1. Група А (ІІ) — еритроцити містять лише аглютиноген А, у плазмі наявний аглютиноген бета;
Група В (ІІІ) — еритроцити містять лише аглютиноген В, у плазмі міститься аглютиноген альфа;
Група АВ (IV) — на еритроцитах наявні антигени А і В, плазма аглютиногенів не містить. Визначення груп крові проводять шляхом ідентифіцікації специфічних антигенів та антитіл (подвійний метод або перехресна реакція). ІV (АВ) – чотири смуги жовтого кольору
Несумісність крові спостерігається, якщо еритроцити однієї крові несуть аглютиногени (А чи В), а в плазмі іншої крові містяться відповідні аглютиніни (альфа- чи бета), при цому відбувається реакція аглютинації. Переливати еритроцити, плазму та особливо цільну кров від донора до реципієнта потрібно суворо дотримуючись групової сумісності. Аби уникнути несумісності крові донора та реципієнта, необхідно лабораторними методами точно визначити їх групи крові. Найкраще переливати кров, еритроцити і плазму тієї ж групи, яка визначена у реципієнта. В екстрених випадках еритроцити групи 0, але не цільну кров!, можна переливати реципієнтам із іншими групами крові; еритроцити групи А можна переливати реципієнтам із групою крові А і АВ, а еритроцити від донора групи В – реципієнтам групи В і АВ.
2. У 1940 році доктора Карл Ландштейнер і Олександр Вінер опублікували доповідь про сироватці, яка також взаємодіє з приблизно 85% різних еритроцитів людини. Ця сироватка була отримана шляхом імунізації кроликів з еритроцитами макаки-резусу.
Резус-фактор, або резус, Rh - одна з 30 систем груп крові, визнаних в даний час Міжнародним товариством переливання крові. Після системи ABO вона клінічно найбільш важлива. Система резусу на сьогоднішній день складається з 50 визначених групою крові антигенів, серед яких найбільш важливі 5 антигенів: D, C, c, E і e. Часто використовувані терміни «резус-фактор», «негативний резус-фактор» і «позитивний резус-фактор» відносяться тільки до антигену D. Система резус-фактора груп крові, зокрема антиген D, є важливою причиною гемолітичної жовтяниці новонароджених або еритробластозу плода, для запобігання цих захворювань ключовим фактором є профілактика резус-конфлікту. Ризик резус-конфлікту при вагітності виникає у пар з резус-негативною матір'ю і резус-позитивним батьком.
Індивідуально залежно від людини на поверхні червоних кров'яних тілець може бути присутнім або відсутнім «резус-фактор». Цей термін відноситься тільки до більш імунногенному антигену D резус-фактора системи групи крові або до негативного резус-фактору системи групи крові. Як правило, статус позначають суфіксом Rh + для позитивного резус-фактора (який має антиген D) або негативний резус-фактор (Rh-, що не має антигену D) після позначення групи крові за системою ABO. На відміну від групи крові ABО, імунізація проти резусу в загальному випадку може мати місце тільки при переливанні крові або плацентарного впливі під час вагітності.
3.Що таке імунна відповідь?
Імунна відповідь – реакція клітин імунної системи за участю Т- і В-лімфоцитів, яка розвивається у результаті контакту з «чужими» або зміненими антигенами.
4Донором може бути кожна здорова людина у віці 18-60 років. Без шкоди для здоров’я за один раз донор може здати 250-400 мл крові (не частіше як один раз у три місяці).
Здоров’я кожного донора ретельно перевіряє лікар станції переливання крові. Донорами не можуть бути люди, які часто вживають алкоголь, хворі на СНІД та деякі інші вірусні хвороби. Спосіб консервування крові: у стерильний поліетиленовий пакет об’ємом 250 мл, набирають донорські кров і щільно закривають. Якщо до щойно одержаної крові додати трохи нешкідливого лимоннокислого Na, то вона не згортається і при t 4-6˚С може зберігатися протягом кількох місяців. Найкраще застосовувати кров взяту не більше 10-14 днів та ауто-кров. На етикетці посуду записують групу крові, резус-належність і дату заготівлі крові. Кров з пакету за допомогою спеціального приладу вливають у вену реципієнта по краплинах.Що таке
Переливають не тільки цільну кров, але і її компоненти та кровозамінники. Не слід користуватися кров’ю одного і того ж донора при повторному переливанні, оскільки обов’язково до якої-небудь з систем відбудеться імунізація.
