1.Поняття європейське право
Термін «європейське право» вживають частіше всього в трьох значеннях.
1. Найчастіше їм іменують сукупність національних правових систем європейських держав.
2. Термін «європейське право» використовується також для позначення тієї частини міжнародно-правових норм, за допомогою яких регулюються відносини між європейськими державами в найрізніших областях.
3. Також термін «європейське право» використовується для позначення сукупності правових норм, що регулюють взаємовідносини, що складаються в рамках європейських інтеграційних об'єднань, в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу. При цьому важливо відзначити, що право Співтовариств та право Європейського Союзу - багато в чому збігаються, але це не ідентичні поняття.
Поряд з терміном «європейське право» у літературі для позначення того самого поняття використовуються й інші терміни. Найчастіше говорять «право Європейського Співтовариства». Цей термін цілком правомірний, коли мова йде про ту частину норм європейського права, які нерозривно пов'язані з Європейським Співтовариством, і володіє в силу цього правовим режимом і властивостями.
Спочатку «європейське право» об'єднує дві основні складові. Ними виступають, з одного боку, правові норми, що мають своїм джерелом міжнародно-правові за своєю природою акти, з іншого боку - правові норми, джерелом яких є акти, які видаються інститутами ЄС (Європейського Союзу). Інакше кажучи, правова система ЄС є результатом як міжнаціонального співробітництва, так і формалізованої наднаціональної активності.
2. Предмет історії європейського права
Європейське право - нове явище у світі. Воно виникло і склалося в другій половині XX ст. буквально на очах тих, що нині живуть людей і тому не може конкурувати не тільки з традиційними галузями права, такими, як громадянське чи конституційне право, відомими ще з часів Давнього Риму, але і з появою значно пізніших. Європа і весь світ тривалий час розвивалися, не відчуваючи потреби в праві, яке сьогодні називається європейським.
Вік, безумовно, має для права чимале значення. Він, насамперед, свідчить про те, що дане право не історична випадковість, а закономірне відображення об'єктивних потреб часу. Вік права - це також сертифікат перевірки практикою, випробування на стійкість і тривалість. Зрілість і досвід приходять до права, як правило, з роками, десятиліттями і навіть століттями. Вік права тим самим говорить і про те, що у нього накопичений потенціал на майбутнє.
Європейське право, однак, не потребує знижки на молодість. Вже сьогодні воно відповідає найсуворішим вимогам, що пред'являються до будь-якого праву - старим чи новим. Європейське право характеризується передовими підходами до регулювання свого предмета, обробленням інститутів та окремих норм, їх взаємної узгодженості і, - що слід особливо підкреслити, - ефективністю. Воно вносить багато нового і цікавого в теорію і практику сучасної юриспруденції.
Європейське право є одночасно як продуктом, так і інструментом інтеграції, що розгорнулася в Західній Європі. Сьогодні інтеграцію взагалі, а от економічну інтеграцію в особливості, називають велінням часу, знову відкритим законом історії. Інтеграція стала мало не головною ідеєю, стрижнем програм багатьох політичних партій і громадських рухів, привабливим гаслом, навколо якого збирають своїх прихильників сучасні лідери. Ставлення до інтеграції часто зумовлює повороти в зовнішній і внутрішній політиці держав, істотно впливає на долі народів. Зрозуміло тому, що про проблеми інтеграції міркують, сперечаються не тільки фахівці, теоретики і практики, а й мільйони простих громадян. І, - що дуже характерне, - інтерес до проблем інтеграції не слабшає, а навпаки, зростає.
3. Історичні етапи розвитку Європейскього права
Першим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання у 1951 році Паризького договору про заснування першого з Європейських співтовариств - Європейського об’єднання вугілля і сталі (ЄОВС).
Другий етап був пов'язаний із створенням двох інших Європейських співтовариств. Так, 1957 р. в Римі було підписано договори (Римські договори):
1) про заснування Європейського економічного співтовариства (ЄЕС);
2) про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євроатом).
На третьому етапі було створено правову основу для переходу від загального до єдиного внутрішнього ринку європейських країн. Такою правовою основою слугував підписаний у 1986 році та набувший чинності у 1987 році Єдиний європейський акт.
