Реферат
«Давні держави Західної Азії»
Введення
Якщо III і навіть початок II тисячоліття до н. е.. пройшли в близькосхідній давнини під знаком становлення і розвитку первинних осередків цивілізації і державності в шумеро-вавілонському Дворіччя та Стародавньому Єгипті, то починаючи з другої третини II тисячоліття до н. е.. паралельно з ними активно функціонували й інші сильні держави, які зіграли важливу роль в історії. До їх числа відносяться Мітанні, Ассирія, Хетське царство. Трохи пізніше на арену активного політичного життя вийшли також деякі народи Східного Середземномор'я.
Перші урбаністичні центри на території Західної Азії виникли дуже давно. Досить нагадати про такі городищах, як анатолійський Чатал-Хююк чи палестинський Єрихон. Але ці локальні вогнища цивілізації або протоцивилизации довгий час не об'єднувалися в політичні структури, подібні єгипетської або месопотамским. Ситуація стала рішуче змінюватися саме з другої третини II тисячоліття до н. е.., причому до цієї зміни сприяло викликане касситских завоюванням політичне ослаблення древньої Вавилонії. Утворився своєрідний вакуум політичної сили в Західній Азії - і він почав енергійно заповнюватися, благо претендентів було цілком достатньо.
Тут важливо зазначити, що практично всі вогнища державності, про які тепер піде мова, запозичили у попередників, в першу чергу у держав стародавнього Дворіччя. Втім, вторинність всіх їх у цьому сенсі аж ніяк не виключає ні етнічної оригінальності, ні навіть принципової винятковості і неповторності вигляду кожної з культур, кожного з народів і держав, про які йде мова.
1. Мітанні й хети
Прилягали до північної Месопотамії райони Малої Азії і Вірменського нагір'я (оз. Ван) на початку II тисячоліття до н. е.. були заселені різними племенами, зокрема хурритами і хатти. Інфільтрація в ці землі індоєвропейського племені хеттів (чиє ім'я було, мабуть, запозичена від попередників - хатти, тобто протохеттам) сприяла консолідації нових етнічних утворень у цьому регіоні. Одним з них була етнічна спільність Мітанні. У XVI-XV ст. до н. е.. що склалося на хурритской етнічній основі і включили в себе чимало як від семитско-аморейских, так і від індоєвропейської культур протогосударство Мітанні стало швидкими темпами розвиватися. Розквіт і успіхи Мітанні грунтувалися на військовій силі - основу мітаннійскіх армії становили запряжені кіньми бойові колісниці, близькі за типом до тих, які становили фундамент бойової сили вторглися в Єгипет гіксосів та завоювали Вавілонію касситов. Вихід Мітанні на політичну арену привів до зіткнень цієї держави з Єгиптом, правителі якого вели з Мітанні війни зі змінним успіхом.
Внутрішня структура держави Мітанні вивчена поки порівняно слабко. Але відомо, що тут було розвинуте царсько-храмове господарство, яке обслуговувалося притягнуто в порядку повинності повноправними общинниками, а також різними неповноправним, включаючи рабів. Раби, як то зазвичай бувало на Стародавньому Сході, мали чимало прав, зокрема, могли мати сім'ю і будинок, одружуватися на повноправних жінках. Часом, будучи на службі у високопоставлених осіб, дехто з них займав вагомі посади в адміністрації. Поза системи царсько-храмового господарства існували общинні села, причому адміністрацію на периферії здійснювали «начальники поселень», тобто, мабуть, представники керівництва тих же громад. У соціальних відносинах панувала сімейно-кланова організація; большесемейной громади - дімту - були головною її осередком. Були дімту хліборобів, ремісників, торговців. Земля вважалася володінням дімту та відчуженню не підлягала. А так як мітаннійскіх суспільство в описуваний час переживало енергійно йшов процес приватизації, то вихід з положення був знайдений у специфічній, хоча і не унікальною на тому ж стародавньому Близькому Сході, формі «усиновлення». Суть його полягала в тому, що розбагатіли в торгівлі, у сфері лихварства або яким-небудь ще способом люди могли купити право на усиновлення і тим самим вступити у володіння майном, проданим під цим виглядом.
Митаннийцев в XVI-XV ст. до н. е.. зуміли помітно розширити кордони держави, поставивши під свою владу частина Ассирії, потіснивши хетів, підкоривши гірські племена кутіїв. На початку XV ст. держава Мітанні було розгромлено фараоном Тутмосом III, після чого стало данником Єгипту. Дочки мітаннійскіх царів були в числі дружин фараонів Тутмоса IV і Аменхетепа III. Імпортовані з Митанни залізні вироби високо цінувалися в не знайомому ще з залізом Єгипті, поряд, втім, з іншими предметами цінного імпорту (золото, срібло, колісниці з кіньми, рабині).
В кінці XV ст. до н. е.. у зв'язку з ослабленням зовнішньополітичного могутності Єгипту Мітані намагається проводити власну політику. Союз з Вавилоном був спрямований проти Єгипту та Ассирії. Але тут у складну політичну гру втрутилися швидко нарощувати сили хети. У другій половині XIV ст. до н. е.. держава Мітанні потрапило під владу зміцнилася держави хеттів, а в XIII ст. остаточно звалилася під ударами Ассирії. На зміну Мітанні в якості впливових держав Західної Азії прийшли саме ці дві держави.
Хетське держава, як і мітаннійскіх, виникло на початку II тисячоліття до н. е.. в Малій Азії в ході інфільтрації індоєвропейців в зону розселення мешкали там племен. Попередниками хетів, як згадувалося, були хатти. Істотний вплив на формування хетської державності надали малоазіатські торгові колонії ассірійської-аморейских купців. Долаючи норми родового права, правителі хетів на кінець Древнехеттского царства (XVII-XVI ст. До н. Е..) Зуміли домогтися закріплення практики передачі влади синам, результатом чого стало поступове ослаблення впливу ради родової знаті і зміцнення централізованої адміністрації. З занепадом Мітанні в XIV ст. до н. е.. Новохеттское царство досягло свого найвищого могутності. Традиції скотарського господарства з переважним ухилом у бік розведення коней (в цьому особливого успіху досягли митаннийцев) дозволили хеттам ще на зорі їхньої історії створити міцні бойові колісниці. Висхідні до примітивних запряженим онагру месопотамским візкам, ці колісниці стали для всіх індоєвропейських і багатьох близьких до них племен, включаючи касситов і гіксосів, основою військової міці. Війни знаменитого хеттського царя Суппілуліуми дозволили поширити вплив хетів у районі Східного Середземномор'я, аж до кордонів Єгипту. Саме Суппілуліума домігся підкорення Мітанні, а при його наступнику Мурсили II (1340-1305 рр.. До н. Е..) Хети вийшли до берегів Егейського моря.
Зіткнення хетів з Єгиптом поклало край могутності царства. Війни Рамзеса II, починаючи з битви при Кадеш, призвели до послаблення хетської держави, а посилилася Ассирія з XIII ст. до н. е.. стала тіснити її зі сходу. Союз з Рамсесом, що взяли в дружини хетської царівну, дозволив хеттам дати відсіч Ассирії. Однак перепочинок тривала недовго. На початку XII ст. до н. е.. коаліція середземноморських племен («народи моря») знищила державу хеттів.
Хетське суспільство розвивалося під сильним впливом соціальних і культурних традицій більш розвинених сусідів, зокрема Вавилонії, звідки били запозичені клинопис і практика законодавчих приписів. З хетських текстів, в тому числі й законів, чимало відомо про внутрішню структуру суспільства. Головною характерною рисою його була сильна влада обожненого правителя, якого називали «Сонце». Адміністративний апарат був досить рихлим, велику роль грала родова знати, міцні позиції зберігала землеробська громада. Система царсько-храмових державних господарств обслуговувалася переважно підневільними і залежними працівниками, зазвичай мали за це власні наділи. Наділи - іноді досить великі - давалися за службу в користування чиновникам і воїнам. Господарства намісників у віддалених районах були тими ж царсько-храмовим, але у зменшеному розмірі.
Хоча практично всі виробники, зобов'язані виплачувати податки і відпрацьовувати трудові повинності, перебували офіційно в залежному стані (повноправними по хеттским законам вважалися привілейовані верстви, які податків не платили), ступінь залежності сильно варіювала. Нижня її щабель припадала на частку рабів. Проте їх становище було не надто кепським: значна частина їх нерідко включалася до складу війська з усіма наслідками, що випливають з цього правами і привілеями, включаючи звільнений від податків наділ. Що стосується ремісників, то вони здебільшого працювали в царсько-храмових господарствах, отримуючи за це винагороду натурою, - при всьому тому, що процес приватизації, як і розвиток товарно-грошових відносин, були помітні.
Суттєвих успіхів досягла виробнича культура хеттів. Трактат про конярстві, складений конюшим хеттського царя митаннийцев Кіккулі, свідчить про ретельну розробці правил вирощування і утримання коней: він налічує десятки спеціальних термінів і демонструє високий рівень майстерності в цій справі. Крім конярства і бойових колісниць, хетти прославилися також успіхами у сфері металургії - як у бронзолитейній справі, яке в Західній Азії виникло набагато раніше, так і в железоделательном. Саме металургія заліза, освоєна хеттами та їх сусідами вже на початку II тисячоліття до н. е.., стала тією основою, на базі якої почав свій переможний хід по ойкумені залізний вік.