При переливанні крові необхідно враховувати не тільки групу крові за системою АВО, але й резус-належність. У більшості (85%) людей на мембрані еритроцита є так званий білок резус-фактор, який вперше виявлений Ландштейнером та Вінером в 1940 році в крові мавп макак (Macacus rbesus).
Люди, які мають таку речовину, є резус позитивними (Rh+), а ті, що не мають - (Rh¯). При переливанні несумісної крові за Rh або ж при вагітності, коли мати є Rh (-), а дитина – Rh (+), виникає резус конфлікт. У крові матері утворюються антитіла, які руйнують власні еритроцити або еритроцити плоду. Перша вагітність може завершитись нормально, а кожна наступна може супроводжуватись мертво народженням, викиднем, розвитком в дитини гемолітичної хвороби.
Лейкоцити (в 1 мм3 – 4-6 тис) білі кров’яні тільця, більші за еритроцити мають ядро, здатні до активного амебоїдного руху. Кількість їх у крові може змінюватись: менше ранком натщесерце, збільшується їх кількість після їди, праці. живуть 3-5 днів до 10 років. Утворюються в червоному кістковому мозку, селезінці, лімфатичних вузлах, поступово проходячи всі стадії дозрівання. Цей складний процес може порушуватись у разі радіоактивного опромінення або дії різних хімічних чинників.
1. Іму́нна систе́ма — сукупність органів, тканин, клітин, які забезпечують захист організму від чужорідних агентів; система організму, яка контролює сталість клітинного і гуморального складу організму.
Знищенню імунною системою підлягає генетично чужорідне: молекули інших організмів, мікробні клітини, молекули, до яких утворюються антитіла, а також, пошкоджені клітини власного організму; крім того, імунна система може реагувати на власні клітини та тканини, що мають пошкодження або злоякісно трансформовані.
2. Органи імунної системи поділяють на:
первинні (центральні);
вторинні (периферичні).
До первинних (центральних) органів належать загруднинна залоза (тимус) і кістковий мозок. Обидва центральних органи імунної системи є місцем диференціювання різних популяцій лімфоцитів. Загруднинна залоза (тимус) – місце утворення Т-лімфоцитів, а в кістковому мозку формуються В-лімфоцити. У первинних органах імунної системи відбувається антигеннезалежне диференціювання лімфоцитів, під час якого антиген не впливає на процеси розвитку попередників лімфоцитів. Основним критерієм, який визначає доцільність подальшого розвитку і можливість виходу в периферичну циркуляцію клітин центральних органів імунної системи, є здатність нормальним чином взаємодіяти з власними клітинами, а не розпізнавати певні антигени.До периферичних (вторинних) органів імунної системи відносять селезінку, лімфатичні вузли, мигдалики, лімфоїдну тканину, асоційовану зі слизовою оболонкою кишок, бронхів і легень. У плода лімфоїдна тканина ще недостатньо сформована, оскільки немає контактів з антигенами. У периферичних органах імунної системи здійснюється антигензалежне диференціювання лімфоцитів. У процесі антигензалежного розвитку перевагу отримують клітини імунної системи, здатні краще взаємодіяти з певним актуальним антигеном. Вони витісняють інші, менше пристосовані лімфоцити.