Четвертим етапом у процесі становлення права Європейського Союзу стало підписання в Маастрихті у 1992р. та набрання чинності в 1993 р. Договору про Європейський Союз (Маастрихтський договір), яким передбачалося створення на базі Європейських співтовариств нового наднаціонального об’єднання – Європейського Союзу.
П’ятий етап передбачав удосконалення існуючого правового поля діяльності Європейського Союзу і внесення змін до Договору про Європейський Союз. Так, 1997 р. в Амстердамі було підписано Договір про внесення змін до Договору про Європейський Союз, яким передбачалося запровадження ряду суттєвих змін, що стосувалися основних сфер співробітництва європейських держав та принципів діяльності Європейського Союзу.
Завершальним шостим етапом у процесі розвитку права Європейського Союзу стало підписання в 2001 р. Ніццького договору
4.Основні риси афінського права
Афінське право являє собою найбільш розвинуту в Стародавній Греції систему рабовласницького права.
Як і в інших містах-державах, найстарішим джерелом права був звичай. З кінця VІІ ст. до н. е. основним джерелом права стає законотворча діяльність верховних органів держави, хоча правові звичаї продовжують відігравати важливу роль.
Широка законодавча діяльність пов’язана з іменем Драконта і Солона. Закони, які приписують Драконту, відносяться до 621 року нашої ери. Не виключено, що Драконт був особою міфічною. До нас закони Драконта не дійшли. Але з повідомлень стародавніх авторів ми знаємо, що ці закони були дуже жорстокими. Так, смертною карою каралися не тільки святотатство і навмисне вбивство, але й крадіжка овочів, бездіяльність. Характерно, що такий пережиток родового устрою, як кровна помста, був заборонений.
Законодавство Солона, що відноситься до 594 року до н. е. торкалося широкого кола питань, пов’язаних з організацією державно-правових відносин (майнова реформа, закріплення приватної власності на землю та ін.).
Афінське право розрізняло зобов’язання з договорів та зобов’язання із завдання шкоди. Найбільш важливі договори укладались, як правило, у письмовій формі. Серед договорів важливе місце займали купівля-продаж, що поширювалась у зв’язку з великим розвитком торгівлі як у самій Греції, так із сусідніми країнами, майновий найм рухомості та нерухомості, позики.
Безшлюбність у Афінах морально засуджувалась. Шлюб укладався через договір між нареченими та главою сім’ї нареченої. Наречений був зобов’язаний заплатити за наречену, придане нареченій давалося не в усіх випадках. Мати декілька жінок заборонялося. Після одруження жінка знаходилася як під владою батька, так і під владою чоловіка. Становище її було принизливе. Розлучення для чоловіка було зовсім вільним, для жінки цей процес був досить ускладненим. Влада над дітьми до часів Солона була майже необмеженою. Діти були зобов’язані підкорюватись батькові. Батько міг продати дітей у рабство. З часів Солона ця влада послабла, але залишилась досить значною. Якщо діти не підкорялись своєму батькові, то він міг позбавити свого сина спадщини, а дочку видати заміж за своїм бажанням.
Державними злочинами вважалися зрада державі, обман народу, образа богів, внесення протизаконних пропозицій на розгляд народних зборів. За законом 410 р. до н. е. кожний, хто намагався скинути демократію в Афінах, оголошувався поза законом і його можна було безкарно вбити. Релігійні злочини також каралися смертю. Визначення покарання залежало від важкості злочину, а також таких характеристик, як приготування, замах, підбурювання. При покаранні смертною карою засудженому пропонували самому виконувати вирок за допомогою самогубства (отрута, меч, шворка). Найважчим покаранням було позбавлення політичних і громадянських прав (атімія). Застосовувалось також обмеження громадянських прав, конфіскація майна, штраф. В’язниця була лише місцем попереднього утримання до винесення судового вироку.
Афінське право виступало знаряддям класової держави у формі рабовласницької демократичної республіки. Саме цією обставиною пояснюються всі його характерні ознаки та особливості.
