План
| Вступ………………………………………………………………….. | 3 |
| 1. Поняття державного суверенітету України…………………........ | 5 |
| 2. Види державного суверенітету…………………………………… | 13 |
| 3. Принципи державного суверенітету………………………………. | 14 |
Вступ
В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою тоді ще Української РСР, 16 липня 1990 року сказано, що: «Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.» Цей історичний документ поклав початок розбудові суверенної, незалежної держави, став поворотним пунктом в історії цілої нації, змінив хід подій на користь України. Декларація стала одним із перших рішень Верховної Ради, в якому було розгорнуто програму політико-правового, соціально-економічного і культурного будівництва незалежної України. Прийняття Декларації вселило великі надії у громадян у відродження і економічне зростання для забезпечення матеріальних і духовних потреб українського народу.
Декларація дала підґрунтя для прийняття надзвичайно важливих, основоположних законів нашої держави - Акт про проголошення незалежності України та Конституція України.
Підтримані українським народом на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, ці ідеї були послідовно реалізовані Верховною Радою, яка створила правову базу демократичної держави з соціально орієнтованою ринковою економікою, кінцевим результатом чого стало політичне і юридичне визначення України як незалежної держави.
24 серпня 2000 р. в Україні широко відзначалася знаменна дата: дев’ята річниця з дня проголошення її незалежності. Дев’ять прожитих років для країни - строк невеликий. Проте, він не тільки дозволяє, але й примушує нас підвести деякі підсумки. Вже назріла необхідність осягнути уявним поглядом шлях, який ми пройшли за цей час, тверезо оцінити досягненні результати і зробити певні висновки на майбутнє.
Цей ювілей - добрий привід для того, щоб всім нам (українському суспільству) замислитись: а чи у потрібному напрямку ми рухаємося, чи тим шляхом йдемо, де саме зараз знаходимося, як ми тут опинились і що ж нам робити далі?
Ці питання на сьогоднішній день є надзвичайно актуальними, саме зараз Україні дуже потрібні серйозний, неупереджений і критичний аналіз ситуації, що склалася, чесне викриття причин помилок і невдач, визначення насущних потреб суспільства, справжніх цілей і завдань соціального розвитку, а також вибір найкращих засобів і методів для їх здійснення. Інакше ми не зможемо рухатися у вірному напрямку.
Звертання до цієї проблеми далеко не випадкове. Стимулом до цього послужив очевидний факт: після дев’яти років свого незалежного існування, Україна опинилася на піку затяжної, дуже тяжкої і глибокої загальносистемної кризи, що охопила практично всі сторони життя нашого суспільства. По своїх масштабах і глибині вона вже об'єктивно наближається до національної катастрофи. Тому постала гостра необхідність з’ясувати відповіді на поставлені вище питання, це є вкрай необхідним на сьогоднішній день.
1. Поняття державного суверенітету України.
Перш ніж розкривати поняття державного суверенітету, необхідно з’ясувати поняття суверенітету взагалі, звідки походить це поняття, які його основні властивості, що воно означає.
Термін «суверенітет» в перекладі з французької означає верховна влада. В державно-правовому смислі дане поняття вперше застосоване у ХVІ ст. французьким вченим Ж. Боденом. Він вважав суверенітет невід’ємною властивістю держави.
Суверенітет володіє такими основними властивостями :
1) Суверенітет єдиний і неподільний, він не може бути розділений.
2) Суверенна влада постійна - її не можна передати на деякий період кому-небудь.
3) Суверенна влада необмежена і над законна - жоден людський закон не може обмежувати суверенітет.
4) Суверенна влада підкоряється тільки божественним і природним законам, але не релігійним догмам.
Спробуємо зрозуміти, що означає кожна із цих тез.
1) В залежності від того, кому належить суверенітет, держава може бути класифікована як монархія (абсолютна) чи демократія (республіка). Монархія - держава, у якій суверенітетом володіє одна людина - монарх. У цьому випадку воля однієї людини є непорушним законом для всіх громадян цієї держави.
Неподільність суверенітету передбачає збереження форми керування державою в будь-яких умовах. Неподільність повинна бути одночасно тимчасовою і просторовою.