3. Імунна відповідь – це реакція імунної системи на потрапляння увнутрішнє середовище організму чужорідного антигену, яка спрямована на його елімінацію. Вона здійснюється клітинами імунної системи (лімфо- та мієлоїдного походження) із залученням інших клітинорганізму (фібробластів, ендотеліальних клітин, кератино-, тромбо- таеритроцитів тощо), а також розчинних факторів (антитіл, білків гострої фази запалення, комплементу, цитокінів, хемотаксичних факторів тощо), здатних безпосередньо взаємодіяти з антигеном або регулювати функцію інших клітин.Розрізняють природну та адаптивну ланки імунної відповіді: перша реакція системи неспецифічного імунітету на потрапляння антигену(запалення), яка зумовлена лейкоцитами мієлоїдного ряду і низкоюгуморальних факторів (білками гострої фази, комплементом), друга -реакція системи специфічного імунітету, яка зумовлена Т- і Влімфоцитами та їх розчинними продуктами (антитілами і цитокінами). Кожну ланку імунної відповіді поділяють на гуморальну та клітинну залежно від типу ефекторних реакцій, спрямованих на елімінацію антигену.Реакцію запалення без залучення специфічних механізмів можнаспостерігати лише у перші години (4–10 год) після первинного потрапляння антигену до організму. Якщо за цей час не відбулося звільнення організму від антигену, то до боротьби з антигеном залучаються клітини специфічного захисту. Розвиток реакції системи специфічного імунітету значно стимулює реакцію системи природного імунітету, оскільки антитіла та Т-лімфоцити здатні підсилювати ефекторніфункції лейкоцитів мієлоїдного ряду. У разі залучення специфічнихмеханізмів до елімінації антигену в осередку запалення виникає імунне запалення.
4. Розрізняють два типи імунітету: специфічний (набутий) і неспецифічний (вроджений).Неспецифічний (вроджений) імунітет носить видо-специфічний характер, тобто є практично однаковим у всіх представників одного виду. Він спрямований проти будь-яких чужорідних речовин і забезпечує боротьбу з інфекцією на ранніх етапах її розвитку, коли специфічний імунітет ще не сформувався. Неспецифічний (вроджений) імунітет забезпечується:шкірою;клітинами і секретами слизових оболонок, які є першими бар'єрами на шляху інфекцій;здатністю лейкоцитів до фагоцитозу.Стан неспецифічного імунітету визначає схильність людини до різних інфекцій, збудниками яких є умовно патогенні мікроби.Специфічний імунітет носить індивідуальний характер і формується протягом усього життя людини в результаті контакту його імунної системи з різними мікробами і антигенами.Специфічний (набутий) імунітет забезпечують Т - і В -лімфоцити, що утворюються у центральних органах імунної системи, і які мають на поверхні своїх мембран рецептори, здатні розпізнавати певний антиген, взаємодіють з антигенами і знищують їх. Т -лімфоцити забезпечують клітинний імунітет, а В -лімфоцити — гуморальний імунітет. Специфічний імунітет зберігає пам'ять про перенесенні інфекції і перешкоджає їх повторному виникненню.
5. АНТИГЕ́НИ– будь-які речовини або клітини чи мікроорганізми (здебільшого чужорідні для організму), що спричинюють за певних умов специфічну імунну відповідь, проявом якої може бути формування імунологічної пам’яті або толерантності (специфічної нечутливості), синтез антитіл чи активація лімфоцитів, які руйнують чужорідні клітини. Найважливішими властивостями А. є антигенність і специфічність. Антигенність відповідає за тип і силу розвитку імунітету, а специфічність – за зв’язування А. з активним центром антитіл або з рецепторами імунокомпетентних клітин. Для формування імунної відповіді обмежена частина всього А. (т. зв. антигенна детермінанта, або епітоп А.) має бути розпізнана комплементарними їй рецепторами, що знаходяться на поверхні двох типів антиген-специфічних клітин: В- і Т-лімфоцитів. Рецептори В- і Т-лімфоцитів схожі за принципом побудови і зв’язуються з епітопами А. своїми активними центрами, що сформовані просторовим зближенням відмінних амінокислотних залишків варіабельних р-нів двох поліпептидних