З падінням Хетського царства ассірійський правитель Тіглатпаласар I (1115-1077 рр.. До н. Е..) У ході успішних походів розсунув кордони своєї держави від Вавилона до Єгипту. Однак навала арамеїв з Аравії на початку XI ст. до н. е.. призвело Ассирію після Тіглатпаласара I в стан занепаду, що тривав близько півтора століття. І лише на рубежі Х - IX ст. до н. е.. ця держава знову вступила в смугу стабілізації і зростання своєї могутності - розпочався так званий Новоассирийский період його історії.
Перші правителі цього періоду і особливо Салманасар III (859-824 рр.. До н. Е..) Зміцнили східні кордони країни, потіснивши Вавилон, добилися ряду успіхів на півночі у війнах з Урарту, але основний удар направили на захід, у бік багатих і процвітаючих районів восточносредиземноморского узбережжя. Ці війни були вдалими, підкорені держави одне за іншим визнавали свою залежність від Ассирії і ставали її васалами і данину. Військовий видобуток, полонені, скарби текли в расцветавший і прикрашали все новими палацами і фортечними спорудами Ашшур. Після Салманасара III Ассирія знову вступила в смугу стагнації, викликаної запеклої внутрішньої боротьбою, і лише з царювання Тіглатпаласара III (745-727 рр.. До н. Е..) Ситуація стала різко змінюватися.
Новий цар царів провів ряд важливих реформ, спрямованих на посилення влади центру. Жителі підвладних околиць масами переміщалися на нові землі, керівниками знову створювалися областей призначалися відповідальні перед троном сановники. Була створена міцна регулярна армія, що включала в себе кінноту та саперні частини, а також систему арсеналів з майстерними майстрами-зброярами. Добре організована рекрутська армія з підрозділами в 10, 50, 100 і 1000 чоловік, з розвідкою та перекладачами, жерцями і музикантами налічувала, за деякими даними, до 120 тис. воїнів. Саме вона забезпечила Тіглатпаласар III перемоги: на сході був розгромлений Вавилон (в 729 р. до н. Е.. Ассірійський цар був коронований царем Вавилону), на півночі потіснені Урарту, на заході - Мідія. Кордони імперії досягли середземноморського узбережжя.
Прагнучи зміцнити владу в рамках розтягнулася і населеної багатьма народами імперії, Тіглатпаласар III відмовився від колишньої системи васально-данніческіх відносин і перейшов до практики намісництв: завойовані райони перетворювалися у провінції. Його наступники продовжували цю політику. Були, зокрема, обмежені привілеї та імунітети деяких міст, включаючи Вавилон, хоча жорстокі ассірійські царі, масами знищували чинили опір, зраджували їх болісним страт і знущанням, міста зазвичай щадили. При Саргон II ассірійці завдали нищівної поразки Урарту, розгромили Ізраїль, знову потіснили Мідію і досягли Єгипту. При онука Саргона Асархаддон був покірний і Єгипет, але ненадовго.
У середині VII ст. до н. е.. при Ашшурбанапале Ассирія досягла зеніту своєї могутності. Границі її простягалися від Єгипту до Мідії і від Середземномор'я до Перської затоки. Багато відбудована нова столиця Ніневія вражала своєю пишністю: в одній тільки її бібліотеці зберігалося понад 20 тис. табличок з текстами. По всій країні будувалися і реставрувалися палаци та храми. Але зі смертю Ашшурбанапала почався період смут і занепаду, який закінчився в кінці VII ст. до н. е.. загибеллю імперії, полеглої під ударами з'єднаних сил Мідії і повсталого Вавилона.
За тисячоліття з невеликим Ассирія пройшла великий шлях від раннього протогосударства до «світової» імперії. Цікава динаміка її внутрішньої структури, непогано відображена у джерелах. У громаді раннього Ашшура, як говорилося, не було навіть спадкової влади правителя - він був виборним і розпоряджався царсько-храмовим господарством, податками і повинностями населення. Приплив полонених створював базу для появи шару неповноправних працівників, що обробляли відокремлювали від громади землі державно-храмових господарств. За свою працю неповноправні отримували в цих господарствах наділи. Деякий дохід суспільство мало за рахунок транзитної торгівлі, причому цей дохід, як і право редістрібуціі податків, посилював адміністративні верхи, що домоглися спадкової влади не тільки для правителя, але і для інших посадових осіб. Чиновники і воїни отримували за службу наділи, обробляли частіше за все тими ж неповноправним працівникам царсько-храмових господарств.
До рабам ассірійці ставилися різному: кваліфікованих охоче використовували у сфері ремесла в царсько-храмових господарствах, інші були зайняті обробкою земель. Статус рабів істотно відрізнявся від статусу повноправних. Асирійські закони, наприклад, суворо забороняли рабиням носити такий же хустку, що носили повноправні жінки; існували различавшиеся по вавілонської схемі системи штрафів для повноправних і рабів. Однак раби мали певні майновими та соціальними правами, аж до права одружуватися, мати сім'ю і господарство. Це вело до поступового підвищення їх статусу, особливо статусу їхніх нащадків, до рівня неповноправних.
Ассірійська сім'я відрізнялася тенденцією до сильного батьківському праву з приниженим і майже безправним становищем жінки, настільки відмінним, скажімо, від положення хетської жінки. Главою сім'ї, розпоряджатися її майном і отриманими від громади наділом, був батько-патріарх, зазвичай мав кілька дружин і наложниць. Його старший син мав переважні права на спадщину, включаючи подвійну частку при розділі.
Розвиток Ассирії на рубежі II-I тисячоліття до н. е.. вело до появи і зміцнення приватновласницьких відносин. Виникали заставу, боргове рабство і навіть продаж майна - спочатку через інститут «усиновлення». З'являлася практика відпрацювання залежними повинностей їх патронів з числа розбагатілих. Розширення меж Ассирії, приплив данини та інших багатств, в тому числі і доходів від транзитної торгівлі, сприяли зміцненню державного господарства, в яке вливалися десятки тисяч чужинців, - тільки з Сирії при Тіглатпаласар III були переселені 73 тис. чоловік. І хоча паралельно посилювалися вплив і роль приватного сектора, виступи представників якого за свої права спонукали деяких правителів, як, наприклад, Саргона II, йти на поступки, в цілому державне господарство в економіці країни переважало. Особливо це видно на прикладі тієї його частини, яка працювала на війну і обслуговування армії.
«Давні держави Західної Азії»
Введення
Якщо III і навіть початок II тисячоліття до н. е.. пройшли в близькосхідній давнини під знаком становлення і розвитку первинних осередків цивілізації і державності в шумеро-вавілонському Дворіччя та Стародавньому Єгипті, то починаючи з другої третини II тисячоліття до н. е.. паралельно з ними активно функціонували й інші сильні держави, які зіграли важливу роль в історії. До їх числа відносяться Мітанні, Ассирія, Хетське царство. Трохи пізніше на арену активного політичного життя вийшли також деякі народи Східного Середземномор'я.
Перші урбаністичні центри на території Західної Азії виникли дуже давно. Досить нагадати про такі городищах, як анатолійський Чатал-Хююк чи палестинський Єрихон. Але ці локальні вогнища цивілізації або протоцивилизации довгий час не об'єднувалися в політичні структури, подібні єгипетської або месопотамским. Ситуація стала рішуче змінюватися саме з другої третини II тисячоліття до н. е.., причому до цієї зміни сприяло викликане касситских завоюванням політичне ослаблення древньої Вавилонії. Утворився своєрідний вакуум політичної сили в Західній Азії - і він почав енергійно заповнюватися, благо претендентів було цілком достатньо.
Тут важливо зазначити, що практично всі вогнища державності, про які тепер піде мова, запозичили у попередників, в першу чергу у держав стародавнього Дворіччя. Втім, вторинність всіх їх у цьому сенсі аж ніяк не виключає ні етнічної оригінальності, ні навіть принципової винятковості і неповторності вигляду кожної з культур, кожного з народів і держав, про які йде мова.
1. Мітанні й хети
Прилягали до північної Месопотамії райони Малої Азії і Вірменського нагір'я (оз. Ван) на початку II тисячоліття до н. е.. були заселені різними племенами, зокрема хурритами і хатти. Інфільтрація в ці землі індоєвропейського племені хеттів (чиє ім'я було, мабуть, запозичена від попередників - хатти, тобто протохеттам) сприяла консолідації нових етнічних утворень у цьому регіоні. Одним з них була етнічна спільність Мітанні. У XVI-XV ст. до н. е.. що склалося на хурритской етнічній основі і включили в себе чимало як від семитско-аморейских, так і від індоєвропейської культур протогосударство Мітанні стало швидкими темпами розвиватися. Розквіт і успіхи Мітанні грунтувалися на військовій силі - основу мітаннійскіх армії становили запряжені кіньми бойові колісниці, близькі за типом до тих, які становили фундамент бойової сили вторглися в Єгипет гіксосів та завоювали Вавілонію касситов. Вихід Мітанні на політичну арену привів до зіткнень цієї держави з Єгиптом, правителі якого вели з Мітанні війни зі змінним успіхом.
