Модерністська проза XX ст.
Кінець XIX — початок XX ст. — епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі, пов'язаних з принципово новим розумінням мистецтва та його співвідношенням з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, звільняється від соціальної залежності, головними його ознаками стають свобода самовиявлення митця й активне новаторство в галузі художньої творчості. На межі XIX—XX ст. відбулася зміна мистецьких форм. Романтизм і реалізм відійшли на другий план, поступившись місцем новому напряму — модернізму, який став естетичним вираженням духовного перевороту й домінував протягом XX ст.
У другій половині XIX — на початку XX ст. великий вплив на мистецтво здійснили філософські теорії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, З. Фрейда.
Артур Шопенгауер (1788-1860) — німецький філософ-ідеаліст. Його праця «Світ як воля та уявлення» (1819) набула особливої популярності в другій половині XIX ст. Філософ писав про наступ «невгамовного й непоправного хаосу». Над усім буттям, за його словами, панує «світова несвідомість», яка спричиняє всесвітній абсурд і катастрофи. Неможливо пізнати та здолати цю несвідомість, вважав А. Шопенгауер, за допомогою законів розуму, тому виходом за межі «світової несвідомості» може бути лише заглиблення в інтелект, споглядання волі без участі в її процесах, тобто «уявлення», а не «безпосередня дія».
Німецький філософ і письменник Фрідріх Ніцше (1844—1900) — творець концепції «філософія життя» й інших оригінальних теорій про мистецтво, історію культури й розвиток суспільства. Центральна тема його вчення — життя, яке на його переконання звільнене від матеріальності та є формою вияву «космічної закономірності». Ф. Ніцше оголосив початок великої всесвітньої кризи: «Уся наша європейська культура ... прямує до катастрофи», — писав він. Занепад життя вчений убачав у послабленні віри, песимізмі, нехтуванні моральними цінностями. Проте катастрофічності світу німецький філософ протиставив людину. «Померли всі боги, залишилась одна людина».
Французький філософ Анрі Бергсон (1859-1941) став зачинателем інтуїтивізму (латин. intuitivo — уява, споглядання) — напряму, що абсолютизує інтуїцію як момент безпосереднього осягнення світу завдяки творчій фантазії, яка сприяє його естетичному сприйняттю й оцінці. Найвищим знанням філософ проголосив індивідуальне переживання й інтуїцію, а мистецтво — формою такого пізнання світу, оскільки джерело художньої уяви — душа людини, неповторна й унікальна. А. Бергсон вважав, що розум нездатний осягнути глибинну сутність життя, вона «підкоряється лише інтуїції».
Австрійський лікар Зигмунд Фрейд (1856—1939) був автором теорії психоаналізу. Досліджуючи причини психічних процесів, він дійшов висновку, що не можна пояснити за допомогою матеріальних чинників акти свідомості й підсвідомості людини. Мистецтво, на його думку, відображає приховані внутрішні конфлікти, глибинна теорія (теорія глибинної психології) З. Фрейда позначилася на естетичних пошуках багатьох письменників-модерністів. Фрейдівське розуміння несвідомого вплинуло на деякі модерністські течії, зокрема сюрреалізмові процеси людської психіки.
Загальні риси модернізму
особлива увага до внутрішнього світу особистості
проголошення самоцінності людини та мистецтва
надання переваги творчій інтуїції
розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтимніші глибини існування особистості й одухотворити світ
пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо)
прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.