ланцюгів. Але розпізнавання А. В- і Т-лімфоцитами суттєво відрізняється і є основою для розвитку різних видів імунної відповіді. Важл. роль у регуляції імунітету відіграють А. гістосумісності (тканинної сумісності). Ці білки експресуються на поверхні більшості клітин тварин та людини і є маркерами індивідуальності організму (тобто вони однакові в різних тканинах того самого організму, але відмінні в різних організмах навіть одного і того ж виду). На поверхні антиген-представляючих клітин (напр., макрофагів) А. гістосумісності в комплексі з пептидними фрагментами перетравлених чужорідних білкових А. представляють ці пептиди для розпізнавання рецепторами Т-лімфоцитів. Класифікація А. відображає різноманітність їхніх властивостей. Неповним A. (гаптенам) властива лише специфічність; вони реагують з відповідними антитілами, але не можуть спричинити їх утворення (для цього потрібне зв’язування гаптена з носієм, тобто перетворення його на повний А.). Крім повних і неповних А., розрізняють А. розчинні й корпускулярні (бактерії, клітини тварин), слабкі й сильні, природні та штучні, гетеро-, ізо-, автоантигени. Розчинні А. при зв’язуванні з антитілами можуть давати реакції преципітації, а корпускулярні А. – реакції аглютинації. Вивчення А. (особливо А. гістосумісності) має велике значення для клініки, зокрема при пересадці органів і тканин (чим менша відмінність між А. донора і реципієнта, тим більша можливість приживлення), для вивчення розвитку інфекц. процесу, для діагнозу й лікування пухлин тощо.
6. Антитіла́, або імуноглобулі́ни (Ig), також рідше протитіла[джерело?] — білкові сполуки, які організм хребетних тварин виробляє у відповідь на антигени, чужорідні речовини, що потрапляють до крові, лімфи або тканин організму, з метою знищити або нейтралізувати потенційно небезпечні з них — бактерії, віруси, отрути та деякі інші речовини. Імуноглобуліни містяться в сироватці крові і утворюють групу близьких за структурою глікопротеїдів.
7. Які особливості організації імунної системи людини?
ІМУННА СИСТЕМА - сукупність молекул, клітин, тканин й органів, які захищають організм від генетично чужорідних клітин або речовин, що надходять із середовища або утворюються в організмі. Імунна система функціонує в нерозривній єдності з іншими системами, що беруть участь у транспортуванні її клітин і речовин та регуляції. Деякі органи й клітини імунної системи є компонентами кровоносної, дихальної, травної, ендокринної, нервової систем, у складі яких вони виконують свої додаткові функції (іл. 48). Як організована імунна система в організмі людини?
Системний рівень. На відміну від інших фізіологічних систем імунна система поширена по всьому тілі. Цікаво, що в організмі людини є органи, до яких імунна система має обмежений доступ. Це т. зв. імунопривілейовані органи, до яких належать мозок, очі, плацента, сім'янники. Вважається, що імунні привілеї є механізмом адаптації для запобігання пошкодженням найбільш важливих органів з боку власної імунної системи та її реакцій.
Рівень органів. Органи імунної системи поділяють на центральні та периферичні. До центральних органів імунної системи відносять кістковий мозок і тимус, а до периферичних - мигдалики, лімфатичні вузли, селезінку, апендикс.
Тканинний рівень. Лімфоїдна тканина є скупченням лімфоцитів і допоміжних клітин у складі слизових оболонок багатьох органів. Так, в тонкому кишечнику розташовуються пеєрові бляшки, в бронхах - лімфоїдні фолікули, в носоглотці - аденоїди. Для цієї тканини характерна рання вікова інволюція (старіння). Так, лімфоїдна тканина тимусу до 40 років повністю замінюється жировою.
Клітинний рівень. Клітини імунної системи здатні до рециркуляції, тобто можуть проникати крізь стінки капілярів і переміщуватися між клітинами за допомогою рідин внутрішнього середовища. Основними клітинами імунної системи є лейкоцити, серед яких Т-лімфоцити й В-лімфоцити. Імунна система постійно підтримує певну кількість своїх клітин завдяки стовбуровим клітинами червоного кісткового мозку.