Афінське право розрізняло злочини проти особистих інтересів. Але межа між ними була часто умовною. Як у першому, так і у другому випадку звинувачення висувалося або самим потерпілим, або громадянами, що вважали себе зацікавленими в притягненні до відповідальності винного.
Найтяжчими злочинами вважалися державна зрада, обман народу, внесення протизаконних пропозицій у народних зборах, образа богів, крадіжка храмового майна. Найбільш тяжкі злочини (зрада, навмисне вбивство) каралися смертельним вироком. Злодія-рецедивіста віддавали у рабство.
5. Особливості права Спарти
Основним джерелом права Спарти був звичай. Про закони народних зборівмало що відомо, хоча такі, цілком ймовірно, до 6 ст. до н.е. ще незастосовувалися. Яких-небудь кодексів до нас не дійшло. Про ті чи інші норми цивільного і карного права ми довідаємося з творівгрецьких істориків Геродота, Фукідіда, Плутарха й ін. Узагалі ж у силувідсталого характеру спартанської економіки правова системи Спарти буларозвинута, значно менше, ніж в Афінах. Усією сукупністю цивільних політичних прав користалася порівняно
нечисленна група спартанців (спартіатів), що жили в місті Спарта. Юридично спартанці вважалися рівними один одному. "Рівність" спартанців пояснюється необхідністю триматися постійно в бойовій готовності, військовим табором перед особою рабів і залежних перієків. Характерною рисою суспільного ладу були спільні трапези(сісістії), участь яких було обов'язковим і було показникомприналежності до спартанського громадянства.
Збереження сісістій мало на меті підтримати і зберегти військову дисципліну. Сподівалися, що "воїн не залишить свого товариша по столу".
У Спарті в VI-V ст. до н.е. не існувало приватної власності на землю втому виді, у якому вона існувала при розвинутій античній власності.і, у якому вона існувала при розвинутій античній власності.
Юридично верховним власником усієї землі вважалася держава. Земляналежала всьому класу вільних рабовласників спартіатам.
Окремим громадянам з моменту їх народження держава надавала земельніділянки, що оброблялися ілотами. Наділ (клер) вважався сімейним, йогоєдність підтримувалося тим, що після смерті власника він переходив успадщину старшому брату. Молодші ж залишалися на ділянці і продовжували
господарювати.
Купівля-продаж землі, так само як дарування, вважалися незаконними.Однак з часом наділи стали дробитися, почалася концентрація землі вруках у окремих власників. Близько 400 р. до н.е. ефор Епітадей провівзакон (ретру), по якому хоча і заборонялася купівля-продаж землі, алезате дозволялося дарування і вільний заповіт.
Родина і шлюб у Спарті носили риси архаїчності. Хоча в класовомусуспільстві існує моногамна форма шлюбу, але в Спарті утримався (увидіпережитку групового шлюбу), так званий "парний шлюб".
У Спарті сама держава регулювала шлюбні відносини. З метою одержаннягарного потомства займалися навіть підбором подружніх пар. Коженспартанець по досягненні визначеного віку зобов'язаний був женитися.
Органи державної влади карали не тільки за безшлюбність, але і запізніше вступ у шлюб і за дурний шлюб. Приймалися міри і проти бездітнихшлюбів.
6. Джерела римського права
Джерелами римського права визнаються загальнообов'язкові форми вираження правових норм, прийнятих спеціальним органом (наприклад, сенатом ) або посадовою особою (наприклад, претором) в Стародавньому Римі.