Просторова неподільність означає, що якщо суверенітет належить монарху, то, наприклад, мер будь-якого містечка повинний підкорятися саме монарху, і нікому іншому, і у всякому разі не учиняти сваволю. Зрозуміло, що мер не завжди може підкорятися монарху безпосередньо. Тоді він повинний підкорятися відповідному органу, що у свою чергу прямим чи непрямим шляхом буде підкорятися монарху. Такі органи, а також і сам мер є представниками суверенітету. Це, зрозуміло, не виходить, що мер повинний по будь-якому питанню звертатися до монарха чи його представника. Але монарх, визначивши що рішення мера не відповідає його думці по цьому питанню, може скасувати це рішення. Однак, і монарх не може влаштовувати сваволю в державі. Взагалі, монарх може скасувати будь-які рішення свого представника. Очевидно, принцип показності дає можливість створити процедуру оскарження рішення суду у вищій інстанції. Передбачається, що чим тісніше зв'язок між сувереном і його представником, тим точніше цей представник зможе виразити волю суверена..
Особливо цікава взаємодія монарха з якими-небудь впливовими структурами, що існують у державі. Теоретично монарх ні якою мірою не повинний залежати ні від кого. Забезпечити цю незалежність повинен закон.
Здавалося б, випадок демократії більш складний. Насправді це не вірно. Замість монарха можна підставити який-небудь колегіальний орган. При цьому можна собі представити як постійно діючий, так і тимчасовий орган. Демократичне правління відбувається звичайно за допомогою референдуму. Зробленої демократії бути не може, тому що неможливо все населення залучити в керуванню державою. Тому парламент і президент є органами представницької демократії.
Тимчасова неподільність суверенітету означає, що суверен ні на мить не може втрачати правління. Якщо це демократична держава, то народ завжди повинний контролювати діяльність президента чи парламенту, якщо це монархія, то монарх не повинний цілком покладатися на тимчасових правителів, але, навпроти, завжди могти скасувати невірне з його погляду рішення і не тільки могти, але і робити це.
2) Суверенітет не можна передавати на якийсь термін іншій людині. Наприклад, у демократичній республіці народ не повинний передавати право безконтрольного керування країною одній людині чи групі людей.
3) Цей пункт дозволяє суверену змінювати закони так, як він хоче чи вважає за потрібне. Якби не існувало божественних і природних законів, то в демократичній республіці (приклад демократичної республіки узятий для того, щоб показати, що суверенна влада незалежна від форми суверена, її здійснюючого), народ міг би домовитися і раз у рік страчувати по тисячі чоловік «просто так». У реальності це значить, що суверен може змінювати будь-які закони крім тих, котрі входять у природні і божественні права, заборонені концепцією суверенітету. Наприклад, оскільки суверенна влада нескінченна, остільки суверен не може призначати собі правонаступника.
4) Сказавши про необмеженість суверенної влади не можна забувати, що маються на увазі тільки людські закони, а не природні і божественні. Серед таких можна назвати право на життя, на приватну власність, на волю слова і пересування і тому подібні.
Незважаючи на абсолютний характер влади, не всі питання входять у його компетенцію. Так, приватна власність ні в якому разі не повинна підкорятися державі. Наслідок наявності приватної власності - майнова нерівність. Воно необхідно для існування країни, але не повинно виявлятися у перекручених формах. Але в компетенцію держави входить загальна власність. Держава не може накладати податки довільно. Держава не повинна обмежувати волю совісті і віросповідання.
Усі ці волі і є божественними і природними. Якщо держава зазіхає на ці права, то її варто вважати тиранією.
Головними задачами держави є збереження світу і згоди в суспільстві. Але досягнення матеріального благополуччя - задача самого народу, а не держави, що лише повинне не перешкоджати збагаченню законними шляхами.
Нині поняття суверенітету означає верховенство і незалежність влади. Таким чином, термін «незалежність» є складовою поняття «суверенітет». Водночас «незалежність» має самостійне політико-правове навантаження - поглиблення і розвиток суверенітету, включення будь-якої підлеглості і залежності. Україна спочатку проголосила державний суверенітет (16 липня 1990р.), а потім - незалежність (24 серпня 91 р.). В наш час дуже важливо є правильне наукове тлумачення суверенітету, в тому числі співвідношення державного, народного та національного суверенітету.
