1   2   3   4   5   6   7   8
Ім'я файлу: Відповіді на іспит С.У.Н.М.docx
Розширення: docx
Розмір: 140кб.
Дата: 19.04.2021
скачати
Пов'язані файли:
Tehnika i tehnologija dobychi nefti i gaza.doc
Таблиця до розд 5.docx
topref.ru-192550.doc

1.Предмет і завдання курсу, його наукові основи.

Людина озброєна могутнім засобом спілкування – мовою. Це складна система знаків, які забезпечують формування, оформлення і вираження думки. Мова обслуговує всі сфери діяльності людини, а тому тільки за умови досконалого оволодіння мовними засобами людина може зайняти належне місце в суспільстві як соціальна істота. Мовознавство або лінгвістика ( від лат.linqua – мова) вивчає мову як суспільне явище та засіб спілкування.

У вищому навчальному закладі людина здобуває систему знань, набуває певних професійних умінь, які стають фундаментом для подальшого професійного зростання та формування кваліфікованого спеціаліста. Здобуття вищої освіти в Україні передбачає оволодіння майбутнім спеціалістом літературною українською мовою. Набуття фахових знань неможливе без належного засвоєння мови навчання і зокрема її функціонального різновиду — наукового стилю. В умовах сьогодення уміння послуговуватись правильною , літературною мовою є свідченням загальної культури людини, невід’ємним компонентом освіченої особистості.

Предметом курсу є функціонування наукового стилю в умовах сьогодення у сфері професійної підготовки майбутнього педагога-магістра.

Курс “СУНМ” передбачає мету: поглибити знання студентів про науковий стиль та його особливості, опанувати технологію роботи з сучасним українським науковим текстом.

Завданнями курсу є формування у студентів-магістрантів необхідних навичок усного і писемного наукового мовлення та умінь аналітико-синтетичної переробки тексту-оригіналу задля успішного створення власних наукових тестів.

2. Поняття національної та літературної мови.

Найістотніші ознаки літературної мови.

Мова – це історична категорія, яка постійно перебуває у стані розвитку. Одним із невід’ємних компонентів нації є спільна мова, що носить назву національної мови. Мова об’єднує людство і вглиб (покоління) і вшир (суспільство певного часового проміжку). Мова виконує в суспільстві ряд важливих функцій, які між собою взаємопов’язані: 1) Комунікативна; 2) Мислетворча; 3) Номінативна; 4) Пізнавальна (когнітивна); 5)Акумулятивна; 6)Культурологічна (культуроносна); 7)Ідентифікаційна (ототожнювальна); 8)Націєтворча, державотворча; 9)Емотивна; 10)Експресивна (виражальна); 11)Естетична; 12)Прагматична, модальна функція; 13)Фатична (контактоустановлювальна); 14)Метамовна – мова є інтерпретатором мови: лінгвістика описує мову за допомогою мови.

Національна мова – це мова нації. Українська національна мова сьогодні становить історично складену мовну спільність і об’єднує всю сукупність мовних засобів українського народу – як літературну форму, так усі наріччя, а також соціальні і професійні жаргони мови. Це мова високорозвинута, з високоорганізованою системою письма.

Територіальний або місцевий діалект – це різновид мови, поширений на певній території. Діалекти як мовне явище мають свої особливості. Так, вони надзвичайно стійкі щодо впливів часу. У багатьох діалектах трапляються сьогодні такі форми слів чи словосполучень, які в загальнонародній мові вже не вживаються. Наприклад, у південно-західному наріччі є вживання частки –ся окремо від дієслова зворотно-середнього стану: я ся зажурила, він ся сильно наробив. Колись ця частка була самостійною частиною мови – зворотнім займенником себе, який уживався як окреме слово в будь-якій позиції в реченні.