Внутрішня структура держави Мітанні вивчена поки порівняно слабко. Але відомо, що тут було розвинуте царсько-храмове господарство, яке обслуговувалося притягнуто в порядку повинності повноправними общинниками, а також різними неповноправним, включаючи рабів. Раби, як то зазвичай бувало на Стародавньому Сході, мали чимало прав, зокрема, могли мати сім'ю і будинок, одружуватися на повноправних жінках. Часом, будучи на службі у високопоставлених осіб, дехто з них займав вагомі посади в адміністрації. Поза системи царсько-храмового господарства існували общинні села, причому адміністрацію на периферії здійснювали «начальники поселень», тобто, мабуть, представники керівництва тих же громад. У соціальних відносинах панувала сімейно-кланова організація; большесемейной громади - дімту - були головною її осередком. Були дімту хліборобів, ремісників, торговців. Земля вважалася володінням дімту та відчуженню не підлягала. А так як мітаннійскіх суспільство в описуваний час переживало енергійно йшов процес приватизації, то вихід з положення був знайдений у специфічній, хоча і не унікальною на тому ж стародавньому Близькому Сході, формі «усиновлення». Суть його полягала в тому, що розбагатіли в торгівлі, у сфері лихварства або яким-небудь ще способом люди могли купити право на усиновлення і тим самим вступити у володіння майном, проданим під цим виглядом.
Митаннийцев в XVI-XV ст. до н. е.. зуміли помітно розширити кордони держави, поставивши під свою владу частина Ассирії, потіснивши хетів, підкоривши гірські племена кутіїв. На початку XV ст. держава Мітанні було розгромлено фараоном Тутмосом III, після чого стало данником Єгипту. Дочки мітаннійскіх царів були в числі дружин фараонів Тутмоса IV і Аменхетепа III. Імпортовані з Митанни залізні вироби високо цінувалися в не знайомому ще з залізом Єгипті, поряд, втім, з іншими предметами цінного імпорту (золото, срібло, колісниці з кіньми, рабині).
В кінці XV ст. до н. е.. у зв'язку з ослабленням зовнішньополітичного могутності Єгипту Мітані намагається проводити власну політику. Союз з Вавилоном був спрямований проти Єгипту та Ассирії. Але тут у складну політичну гру втрутилися швидко нарощувати сили хети. У другій половині XIV ст. до н. е.. держава Мітанні потрапило під владу зміцнилася держави хеттів, а в XIII ст. остаточно звалилася під ударами Ассирії. На зміну Мітанні в якості впливових держав Західної Азії прийшли саме ці дві держави.
Хетське держава, як і мітаннійскіх, виникло на початку II тисячоліття до н. е.. в Малій Азії в ході інфільтрації індоєвропейців в зону розселення мешкали там племен. Попередниками хетів, як згадувалося, були хатти. Істотний вплив на формування хетської державності надали малоазіатські торгові колонії ассірійської-аморейских купців. Долаючи норми родового права, правителі хетів на кінець Древнехеттского царства (XVII-XVI ст. До н. Е..) Зуміли домогтися закріплення практики передачі влади синам, результатом чого стало поступове ослаблення впливу ради родової знаті і зміцнення централізованої адміністрації. З занепадом Мітанні в XIV ст. до н. е.. Новохеттское царство досягло свого найвищого могутності. Традиції скотарського господарства з переважним ухилом у бік розведення коней (в цьому особливого успіху досягли митаннийцев) дозволили хеттам ще на зорі їхньої історії створити міцні бойові колісниці. Висхідні до примітивних запряженим онагру месопотамским візкам, ці колісниці стали для всіх індоєвропейських і багатьох близьких до них племен, включаючи касситов і гіксосів, основою військової міці. Війни знаменитого хеттського царя Суппілуліуми дозволили поширити вплив хетів у районі Східного Середземномор'я, аж до кордонів Єгипту. Саме Суппілуліума домігся підкорення Мітанні, а при його наступнику Мурсили II (1340-1305 рр.. До н. Е..) Хети вийшли до берегів Егейського моря.
Зіткнення хетів з Єгиптом поклало край могутності царства. Війни Рамзеса II, починаючи з битви при Кадеш, призвели до послаблення хетської держави, а посилилася Ассирія з XIII ст. до н. е.. стала тіснити її зі сходу. Союз з Рамсесом, що взяли в дружини хетської царівну, дозволив хеттам дати відсіч Ассирії. Однак перепочинок тривала недовго. На початку XII ст. до н. е.. коаліція середземноморських племен («народи моря») знищила державу хеттів.
Хетське суспільство розвивалося під сильним впливом соціальних і культурних традицій більш розвинених сусідів, зокрема Вавилонії, звідки били запозичені клинопис і практика законодавчих приписів. З хетських текстів, в тому числі й законів, чимало відомо про внутрішню структуру суспільства. Головною характерною рисою його була сильна влада обожненого правителя, якого називали «Сонце». Адміністративний апарат був досить рихлим, велику роль грала родова знати, міцні позиції зберігала землеробська громада. Система царсько-храмових державних господарств обслуговувалася переважно підневільними і залежними працівниками, зазвичай мали за це власні наділи. Наділи - іноді досить великі - давалися за службу в користування чиновникам і воїнам. Господарства намісників у віддалених районах були тими ж царсько-храмовим, але у зменшеному розмірі.
Хоча практично всі виробники, зобов'язані виплачувати податки і відпрацьовувати трудові повинності, перебували офіційно в залежному стані (повноправними по хеттским законам вважалися привілейовані верстви, які податків не платили), ступінь залежності сильно варіювала. Нижня її щабель припадала на частку рабів. Проте їх становище було не надто кепським: значна частина їх нерідко включалася до складу війська з усіма наслідками, що випливають з цього правами і привілеями, включаючи звільнений від податків наділ. Що стосується ремісників, то вони здебільшого працювали в царсько-храмових господарствах, отримуючи за це винагороду натурою, - при всьому тому, що процес приватизації, як і розвиток товарно-грошових відносин, були помітні.
Суттєвих успіхів досягла виробнича культура хеттів. Трактат про конярстві, складений конюшим хеттського царя митаннийцев Кіккулі, свідчить про ретельну розробці правил вирощування і утримання коней: він налічує десятки спеціальних термінів і демонструє високий рівень майстерності в цій справі. Крім конярства і бойових колісниць, хетти прославилися також успіхами у сфері металургії - як у бронзолитейній справі, яке в Західній Азії виникло набагато раніше, так і в железоделательном. Саме металургія заліза, освоєна хеттами та їх сусідами вже на початку II тисячоліття до н. е.., стала тією основою, на базі якої почав свій переможний хід по ойкумені залізний вік.
2. Ассирія
Трохи південніше держави хеттів і на схід від нього, в районі середнього плину Тигру, на початку II тисячоліття до н. е.. формувалася одна з найбільших держав близькосхідної старовини - Ассирія. Тут здавна проходили важливі торговельні шляхи, причому транзитна торгівля сприяла розвитку міста Ашшура, майбутньої столиці ассирійської держави. Посилився в XVI ст. до н. е.. правитель цього міста приєднав до себе ряд сусідніх територій і поступово підпорядкував перш мали досить багато прав (зокрема, право щорічного вибору нового правителя) органи общинно-міського самоврядування. Правда, незабаром Ашшур потрапив під владу Вавилонії, але з ослабленням її знову здобув незалежність. Війни з Мітанні в XVI ст. до н. е.. знову призвели до поразки формувався, з центром в Ашшуре, так що тільки з XIV ст. до н. е.. Ассирія, що підкорила Мітанні, стала могутньою державою.З падінням Хетського царства ассірійський правитель Тіглатпаласар I (1115-1077 рр.. До н. Е..) У ході успішних походів розсунув кордони своєї держави від Вавилона до Єгипту. Однак навала арамеїв з Аравії на початку XI ст. до н. е.. призвело Ассирію після Тіглатпаласара I в стан занепаду, що тривав близько півтора століття. І лише на рубежі Х - IX ст. до н. е.. ця держава знову вступила в смугу стабілізації і зростання своєї могутності - розпочався так званий Новоассирийский період його історії.
Перші правителі цього періоду і особливо Салманасар III (859-824 рр.. До н. Е..) Зміцнили східні кордони країни, потіснивши Вавилон, добилися ряду успіхів на півночі у війнах з Урарту, але основний удар направили на захід, у бік багатих і процвітаючих районів восточносредиземноморского узбережжя. Ці війни були вдалими, підкорені держави одне за іншим визнавали свою залежність від Ассирії і ставали її васалами і данину. Військовий видобуток, полонені, скарби текли в расцветавший і прикрашали все новими палацами і фортечними спорудами Ашшур. Після Салманасара III Ассирія знову вступила в смугу стагнації, викликаної запеклої внутрішньої боротьбою, і лише з царювання Тіглатпаласара III (745-727 рр.. До н. Е..) Ситуація стала різко змінюватися.
Новий цар царів провів ряд важливих реформ, спрямованих на посилення влади центру. Жителі підвладних околиць масами переміщалися на нові землі, керівниками знову створювалися областей призначалися відповідальні перед троном сановники. Була створена міцна регулярна армія, що включала в себе кінноту та саперні частини, а також систему арсеналів з майстерними майстрами-зброярами. Добре організована рекрутська армія з підрозділами в 10, 50, 100 і 1000 чоловік, з розвідкою та перекладачами, жерцями і музикантами налічувала, за деякими даними, до 120 тис. воїнів. Саме вона забезпечила Тіглатпаласар III перемоги: на сході був розгромлений Вавилон (в 729 р. до н. Е.. Ассірійський цар був коронований царем Вавилону), на півночі потіснені Урарту, на заході - Мідія. Кордони імперії досягли середземноморського узбережжя.