Конституція України відносить такі принципи, властивості та якості державної влади, як державний суверенітет, розподіл влади, вимога функціонування державних структур до компетенції Конституції та законів. Держава є офіційним представником народу, покликана виражати волю своїх громадян, забезпечувати їх права та свободи, законні інтереси. Саме державна влада володіє правом видання обов’язкових до виконання наказів громадянами. Звідси випливають її значні можливості як щодо сприяння реалізації прав та свобод громадян, так і щодо порушення цих прав. Суверенітет є якісною ознакою держави, його невід’ємною властивістю, обов’язковою умовою його міжнародної правосуб’єктності. Суверенітет Української держави випливає із суверенітету народу, оскільки народ є творцем та носієм державного суверенітету, волевиявлення народу породжує державну владу. В той же час народ виступає як своєрідний гарант державного суверенітету, так як будь-який утиск незалежності держави, зменшення верховенства влади означає порушення корінних інтересів народу, стає джерелами внутрішніх або міжнародних конфліктів.
Суверенітет - невід’ємний атрибут держави, основа ефективної реалізації своїх багатогранних функцій. Із суверенітету України випливає її незалежність, самостійність органів державної влади у вирішенні зовнішніх і внутрішніх проблем. Державний суверенітет і незалежність - основоположні ознаки держави.
Тепер слід розкрити поняття державного суверенітету, але необхідно відмітити, що, крім державного суверенітету існує ще два види суверенітету, а саме: національний і народний.
Суверенітет держави - це властивість держави, яка визначає її верховенство, самостійність, та незалежність при виконанні внутрішніх та зовнішніх функцій, незалежність держави від інших політичних і соціальних влад всередині суспільства та від іноземних держав і організацій у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет не може бути основою для анти правових дій, для сваволі. Суверенітет має економічну, політичну і юридичну сторони. За цією ознакою держава відрізняється від колоній та напівколоній. Суверенітет - це право самостійно вирішувати економічну, державну, соціальну та міжнародну політику, визначати завдання і функції держави. Суверенітет має абсолютно-відносний характер, він не повинен шкодити самій державі, народу і іншим державам.
Аналіз правового статусу України дає підстави вважати, що Україна відповідає всім ознакам суверенної держави. Цьому слугує і міжнародне визнання України у світі, розширення її двосторонніх та багатосторонніх зв’язків.
Національний суверенітет - повновладдя нації, її політична свобода, реальна можливість визначити характер свого національного життя.
Важливим етапом розвитку концепції суверенітету є поява категорії «суверенітет нації». Змістовне трактування останньої в юриспруденції залишається чітко не визначеним, оскільки сам термін «нація» трактується неоднаково в різних галузях науки. Концептуальна ідея про національний суверенітет сформувалася ще у XVIII столітті, коли на теренах європейського простору утворювалися національні держави. Саме тому народний суверенітет часто сприймався як суверенітет нації. Варто зазначити, що суверенітет народу як політичної нації певної держави у своїй основі становить суверенітет нації.
В юриспруденції розуміння нації має сприйматися через призму етнічного і політичного спрямування, тому доцільно розрізняти такі поняття, як «суверенітет нації» і «національний суверенітет». Суверенітет нації означає повновладдя всього населення певної держави. Від поняття суверенітету нації як політичного утворення слід відрізняти поняття «національний суверенітет», яке окреслює рівень самостійності кожної національності у збереженні власної ідентичності. Національний суверенітет стосується конкретної національності, яка реалізовує своє право на самовизначення. Поняття «національний суверенітет» і «суверенітет нації» потребують теоретичного обґрунтування і наступного законодавчого закріплення.
Суверенітет нації реалізується через її основні права, а саме:
право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення;
право на вільний розвиток національних потреб: економічних і соціальних;
право на духовно-культурний розвиток, повагу національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;
право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами; 1 право на мирне співіснування з іншими народами та націями;
право на екологічну безпеку та ін.
Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливе без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.
Таким чином, усі три види суверенітету пов'язані між собою, проте не є тотожними. Наявність державного суверенітету в тоталітарній державі не опосередковує існування народного суверенітету в межах виокремленої держави. Разом з тим, між народним суверенітетом і суверенітетом нації існує тісний зв'язок, оскільки останній є початком першого. Суб'єктом здійснення права на самовизначення є український народ, основу якого становить українська нація.