В українській національній мові розрізняють три групи діалектів, або три наріччя: північні, південно-східні, південно-західні діалекти. Кожне наріччя та діалект мають специфічні фонетичні, морфологічні, синтаксичні та лексичні особливості.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, яка обслуговує усі сфери життя суспільства. Літературною мовою користуються державні і громадські організації та установи, школа, наука, література, преса, театр, телебачення тощо. Літературна мова здійснює в житті суспільства багато функцій – однією з її рис є поліфункціональність. Для літературної мови характерна й унормованість, яка полягає у наявності чітких, обов’язкових правил добору й уживання слів, їх форм та конструкцій. Система таких правил зумовлена мовними нормами. Літературна мова – це вужче поняття, ніж загальнонародна, національна мова. Загальнонародна – це національна мова, до якої входить не тільки літературна мова, а й територіальні діалекти, слова, властиві для різних соціальних груп населення та професій. Літературна мова й місцеві діалекти перебувають у взаємозв’язку: в норми літературної мови закладені лексична, фонетична й граматична системи територіальних діалектів.

Водночас літературна мова постійно впливає на місцеві діалекти й сприяє їх зближенню з загальнонародною національною мовою. В основу української національної мови лягли середньонаддніпрянські говори. Багато рис граматичної будови, фонетичної системи та лексики перейняла українська літературна мова.

3.Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови.

Мова професійного спілкування (професійна мова) - це функціональний різновид української літературної мови, яким послугуються представники певної галузі виробництва, професії, роду занять. Як додаткова лексична система професійна мова, не маючи власної специфіки фонетичного та граматичного рівнів, залишається лексичним масивом певної мови. Отже, фахова мова - це сукупність усіх мовних засобів, якими послуговуються у професійно обмеженій сфері комунікації з метою забезпечення порозуміння між людьми, які працюють у цій сфері. Особливості її зумовлюють мета, ситуація професійного спілкування, особистісні риси комуніканта і реципієнта (мовна компетенція, вік, освіта, рівень інтелектуального розвитку). Залежно від ситуації і мети спілкування доречно й правильно добираються різнома-нітні мовні засоби висловлення думки: лексичні, граматичні, фразеологічні тощо.

Усі лексичні одиниці фахових текстів переділяються на чотири різновиди:

1) терміни певної галузі, що мають власну дефініцію; 2) міжгалузеві загальнонаукові термінологічні одиниці (терміни філософії, математики тощо); 3) професіоналізми;

4) професійні жаргонізми, що не претендують на точність та однозначність.

Володіти мовою професійного спілкування - це: а) вільно послуговуватися усім багатством лексичних засобів з фаху; б) дотримуватися граматичних, лексичних, стилістичних, акцентологічних та інших норм професійного спілкування; в) знати спеціальну термінологію, специфічні найменування відповідної професійної сфери; г) використовувати усі ці знання на практиці, доречно поєднуючи вербальні й невербаль-ні засоби спілкування. Отже, професійна мова - це насамперед термінологія, притама-нна тій чи іншій галузі науки, техніки, мистецтва, та професіоналізми. Вона виокремлюється відповідно до сфери трудової діяльності, де активно функціонує.

Термін - слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної сфери спілкування в науці, виробництві, техніці, у конкретній галузі знань. Терміни обслуговують сферу спілкування певної галузі разом із загальновживаним лексиконом. Професіоналізм - слово або вислів, уживаний в певному професійному середовищі. Професіоналізми властиві мові певної професійної групи.Справжній фахівець повинен мати сформовану мовну, мовленнєву і комунікативну компетенції.

Мовна професійна компетенція - це сума систематизованих знань норм і правил літературної мови, за якими будуються правильні мовні конструкції та повідомлення за фахом. Мовленнєва професійна компетенція - це система умінь і навичок використання знань під час фахового спілкування для передавання певної інформації.

Комунікативна професійно орієнтована компетенція - це система знань, умінь і навичок, потрібних для ефективного спілкування, тобто треба володіти сумою знань про мову, вербальні й невербальні засоби спілкування, культуру, національну своєрідність суспільства і вміти застосовувати ці знання в процесі спілкування.

Отже, професійна комунікативна компетенція репрезентує професійні знання, вміння і навички спілкування.