Прагнучи зміцнити владу в рамках розтягнулася і населеної багатьма народами імперії, Тіглатпаласар III відмовився від колишньої системи васально-данніческіх відносин і перейшов до практики намісництв: завойовані райони перетворювалися у провінції. Його наступники продовжували цю політику. Були, зокрема, обмежені привілеї та імунітети деяких міст, включаючи Вавилон, хоча жорстокі ассірійські царі, масами знищували чинили опір, зраджували їх болісним страт і знущанням, міста зазвичай щадили. При Саргон II ассірійці завдали нищівної поразки Урарту, розгромили Ізраїль, знову потіснили Мідію і досягли Єгипту. При онука Саргона Асархаддон був покірний і Єгипет, але ненадовго.
У середині VII ст. до н. е.. при Ашшурбанапале Ассирія досягла зеніту своєї могутності. Границі її простягалися від Єгипту до Мідії і від Середземномор'я до Перської затоки. Багато відбудована нова столиця Ніневія вражала своєю пишністю: в одній тільки її бібліотеці зберігалося понад 20 тис. табличок з текстами. По всій країні будувалися і реставрувалися палаци та храми. Але зі смертю Ашшурбанапала почався період смут і занепаду, який закінчився в кінці VII ст. до н. е.. загибеллю імперії, полеглої під ударами з'єднаних сил Мідії і повсталого Вавилона.
За тисячоліття з невеликим Ассирія пройшла великий шлях від раннього протогосударства до «світової» імперії. Цікава динаміка її внутрішньої структури, непогано відображена у джерелах. У громаді раннього Ашшура, як говорилося, не було навіть спадкової влади правителя - він був виборним і розпоряджався царсько-храмовим господарством, податками і повинностями населення. Приплив полонених створював базу для появи шару неповноправних працівників, що обробляли відокремлювали від громади землі державно-храмових господарств. За свою працю неповноправні отримували в цих господарствах наділи. Деякий дохід суспільство мало за рахунок транзитної торгівлі, причому цей дохід, як і право редістрібуціі податків, посилював адміністративні верхи, що домоглися спадкової влади не тільки для правителя, але і для інших посадових осіб. Чиновники і воїни отримували за службу наділи, обробляли частіше за все тими ж неповноправним працівникам царсько-храмових господарств.
До рабам ассірійці ставилися різному: кваліфікованих охоче використовували у сфері ремесла в царсько-храмових господарствах, інші були зайняті обробкою земель. Статус рабів істотно відрізнявся від статусу повноправних. Асирійські закони, наприклад, суворо забороняли рабиням носити такий же хустку, що носили повноправні жінки; існували различавшиеся по вавілонської схемі системи штрафів для повноправних і рабів. Однак раби мали певні майновими та соціальними правами, аж до права одружуватися, мати сім'ю і господарство. Це вело до поступового підвищення їх статусу, особливо статусу їхніх нащадків, до рівня неповноправних.
Ассірійська сім'я відрізнялася тенденцією до сильного батьківському праву з приниженим і майже безправним становищем жінки, настільки відмінним, скажімо, від положення хетської жінки. Главою сім'ї, розпоряджатися її майном і отриманими від громади наділом, був батько-патріарх, зазвичай мав кілька дружин і наложниць. Його старший син мав переважні права на спадщину, включаючи подвійну частку при розділі.
Розвиток Ассирії на рубежі II-I тисячоліття до н. е.. вело до появи і зміцнення приватновласницьких відносин. Виникали заставу, боргове рабство і навіть продаж майна - спочатку через інститут «усиновлення». З'являлася практика відпрацювання залежними повинностей їх патронів з числа розбагатілих. Розширення меж Ассирії, приплив данини та інших багатств, в тому числі і доходів від транзитної торгівлі, сприяли зміцненню державного господарства, в яке вливалися десятки тисяч чужинців, - тільки з Сирії при Тіглатпаласар III були переселені 73 тис. чоловік. І хоча паралельно посилювалися вплив і роль приватного сектора, виступи представників якого за свої права спонукали деяких правителів, як, наприклад, Саргона II, йти на поступки, в цілому державне господарство в економіці країни переважало. Особливо це видно на прикладі тієї його частини, яка працювала на війну і обслуговування армії.
Розвиток товарно-грошових відносин і лихварства на початку I тисячоліття до н. е.. вело к сближению разорявшихся полноправных с неполноправными и переселенцами в единое сословие подневольных производителей, плативших ренту ‑ налог и несших повинности. В то же время высшая прослойка полноправных и прежде всего причастные к власти получали от разбогатевшего правительства привилегии и иммунитеты, особенно налоговые. Впрочем, это не касалось разбогатевших представителей частного сектора, торговцев и ростовщиков. Кое в чем уступая им иногда, государство тем не менее активно им противостояло, всячески ограничивая их реальные возможности.
Иерихон, Библ, Угарит, Алалах, Эбла и некоторые другие поселения Сирии, Финикии и Палестины были освоены земледельцами еще в VIII–IV тысячелетиях до н. е.. С III тысячелетия до н. е.. эти и иные центры становятся важными узлами транзитных торговых связей, что способствовало их ускоренному развитию, сложению на их основе крупных городских комплексов, украшенных величественными храмами. Города демонстрировали тенденцию к укреплению и расширению за счет прилегающей к ним периферии, завоевания и присоединения соседних земель. Населенный преимущественно семитами, заимствовавший как египетскую иероглифику, так и вавилонскую клинопись, а соответственно и культуру обеих цивилизаций, средиземноморский район Западной Азии, получивший наименование Ханаан, с начала II тысячелетия до н. е.. превратился в экономически процветающий край, источник ценных природных ресурсов. Ливанский кедр считался лучшим строительным лесом для сооружения дворцов и храмов; смолы и ароматные благовония, вина и фрукты были всегда желанными предметами экспорта, за обладание которыми вели между собой войны крупные державы – Египет, Митанни, Ассирия, Хеттское царство.
На рубеже XIII–XII вв. до н. е.. коалиция «народов моря» (в нее кроме греков‑ахейцев входили некоторые другие племена), двигавшихся из Малой Азии и уничтоживших государство хеттов, нанесла большой урон ханаанской торговле и разрушила здесь ряд городов. Результатом вторжения было оседание в Восточном Средиземноморье некоторых из «народов моря», в первую очередь разместившихся на плодородных землях Палестины филистимлян, давших ей свое имя. Одновременно с ними в районе Палестины появились и древние евреи. Все это весьма усложнило пеструю картину языков, этносов, государств и сфер политического влияния, которую являло собой Восточное Средиземноморье в конце II и в I тысячелетии до н. е.. Рассмотрим основные части этой картины.
Сирия – северная часть побережья с прилегающей к ней континентальной территорией, включая оазис Дамаска. Издревле она была местом пересечения транзитных торговых путей, скрещения людских потоков. Обитавшие здесь с глубокой древности семитские племена занимались земледелием и скотоводством, со временем усвоили клинопись. Но расцвету Сирии мешало то, что она часто становилась центром военных действий, местом столкновения вражеских армий и зон их влияния. Районы Сирии переходили то к Египту, то к Митанни, то к хеттам, причем каждое из государств, стремясь укрепиться, строило там свои крепости и размещало в них гарнизоны. Правители возникшего после нашествия арамеев на рубеже II и I тысячелетий до н. е.. Дамасского царства вынуждены были вести войны с государством Израиль, укрепившимся к этому времени на южных границах Сирии, а в IX в. до н. е.. это царство попало под власть Ассирии. Одомашненный и приведенный арамеями в Сирию верблюд с начала I тысячелетия до н. е.. стал играть важную роль в торговых связях.
Палестина – южная часть побережья с примыкающим к ней с востока нагорьем, тоже издревле заселенная семитскими земледельцами и скотоводами и расположенная на перекрестке международных путей. Эта часть Средиземноморья постоянно подвергалась нашествиям и была своего рода плацдармом на пути в Египет и из Египта. Похоже, что именно здесь консолидировались гиксосы перед завоеванием Египта. Изгнание же гиксосов привело к подчинению Палестины Египту. В конце II тысячелетия до н. е.. Палестину заселяли бродячие орды изгоев‑хапиру, затем, как упоминалось, сюда пришли «народы моря», часть которых осела и дала району свое имя. Насколько можно судить по имеющимся данным, включая библейские предания, накануне переселения в Палестину евреев она представляла собой конгломерат мелких городов и протогосударств, активно враждовавших друг с другом. Свой вклад в эту ожесточенную борьбу внесли и древние евреи.
Библейские предания повествуют, что еще при легендарном родоначальнике всех семитов Аврааме предки евреев пересекли Евфрат и двинулись на запад. Здесь сложилась основа еврейского народа, его двенадцать колен – по числу сыновей внука Авраама Иакова. При сыновьях Иакова евреи в голодные годы – согласно все тем же преданиям – надолго переселились в Египет. Русский востоковед Б. А. Тураев в свое время считал, что некоторые тексты египтян времен фараона Хоремхеба (XIV в. до н. э.) о прибытии в долину Нила какого‑то семитского племени («в их земле был голод», «они не знали, как прожить») косвенно подтверждают библейские предания. Считается, что, проведя век‑полтора в «плену египетском», еврейский народ затем покинул эту страну, причем есть основания полагать, что религиозная борьба времен реформ фараона Эхнатона могла оказать свое воздействие на формирование среди евреев идей монотеизма.