Молекулярний рівень. Молекули імунної системи секретуються її клітинами і можуть функціонувати як самостійні агенти. Характерним прикладом таких речовин є імуноглобуліни (антитіла), що утворюються В-лімфоцитами. Зв'язок між клітинами та органами імунної системи здійснюється за допомогою особливих сигнальних білків - цитокінів.
Отже, структурними й функціональними компонентами імунної системи людини є молекули, клітини та органи, що забезпечують здатність організму розпізнавати й знешкоджувати чужорідний матеріал.
Які особливості функціонування імунної системи людини?
В організмі людини умовно розрізняють два види імунітету: неспецифічний та специфічний. Неспецифічний (вроджений) імунітет здійснюється речовинами (HCl, жовч, молочна кислота, лізоцим, інтерферони, білки плазми) та клітинами (фагоцити, NK-лімфоцити) на всі чужі білки та мікроорганізми незалежно від їхньої природи. Цей імунітет має спадковий видовий характер і позбавлений імунологічної пам'яті. Специфічний (адаптивний) імунітет здійснюється імунокомпетентними речовинами (гуморальний імунітет) та клітинами (клітинний імунітет), що діють і знищують тільки певний вид чужих білків або мікроорганізмів. В основі специфічності імунітету - молекулярне розпізнавання чужорідних антигенів за допомогою специфічних рецепторів клітин імунної системи та антитіл. Ця формаімунітету має неспадковий набутий індивідуальний характер і характеризується наявністю імунологічної пам'яті.
Імунна відповідь розвивається внаслідок здійснення цілого комплексу імунних реакцій, що характеризуються імунологічною індивідуальністю. Для кожного організму властивий свій генетично зумовлений тип імунної відповіді. Основними формами імунної відповіді організму людини є клітинний імунітет, гуморальний імунітет, імунологічна пам'ять та імунологічна толерантність.
8. Які особливості функціонування імунної системи людини?
В організмі людини умовно розрізняють два види імунітету: неспецифічний та специфічний.
Неспецифічний (вроджений) імунітет здійснюється речовинами (HCl, жовч, молочна кислота, лізоцим, інтерферони, білки плазми) та клітинами (фагоцити, NK-лімфоцити) на всі чужі білки та мікроорганізми незалежно від їхньої природи. Цей імунітет має спадковий видовий характер і позбавлений імунологічної пам'яті.
Специфічний (адаптивний) імунітет здійснюється імунокомпетентними речовинами (гуморальний імунітет) та клітинами (клітинний імунітет), що діють і знищують тільки певний вид чужих білків або мікроорганізмів. В основі специфічності імунітету - молекулярне розпізнавання чужорідних антигенів за допомогою специфічних рецепторів клітин імунної системи та антитіл. Ця форма імунітету має неспадковий набутий індивідуальний характер і характеризується наявністю імунологічної пам'яті.
Імунна відповідь розвивається внаслідок здійснення цілого комплексу імунних реакцій, що характеризуються імунологічною індивідуальністю. Для кожного організму властивий свій генетично зумовлений тип імунної відповіді. Основними формами імунної відповіді організму людини є клітинний імунітет, гуморальний імунітет, імунологічна пам'ять та імунологічна толерантність.
Таким чином, імунна система має цілу низку унікальних особливостей функціонування: багатоетапність й багаторівневість захисту, високі специфічність, чутливість, здатність до регенерації, імунологічну індивідуальність, імунологічну пам'ять та ін.
9. Які механізми взаємодії комплексу антиген -антитіло?
