1. Фонетика як наука про звукову будову мови

1.Фонетика як наука про звукову будову мови

Термін фонетика (від грец. рhone – звук, голос; phoneticos – звуковий, голосовий) має два значення: 1) звукова будова мови і 2) розділ лінгвістики, який вивчає звуковий бік мовної комунікації.

У широкому розумінні це розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови у зв*язку з різноманітними звуковими змінами, що виступають у мовленні при сполученні звукових сегментів. У вузькому розумінні вивчає артикуляційні та акустичні особливості звуків мови, закономірності сполучуваності, пов*язані з ними позиційні зміни, наголос, членування на склади, а також синтагми, фрази на фразні єдності.

Звукова матерія мови є основою її існування, тією базою, яка уможливлює спілкування людей за допомогою мови. Поза звуковою матерією мова не існує й не може існувати. Винайдення людством письма було зумовлене необхідністю збереження усної мови в часі і просторі, тому письмова форма мови є своєрідним графіко-орфографічним “одягом мови”.

Водночас одиниці мови, які становлять її звукову матерію, на відміну від інших її одиниць (морфем, слів, словосполучень, речень), не мають самостійного значення. Проте, не маючи самостійного значення, звукові одиниці слугують утворенню інших мовних одиниць, як граматичних, так і лексичних, що мають свою семантику.

Звуковий бік мови існує не сам собою і не сам для себе, а в граматиці й лексиці мови. Тобто, реалізуючись у словниковому складі й граматичній будові, звукові одиниці виконують певні функції.

Від часу виникнення терміна фонетика на позначення окремої лінгвістичної дисципліни зміст його значно розширився, оскільки сьогодні фонетика вивчає не тільки звук як найменший сегмент мовленнєвого потоку, а й наголос, інтонацію, членування мовленнєвого потоку на склади, фонетичні слова, синтагми, фрази, фоноабзаци тощо. Крім того, сьогодні можна вважати подоланим протиставлення функціонального (власне лінгвістичного) опису звукової будови мови описові артикуляційно-акустичному. Це протиставлення, як відомо, виникло з уведенням у науковий обіг терміна фонема, пов’язаного з іменем видатного мовознавця І. Бодуена де Куртене, який уперше наголосив на необхідності вивчення звуків у механізмі мови з морфологічного (словотворчого й словозмінного) погляду. Його концепція лягла в основу багатьох фонетичних (фонологічних) шкіл, які, розвиваючи теорію фонеми і фонетичних чергувань І.Бодуена де Куртене, сформували два погляди на фонетику як науку. За одним із них, фонетика має вивчати артикуляційні та акустичні властивості звуків мовлення, а функціональну роль мовних звуків повинна вивчати інша дисципліна – фонологія.

Отже, фонетика повинна вивчати не тільки природу звуків, а й їхні функції.
2.Лінійні (сегментні ) та нелінійні звукові одиниці

Звукові (фонетичні) засоби мови поділяють на: фонетичні одиниці та фонетичні ознаки (властивості).

Фонетичні одиниці – це лінійні об’єкти (вичленовуються лінійно, оскільки вони можуть іти один за одним). Вони поділяються на сегментні та надсегментні. Сегментні одиниці – це мінімальні лінійні одиниці звукової системи, до них належать звук і фонема. Надсегментні одиниці (або просодичні) складаються із сегментних одиниць. До них належать склад, фонетичне слово, синтагма, фраза, фоноабзац.

Слід пам’ятати, що сегментні фонетичні одиниці (фонеми) так само, як і морфеми, слова, відносять до того типу мовних одиниць, які зберігаються в пам’яті (тобто становлять словник мови). А надсегментні одиниці окремого інвентаря не утворюють. Вони існують у мовній системі як абстрактні типи або схеми. При формуванні висловлення просодичні одиниці вибудовуються за цими схемами, тобто ми зберігаємо в пам’яті не всі склади, фонетичні слова і синтагми, а тільки можливі їх типи.

Важливою особливістю сегментних фонетичних одиниць є також те, що їм не властиве значення, тобто вони не є знаками (на відміну від слів і морфем). Мовний знак має, як відомо, зміст (означуване) і форму (означувальне). У лексиконі (і в пам’яті носія мови) означувальне становлять послідовності певних сегментів, яким власне значення (зміст) не притаманне.