Римське право розрізняло кілька видів джерел:
1) звичайне право - сукупність загальнообов'язкових, певних правил поведінки, що склалися в Стародавньому Римі у зв'язку з їх неодноразовим застосуванням. Звичаї не є формально визначеними джерелом права, так як вони не зафіксовані в жодному офіційному акті. Розрізняють звичаї предків (mores maiorum), звичайну практику (usus), звичаї жерців (commentarii pontificum), звичаї магістратів (commentarii magistratuum). Звичаї були альтернативою інших більш важливих джерел права, допомагали втілювати в життя закони та інші джерела права. Звичаї застосовувалися лише втому випадку, коли інші джерела права (закони) Не регулювали дані правовідносини;
2) закони (leges) - основне втілення римського писаного права, акти, прийняті спеціально обраними для цих цілей особами (магістратами). Види законів:
а) закони, порушення яких тягне визнання угоди недійсною (lex perfecta);
б) закони, порушення яких не тягне визнання угоди недійсною, але породжує невигідні наслідки (lex minus quam perfecta), в) закони, невиконання яких не тягне за собою покарання винного (lex imperfecta), 3) плебісцити - аюи, прийняті на зборах плебеїв без участі сенаторів. Вони приймалися Народними зборами і попередньо не обговорювалися в сенаті. Джерелами права були едикти магістратів, коментарі юристів.
Джерела римського права:
1) написи на каменях, деревах, стінах. У другій половині XIX в. такі написи були опубліковані в Зводі латинських написів (Corpus inscriptionum latinarum);
2) Закони XII таблиць - звід законів Стародавнього Риму, який у вигляді мідних багатогранних дощок був виставлений на міській площі. Закони XII таблиць складалися з кількох розділів: про виклик до суду, про вершении позовів, одолговом рабстві, про порядок манципації при угодах, про заповіт і сімейні справи, про користування земельною ділянкою, про крадіжки, особисте образі, про кримінальні покарання, про порядок похорону і церемоній, про публічних справах в місті і про неіспрашіва-ванні привілеїв;
3) кодифікація імператора Юстиніана-Corpus Iuris civilis (Звід цивільного права);
4 ) твору римських юристів і ораторів: Тита Лівія, Амміана Марцеллина, Цицерона.
7. Основні етапи історії римського права
Найбільш загальною та зручною для навчальних цілей представляється наступна периодизация історії римського права.
1. Найдавніший період (VI - середина III ст. До н.е.). Римське право цього періоду характеризується ще полісної замкнутість, архаїчність, нерозвиненістю і сакральним характером основних інститутів.
2. Класичний період (середина III ст. До н.е. - кінець III ст. Н.е.). Саме протягом цього періоду римське право поступово звільняється від залишків патриархального і релігійності і перетворюється в світську юридичну систему, характеризується вищої ступенем розроблена не тільки рабовладельческом, але й інших універсальних людських відносин. Досконалість цієї правової системи знаходить своє вираження і в юриспруденції, що дала світові зразки глибокого правового аналізу та філігранної юридичної техніки.
3. Постклассіческій період (IV-VI ст.). У цей час у зв'язку з розкладання рабовладельческом суспільства та державності римське право практично перестає розвиватися, несе на собі печатку загального економічного і політичної кризи. Зміни в римському праві даного періоду пов'язані головним чином з його систематизацією та поступовим пристосуванням до формуються новим феодальних відносин, що відбувається, однак, уже в східній частині Римської імперії (Візантії).
Для більш глибокого вивчення історії римського права, а також дляспеціальних наукових цілей розроблені і більш деталізовані схеми периодизации. Так, багато хто вчені слідом за архаїчних періодом виділяють в якості особливого етапу історії римського права предклассіческій період (III - I ст. До н.е.).
8. Закони Дванадцяти таблиць
Закони Дванадцяти таблиць (лат. duodecim tabularum) 451—449 до н. е. — кодифікація державного закону від народу (lex publica) у Стародавньому Римі. Закони Дванадцяти таблиць були створені спеціальною комісією з 10 осіб (decemviri legibus scribundis) і регулювали практично усі галузі життя (в юридичному плані — дії/події, що мали місце повсякчас).
закони були прийняті Народними зборами в два етапи. Першим етапом в 451 році до н. е. було прийнято 10 таблиць, а в наступному — 450 р. до н. е. — ще дві. Метою законів було послабити протистояння патриціїв і плебеїв за допомогою імплементації у традиційний аграрний порядок рівного для всіх приватного і кримінального права. Найбільш значимий факт — впровадження грошей (ais) у поширеній на той час формі — мідних монет, які зважувались і відповідно до маси мали свій номінал.
