не будувала.
Дискретність – здатність передавати інформацію, яка не має відношення до моменту і місця мовлення.
(риси природної мови не характерні для комунікації тварин або повністю відсутні в ній)
Мова як знакова система відрізняється від усіх інших знакових систем. Вона на відміну від інших знакових систем, які є штучними, особлива, дуже складна природна знакова система. Ця особливість стосується не тільки її структури, яка має багаторівневу організацію, а й багатства її функцій. Мова є універсальною, всеосяжною знаковою системою. Будь-яку іншу знакову систему можна передати мовою, а навпаки зробити неможливо. Усе, що ми можемо передати за допомогою мови, неможливо передати ні дорожніми сигналами, ні математичною чи хімічною символікою, ні навіть тими знаковими системами, які є похідними від мови (азбука Морзе, мова жестів тощо). Невербальні форми спілкування (міміка, жести) є допоміжними, супровідними щодо мови засобами, їх вивчає наука паралінгвістика. Особливе місце мови серед знакових систем пояснюється ще й тим, що мова є найпотужнішим засобом формування думки.
6. Семіотика і лінгвосеміотика. Специфіка мови як знакової системи. Природні і штучні знакові системи. Типи знаків.
Семіотика - наука, що досліджує властивості знаків і знакових систем (природних і штучних мов). Виділяє 3 основні аспекти вивчення знаку і знакової системи: синтактика, семантика і прагматика.
Підходи до вивчення мовних знаків семіотики за Чарльзом Моррісом (американський філософ):
-синтактика (або синтаксис, від грец. syntaxis — побудова, порядок) — вивчає закономірності побудови знакових систем безвідносно до їх інтерпретації, тобто співвідношення знаків один з одним;
-семантика (від грец. semantikos — те, що позначає) — вивчає відношення між знаком та його смислом;
-прагматика (давньогрец. pragmatos — дія) — вивчає відношення знаків з їх відправниками, одержувачами та контекстом знакової діяльності.
Лінгвосеміотика - комплексна галузь лінгвістики та семіотики, об'єктом дослідження якої є мовні знаки, що утворюють семіотичну систему, а предметом - співвідношення з їх складовими частинами, іншими мовними знаками, з позначеними поняттями та прагматикою мовлення.
Специфіка мови як знакової системи
1) Складність структури (багаторівневість неоднорідних за формою та призначенням знаків, напівзнаків, тобто часткових знаків і незнаків) і різноманіття функцій
2) Здатність, поряд із передачею і перекодуванням інформації, формувати думку
3) Універсальність і гнучкість як засобу спілкування, можливість вживання в будь-яких сферах
4) Наявність не лише значущості знаків, а й значення
5) Еволюційність, що супроводжується наявністю надлишкових, чужорідних, суперечливих й асистемних елементів
6) Соціальність природної мови
7) Відкритість і потенційність. Мова - не лише те, що є в ній, але й те, що в ній можливе
8) Якщо виходити з того, що система - сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів, а структура - спосіб організації системи, її внутрішня будова, тоді мова - система систем.
Природні мови виникли історично, у процесі практичної та теоретичної діяльності людей. До природних відносять системи, комунікативними засобами в яких є елементи природної мови — слова, вислови, жести, міміка, рухи тіла. Характерною їх ознакою є широкий комунікативний діапазон (деякі мови містять мільйони лексичних одиниць, функціонують у різних сферах спілкування).
Хочу сказати, що штучні знакові системи створені для використання в тих галузях діяльності людини, де вживання природної мови неефективне або неможливе. Штучні знакові системи створюються через багато причин: наприклад, щоб спростити спілкування між людьми (міжнародні мови), щоб додати реалізму вигаданому світу чи з інших естетичних міркувань (вигадані мови), для лінгвістичних експериментів (наприклад, перевірки гіпотези Сепіра-Ворфа), для запису необхідної інформації з певних галузей науки чи для мовних ігор. Символи, ноти, графи, формули, мови програмування та ін.
Серед них розрізняють:
− апріорні (не використовують для створення своєї лексики жодних природних мов);
− апостеріорні (застосовують лексеми природних мов, наприклад інтернаціоналізми);
− змішані (використовують і власну, і запозичену лексику). Чуттєво сприйманий предмет, спрямований поза систему (у світ) і всередину системи, пов’язує поняття та звук.
Знак - це чуттєво сприйманий предмет, який є символом іншого предмета.