    1. .Мовна норма. Типи норм

Мовна норма (від лат. norma – правило, взірець) – це сукупність мовних засобів, що в даному мовному колективі на певному історичному етапі вважаються правильними і зразковими. . Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність. Мовна норма забезпечує людям можливість взаєморозуміння. Норма може бути діалектною і літературною. Норма літературної мови – це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі та нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співіснуючих фактів національної мови у процесі спілкування. Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Наводимо відому класифікацію мовних норм за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм:

Класифікація типів мовних норм за мовними рівнями

1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], губних, вживання фрикативного г [голос] та проривного ґ [ґрунт], у дієсловах – ться – цця, напр., дивиться – цця. В рос. мові иітої – что? і т. і.

2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна байдуже-байдуже; не можна довільно замок і замок – це різні слова-омографи; треба феномен, текстовий, фаховий, одинадцять).

3. Норми словотворення регулюють вибір морфем при словотворенні, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач).

4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфем при словозміні і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей (треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).

5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився", можна "Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився").

Норми словотворення, морфологічні і синтаксичні іноді об'єднують в одну групу – граматичні норми.

6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення грудна клітка, а не грудна клітина).

  • 7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (наприклад, слова серце, серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).

  • 8. Норми орфографічні регулюють написання слів (це різні види орфограм).

  • 9. Норми пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків, з допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту.

5.Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

Комунікативні ознаки культури мови.

Мова і культура як духовні цінності органічно пов’язані між собою. Слово культура (від лат. сultura – освіта, розвиток) означає сукупність матеріальних і духовних цінностей, які створило людство протягом своєї історії. Мова – це прояв культури. Мова утримує в одному духовному полі національної культури всіх представників певного народу і на його території, і за її межами. Вона об’єднує всі явища культури, є їх концентрованим виявом. Культура мови – галузь мовознавства, що займається утвердженням норм на всіх мовних рівнях. Культура мови виконує регулюючу функцію, оскільки вона впроваджує нормативність, забезпечує стабільність, рівновагу мови. Культура мови невіддільна від практичної стилістики, яка досліджує і визначає оптимальність вибору тих чи інших мовних одиниць залежно від мети і ситуації мовлення. Отже, культура мови передбачає:

– виховання навичок літературного спілкування;– поширення і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні;– неприйняття спотвореної мови або суржику.

Основні ознаки культури мови:

а) змістовність;б) правильність;в) точність;г) логічність і послідовність;д) доречність;е) виразність і образність. Недоречним є вживання діалектизмів, жаргонів, надмірне захоплення просторічною лексикою, канцеляризмами, запозиченнями. Чистота мовлення – це відсутність суржику. Суржик – це штучно змішана мова (наприклад, українська та російська), яка використовується комунікатором в усному спілкуванні як лінгвістичне ціле. Первісне значення слова суржик – суміш зерна різних злаків і борошна з такої суміші, яке було невисоким за якістю і вживалося у важкі голодні роки. Тому назва суржик має негативне семантичне забарвлення.

Підвищення особистої культури мовлення передбачає:

– свідоме і відповідальне ставлення до слова;– аналізування мовлення, контроль слововживання, перевірка за відповідними словниками;– створення настанов на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань відповідно до українського правопису, посібників, довідників;– опанування жанрів функціональних стилів;– активне пізнання навколишнього світу, різних культур;– удосконалення фахового мовлення.

6. Комунікативна професіограма науковця.

Важливою складовою діяльності будь-якого фахівця є комунікативна компетенція, яка належить до ключових професійних характеристик. Вона містить три основні компоненти: робота з документами, вміння вести міжособистісний і соціальний діалог, виступати публічно.

З огляду на це можна виокремити низку характеристик, які репре­зентуватимуть професійний портрет фахівця:

  • уміння формувати мету і завдання професійного спілкування;

  • аналізувати предмет спілкування, організовувати обговорення;

  • керувати спілкуванням, регламентуючи його;

  • послуговуватися етикетними засобами для досягнення кому­нікативної мети;

  • уміти проводити бесіду, співбесіду, дискусію, діалог, дебати, перемовини тощо;

  • уміти користуватися різними тактиками для реалізації вибраної стратегії;

  • уміти аналізувати конфлікти, кризові ситуації і вирішувати їх;

  • уміти доводити, обґрунтовувати, вмотивовувати, аргументувати, спростовувати, заперечувати, відхиляти, оцінювати;

  • уміти перефразовувати, тезово висловлюватися, володіти на­вичками вербалізації;

  • уміти трансформувати усну інформацію в письмову і навпаки;

  • володіти основними жанрами ділового спілкування (службові листи, факсові повідомлення, контракт, телефонна розмова, ділова бесіда, перемови, нарада тощо);

  • бути бездоганно грамотним, реалізуючи як письмову, так і усну форми української літературної мови;

  • володіти технікою спілкування;

  • уміти адекватно послуговуватися тропами та риторичними фігурами;

  • уміти використовувати «слово» для коректування поведінки співбесідника.