Нинішній текст «Законів» є реконструкцією, заснованою на звичаєвій організації тогочасного суспільства. Проте він є основою (і першою писемною згадкою, що не дійшла до наших днів), на яку посилались правові діячі Стародавнього Риму, розвиваючи і доповнюючи юридичну думку в подальшому.
Причини їхньої появи: до середини V ст. до н. е. плебеї в боротьбі з патриціями домоглися певних успіхів (плебс порівняно з громадянами Риму мав обмежені права). У 451, за переказами, під тиском плебсу була обрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видатних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. Цього року не обирали консулів і народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційна робота не закінчилась, і наступного року обрали іншу комісію, що також складалася з десяти осіб, але п'ятеро з них були плебеями. Інші децемвіри представлені у переказах узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але й проти патриціїв. Це призвело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Риму. Безпосереднім мотивом переказ вважає спробу децемвіра Аппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргінію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. до н. е. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв, передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким кожен громадянин міг апелювати до Народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи). Записані децемвірами закони були опубліковані для загального ві́дома.
Таблиці I–III — процесуальне право (I — запрошення на процес, II — види позовівта скарг, III — виконавче право).
Таблиця IV — сімейне право (визнання батьківства, купівля-продаж дітей).
Таблиця V — спадкове право (заповіт, спадковість, визначення законного порядку спадкоємців).
Таблиця VI — зобов'язальне право (договір, купівля-продаж, позика, кредит і кредитні ставки, купівля і втрата рухомого та нерухомого майна).
Таблиця VII — право сусідське.
Таблиці VIII–IX — кримінальне право (чаклунство, що шкодить; умисне тілесне пошкодження, крадіжка, обман клієнтів, зрада).
Таблиця Х — сакральне право.
Таблиці XI–XII — різне (наприклад, заборона шлюбу між патриціями та плебеями, забезпечення боргу, крадіжка, підробка речей).
9. Кодифікація Юстиніана
Ко́декс Юстиніа́на (лат. Codex Iustiniani) — частина законодавчої компіляції Юстиніана; містить в собі імператорські конституції, що увійшли до кодексів Грегоріана, Гермогеніана і Феодосія, зберегли силу до Юстиніана, доповнені пізнішими новелами і видозмінені згідно з потребами часу.
Необхідність у підготовці Кодексу була пов'язана з великим числом старих розпоряджень, що втратили усяку практичну ціну, але включених до старих Кодексів. Комісія, призначена в лютому 528, повинна була виробити новий Кодекс, маючи на увазі лише сучасні їй практичні потреби. Комісії було надано право не тільки робити скорочення (викреслювати введення, звернення, завершальні слова і т. д.) в конституціях, але і викидати все віджиле або відмінене пізнішими узаконеннями; виправляти текст, уточнювати його, змінювати і доповнювати, сполучати багато конституцій в одну і т. д.
Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під керівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.
Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.
Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Книга 1 містить конституції, які торкаються церковного права, джерел права і різних імператорських чиновників; книги 2-8 - цивільне право; книга 9 - кримінальне право; книги 10-12 - положення про державне управління. У середині титулу розміщені окремі конституції ухронологічному порядку.
Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія, в складі якої працювали представники правових шкіл Константинополя, Беріте та інших міст. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Ц Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.
Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.
Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми права.\
10. Салічна правда
Салі́чна пра́вда або «Салічний Закон» (Lex Salica) — збірник записів звичаєвого права салічних (приморських) франків. Цей збірник є найважливішим джерелом для вивчення господарського життя і суспільного ладу франків доби Меровінгів, а частково і Каролінгів.
Джерелом права у франків до «Салічної правди» були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). Завойоване франками населення Галлії жило за римським правом.
Салічна правда , як і інші подібні до неї германські «варварські правди» не являє собою систематизованого зводу законів або кодексу, який має охоплювати абсолютно всі сторони суспільного життя і викладатись у формі загальних постанов. Положення її не носять характеру загальних юридичних норм, а є фіксованим переліком правових конкретних звичаїв і відповідним їм покарань, головно, у вигляді різних грошових штрафів. Здебільшого її статті присвячені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбачала суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження.