У перших працях з І. (поч. 20 ст.) досліджено групи крові тварин та людини, а також доведено, що рівень чутливості різних видів організмів та окремих особин до дії токсинів і сприйнятливості до інфекцій є спадк. ознакою. Знач. прогрес у розвитку І. пов’язаний із залученням до імунол. дослідж. інбредних ліній тварин (абсолютно однакових генетично) та відкриттям системи генів гол. комплексу гістосумісності, які кодують антигени гістосумісності та регулюють імунну відповідь. Антигени гістосумісності поділяють на 3 класи: антигени 1-го класу відповідають за противірус. імун. нагляд, 2-го класу – регулюють імунні реакції на протеїн. антигени, 3-го класу – є допоміж. молекулами у різних імунол. реакціях. Антигени гістосумісності 1-го і 2-го класів створюють мозаїку на поверхні клітин живого організму, яка є причиною імунол. несумісності при трансплантаціях органів і тканин. Чутливість людини до багатьох хвороб (множин. склероз, ревматоїд. артрит, діабет тощо) залежить від певних алелей (різних форм одного гена) генів гістосумісності. Ефективність розпізнавання чужорідних антигенів імун. системою певного організму також визначає структурна орг-ція протеїн. продуктів його генів гістосумісності. І. вивчає механізми імун. розпізнавання чужорідних для організму молекул. До структур, що розпізнають «чуже», належать імуноглобулін. рецептори В-лімфоцитів (антитіла), а також рецептори Т-лімфоцитів. Генет. механізми формування різноманітності антитіл (або рецепторів В-клітин) та рецепторів Т-клітин необхідні для створення великої кількості рецепторів різної специфічності, за допомогою яких імунна система могла б розпізнавати будь-який антиген, що потенційно може потрапити до організму. Ці механізми спільні для обох типів антиген-розпізнавал. структур – в їхній основі лежить процес соматич. рекомбінації, внаслідок якого об’єднуються різні фрагменти генів, що кодують варіабельні V і константні С частини рецепторів, з утворенням повнорозмірних генів. Додаткове різноманіття також вносять унікал. для імун. системи механізми соматич. гіпермутацій імуноглобулін. генів. І. вивчає також чинники, що забезпечують взаємодію імунокомпетент. клітин під час формування імун. відповіді, та спадк. порушення імун. системи. Дослідж. в галузі І. мають важливе значення для трансплантології, трансфузіології, клін. імунології (див. Імунопатологія), а також для селекц. справи у тваринництві.
10. Поясніть, як утворюються в організмі людини антитіла. Гемодинамика
Синтезуються В-лімфоцитами або їх активов. похідними – плазматич. клітинами і надходять здебільшого у кров, а також в ін. тканинні рідини організму – лімфу, секрети слизових оболонок, молозиво, спинномозкову рідину, слину, жовч тощо.
Гемодина́міка — галузь фізіології, яка вивчає закономірності руху крові кровоносними судинами. Частина гідродинаміки — розділу фізики, що вивчає рух рідин.
Відповідно до законів гідродинаміки, кількість рідини (Q), яка протікає через будь-яку трубу прямо пропорційна різниці тиску в початку (Р1) і в кінці (Р2) труби і навпаки, обернено пропорційно опору (R) руху рідини.
{\displaystyle Q={P_{1}-P_{2} \over R}}
Якщо застосувати це рівняння до кровоносної системи, то слід взяти до уваги, що тиск в кінці цієї системи, тобто у місці впадання порожнистих вен у серце, близьке до нуля. В цьому випадку рівняння можна записати так:
{\displaystyle Q={P \over R}}
Де
Q — кількість крові, що виганяється серцем за хвилину,
P — величина кров'яного тиску в аорті,
R величина судинного опору.
Периферійний опір судинної системи складається з множини окремих опорів кожної окремої судини. Будь-який з таких судин можна вважати подібним трубці, опір якої визначається за формулою Пуазейля:{\displaystyle R={8l\eta \over \pi r^{4}}}
Де
{\displaystyle l}
— довжина трубки,η — в'язкість рідини яка по ній протікає,
{\displaystyle \pi } — відношення окружності до діаметра.
r — радіус трубки.