Как бы то ни было, но, прибыв во главе с пророком Моисеем в Палестину на рубеже XIII–XII вв. до н. э., евреи в ожесточенной борьбе с местным населением завоевали себе лучшую ее часть, укрепились там и превратили древний Иерусалим в свой политический и религиозный центр. Превратившись в оседлых земледельцев, евреи постепенно ассимилировали значительную часть древнего населения, включая и хапиру. При этом войны с филистимлянами составляли важную часть их деятельности, в ходе которой выделились и укрепились первые цари Израиля: Саул, его зять Давид, сын Давида Соломон (до этих царей евреи не имели признанных правителей, а роль авторитета в их среде играли судьи). Союз с финикийским Тиром позволил Соломону не только укрепить свои позиции, но и выстроить из ливанского кедра грандиозный Иерусалимский храм в честь бога Яхве, великого и единственного божества, Бога для всех народов мира, избранным среди которых евреи почитали себя: именно их пророк Моисей установил в свое время с Яхве тесный контакт. А благословил еврейский народ великий Яхве, по преданию, за то, что Авраам не поколебался принести ему в жертву своего долгожданного первенца Исаака, – лишь в последний момент занесенный над Исааком кинжал Авраама был остановлен посланцем Яхве.
После Соломона его царство распалось на два – Иудею с центром в Иерусалиме и Израиль чуть севернее. Израиль в 722 г. до н. е.. был завоеван Ассирией, а иудейское царство потомков Давида продолжало существовать со своим духовным центром в виде Иерусалимского храма. Жрецы и пророки, группировавшиеся вокруг храма, оказывали огромное влияние на жизнь евреев, с чем не могли не считаться терявшие реальную власть цари. Народ («ам‑гаарец») платил налоги и выполнял повинности, прежде всего в пользу храма. Развитие товарно‑денежных отношений шло медленными темпами, а ростовщичество – более быстрыми, в результате чего многие из простых людей попадали в долговую кабалу. Разорение народа из‑за алчности ростовщиков воспринималось как трагедия, и весь пафос обличений пророков был направлен против этого зла, что влекло за собой реформы, ставившие своей целью сохранить рушившиеся старые порядки.
У VII ст. до н. е.. в Иудее был принят закон, ограничивавший долговое рабство шестью годами, а также несколько других реформ. Однако это не слишком укрепило страну. В том же VII в. до н. е.. она была завоевана Египтом, а в начале VI в. Иудея была завоевана Нововавилонским царством. Часть евреев бежала в Египет, другие вместе с жрецами храма были в 586 г. до н. е.. уведены в плен в Вавилонию, где они пребывали около полувека, пока персидский царь Кир Великий не вернул их в Иерусалим, разрешив заново отстроить храм Яхве. Период Второго храма был временем дальнейшей религиозно‑политической консолидации евреев и укрепления иудаизма как монотеистической религии. Попытки усилившихся евреев укрепить свои позиции привели на рубеже нашей эры к римско‑иудейским войнам, закончившимся, как известно, гибелью Иудеи, разрушением храма и рассеянием евреев по всему миру.
Финикия – центральная часть средиземноморского побережья Западной Азии. Важность ее в том, что именно финикийцы с их бесспорными достижениями в области транзитной торговли и дальних мореплаваний заняли особое место в структуре древневосточных обществ и оказались на грани трансформации этой структуры в античную. Финикийские моряки и землепроходцы‑колонизаторы, купцы и пираты, искусные ремесленники и кораблестроители обитали в основном в прибрежных городах Ливана, освоенных еще давно (Библ, Тир, Сидон и др.). Не очень сильная власть правителей в финикийских городах сочеталась с бурным развитием частнопредпринимательской деятельности, нередко, впрочем, не только находившейся под формальным покровительством правителя, например тирского Хирама, но и осуществлявшейся как бы от его имени.
В отдаленных районах Средиземноморья, будь то Карфаген или Гадес (Кадикс), Мальта или Сицилия, на рубеже II–I тысячелетий до н. е.. возникали многочисленные колонии финикийцев, внутренняя структура которых в принципе воспроизводила структуру их собственных городов, в частности Тира и Сидона: заметные традиции самоуправления, система выбора должностных лиц, важная роль имущественного ценза при сравнительно слабой роли власти правителя. Заслуживает внимания подчеркнутая ориентация на мирную экспансию и торговлю: войн финикийцы обычно не вели, хотя пиратством подчас промышляли. Как правило, связующим единством общности, особенно в колониях, выступал не столько правитель, сколько божество, олицетворенное богатым жречеством и храмом. Имена некоторых из финикийский богов – Ваал, Молох, Адон (Адонис) – со временем обрели широкую популярность.
Существенно, что финикийцы, как впоследствии и античные греки, не считали себя гражданами или населением какой‑либо страны; они были людьми своего города, т. е. жителями Тира или Карфагена, что, впрочем, не мешало им, как и грекам, осознавать свою этнокультурную и языковую общность. Как известно, именно финикийцы, упростившие для своих текущих торгово‑отчетных нужд клинопись, создали систему алфавитного письма – ту самую, которая существует с известными модификациями и поныне, как на Востоке, так и на Западе. Финикийцы избегали практики порабощения собственного населения. Долговых рабов, несмотря на огромное развитие товарно‑денежных отношений и кредитно‑ростовщической системы, в их среде практически не было, как то было характерно и для постсолоновской Греции. Зато рабами‑иноплеменниками они, как и греки, пользовались весьма охотно. Рабами торговали, а подчас захватывали их, не брезгуя пиратскими методами: приставая к чужому берегу, финикийцы всегда старались подметить, много ли здесь мужчин; если их оказывалось мало, можно было рискнуть, напасть ночью, захватить рабов и отплыть. Рабы кроме работорговли были нужны в качестве гребцов на кораблях.
Финикийская структура, отличная от привычной ближневосточной, имела черты, сближавшие ее с античной греческой. Правда, этих черт было недостаточно для того, чтобы в Финикии сложились общество и экономика античного типа и чтобы там возник полис с гражданскими правами и обязанностями его членов. Но нет сомнений в том, что финикийский образ жизни и характерные для него формы хозяйственной деятельности с преимущественным развитием торговли, мореплавания и колонизации оказали свое воздействие на шедших вслед за финикийцами греков и в немалой мере способствовали тому расцвету частнособственнической предпринимательской активности, которая сыграла решающую роль в трансформировании структуры античной Греции с ее полисами, гражданским обществом, правовыми, политическими и культурными институтами.
После смерти Навуходоносора среди его преемников началась жестокая борьба за власть, в результате которой правителем стал Набонид. Этот очередной выходец из халдейских племен выступил было с рядом социально‑религиозных реформ, суть которых сводилась к ослаблению вавилонского жречества вместе с культами старых богов, начиная с Мардука, и выдвижению на передний план арамейского божества Луны – Сина. Развернувшаяся в связи с этими реформами, чем‑то напоминающими реформы Эхнатона почти тысячелетием раньше, внутриполитическая борьба сильно ослабила Вавилон и сделала его через четверть века сравнительно легкой добычей персов. Когда в 539 г. до н. е.. победоносный Кир II подошел к стенам Вавилона, он сумел, обойдя мощные укрепления, вступить в него (по некоторым данным, осушив для этого русло реки и пройдя по ее дну). Кир отнесся к Вавилону с большой почтительностью, сохранив его статус, права и привилегии. Иноплеменное население, в частности иудеи, было освобождено и получило возможность вернуться на родину. Все вавилонские боги и культы были восстановлены, а Набонид, которому была сохранена жизнь и даже предоставлена должность правителя одной из отдаленных областей империи персов, был обвинен в беззаконии и произволе, в разрушении традиционной религии вавилонян.
Падение Вавилона надолго сохранилось в памяти народов и приобрело даже значение некоего символа благодаря тому, что оно через пленных иудеев было зафиксировано и вошло в Библию. Библейские предания повествуют о пире Валтасара (сын Набонида, он возглавлял оборону города от персов), во время которого на стене зала будто бы появились божественные знаки – несколько загадочных слов («мене, текел, фарес»), предвещавших падение города. Неспособный понять это предостережение и продолжавший разгул Валтасар поплатился за это жизнью.
Социальная структура Нововавилонского царства была весьма сложной, что было вызвано высоким уровнем развития товарных отношений и частнопредпринимательской деятельности. Юридически вавилонское общество делилось на полноправных вавилонян; неполноправных, прежде всего иноплеменников, живших – наподобие пленных иудеев – на правах поселенцев и преимущественно находившихся на службе в качестве чиновников и воинов; зависимых земледельцев, обрабатывавших земли царско‑храмовых хозяйств на правах потомственных арендаторов (т. е. лишенных собственных участков или прав на общинный надел), и рабов, многие из которых, однако, имели не только права, но подчас и собственное имущество, определенные привилегии, а то и собственных рабов (оставаясь при этом рабами хозяина, получавшего за это от них немалый оброк – пекулий).