Це лише частина професійних навичок, без яких не може бути справжнього фахівця. Мати здібності розмовляти так, щоб тебе розуміли правильно інші, слухати і розуміти інших, уміти впливати на рішення співбесідника, ненав'язливо переконувати, створювати атмосферу довіри та взаєморозу­міння вельми важливі атрибути комунікативної професіограми.

7. Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

Словники – це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфавітному, тематичному, гніздовому тощо). Словники є скарбницею народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь, вони виконують інформативну  та нормативну функції: є універсальними інформаційними джерелами для розуміння того чи іншого явища та дають консультацію щодо мовних норм.

Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Збірники глос – глосарії – були першими і найдавнішими словниковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайдено в Кормчій книзі (1282 р.). До другої половини XVI ст. глосарії були основним видом лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561 рр.) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників. Усі словники, залежно від змісту матеріалу та способу його опрацювання, поділяють на два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттєва відмінність між ними полягає в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об’єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному – слово.

Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (галузеві, тематичні). До сьогочасних  загальнихенциклопедичних словників належать:

– Українська Радянська енциклопедія: У 12 т. – К.: Наука, 1977 – 1984.

– Український радянський енциклопедичний словник: У 3-х т. – К.: Наука, 1986-1987.

– УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія) / Гол. ред. член-кор. НАНУ М. Попович. – К.: Наука,1999.

Спеціальні енциклопедичні словники подають системні знання з окремих галузей. Наприклад:

– Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, М.П. Зяблюк та ін. – К.: Наука, 2000.

– Економічна енциклопедія: У 3-х т. / За ред. проф. С.В. Мочерного. – К.: Наука, 2000.

Якщо енциклопедичні словники дають усебічні знання про світ, то філологічні заглиблюють у слово.

Лінгвістичні словники класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними.

У філологічних словниках подається характеристика слова. Їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, термінологічні, синонімічні, фразеологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів і под.

Тлумачні словники пояснюють, розкривають значення слова та його відтінки, вказують на граматичні й стилістичні властивості, подають типові словосполучення і фразеологічні звороти з цим словом. Наприклад:

Словник української мови: в 11 т. – К., 1970-1980. – Т. 1-11. Це найбільший тлумачний словник в українській лексикографії. Він містить близько 135 тисяч слів. Укомплектував його колектив науковців Інституту мовознавства ім. О.Потебні Академії наук України на основі матеріалу з літературних, фольклорно-етнографічних та інших джерел.

Словники іншомовних слів є різновидом тлумачних, у них пояснюється значення слів, запозичених з інших мов. У словникових статтях вказується, з якої мови прийшло слово.

Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, техніки, мистецтва. Вони бувають загальними, вузькоспеціальними і под.

Орфографічні словники подають перелік слів, а також словоформи у їх нормативному написанні. Залежно від частини мови слово має певний граматичний коментар, додаткові граматичні форми змінюваних слів тощо. Орфоепічні словники є довідниками з правильної літературної вимови і нормативного наголосу. У словниках цього типу слова або їх частини, вимова яких не збігається з написанням, подаються в транскрипції.

Перекладні словники бувають двомовні та багатомовні. Це один з найрозвиненіших напрямів словникарства.

Словники синонімів охоплюють групи слів, об’єднаних спільним значенням.

Словники омонімів реєструють і пояснюють значення слів, однакових за звучанням, але різних за значенням.

Словник антонімів подає групи слів, що мають протилежне значення.

Словник паронімів розкриває значення слів, близьких за звучанням, але різних за значенням.
  1   2   3   4   5   6   7   8

скачати

© Усі права захищені
написати до нас