«Салічна правда» — це судебник, що складається з конкретних судових випадків (казусів), які в результаті багаторазових повторів перетворилися на судовий звичай. Однак ця конкретність, детальний опис різних сторін повсякденного життя франків надають творові найбільшої наукової привабливості як історичному джерелу.
За своєю структурою «Салічна правда» досить складний документ, що зберігся у кількох редакціях, послідовність яких не така зрозуміла, як, наприклад, у вестготських законах. Текст «Салічної правди», на думку переважної кількості дослідників, був складений і записаний латинською мовою в останні роки правління франкського короля Хлодвіга, очевидно між 507 і 511 роками.
Первісний текст не дійшов до наших днів. Рукописи, що збереглися, частково є копіями (більш або менш видозміненими) зниклого оригіналу, частково — переробками, кампіляціями, іноді скороченими, іноді, навпаки, значно розширеними. Переважно ці рукописи належать до VIII або IX століття. Дослідники здійснили кілька спроб реконструювати втрачений оригінал, однак всі вони є спірними. Наявні варіанти тексту «Салічної правди», як правило, поділяють на п'ять основних груп, що мають різну кількість рукописів.
Перша група складається з чотирьох найдавніших списків, що дійшли до нас (Паризький рукопис із Національної бібліотеки, № 4404; Вольфенбюттельський рукопис; Мюнхенський рукопис; Паризький рукопис з Національної бібліотеки, № 9653), кожний з яких містить 65 титулів. Для них характерна варварська латина і примітки на салічному наріччі франкського діалекту (так звана мальберська глоса), іноді надзвичайно перекрученому переписувачами. Вважається, що найдавніший і найповніший список «Салічної правди» зберігся у рукописі Паризької Національної бібліотеки, № 4404.
Друга група представлена лише двома рукописами з Паризької Національної бібліотеки, № 18237 і № 4403, що належать до початку IX століття і також мають кожний по 65 титулів і мальберзьку глосу. Будучи в цілому кампіляціями першої групи, вони містять і деякі доповнення, що відображають, зокрема, поширення серед франків християнства (сліди деяких нових християнських обрядів і звичаїв).
Третю групу становлять дев'ять більш обширних рукописів, що є кампіляцією і доповненням до рукописів другої групи. Кількість титулів у них — до 100. Три рукописи, а саме: рукопис з університетської бібліотеки Монпельє 764 року; Паризький — із Національної бібліотеки, № 4627; Сент-галленський 793 року, — мають мальберзьку глосу, решта (шість) — не мають.
До четвертої групи належить лише один рукопис — Heroldina (за ім'ям німецького вченого XVI століття Герольда, який вперше опублікував його 1557 року в Базелі). Твір датовано IX століттям. Він близький до рукописів останньої — п'ятої групи.
П'ята група, так звана Емендата (Emendata), найбільш чисельна, створена за часів правління Карла Великого та його синів, — це буквально виправлені або покращені, тобто відредаговані рукописи. Їх збереглося найбільше — близько 50 примірників. Переважно вони складаються із 70 титулів, без мальберзької глоси. Текст Емендати значно очищений від германізмів і більш літературний, аніж інші варіанти рукописів, перекладений також на франкський діалект. У IX столітті тільки Еменданта мала силу закону.
Як уже зазаначалося, наймовірнішим часом виникнення «Салічної правди» (у її найдавнішій редакції) є 507–511 роки. Потім, як і до інших германських правд, до неї додалися шість нових законів (капітуляріїв), виданими меровінзькими королями, частково є додатками, частково з поправками окремих статей.
11. Канонічне право
Каноні́чне пра́во (від грец. κανών — правило, норма) — релігійно-правова система, що регулює суспільні відносини всередині громади, яка сповідує християнство. Назва цієї правової системи походить від грецького терміна «канон», який спочатку означав усяке знаряддя для проведення прямих ліній або для рівняння площин, але згодом його зміст змінився і ним почали називати правила християнської віри і життя. У вузькому – юридичному значенні – цей термін почали вживати для позначення правил поведінки (норм), прийнятих церквою для впорядкування суспільних відносин усередині християнської громади.