Это членение заметно усложняли корректировавшие его реальные имущественные и тем более социально‑экономические отношения. Хотя полноправные общинники по правовому статусу стояли на первом месте, в имущественном отношении многие из них могли быть на низших ступенях общества; и наоборот, зависимые и даже удачливые рабы, в правовом отношении стоявшие на низших ступенях, порой оказывались богатыми собственниками, эксплуатировавшими труд неимущих, которые в правовом отношении могли стоять выше их. Что касается долгового рабства, то оно после реформы Хаммурапи в Вавилонии пошло на убыль. Практика самопродажи и самозаклада почти исчезла (сохранялись, да и то изредка, в экстремальных ситуациях, случаи продажи детей). На смену долговому рабству пришла более приемлемая в новых условиях практика наемного труда. Неимущие различного правового и социального статуса порой объединялись в трудовые отряды – нечто вроде «профсоюзов», диктовавшие и добивавшиеся хорошей оплаты их труда. Возможно, эта практика была вызвана к жизни тенденцией к монополизации в частных руках больших финансово‑экономических возможностей (в Вавилоне были крупные торгово‑ростовщические дома, которые вели широкую транзитную торговлю, осуществляли крупномасштабные банковские операции, финансировали коммерческие предприятия).
Все эти процессы по‑прежнему протекали в рамках традиционной восточной структуры. Храмовые и царские хозяйства были важным элементом хозяйственной деятельности, равно как и трудовые повинности. Но существенно заметить, что в условиях развитых частнособственнических отношений, которые были свойственны Нововавилонскому царству, власть‑собственность несколько трансформировалась: храмовые хозяйства подчас выступали на рынке в качестве совокупного собственника, имевшего юридическое лицо, т. е. в виде своего рода «фирмы». Трудно сказать, какие потенции имело бы подобного рода развитие в иных обстоятельствах, но в конкретных условиях VI в. до н. е.. и персидского завоевания на том все практически и остановилось. Больше того, с включением Вавилона в империю Ахеменидов экономическое значение и финансовая мощь вавилонских богатых домов стали ослабевать, хотя и не сразу.
Западно‑азиатский вариант формирования государственности заметно. отличался и от месопотамского, и от египетского. Главное отличие его состояло в том, что, несмотря на наличие в этом регионе ряда древнейших из известных истории протогосударственных образований и нескольких весьма специфических политических структур (таких, как иудейская или финикийская), для региона в целом была характерна определенная вторичность. Вторичность в том смысле, что государства Западной Азии, – даже оставляя в стороне Вавилон, прямого наследника шумеров, – в своем развитии многое заимствовали у опередивших их соседей и за этот счет ускоряли темпы своего развития. Это было характерно и для митаннийцев, и для хеттов, и для ассирийцев, в какой‑то степени и для народов Восточного Средиземноморья. Все они так или иначе были знакомы с месопотамской клинописью, с основами выработанного в древнем Двуречье законодательства, не говоря уже о календаре, азах математики, мифологии и религии. Понятно, что в каждом из западно‑азиатских государств древности, больших и малых, все, что перенималось, энергично перерабатывалось и усваивалось в сильно видоизмененном виде, однако сам факт заимствования при этом не может быть поставлен под сомнение.
Заимствование чужого опыта всегда ускоряет развитие. Западно‑азиатские структуры продемонстрировали это достаточно ясно. Хетты и ассирийцы щедро использовали боевой и политико‑административный опыт Египта. В еще большей степени заимствовался и усваивался западно‑азиатскими народами древности торговый опыт вавилонян. Стоит напомнить, что Ашшур вначале славился как торгово‑транзитный центр и лишь позже стал столицей сформировавшейся на этой основе Ассирии.
Вторичность характера эволюции отнюдь не равнозначна второстепенности. Напротив, многие из только что оцененных в качестве вторичных западно‑азиатских государств древности оказались уникальными в своем роде. Это те же древние евреи с их монотеистической религией и величественным храмом в Иерусалиме в честь Яхве – трудно переоценить историко‑культурное значение этого феномена в судьбах человечества. Это финикийцы с их развитыми формами торговли, мореплавания и колонизации. Это, наконец, митаннийцы и хетты, прославившиеся одомашниванием лошади, изобретением боевых колесниц и положившие начало железоделанию. Я уж не говорю о такой «вторичной» державе, как халдейский Вавилон с его роскошью и развитой торговлей.
Список літератури
1. Абрамсон М.Л., Кириллова А.А., Колесницкий Н.Ф. та ін Історія середніх віків: Підручник для студентів іст. фак. пед. ін-тів / За ред. Н.Ф. Колесницкий .- М.: Просвещение, 1999 .- 576 с., Іл.
2. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М., Воротнікова О.А. та ін Історія середніх віків. Мінськ, Харвест, 2000 р.
3. Історія стародавнього Риму: Підручник / За ред. В.І. Кузищина. 3-тє вид., Перераб. і доп. - М.: Вищ. школа, 1994. - 366 с., Іл.
4. Історія стародавнього світу. Рання старовину. Під ред. Дьяконова І.М., Неронова В.Д., Свєнціцький І.С. Москва, 2001 р.
5. Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу: Пер. з фр. / Заг. ред. Ю.Л. Безсмертного. - М.: Видавнича група Прогрес, Прогрес-Академія, 1992.
6. Мельникова О.О. Меч і ліра: Англосаксонське суспільство в історії та епосі. - М.: Думка, 2002.
7. Нова історія. Перший період: Учеб. посібник для студ. вузів, які навчаються за спец. "Історія" / За ред. Є.Є. Юровська та ін - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: Висш.шк., 1998. - 399 с., Карти.
8. Пономарьов М.В. Смирнова С.Ю. Нова і новітня історія країн Європи та Америки. тт. 1-3. Москва, 2000 р.
9. Сергєєв В.С. Історія стародавньої Греції. Під. ред. Машкіна Н.А. і Мікушіна А.В. Москва, 2001.
3. Восточное Средиземноморье
Соединявшие Африку с Евразией земли Восточного Средиземноморья в силу благоприятного климата и выгодного стратегического положения издревле были важнейшим центром обитания человека. Именно здесь в пещерах найдены останки первых сапиентных людей, здесь же закладывался и фундамент неолитической революции. Наконец, именно эта часть Азии уже после возникновения древнейших очагов цивилизации стала центром транзитных связей между ними и сыграла огромную роль во взаимовлиянии культур – древнеегипетской, месопотамской, древнегреческой, не говоря уже о хеттах, ассирийцах и иных представителях вторичных цивилизаций и государств ближневосточного региона. Словом, на долю многочисленных и весьма активных, энергичных народов и государств Восточного Средиземноморья выпала исторически и в историко‑культурном плане весьма значительная роль. В некоторых отношениях эта роль была уникальной, что и оказало определенное воздействие на формирование тех структурных особенностей, которые в свое время определили специфический путь античного общества.Иерихон, Библ, Угарит, Алалах, Эбла и некоторые другие поселения Сирии, Финикии и Палестины были освоены земледельцами еще в VIII–IV тысячелетиях до н. е.. С III тысячелетия до н. е.. эти и иные центры становятся важными узлами транзитных торговых связей, что способствовало их ускоренному развитию, сложению на их основе крупных городских комплексов, украшенных величественными храмами. Города демонстрировали тенденцию к укреплению и расширению за счет прилегающей к ним периферии, завоевания и присоединения соседних земель. Населенный преимущественно семитами, заимствовавший как египетскую иероглифику, так и вавилонскую клинопись, а соответственно и культуру обеих цивилизаций, средиземноморский район Западной Азии, получивший наименование Ханаан, с начала II тысячелетия до н. е.. превратился в экономически процветающий край, источник ценных природных ресурсов. Ливанский кедр считался лучшим строительным лесом для сооружения дворцов и храмов; смолы и ароматные благовония, вина и фрукты были всегда желанными предметами экспорта, за обладание которыми вели между собой войны крупные державы – Египет, Митанни, Ассирия, Хеттское царство.
На рубеже XIII–XII вв. до н. е.. коалиция «народов моря» (в нее кроме греков‑ахейцев входили некоторые другие племена), двигавшихся из Малой Азии и уничтоживших государство хеттов, нанесла большой урон ханаанской торговле и разрушила здесь ряд городов. Результатом вторжения было оседание в Восточном Средиземноморье некоторых из «народов моря», в первую очередь разместившихся на плодородных землях Палестины филистимлян, давших ей свое имя. Одновременно с ними в районе Палестины появились и древние евреи. Все это весьма усложнило пеструю картину языков, этносов, государств и сфер политического влияния, которую являло собой Восточное Средиземноморье в конце II и в I тысячелетии до н. е.. Рассмотрим основные части этой картины.
Сирия – северная часть побережья с прилегающей к ней континентальной территорией, включая оазис Дамаска. Издревле она была местом пересечения транзитных торговых путей, скрещения людских потоков. Обитавшие здесь с глубокой древности семитские племена занимались земледелием и скотоводством, со временем усвоили клинопись. Но расцвету Сирии мешало то, что она часто становилась центром военных действий, местом столкновения вражеских армий и зон их влияния. Районы Сирии переходили то к Египту, то к Митанни, то к хеттам, причем каждое из государств, стремясь укрепиться, строило там свои крепости и размещало в них гарнизоны. Правители возникшего после нашествия арамеев на рубеже II и I тысячелетий до н. е.. Дамасского царства вынуждены были вести войны с государством Израиль, укрепившимся к этому времени на южных границах Сирии, а в IX в. до н. е.. это царство попало под власть Ассирии. Одомашненный и приведенный арамеями в Сирию верблюд с начала I тысячелетия до н. е.. стал играть важную роль в торговых связях.