Сутність народного суверенітету закріплена ст.5 Конституції України, яка проголошує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Народ України реалізує суверенітет через обрані демократичним шляхом ради народних депутатів, президента, а також безпосередньо через референдуми. Здійснюється він й через різні громадські організації та формування. Головним виразником суверенітету народу є держава, яка поставила за мету формування правового, демократичного суспільства.
За своєю юридичною природою народний суверенітет є виразом конституційно-правових відносин, а народ - суб’єктом народного суверенітету. У політичному ж відношенні народ є соціальною спільнотою, незалежно від етнічного чи національного походження громадян України.
Народний суверенітет в Україні виявляється як прояв державної волі її громадян, яка реалізується через конституційні інститути народного волевиявлення, вибори, всеукраїнський референдум, інші форми безпосередньої демократії, а також через єдиний представницький орган всього народу - Верховну Раду України.
Це - основні форми реалізації народного суверенітету, які законодавчо закріплені у розділах ІІІ, ІV та V Конституції України.
Народному суверенітетові притаманні всі ознаки конституційно-правового інституту, норми якого характеризуються структурною відокремленістю, комплексністю і об’єднуються на основі відповідних принципів, які мають певну специфіку по відношенню до інших інститутів конституційного права. Фактичні відносини між народом і державою з приводу реалізації належної йому державної влади складають специфічний предмет суверенітету. Його конституційно-правове регулювання здійснюється як нормативно-правовими актами, так і іншими формами конституційного права: конституційними звичаями, прецедентами і договорами. Проте нормативно-правові акти є головними у цій системі конституційного права.
2. Види державного суверенітету.
Існує декілька підходів щодо визначення видів суверенітету.
За першим із них розрізняють внутрішню та зовнішню сторони суверенітету.
Внутрішня сторона виражає верховенство та повноту державної влади по відношенню до всіх інших організацій в політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління та юрисдикцію внутрі країни в межах всієї державної території.
Зовнішня сторона виражає незалежність та рівноправ’я держави як суб’єкта міжнародного права у взаємозв’язку із іншими державами, неприпустимість втручання у внутрішні справи держави.
Також державний суверенітет поділяється на потенційний і реальний .
Потенційний суверенітет - це такий суверенітет, який належить будь-якому народу, незалежно від того, утворює даний народ державу чи ні, визнають їх інші держави чи ні.
Реальний суверенітет - це втілення в життя суверенних прав народу, які виражають найважливіші інтереси і вважаються найкращими для даного народу.
3. Принципи суверенітету України.
Принципи та ознаки суверенітету України були закріплені в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, згідно з якою принципи суверенітету України зводяться до наступного:
1) верховенство - відсутність іншої більш високої суспільної влади на території держави: державна влада може відмінити, признати недійсним будь-який прояв іншої суспільної влади;
2) самостійність - можливість самостійно приймати рішення усередині країни та зовні при дотриманні норм національного та міжнародного права;
3) вичерпність - розповсюдження державної влади на всі сфери державного життя, на все населення та суспільні організації країни;
4) неподільність влади держави в межах її території - єдність влади в цілому і тільки функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу та судову; безпосереднє здійснення власних велінь по їх каналам;
5) незалежність у зовнішніх зносинах - можливість самостійно приймати рішення зовні країни при дотриманні норм міжнародного права та повазі суверенітету інших країн;
6) рівноправ’я у зовнішніх зносинах - наявність в міжнародних відносинах таких прав та обов’язків, як і в інших країнах;
7) невідчужуваність - неможливість свавільного відчуження легітимної та легальної влади, тільки наявність закріпленої законами можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоуправління.
В Конституції України 1996 року проголошується: «Суверенітет України розповсюджується на всю її територію» (ст. 2). Це означає, що жодна частина цієї території не може проголосити себе незалежною від суверенної влади держави.
Однак держава не має право робити все, що вважає за потрібне, по відношенню до інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Наприклад, державам забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або вповноваження з боку Ради безпеки ООН. Іншим обмеженням щодо свободи дій держави є юридичні зобов’язання виконувати укладені нею договори.