Характерні особливості канонічного права
нерозривний зв’язок з релігією – християнством: християнство виникло в другій половині I ст. в Палестині, у IV ст. воно стає державною релігією Римської імперії; до XII ст. термін «канонічне право» практично не застосовувався, бо не існувало окремої системи норм права, що регулюють питання віри, культу, а норми права й норми релігії були тісно переплетені; у християнстві завжди була присутня ідея про богоугодний характер права, тому порушення норм права розглядались як гріх;
систематизований характер канонічного права – під час так званої Папської революції розпочалося вирізнення церковних законів в окрему релігійну систему норм та їх систематизація;
канонічне право в Європі розвивалося в умовах становлення особливого політико-правового статусу Римської церкви – у результаті Папської революції церква стала особливим політико-правовим утворенням у Європі;
вплив римського права на процес розвитку системи канонічного права – римське право розглядалося як право ідеальне, як писане втілення розуму, принципами якого повинні були керуватися всі, в тому числі і церква, тому канонічне право запозичало багато понять і норм римського права, особливо в питаннях власності, спадкування й договорів;
наявність у канонічного права складної внутрішньої структури – на підґрунті юрисдикції церкви над певними класами осіб і категоріями справ виникли такі галузі канонічного права, як корпоративне, кримінальне, шлюбно-сімейне, процесуальне;
створення двох систем канонічного права після розколу християнської церкви – західна церква визнає вищу владу Папи Римського, а значить і його актів; східна церква – православні – визнають насамперед джерела, що утворилися в період всесвітніх соборів;
канонічне право ніколи не розглядалося як вічне і незмінне – канонічне право змінювалося відповідно до потреб часу і цим воно відрізняється від, наприклад, системи мусульманського права, яка була настільки прив’язана до авторитету Корану, що місця для законотворчості просто не залишалося; у канонічному праві авторитет Біблії також ніколи не заперечувався, але водночас визнавалося, що церква може приймати й абсолютно нові норми права, якщо вони не суперечать загальним принципам віри.
Предмет канонічного права (як гілки права) – це суспільні відносини в сфері життєдіяльності церкви, а також в сфері взаємодії віруючих з церквою, між собою і з зовнішнім світом.
Виділяють внутрішнє і зовнішнє церковне (канонічне) право. Внутрішнє право регулює саме життєдіяльність церкви, першоджерелом цього права виступає Святе Письмо. Зовнішнє церковне право – це сукупність правових норм, які регулюють взаємовідносини церкви і держави, а також церкви та інших суспільних утворень. Основу зовнішнього церковного права значною мірою складають норми «світського права», тобто норми права даної держави, але за вимоги, що ці норми не суперечать догматам (основам) віри. В Україні – це Конституція України, Закони України «Про об’єднання громадян», «Про свободу совісті та релігійні організації» та ін.
Суб’єкти канонічного права – це особи, які можуть бути учасниками внутрішнього життя церкви або зовнішніх церковних відносин і організації осіб.
До таких суб’єктів відносяться:
Бог – Верховний і Єдиний Суб’єкт, Творець, Суб’єкт суб’єктів;
людська особистість;
янголи;
церква;
держава;
різноманітні людські організаційні об’єднання – сім’я, суспільні організації (релігійні та нерелігійні).
Принципи канонічного права являють собою сукупність основоположних засад, повчальних істин, які можна розділити на три самостійні групи:
Божественні принципи – це принципи, які показують нам відношення Бога до світу, ці принципи лежать в основі догматичного християнського вчення. До таких принципів відносяться: Бог являється творцем всього життя земного; дії Бога всемогутні; дії Бога виправдані; Бог створив світ вільним, прирівнявши його в правах до Себе; Бог відноситься до світу з батьківською турботою і увагою; Бог відноситься із справедливістю до створеного світу; Бог безмежно Милосердний і т. д.