Палестина – южная часть побережья с примыкающим к ней с востока нагорьем, тоже издревле заселенная семитскими земледельцами и скотоводами и расположенная на перекрестке международных путей. Эта часть Средиземноморья постоянно подвергалась нашествиям и была своего рода плацдармом на пути в Египет и из Египта. Похоже, что именно здесь консолидировались гиксосы перед завоеванием Египта. Изгнание же гиксосов привело к подчинению Палестины Египту. В конце II тысячелетия до н. е.. Палестину заселяли бродячие орды изгоев‑хапиру, затем, как упоминалось, сюда пришли «народы моря», часть которых осела и дала району свое имя. Насколько можно судить по имеющимся данным, включая библейские предания, накануне переселения в Палестину евреев она представляла собой конгломерат мелких городов и протогосударств, активно враждовавших друг с другом. Свой вклад в эту ожесточенную борьбу внесли и древние евреи.
Библейские предания повествуют, что еще при легендарном родоначальнике всех семитов Аврааме предки евреев пересекли Евфрат и двинулись на запад. Здесь сложилась основа еврейского народа, его двенадцать колен – по числу сыновей внука Авраама Иакова. При сыновьях Иакова евреи в голодные годы – согласно все тем же преданиям – надолго переселились в Египет. Русский востоковед Б. А. Тураев в свое время считал, что некоторые тексты египтян времен фараона Хоремхеба (XIV в. до н. э.) о прибытии в долину Нила какого‑то семитского племени («в их земле был голод», «они не знали, как прожить») косвенно подтверждают библейские предания. Считается, что, проведя век‑полтора в «плену египетском», еврейский народ затем покинул эту страну, причем есть основания полагать, что религиозная борьба времен реформ фараона Эхнатона могла оказать свое воздействие на формирование среди евреев идей монотеизма.
Как бы то ни было, но, прибыв во главе с пророком Моисеем в Палестину на рубеже XIII–XII вв. до н. э., евреи в ожесточенной борьбе с местным населением завоевали себе лучшую ее часть, укрепились там и превратили древний Иерусалим в свой политический и религиозный центр. Превратившись в оседлых земледельцев, евреи постепенно ассимилировали значительную часть древнего населения, включая и хапиру. При этом войны с филистимлянами составляли важную часть их деятельности, в ходе которой выделились и укрепились первые цари Израиля: Саул, его зять Давид, сын Давида Соломон (до этих царей евреи не имели признанных правителей, а роль авторитета в их среде играли судьи). Союз с финикийским Тиром позволил Соломону не только укрепить свои позиции, но и выстроить из ливанского кедра грандиозный Иерусалимский храм в честь бога Яхве, великого и единственного божества, Бога для всех народов мира, избранным среди которых евреи почитали себя: именно их пророк Моисей установил в свое время с Яхве тесный контакт. А благословил еврейский народ великий Яхве, по преданию, за то, что Авраам не поколебался принести ему в жертву своего долгожданного первенца Исаака, – лишь в последний момент занесенный над Исааком кинжал Авраама был остановлен посланцем Яхве.
После Соломона его царство распалось на два – Иудею с центром в Иерусалиме и Израиль чуть севернее. Израиль в 722 г. до н. е.. был завоеван Ассирией, а иудейское царство потомков Давида продолжало существовать со своим духовным центром в виде Иерусалимского храма. Жрецы и пророки, группировавшиеся вокруг храма, оказывали огромное влияние на жизнь евреев, с чем не могли не считаться терявшие реальную власть цари. Народ («ам‑гаарец») платил налоги и выполнял повинности, прежде всего в пользу храма. Развитие товарно‑денежных отношений шло медленными темпами, а ростовщичество – более быстрыми, в результате чего многие из простых людей попадали в долговую кабалу. Разорение народа из‑за алчности ростовщиков воспринималось как трагедия, и весь пафос обличений пророков был направлен против этого зла, что влекло за собой реформы, ставившие своей целью сохранить рушившиеся старые порядки.
У VII ст. до н. е.. в Иудее был принят закон, ограничивавший долговое рабство шестью годами, а также несколько других реформ. Однако это не слишком укрепило страну. В том же VII в. до н. е.. она была завоевана Египтом, а в начале VI в. Иудея была завоевана Нововавилонским царством. Часть евреев бежала в Египет, другие вместе с жрецами храма были в 586 г. до н. е.. уведены в плен в Вавилонию, где они пребывали около полувека, пока персидский царь Кир Великий не вернул их в Иерусалим, разрешив заново отстроить храм Яхве. Период Второго храма был временем дальнейшей религиозно‑политической консолидации евреев и укрепления иудаизма как монотеистической религии. Попытки усилившихся евреев укрепить свои позиции привели на рубеже нашей эры к римско‑иудейским войнам, закончившимся, как известно, гибелью Иудеи, разрушением храма и рассеянием евреев по всему миру.
Финикия – центральная часть средиземноморского побережья Западной Азии. Важность ее в том, что именно финикийцы с их бесспорными достижениями в области транзитной торговли и дальних мореплаваний заняли особое место в структуре древневосточных обществ и оказались на грани трансформации этой структуры в античную. Финикийские моряки и землепроходцы‑колонизаторы, купцы и пираты, искусные ремесленники и кораблестроители обитали в основном в прибрежных городах Ливана, освоенных еще давно (Библ, Тир, Сидон и др.). Не очень сильная власть правителей в финикийских городах сочеталась с бурным развитием частнопредпринимательской деятельности, нередко, впрочем, не только находившейся под формальным покровительством правителя, например тирского Хирама, но и осуществлявшейся как бы от его имени.
В отдаленных районах Средиземноморья, будь то Карфаген или Гадес (Кадикс), Мальта или Сицилия, на рубеже II–I тысячелетий до н. е.. возникали многочисленные колонии финикийцев, внутренняя структура которых в принципе воспроизводила структуру их собственных городов, в частности Тира и Сидона: заметные традиции самоуправления, система выбора должностных лиц, важная роль имущественного ценза при сравнительно слабой роли власти правителя. Заслуживает внимания подчеркнутая ориентация на мирную экспансию и торговлю: войн финикийцы обычно не вели, хотя пиратством подчас промышляли. Как правило, связующим единством общности, особенно в колониях, выступал не столько правитель, сколько божество, олицетворенное богатым жречеством и храмом. Имена некоторых из финикийский богов – Ваал, Молох, Адон (Адонис) – со временем обрели широкую популярность.
Существенно, что финикийцы, как впоследствии и античные греки, не считали себя гражданами или населением какой‑либо страны; они были людьми своего города, т. е. жителями Тира или Карфагена, что, впрочем, не мешало им, как и грекам, осознавать свою этнокультурную и языковую общность. Как известно, именно финикийцы, упростившие для своих текущих торгово‑отчетных нужд клинопись, создали систему алфавитного письма – ту самую, которая существует с известными модификациями и поныне, как на Востоке, так и на Западе. Финикийцы избегали практики порабощения собственного населения. Долговых рабов, несмотря на огромное развитие товарно‑денежных отношений и кредитно‑ростовщической системы, в их среде практически не было, как то было характерно и для постсолоновской Греции. Зато рабами‑иноплеменниками они, как и греки, пользовались весьма охотно. Рабами торговали, а подчас захватывали их, не брезгуя пиратскими методами: приставая к чужому берегу, финикийцы всегда старались подметить, много ли здесь мужчин; если их оказывалось мало, можно было рискнуть, напасть ночью, захватить рабов и отплыть. Рабы кроме работорговли были нужны в качестве гребцов на кораблях.
Финикийская структура, отличная от привычной ближневосточной, имела черты, сближавшие ее с античной греческой. Правда, этих черт было недостаточно для того, чтобы в Финикии сложились общество и экономика античного типа и чтобы там возник полис с гражданскими правами и обязанностями его членов. Но нет сомнений в том, что финикийский образ жизни и характерные для него формы хозяйственной деятельности с преимущественным развитием торговли, мореплавания и колонизации оказали свое воздействие на шедших вслед за финикийцами греков и в немалой мере способствовали тому расцвету частнособственнической предпринимательской активности, которая сыграла решающую роль в трансформировании структуры античной Греции с ее полисами, гражданским обществом, правовыми, политическими и культурными институтами.