Фонетичні ознаки поділяють на сегментні та надсегментні. Сегментні ознаки (наприклад, глухість / дзвінкість, твердість / м'якість, зімкненість / щілинність) характеризують звуки і фонеми, а надсегментні ознаки (до них належать наголос та інтонація) організують сегментні одиниці в більші комплекси – одиниці надсегментні. Важливою властивістю всіх ознак є те, що вони не можуть існувати відокремлено, без певного носія – таким носієм і є фонетичні одиниці; крім того, ознаки не є лінійними сутностями, тобто вони не йдуть слідом одна за одною, а утворюють цілісні комплекси.
3. Зв’язок фонетики з іншими лінгвістичними дисциплінами

Безпосереднім і тісним є зв’язок фонетики з такими мовознавчими дисциплінами, як орфоепія, графіка, орфографія, а також з лексикою, граматикою (морфологією та синтаксисом) і стилістикою.

Орфоепія як розділ мовознавства, який вивчає функціонування вимовних норм і виробляє орфоепічні правила, цілковито ґрунтується на фонетичних законах. Так, наприклад, з погляду української орфоепії, не можна вимовляти у слові «був» третій звук як [ф] → [буф], оскільки в українській мові звук [в] є сонорним і тому не тільки не оглушується в цій позиції, а навпаки – вокалізується, переходячи в короткий голосний [ў]і под.

Графіка (і письмо) є засобом збереження звукового мовлення в часі й просторі. Зображуючи наше мовлення на письмі, ми користуємося літерами (буквами), кожна з яких має певне звукове значення. Використовуємо ми й не буквені графічні знаки: знак наголосу, дефіс, апостроф, розділові знаки та ін., але головним графічним засобом є буква, яка перебуває у тісному зв’язку зі звуком.

Орфографія укр.мови значною мірою ґрунтується на фонетичному принципі, за яким написання відповідає звуковому вираженню слова.

Зв’язок фонетики з лексикою є не менш очевидним – кожне слово становить собою певну послідовність звуків, організовану за властивими українській мові законами їх сполучуваності й наголошування.

Про тісний зв’язок фонетики з морфологією свідчить, наприклад, явище чергування звуків як у морфемах, так і на морфемному шві: нести – носити; пісок – піщина, козак – козацький та ін.

Зв’язок фонетики із синтаксисом засвідчений у лінгвістичному терміні синтаксична фонетика, яким позначають розділ мовознавства, що вивчає: 1) фонетичні явища, які зумовлюють виникнення різних мовленнєвих варіантів слів (зміщення наголосу); 2) надсегментні фонетичні явища, які виконують різні синтаксичні функції (зв’язку, відокремлення, парцеляції та ін.), комунікативну функцію (розрізнення комунікативних типів висловлень), модальну, експресивну тощо.

Фонетика завжди була щонайтісніше пов'язана із суміжними галузями знання поза лінгвістикою. Багато її проблем вирішувалися й вирішуються на межі, з одного боку, мовознавства і, з іншого боку, таких теоретичних і прикладних сфер діяльності, як: анатомія і фізіологія людини (разом з нейрофізіологією); афазіологія й логопедія, фізична акустика й психоакустика; техніка зв’язку; теорія інформації; кібернетика й інформатика; статистика; метрика й версифікація; теорія спілкування; когнітологія; психологія; соціологія; історія; етнографія; культурологія; естетика і под.

Прикладний аспект фонетичних досліджень (автоматичний синтез і розпізнавання звукового мовлення з метою застосування їх у різних галузях суспільного життя: на транспорті (навігація), у військовій техніці, у засобах інформування і зв’язку, у логопедії (усунення фонаційних розладів, подолання дефектів мовлення тощо)) щонайтісніше пов’язаний з експериментальною фонетикою,яка досліджує емпірику фонетичного матеріалу за допомогою спеціальних приладів і методів (палатографування, тензопалатографування, спектрографування, рентгенографування та ін.), здійснює в тому числі й комп’ютерне моделювання процесів синтезу і розпізнавання звукового мовлення.
4. Фонетика і орфоепія. Орфоепічні норми та їх значення

Орфоепія як розділ мовознавства, який вивчає функціонування вимовних норм і виробляє орфоепічні правила, цілковито ґрунтується на фонетичних законах (акомодації наголошених голосних під впливом сусідніх з ними м'яких приголосних, редукції двох видів (кількісної і якісної), всіх випадках асиміляції і дисиміляції приголосних, глухих приголосних у кінці слова). Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія. Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків.Напр.

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цент, тендер) тощо.

Вимова звукосполучень пов'язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться, -шся вимовляються як [ц΄:а], [с΄:а](інвестується, фінансуєшся),-жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з΄с΄а], [ц΄с΄а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз'єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в іншомовних власних назвах (Оттава, Діккенс); у словах алло, нетто та інших;

– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн –жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський), у групах приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять);

– зі зміною приголосних при їх збігу; напр., -цьк- змінюється на -чч- при творенні імен. на –ин-а (донецький – Донеччина, але галицький - Галичина), -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов (полтавський – Полтавщина) [к], [ц΄], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- ( Одеса – одеський, товариш – товариський, але баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), [с] змінюється на -щ- (високий – вищий).