Судинна система складається з множини трубок які з'єднуються паралельно і послідовно. При послідовному з'єднанні трубок їх сумарний опір дорівнює сумі опорів кожної з них.{\displaystyle R=R_{1}+R_{2}+R_{3}+...+R_{n}}
При паралельному з'єднанні трубок їх сумарний опір розраховують за формулою:
{\displaystyle R={1 \over \ {1 \over R_{1}}+{1 \over R_{2}}+{1 \over R_{3}}+...+{1 \over R_{n}}}}Із приведених формул слідує, що найбільший опір має мати капіляр, діаметр якого близько 5-7 мкм. Але оскільки велика кількість капіляр включені в судинну мережу паралельно, їх сумарний опір менший ніж сумарний опір артеріол.[1]
Точно визначити опір за цими формулами неможливо, оскільки всі формули дійсні тільки для ламінарної течії ньютонівських рідин. Однак геометрія судин змінюється внаслідок скорочення їх стінок завдяки пульсу та біля стенозів, а також потік крові є турбулентним щонайменше в кількох місцях (аорта, серце). В'язкість крові також не є постійною величиною (зростає з зменшенням швидкості і для дуже малих швидкостей є аномально високою), тобто кров — це неньютонівська рідина і тому всі ці рівняння дійсні для неї досить наближено.
Які види кровоносних судин є в організмі людини?
У системі кровообігу нашого організму розрізняють три види судин: артерії, вени і капіляри.
Чим відрізняється внутрішня будова артерії від внутрішньої будови вени?
Артерії - кровоносні судини , що несуть кров від серця до органів, на відміну від вен , в яких кров рухається до серця ( «центріпетальной») Стінки артерій відрізняються значною товщиною і еластичністю, так як їм доводиться витримувати великий тиск крові.
У яких судинах швидкість крові найбільша і чому?
З найбільшою швидкістю кров тече в аорті — близько 0,5 м/с. Надалі швидкість руху падає й в артеріях досягає 0,25 м/с, а в капілярах — приблизно 0,5 мм/с.
Чому швидкість руху крові в капілярах невелика?
Велика різниця у швидкості плину крові в аорті, капілярах і венах зумовлена неоднаковою шириною загального перетину кров'яного русла в його різних ділянках. Найвужча така ділянка — аорта, а сумарний просвіт капілярів у 600-800 разів перевищує про¬світ аорти. Цим пояснюється сповільнення струму крові в ка¬пілярах.
Визначення: артеріальний пульс, артеріальний тиск.
Пульс - це коливальний рух стінок артерій, що виникає в залежності від скорочень серця і еластичності стінок судин.
Артеріальний тиск — кров'яний тиск, який заміряється на артеріях і визначає силу тиску крові на стінках артерій під час систоли та діастоли серцевого м'язу. Завжди вимірюється два значення: систолічний (верхній) і діастолічний (нижній).
6. Ламінарний, турбулентний рух крові.
Ламінарний –течія, при якій шари крові і її частки рухаються паралельно вісі судини.
Частки крові з більшими розмірами і масою рухаються в центрі з великою швидкістю, а по периферії рухається плазма крові.
Ламінарний рух крові характерний для більшості судин.
2. Турбулентний – течія, при якій одні шари крові рухаються паралельно, інші – перпендикулярно вісі судини.
Щоб збільшити об’ємну швидкість руху крові у 2 рази при ламінарній течії, тиск треба збільшити також у 2 рази, а при турбулентній течії у 4. Таким чином, при турбулентній течії зростає навантаження на серце.
В нормі турбулентний рух крові виникає в місцях розгалужень судин, їх звужень і перегибів. Характер руху крові визначається числом Рейнольдса (Re).
r – радіус судини;V – лінійна швидкість кровоточу;
- щільність крові;
- в’язкість крові.Таким чином, факторами які впливають на характер руху крові є: радіус судини, лінійна швидкість кровотоку, щільність крові і її в’язкість.
Якщо Re
200 рух крові в судинах ламінарний за виключенням місць розгалужень, звужень, перегибів.Якщо Re > 1000 рух крові в усіх судинах турбулентний. Частіше за все це буває при істотному зростанні швидкості руху крові (наприклад, при фізичній роботі) або при зменшенні її в’язкості (при анеміях).
Проявом турбулентного руху крові є шуми в серцево-судинній системі.