Знаки поділяють на три види:
- знаки індекси (не прямо вказують на якісь об’єкти, наприклад, дим вказує на наявність вогню);
- знаки ікони , може бути знаки образи (пряме зображення, наприклад, карта, план місцевості, фотографія, скульптура);
- знаки символи (умовне зображення, наприклад, слова і є знаками – символами);
-знаки-сигнали – знаки, в яких позначення і значення не диференціюються, а становлять єдине ціле. Знаки-сигнали потребують певних дій, реакцій: ракета як знак атаки, дзвінок як знак початку чи закінчення заняття.
5. Провідні і другорядні функції мови. Універсальні властивості мови.
Мова - об'єкт лінгвістичної теорії. Система одиниць спілкування і правил їх функціонування (плюс різні парадигми).
Провідні функції мови:
Комунікативна –спілкування.
Когнітивна – спогади, роздуми, творча діяльність та формування письмового тексту.
Мислеоформлювальна – оформлення думки.
Репрезентативна – позначення світу речей.
Емоційна – вираження почуттів та емоцій.
Експресивна – самовираження, створення образу мовця або автора.
Імпресивна – дія мовлення на адресата.
Другорядні функції мови:
Магічна – обряди, пісні, ритуали
Констатуюча – тлумачення фактів
Питальна – питання
Фатична, - неінформативний обмін інформацією
Метамовна – опис іншої мови.
У кінцевому результаті всі функції працюють на комунікацію, і в цьому сенсі комунікативну функцію якоюсь мірою можна вважати провідною.
Під універсаліями в мовознавстві розуміють спільні ознаки, властиві всім природним мовам світу. Наприклад, абсолютно в кожній мові є звуки, слова й речення, тому вони є мовними універсаліями. Не є мовною універсалією, наприклад, кличний відмінок, оскільки він наявний не в усіх мовах світу. Універсалії дають можливість встановити зв'язок з психологічними закономірностями (які вивчає психолінгвістика) і сформулювати висновки щодо людської культури в цілому (які вивчає етнолінгвістики).
Розрізняють:
абсолютні універсалії – властиві усім мовам світу, сформульовані дедуктивним шляхом, не вимагають збирання фактів. Наприклад: в усіх мовах є голосні/приголосні, імена власні, займенникові елементи.
статистичні універсалії – властиві більшості мов, стають відомі індуктивним шляхом, в результаті спостереження за різними мовами. Наприклад: в усіх мовах існує не менше 2х голосних звуків (виключення - мова аранта, 1 голосний); у усіх мовах займенники мають не менше 2х чисел (виключення - яванська мова).
прості універсалії – стверджують наявність/відсутність в мовах певних явищ
складні універсалії – затверджують певну залежність між явищами. наприклад, число фонем в системі мови пропорційно до числа фонем в морфемі, напр., в гавайській - число фонем 13, а морфема складається з 4х фонем, мова чинук - 45 фонем, морфема складається з 2х фонем.
Розрізняють наступні універсалії:
1) в залежності від способу формулювання розрізняють: дедуктивні (обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (явище має місце в усіх відомих мовах);
2) в залежності від ступеня універсальності виділяють: абсолютні (повні) і статистичні (неповні);
3) в залежності від логічної форми виділяють: прості (які стверджують наявність або відсутність деякого явища) і складні (які стверджують певну залежність між різними явищами);
4) в залежності від тимчасових характеристик виділяють: синхронічні і діахрон.
4. Мова і мозок людини. Обробка мовної інформації. Мова і мислення. Знання мови і знання про мову.
Є декілька ділянок мозку, які відіграють вирішальну роль у формуванні мовних функцій. Зона Брока, розташована в корі лобної долі лівої півкулі (у 97% правшів), пов'язана з продукуванням мови. Наша здатність формулювати ідеї, а також точно використовувати слова в усній та письмовій мові забезпечується саме цією зоною.
Зона Верніке є надзвичайно важливою ділянкою в задніх верхніх відділах скроневої частки домінантної півкулі. Вона бере участь у розумінні зверненої мови, асоціюється з процесами обробки усної та письмової мови. При пошкодженні зони Верніке виникає порушення розуміння мови (рецептивна афазія).
Афазія - Повна або часткова втрата здатності мовлення внаслідок ураження мовних центрів кори головного мозку (усне мовлення, писемне, сприйняття на слух, здатність читати)
Дислексія / алексія - Часткова / повна втрата здатності читати
Дисграфія / аграфія - Часткова / повна втрата здатності писати
Мова - система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості. Має ідеальний (семантика) і матеріальний (звукова оболонка слів, матеріально виражені граматичні форми) аспекти. Оперує одиницями фонеми, морфеми, слова, речення. Виникла пізніше мислення. Загальне, абстрактне, відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте, психічне, нелінійне явище, яке має ієрархічну будову, де всі звуки, слова, словоформи існують одночасно.
