1. ПОЛІТИЧНЕ ЛІДЕРСТВО: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЇ
Підготувала: Цюрик Юлія
Політика відіграє велику роль урозвитку суспільства. Від то го,яку політику проводить держава, уряд, залежать умови життя людей, їх добробут, можливість користування політичними пра вами і свободами. Політику визначають люди. Тому взаємодія особи і політики — одна зактуальних і центральних проблем су часної історичної і політичної науки.Сама по собі тема політичних лідерів і еліт усучасному світі не може залишити байдужим не тільки фахівця, але й будь-яку людину, незалежно від того, вякій країні — вільній чи тоталі тарній — їй випало жити. Це пов’язано зтим, що історичне минуле і сьогодення неможливо зрозуміти без урахування того, хто пра вив і править країною. Суспільство прагне знати все, що характе ризує образ і політичне кредо загальнонаціонального лідера, неза лежно від того, ким він є — президентом, главою уряду чи главою парламенту. Крім того, як справедливо відзначає А.Пахарєв, суспільство уважно стежить за політичним життям впливових партій, громадських рухів та груп, лідери яких приходять до дер жавної влади шляхом виборів або кадрових переміщень, зумов лених певними обставинами.
Зрозуміло, історикові набагато зручніше досліджувати об’єктивні процеси, але як бути тоді з історією «суб’єктивною», а по суті, — істинною? Історія, як відзначають багато дослідників — це доля часу, і подібно до людської долі вона завжди суб’єктивна, варіативна і мінлива3. Більше того, це історія людських емоцій і пристрастей, надій і сподівань, думок і вчинків, бо, як писав французький історик Марк Блок, «історія — наука про людей у часі». Ця думка особливо актуальна сьогодні, коли аналізуються політичні події, що відбуваються у світі і, зокрема, в Україні.
Особливо актуальною є ця проблема для України. Драма історії України і її народу полягає втому, що протягом тривалого часу український народ не мав своєї державності. Як народ, він сформувався, перебуваючи у складі Речі Посполитої4. Втративши державу, українці втратили свою соціальну і державнополітичну еліту. Упродовж століть чужі лідери та еліти нав’язували Україні принципи та основи організації життя. Інтереси цих еліт ні коли не збігалися з інтересами українського народу.
З традицією, що розглядає лідерів як джерело розвитку, принципово розходиться марксизм. Марксистській суспільствознавчій традиції взагалі притаманний класовий підхід до перетворень. У цьому ключі вона трактує і природу авторитету: спочатку авторитетне все те, що веде через класову боротьбу до забезпечення закономірних перетворень. Політичний лідер виступає тут най більш послідовним, свідомим і вмілим виразником волі класу. Ф.Енгельс рішуче протестував проти того, щоб першим актом соціальної революції була відміна авторитету.
Можна виді лити такі підходи до трактування політичного лідерства:
- лідерство як різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, але її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб;
- лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, пов’язана зухваленням рішень, це керівна посада;
- лідерство — це вплив на інших людей, але не будь який вплив, а такий, для якого характерні чотири особливості: а) необхідно, щоб вплив був постійним; б) керівна дія повинна здійснюватися на всю групу; в) політичного лідера відзначає явний пріоритет у впливі; г)вплив лідера спирається не на пряме застосування сили, а на авторитет або хоч би визнання правомірності керівництва.
Лідер політичний — це або глава держави, або партії, громадської організації, руху. Він повинен спиратися на вирішальні ланки політичної системи, інакше неможливе його просування політичними сходами до самих її висот. Але в той же час сама політична система не повинна залежати від особистих якостей політичного лідера, його слабкостей і достоїнств.
З погляду Г.Пейджа, політичний лідер виконує три основні функції: ефективної інтеграції, інструментального новаторства і збереження влади. Відповідно, на вищому рівні державної структури можна виділити три провідні політичні посади: голова держави (монарх, президент), голова адміністрації, уряду і керівник основної силової структури. Г.Пейдж виділяє три типи політичних лідерів залежно від їх ставлення до соціальних змін: консерватор — орієнтований на мінімальні зміни, реформатор — на помірні, революціонер — на максимальні.
Політичне лідерство полягає в діях, направлених на зміну середовища. Його специфічний характер залежить від комбінації трьох факторів: особисті риси лідерів, інструменти, які вони мають у своєму розпорядженні, і ситуація, з якою вони мають справу. У зв’язку з цим дуже важливо виявити, які якості і здібності не обхідні сучасному лідеру. Можна навести ідеальний набір якостей процвітаючого лідера, описаних у сучасній вітчизняній і захід ній літературі. Але, як правило, в очах більшості людей лідер характеризується п’ятьма якостями:
- Здатність кваліфіковано акумулювати та адекватно виражати у своїй діяльності інтереси широких мас, служити своєму народу.
- Інноваційність — здатність постійно висувати нові ідеї та удосконалювати їх. Конструктивність мислення політика вияв ляється в його політичному кредо, вираженому в програмі, яка має бути мотиваційною.
- Політична інформованість — об’єктивно має відображати становище, яке складається на межі інтересів соціальних груп, регіонів, націй і держави в цілому.
- Здатність відчувати політичний час — своєчасно вживати заходів. Лідер, який іде на компроміс раніше певного часу, втрачає авторитет, а той, хто йде із запізненням, втрачає ініціативу і може зазнати поразки.
- 5. Не тільки запропонувати суспільству проект майбутнього, бажаного більшістю громадян, але й переконати їх утому, що шляхи просування вперед відомі та досяжні.