4. Нововавилонское царство
После господства касситов Вавилония вступила в длительную полосу упадка. Вторжения Элама и Ассирии, нашествие арамеев на рубеже II–I тысячелетия до н. е.. сильно ослабили политическое могущество Вавилона, который однако еще оставался важнейшим торгово‑ремесленным центром и источником культурного влияния. Вторжение арамеев сыграло существенную роль в изменении этнической характеристики Вавилона: значительную часть его населения стали составлять говорившие по‑арамейски халдеи (группа арамейский племен). После падения Ассирии именно халдейский Вавилон вновь вышел на передний план, претендуя вместе с Мидией и Египтом на раздел ассирийского наследства. В схватке с соперниками правитель Вавилона Навуходоносор II (уже из халдейской династии, правил в 605–562 гг. до н. э.) вышел победителем и подчинил себе Сирию и Палестину. Именно он разгромил Иудею и увел несколько тысяч евреев в вавилонский плен. Вавилония при этом правителе стала наиболее могущественным государством, а ее столица была превращена в неприступную крепость. Там были собраны люди из разных стран («вавилонское столпотворение»), Вавилон стал крупнейшим и красивейшим городом мира, прославился своими дворцами и храмами, мостами и садами, среди которых выделялись знаменитые «висячие сады» – одно из чудес света в древнем мире. Доминантой огромного города была его «вавилонская башня» – мощное квадратное в плане ступенчатое строение, семиэтажный зиккурат, достигавший в высоту 91 м, со святилищем в честь верховного бога – покровителя города Мардука.После смерти Навуходоносора среди его преемников началась жестокая борьба за власть, в результате которой правителем стал Набонид. Этот очередной выходец из халдейских племен выступил было с рядом социально‑религиозных реформ, суть которых сводилась к ослаблению вавилонского жречества вместе с культами старых богов, начиная с Мардука, и выдвижению на передний план арамейского божества Луны – Сина. Развернувшаяся в связи с этими реформами, чем‑то напоминающими реформы Эхнатона почти тысячелетием раньше, внутриполитическая борьба сильно ослабила Вавилон и сделала его через четверть века сравнительно легкой добычей персов. Когда в 539 г. до н. е.. победоносный Кир II подошел к стенам Вавилона, он сумел, обойдя мощные укрепления, вступить в него (по некоторым данным, осушив для этого русло реки и пройдя по ее дну). Кир отнесся к Вавилону с большой почтительностью, сохранив его статус, права и привилегии. Иноплеменное население, в частности иудеи, было освобождено и получило возможность вернуться на родину. Все вавилонские боги и культы были восстановлены, а Набонид, которому была сохранена жизнь и даже предоставлена должность правителя одной из отдаленных областей империи персов, был обвинен в беззаконии и произволе, в разрушении традиционной религии вавилонян.
Падение Вавилона надолго сохранилось в памяти народов и приобрело даже значение некоего символа благодаря тому, что оно через пленных иудеев было зафиксировано и вошло в Библию. Библейские предания повествуют о пире Валтасара (сын Набонида, он возглавлял оборону города от персов), во время которого на стене зала будто бы появились божественные знаки – несколько загадочных слов («мене, текел, фарес»), предвещавших падение города. Неспособный понять это предостережение и продолжавший разгул Валтасар поплатился за это жизнью.
Социальная структура Нововавилонского царства была весьма сложной, что было вызвано высоким уровнем развития товарных отношений и частнопредпринимательской деятельности. Юридически вавилонское общество делилось на полноправных вавилонян; неполноправных, прежде всего иноплеменников, живших – наподобие пленных иудеев – на правах поселенцев и преимущественно находившихся на службе в качестве чиновников и воинов; зависимых земледельцев, обрабатывавших земли царско‑храмовых хозяйств на правах потомственных арендаторов (т. е. лишенных собственных участков или прав на общинный надел), и рабов, многие из которых, однако, имели не только права, но подчас и собственное имущество, определенные привилегии, а то и собственных рабов (оставаясь при этом рабами хозяина, получавшего за это от них немалый оброк – пекулий).
Это членение заметно усложняли корректировавшие его реальные имущественные и тем более социально‑экономические отношения. Хотя полноправные общинники по правовому статусу стояли на первом месте, в имущественном отношении многие из них могли быть на низших ступенях общества; и наоборот, зависимые и даже удачливые рабы, в правовом отношении стоявшие на низших ступенях, порой оказывались богатыми собственниками, эксплуатировавшими труд неимущих, которые в правовом отношении могли стоять выше их. Что касается долгового рабства, то оно после реформы Хаммурапи в Вавилонии пошло на убыль. Практика самопродажи и самозаклада почти исчезла (сохранялись, да и то изредка, в экстремальных ситуациях, случаи продажи детей). На смену долговому рабству пришла более приемлемая в новых условиях практика наемного труда. Неимущие различного правового и социального статуса порой объединялись в трудовые отряды – нечто вроде «профсоюзов», диктовавшие и добивавшиеся хорошей оплаты их труда. Возможно, эта практика была вызвана к жизни тенденцией к монополизации в частных руках больших финансово‑экономических возможностей (в Вавилоне были крупные торгово‑ростовщические дома, которые вели широкую транзитную торговлю, осуществляли крупномасштабные банковские операции, финансировали коммерческие предприятия).
Все эти процессы по‑прежнему протекали в рамках традиционной восточной структуры. Храмовые и царские хозяйства были важным элементом хозяйственной деятельности, равно как и трудовые повинности. Но существенно заметить, что в условиях развитых частнособственнических отношений, которые были свойственны Нововавилонскому царству, власть‑собственность несколько трансформировалась: храмовые хозяйства подчас выступали на рынке в качестве совокупного собственника, имевшего юридическое лицо, т. е. в виде своего рода «фирмы». Трудно сказать, какие потенции имело бы подобного рода развитие в иных обстоятельствах, но в конкретных условиях VI в. до н. е.. и персидского завоевания на том все практически и остановилось. Больше того, с включением Вавилона в империю Ахеменидов экономическое значение и финансовая мощь вавилонских богатых домов стали ослабевать, хотя и не сразу.
Западно‑азиатский вариант формирования государственности заметно. отличался и от месопотамского, и от египетского. Главное отличие его состояло в том, что, несмотря на наличие в этом регионе ряда древнейших из известных истории протогосударственных образований и нескольких весьма специфических политических структур (таких, как иудейская или финикийская), для региона в целом была характерна определенная вторичность. Вторичность в том смысле, что государства Западной Азии, – даже оставляя в стороне Вавилон, прямого наследника шумеров, – в своем развитии многое заимствовали у опередивших их соседей и за этот счет ускоряли темпы своего развития. Это было характерно и для митаннийцев, и для хеттов, и для ассирийцев, в какой‑то степени и для народов Восточного Средиземноморья. Все они так или иначе были знакомы с месопотамской клинописью, с основами выработанного в древнем Двуречье законодательства, не говоря уже о календаре, азах математики, мифологии и религии. Понятно, что в каждом из западно‑азиатских государств древности, больших и малых, все, что перенималось, энергично перерабатывалось и усваивалось в сильно видоизмененном виде, однако сам факт заимствования при этом не может быть поставлен под сомнение.
Заимствование чужого опыта всегда ускоряет развитие. Западно‑азиатские структуры продемонстрировали это достаточно ясно. Хетты и ассирийцы щедро использовали боевой и политико‑административный опыт Египта. В еще большей степени заимствовался и усваивался западно‑азиатскими народами древности торговый опыт вавилонян. Стоит напомнить, что Ашшур вначале славился как торгово‑транзитный центр и лишь позже стал столицей сформировавшейся на этой основе Ассирии.
Вторичность характера эволюции отнюдь не равнозначна второстепенности. Напротив, многие из только что оцененных в качестве вторичных западно‑азиатских государств древности оказались уникальными в своем роде. Это те же древние евреи с их монотеистической религией и величественным храмом в Иерусалиме в честь Яхве – трудно переоценить историко‑культурное значение этого феномена в судьбах человечества. Это финикийцы с их развитыми формами торговли, мореплавания и колонизации. Это, наконец, митаннийцы и хетты, прославившиеся одомашниванием лошади, изобретением боевых колесниц и положившие начало железоделанию. Я уж не говорю о такой «вторичной» державе, как халдейский Вавилон с его роскошью и развитой торговлей.
Список літератури
1. Абрамсон М.Л., Кириллова А.А., Колесницкий Н.Ф. та ін Історія середніх віків: Підручник для студентів іст. фак. пед. ін-тів / За ред. Н.Ф. Колесницкий .- М.: Просвещение, 1999 .- 576 с., Іл.
2. Бадак А.Н., Войнич И.Е., Волчек Н.М., Воротнікова О.А. та ін Історія середніх віків. Мінськ, Харвест, 2000 р.
3. Історія стародавнього Риму: Підручник / За ред. В.І. Кузищина. 3-тє вид., Перераб. і доп. - М.: Вищ. школа, 1994. - 366 с., Іл.
4. Історія стародавнього світу. Рання старовину. Під ред. Дьяконова І.М., Неронова В.Д., Свєнціцький І.С. Москва, 2001 р.
5. Ле Гофф Ж. Цивілізація середньовічного Заходу: Пер. з фр. / Заг. ред. Ю.Л. Безсмертного. - М.: Видавнича група Прогрес, Прогрес-Академія, 1992.
6. Мельникова О.О. Меч і ліра: Англосаксонське суспільство в історії та епосі. - М.: Думка, 2002.
7. Нова історія. Перший період: Учеб. посібник для студ. вузів, які навчаються за спец. "Історія" / За ред. Є.Є. Юровська та ін - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: Висш.шк., 1998. - 399 с., Карти.
8. Пономарьов М.В. Смирнова С.Ю. Нова і новітня історія країн Європи та Америки. тт. 1-3. Москва, 2000 р.
9. Сергєєв В.С. Історія стародавньої Греції. Під. ред. Машкіна Н.А. і Мікушіна А.В. Москва, 2001.