Загальнолюдські принципи канонічного права – це принципи, на яких базуються закони, що створюються церквою на основі тієї влади, яку вручив їй Бог. До таких принципів відносяться: верховенство волі, законів Єдиного в Трійці Бога як Творця; блаженний для людини характер волі Божої як Святої; свобода волі людини; спокута Богом вини людей; особливість церковно-правового примусу; незмінність догматів віри і основних правил церковного устрою; праведність суду Божого як справедливого і т. д.
Церковні принципи – це ті принципи, якими керується церква у своєму зовнішньому праві. До таких принципів відносяться: невтручання у політичне життя держави; лояльність по відношенню до влади і співпраця з нею; участь у суспільному житті; здійснення релігійного повчання; захист чистоти православної віри; доступність; відкритість, гласність; віротерпимість і т. п.
12. Джерела права середньовічної Франції
Першими джерелами права Франції були звичаї та збірники звичаєвого права - кутюми.
Вони склалися на основі старих правд і грамот, які регулювали відносини сеньйорів із селянами та містами. На Півночі Франції (в Нормандії, Бретані) до XIII ст. кутюми існували в усній традиції, на Півдні кутюми, в яких збереглися елементи римського права, набули письмового оформлення. Іншим важливим джерелом права були акти королів - ордонанси, едикти, декларації, - вони набувають значного поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З'являються навіть систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права.
Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів, міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Іншим важливим джерелом права були акти королів - ордонанси, едикти, декларації, - вони набувають значного поширення з переходом до станово-представницької монархії та абсолютизму. З'являються навіть систематизовані збірники кримінального, торговельного та морського права.
Джерелами права стають рішення Генеральних штатів, а також хартії сеньйорів, міські статути, статути купецьких гільдій і ремісничих цехів. Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких був королівський Бальї Філіп де Бомануар. Збірка, що складалася з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї в і змушувати інших дотримуватися цих звичаїв"
13. Кутюми Бовезі
Найбільш відомим і популярним у середньовічній Франції став збірник звичаїв - Кутюми Бовезі, автором яких королівський юрист Філіп де Бомануар в 1282р. Збірка, що складалася з прологу і 70 голів описувала велику кількість кутюмов з різних питань права. Кутюми Бовезі підтверджували принцип непреложности правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, але і для державної влади: "Король повинен сам дотримуватися звичаї в і змушувати інших дотримуватися цих звичаїв".
Оригинал сборника не сохранился; существует несколько хорошо сохранившихся списков с него, отличающихся только по диалекту
2000 статей
Название сборника, как и дата его создания, являются условными.
Фактически в сборник включены обобщённые правила нескольких местностей, упорядоченные и творчески переработанные Ф. Бомануаром. При составлении сборника автор не только фиксировал существовавшие обычаи, но и дополнял их, трансформируя в духе школы французских легистов, а также дополняя нормами, утверждающими укрепление центральной власти монарха[1].
Документ отличается значительным объёмом и содержит около 2000 статей, объединённых в тематические главы.
В сборник объединены нормы, регулирующие самые различные общественные отношения, однако особое внимание уделено правилам, связанным с организацией и осуществлением правосудия[4].
В сборнике закреплена презумпция невиновности, принцип объективного вменения и принцип зависимости меры ответственности от тяжести проступка (размера ущерба), описан широкий круг процессуальных вопросов, введены понятия умысла, покушения на преступление.
„Кутюми Бовезі“ чітко визначали покарання за певні злочини:
| § 831. Той, хто підпалив будинок, має бути повішений, і його майно має бути конфісковано, як це зазначалося вище. § 832. Той, хто краде чужі речі, має бути повішений, і його майно має бути конфісковано, як це зазначалося вище. § 833. Той, хто помиляється у вірі, не вірить і не хоче повернутися на істинний шлях, або той, хто займається содомією, повинен бути спалений і позбавлений всього майна, як це зазначалося вище.[4] «Кутюми Бовезі» підтверджували принцип непорушності правових звичаїв не тільки для місцевих жителів, а й для державної влади:
|
Перша глава правового пам'ятника закріпила принцип презумпції невинності, і в той же час об'єктивного зобов'язання.
Другий розділ правового пам'ятника передбачала питання судочинства, явки на суд.
1 2 3 4 5