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження.
5. Основні орфоепічні норми в межах голосних

У сучасній українській літературній мові витворилися та усталились такі основні правила вимови голосних звуків:

1. Голосні звуки [а], [о], [у], [е], [и], [і] вимовляються повнозвучно, не зазнають редукції:

а) звуки [а], [у], [і] в усіх позиціях незалежно від наголосу чи місця в слові звучать виразно, напр.: [знати], [бувати], [д'ілити];

б) голосний [о] перед складом з наголошеним звуком [у] або [і] вимовляється з наближенням до [у], напр.: [соуйуз], [соуб'і];

в) голосні звуки [е], [и] в ненаголошеній позиції вимовляються з легким відтінком [еи], [ие], напр.: [деиржава], [книежки].
6.7 Графіка сучасної української мови. Звуки і букви

Графіка – розділ науки про українську мову, в якому вивчається сукупність умовних знаків для передачі на письмі усного мовлення: букви алфавіту, знак наголосу, дефіс (риска),’ .?!,-: «» ()... Фонетика - розділ науки про мову, який вивчає звуки мови. Об*єкт вивч.фон.-звуки - найменші одиниці мовного потоку, з яких складаються слова. Звуки утворюють зовн.звукову оболонку слів і тим самим допомагають відрізнити одне слово від іншого. Слова розділяються за кількістю звуків, з яких вони створені, набором цих звуків та їх послідовністю. В укр.м. 38 звуків: 6 голосних і 32 приголосних. Звуки мови виникають за допомогою мовного апарату, до якого відносять гортань з голосовими зв'язками, ротову та носову порожнини, губи, язик, зуби та піднебіння. За способом творення звуки поділ. на гол. та пригол. Голосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить голос. При вимові голосних звуків струмінь повітря, вийшовши з легень і проходячи по гортані, спричинює вібрацію зімкнених напружених голосових зв'язок. Після того як струмінь повітря, вже в вигляді звукової хвилі з періодичними коливаннями, проходить крізь ротову порожнину, він вільно виходить назовні. Ротова порожнина відіграє при цьому роль резонатора, який за рахунок руху нижньої щелепи та переміщення язика в горизонтальній та вертикальній площині змінює свої розміри та форму, що є вирішальним при творенні голосних різної якості. Приголосні звуки - це звуки людської мови, основу яких становить шум з більшою чи меншою частиною голосу або тільки шум.При вимові приголосних звуків голосові зв'язки можуть бути напруженими і вібрувати під тиском повітряного струменя, утворюючи музикальний тон, а можуть бути не замкненими і вільно пропускати видихуване повітря. Характерні для приголосних шуми виникають у рот.порожнині при подоланні струменем повітря різноманітних перешкод, утворюваних на його шляху активними і пасивними мовними органами. Рух і положення мовних органів при вимові певних звуків називається артикуляцією. Активні мовні органи при творенні звуків здійснюють певні рухи. Це - голосові зв'язки, задня стінка глотки, язичок (піднебінна завіса), язик і губи. Акт.м.орг.відіграють головну роль у процесі звукоутворення. Пасивні мовні органи - це нерухомі мовні органи, до яких наближаються активні чи змикаються з ними, спричинюючи виникнення шумів. До них належать тверде піднебіння, зуби, альвеоли. Пасивні мовні органи при звукотворенні виконують допоміжну роль.

Голосних звуків шість: [і], [и], [е], [у], [о], [а]:1.переднього і заднього ряду 2.низького, середнього і високого підняття 3.огублені[о], [у] і не огублені [і], [и], [е], [а]4.ненаголошені і наголошені

За місцем творення ( рух язика у горизонтальній площині ротової порожнини) гол.звуки поділ.на гол. переднього ряду[е], [и], [і] голосні заднього ряду[а], [о], [у]. В залежності від ступеня підняття язика, тобто від його руху у вертикальній площині, розрізняють голосні низького підняття[а]гол.сер.підн.[е], [о]гол.вис.підн.[і], [и], [у]

В українській мові 32 приголосних звука:1.сонорні шумні (дзвінкі і глухі) 2.губні, язикові та глоткові 3.тверді і м'які 4.свистячі, шиплячі та носові приголосні