Мислення - узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Не має властивостей матерії, є ідеальним. Оперує одиницями поняття, судження, умовивода. Виникло раніше мови.
Вербальне мислення - Поняттєве мислення, за допомогою мови, за допомогою внутрішнього мовлення. Зредуковане у порівнянні з мисленням вголос
Чуттєво-образне мислення - Мислення конкретними образами, картинами
Технічне (практично-ділове) мислення - Мислення трудовими діями. Без участі мови
Мова і мислення мають глибоко суспільний характер — не лише за своєю природою, а й за своєю функцією в суспільстві. За допомогою мислення люди пізнають світ, об'єктивні закони природи й суспільства. А тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства.
3. Мова як об’єкт лінгвістичної теорії. Традиційні лінгвістичні парадигми.
Мова - об'єкт лінгвістичної теорії. Система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Об'єкт мовознавства.
Парадигма - визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають науковому співтовариству модель постановки проблем та їх рішень.
Порівняльно-історична парадигма
Походження мов, реконструкція прамови, співвідношення між спорідненими мовами та їх еволюція, створення порівняльно-історичної граматики та словників
Системно-структурна парадигма
Пізнання структури мови, її організації, об'єктом лінгвістики має бути мова "в собі і для себе" (Ф. де Соссюр)
Антропоцентрична парадигма
Взаємозв'язок мови і людини, роль людського фактору у мовній картині світу
Комунікативно-прагматична парадигма
Загальна теорія комунікації
Когнітивно-семіотична парадигма
Поєднання теоретичних доробків когнітивної лінгвістики та семіотичної теорії
Когнітивно-дискусійна парадигма
Дискусійний розгляд не лише як тексту, а як комунікативна дія у вербальному і невербальному, а також психологічні, соціальні, культурні компоненти комунікації
2. Розділи мовознавства. Зв’язок мовознавства з іншими науками. Міждисциплінарні напрями мовознавства.
Розділи мовознавства (основні):
Фонетика– вивчає звуковий склад мови.
Фонологія– вивчає структуру звукового складу мови.
Граматика– вивчає будову мови.
Морфологія–вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова.
Синтаксис–вивчає словосполучення та речення, їх об'єднання в надфразні одиниці.
Лексикологія– вивчає лексику.
Фразеологія–вивчає лексично неподільні поєднання слів.
Лексикографія– наука про укладання словників.
Ономастика–наука про власні назви.
Етимологія–вивчає походження і історію слів.
Морфеміка (будова слова) - вивчає значущі частини слова (морфеми), а також їх значення і місце у слові.
Словотвір - вивчає способи творення слів.
Зв'язок мовознавства з іншими науками:
-Історія– мова є частиною історії та розвитку кожного народу.
-Археологія– постачає мовознавству пам'ятки писемності.
-Етнографія– через побут народів, мовознавство вивчає стародавні говірки древніх племен.
-Соціологія– мова впливає на суспільство.
-Медицина - лікування порушення мовлення – афазії.
-Фізика - акустичні характеристики звуків мови.
Міждисциплінарні напрями мовознавства:
-Психолінгвістика– вивчає психологічні та лінгвістичні аспекти мовленнєвої діяльності людини.
-Соціолінгвістика– існування і розвиток мови у суспільстві.
-Комунікативна лінгвістика– вивчає живу природну мову, її зв'язок з знаковою системою мови.
Математична (комп'ютерна) лінгвістика — ставить своєю метою використання математичних моделей для опису природних мов.
Дескриптивна (синхронічна) лінгвістика — описова лінгвістика.
Антропологічна лінгвістика —що вивчає еволюцію людського мислення.
Порівняльна лінгвістика — комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння.
Корпусна лінгвістика — займається створенням, обробкою та використанням корпусів.
1. Мовознавство як частина філології. Мовознавство загальне, часткове (конкретне) і прикладне.
Мовознавство, або лінгвістика– це наука про природну людську мову, її структуру, функціонування та розвиток. Розрізняють:
1)Загальне мовознавство–вивчає загальні особливості мови: суть та природа, походження та розвиток тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.
-У межах загального мовознавства виділяють зіставне мовознавство– шляхом порівняння мов виявляє в їх структурі спільні й відмінні риси.
2)Часткове або конкретне мовознавство–вивчає окремі мови (наприклад: українську, англійську, російську) або групу споріднених мов (германські, романські)
3)Прикладне мовознавство–вивчає застосування теорії на практиці (наприклад: у викладанні рідної та іноземної мов, у практиці перекладу тощо).