Сонорні- це пригол, при творенні яких голос переважає над шумом: [в][й][м][н][н' ][л][л' ][р][р' ]. Шумні приголосні, в залежності від того, у якому стані перебувають голосові зв’язки в момент творення, поділяються на дзвінкі і глухі. Якщо голосові зв’язки більш напружені, тоді творяться дзвінкі шумні пригол. При розслаблених голосових зв’язках творяться глухі шумні звуки.Дзвінкі[б][д][д' ][ґ ], [ж], [з], [з' ], [г], [дж], [дз], [дз' ];глухі[п], [т], [т' ], [к], [ш], [с], [с' ], [х], [ч], [ц], [ц' ]Акустичні пари: [б]-[п],,[з' ]-[с' ], [г]-[х], [дж]-[ч], [дз]-[ц], ф немає дзв.зв., сонорні належ. до дзв. і не мають парних глухих.

За активним мовним органом приголосні поділяються на:

губні приголосні[б], [п], [в], [м], [ф]; язикові приголосні[д], [д' ], [т], [т' ], [з], [з' ], [с], [с' ], [дж], [дж], [ц], [ц' ], [р], [р' ], [л], [л' ], [н], [н' ], [ж], [ч], [ш], [дж], [й]; глоткова приголосна[г]

За ознакою твердості чи м'якості приголосні розмежовуються на тверді і м'які:

тверді б], [п], [д], [т], [ґ ], [к], [ф],[дж], [дз], [ц], [в],м’які [д' ], [т' ], [з' ], [с' ], [дз' ], [ц' ], [й], [л' ],[н' ], [р ]

свистячі[з], [з' ], [с], [с' ], [ц], [ц' ], [дз] [дз' ];шиплячі[ж], [дж], [ч], [ш]; носові[м], [н], [н' ];

[г] - гортанний щілинний, глухіший;[ґ] - задньоязиковий проривний, дзвінкіший.
8. Будова мовного апарату. Активні і пасивні мовні органи.

Органи дихання (легені, бронхи, трахея), а також органи, що сприяють процесу дихання (діафрагма, міжреберні м*язи), безпосередньої участі в утворені сегментів мовлення не беруть, однак повітря, що виходить з легенів, при видихувані, є тим необхідним пружним середовищем, яке, періодично стискаючись і розріджуючись унаслідок вібрації голосових зв*язок, формує звукову хвилю.

Власне мовний апарат людини складається з гортані, яка продовжує трахею, та трьох надгортанних порожнин – глоткової, ротової, носової. Гортань є голосотвірним органом. Саме в ній містяться голосові зв*язки – еластичні м*язові складки, які при вимові голосних, сонорних, дзвінких приголосних напружуються, щільно змикаються одна з одною і починають вібрувати, породжуючи музикальний тон. Надгортанні порожнини виконують важливу для остаточного оформлення звукових елементів функцію – єдиного акустичного резонатора, який під час артикуляції окремих звуків чи їх послідовностей здатний змінювати і об*єм, і форму. Глотка, починаючись над гортанню, простягається вгору і має два виходи: у ротову і носову порожнини. Носова порожнина бере участь у творенні звуків, які мають носове забарвлення. Вихід частини видихуваного повітря через ніс стає можливим унаслідок опускання язичка. Ротова порожнина є найважливішою для творення звуків. У ній міститься найбільша кількість мовних органів, необхідних для артикуляції. Мовні органи поділяються на активні і пасивні. Активними вважаються ті, які, маючи здатність рухатись, беруть безпосередню участь у творенні звуків. Найактивнішим мовним органом є язик, без участі якого не може утворитися жоден звук. Язик – це орган, що складається з м*язів різної структури, зовні вкритий слизовою оболонкою. З анатомічного погляду в його будові розрізняють: язикове тіло – середню, найбільшу частину, корінь – задню фіксовану частину, і верхівку – передню звужену частину. Однак фонетико- лінгвістичничний поділ язика на частини виявляється іншим: передній звужений край – кінчик, поверхня язикового тіла – спинка язика, задня фіксована частина – корінь. Губи – також активний мовний орган, робота якого забезпечує творення, зокрема, губних приголосних. Так, при вимовлянні звуків б, п губи спочатку щільно змикаються, а потім раптово і швидко розмикаються. Отже, до активних мовних органів належать губи, язик, м*яке піднебіння, яке переходить у язичок, стінка глотки, голосові зв*язки й нижня щелепа. Пасивні мовні органи ( зуби, альвеоли, тверде піднебіння), на відміну від активних, не рухаються, однак їхня участь у звукоутворенні є так само обов*язково. Активні мовні органи, змикаючись із пасивними чи наближуючись до них, формують повну або часткову перешкоду на шляху видихуваного струменя повітря. Ця перешкода – фокус творення звука – стає породженням шумів, властивих приголосним.