Білгородський державний університет
ТВОРЧА РОБОТА ПО ІСТОРІЇ
РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ НА ТЕМУ:
«СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ»,
ЯЗИЧНИЦЬКІ І ХРИСТИЯНСЬКІ
Мотиву у творі »
ВИКОНАВ:
ПЕРЕВІРИВ:
м. БІЛГОРОД - 2003 р.
План
I. Введення. Про безсмертя «Слова о полку Ігоревім».
«Слово о полку Ігоревім» - твір не тільки стародавньої, але завжди сучасної літератури;
Жива зв'язок «Слова о полку Ігоревім» з світоглядом і творчістю всього народу;
Цілі і завдання даної роботи.
II. Культура та побут давніх слов'ян.
Пантеон слов'янських богів;
Прийняття християнства і його вплив на давньоруську культуру;
Язичництво - естетичний арсенал поетичних образів, використаних у «Слові о полку Ігоревім».
III. «Слово о полку Ігоревім» і давньоруське язичництво.
Поняття про двовір'ї;
Язичницька стихія і образна система «Слова о полку Ігоревім»:
а) значення імен та прізвиськ,
б) образна система.
IV. «Слово о полку Ігоревім» ідеї християнства.
Вплив християнства на культуру Київської Русі;
Вживання церковно-слов'янської лексики;
Топонімічні терміни;
Дотримання християнських літературних традицій.
V. Висновок і висновки.
I Вступ: Про безсмертя «Слова о полку Ігоревім»
Вмираючи, людина продовжує жити, - він живе у своїх справах. І важливо при цьому те, що в людині жило, живе і буде жити тільки краще. Найгірше не успадковується в широкому сенсі цього слова, воно не має тривалих національних традицій, воно неміцно, воно легко виникає, але ще швидше зникає. Краще ж в людині безсмертна. Ще більше це відноситься до життя пам'ятників мистецтва. Твори мистецтва втілюють у собі тривалі народні традиції. Вони продовжують жити і за межами своєї епохи. У кращих своїх творах - творах гуманістичних, людяних у вищому сенсі слова - мистецтво не знає старіння. Найбільш високі твори мистецтва продовжують бути сучасними століття і тисячоліття. Сучасність мистецтва - це все те, що зберігає свою естетичну дієвість, все те, що читає, дивиться і слухає народ в даний момент, незалежно від того, в який час були створені ці твори мистецтва.
Ось чому «Слово о полку Ігоревім», продовжує жити в сотнях творів російської літератури ХІХ і ХХ століть, ми маємо право вважати твором не тільки стародавньої, але певною мірою і сучасної літератури. Воно живе та діяльне, заражає своєю поетичною енергією і виховує, вчить літературної майстерності і любові до Батьківщини
Більш ніж сім з половиною століть живе «Слово о полку Ігоревім» повнокровним життям, і сила його впливу не тільки не слабшає, але все зростає і розширюється. Така влада над часом «Слова», його живого зв'язку зі світоглядом і творчістю всього народу.
У цій роботі мені належить довести, що хоча і чудовий пам'ятник давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім» створювався після прийняття Руссю християнства, але проте язичницькі уявлення про світ у ньому ще теж були дуже сильні.
II. Користуючись текстом твору «Слова», і свідченням очевидців ми спробуємо уявити, в якій обстановці жили наші далекі предки. «Вони дуже високого зросту і величезної сили. Колір шкіри і волосся у них дуже білий, або золотистий, або не зовсім чорний ... Вони шанують ріки й німф, і всілякі божества, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв виробляють ворожіння », - писав Прокопій Кесарійський. Такими бачив слов'ян цей візантійський історик, який залишив нам безцінні і, на жаль, рідкісні відомості про наших далеких предків. Слов'яни в ті дні тільки-тільки починали заявляти про себе на світовій арені і жили ще своїм відособленим культурою, далекій від досягнень античної цивілізації. Вони доторкнулися до неї значно пізніше, вже після прийняття християнства.
Їх уявлення про світ відбивалися в наївних міфах про богів, пов'язаних безпосередньо з природою. Загальну картину пантеону слов'ян ми навряд й зараз ми можемо собі уявити, легенди, міфи втрачені, забуті. Залишилися лише кілька імен давніх слов'янських богів.
Російські казки донесли до нас поетичну принадність цих давніх уявлень наших предків, вони й нині забарвлюють поезією наше дитинство: лісовики, домовики, русалки, водяні, Баба-яга, диво-юдо, Кащей Безсмертний. Багато моральні принципи поставали уяві давньої людини у персоніфікованому вигляді: Горе-безталання, Правда, Кривда. Навіть смерть виступала у вигляді скелета в савані і з косою в руці. Слово «чур», яке нині вживається у виразі: «Цур мене!», Було ім'ям бога.
Вищим божеством шанувався у древніх слов'ян Перун - бог грози. Він живе на вершині гори. Його ворог Велес. Підступний і злий бог. Він викрадає худобу, людей, бог-перевертень, здатний перетворитися й у звіра, і в людини. Перун б'ється з ним і, коли перемагає, на землю опускається цілющий і благодатний дощ, що дає життя посівам. Слово «Бог» (мабуть, від багатий) часто пов'язано з ім'ям божества: Даждьбог, Стрибог. У міфів діють потвори, упирі, солов'ї-розбійники, діви, Змій Горинич, вітри Ярила, бог весни Лель.
Числові найменування набувають іноді теж божественне значення; якщо, наприклад, чет несе в собі позитивний початок, то непар явно негативне.
З IХ століття починають проникати до слов'ян ідеї християнства. Княгиня Ольга, яка побувала у Візантії, прийняла християнство, була там хрещена. Її син, князь Святослав, поховав матір за християнським звичаєм, але сам залишився язичником, прихильником старих слов'янських богів. Християнство, як відомо, встановив син його, князь Володимир, у 988 році. У російських літописах збереглися барвисті розповіді про повних драматизму останні дні язичництва на Русі:
«І став Володимир княжити в Києві один і поставив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна зі срібною дорогою і золотими вусами, потім Хорста, Даждьбога, Стрибога, Симаргла і Мокош. І приносив їм жертви, називаючи їх богами, і приводив до них своїх синів і дочок, а жертви ці йшли бісам і оскверняли землю своїми приношеннями. І занечищена земля руська і пагорб той ».
Літописець, вже християнин, недобрим словом поминає цих язичницьких богів.
Суворі звичаї древніх слов'ян, суворі їх боги, щоб умилостивити їх або віддячити, потрібні жертви і жертви людські. Літопис розповідає про один драматичному епізоді.
Володимир повернувся після вдалого військового походу на плем'я ятвагов. Треба було за звичаєм відсвяткувати перемогу і віддячити богів. «... Сказали старці і бояри:« Кинемо жереб на юнаків і дівчат, на кого він упаде, того заріжемо богам ». Був тоді варяг один, і двір його був там, де зараз церква святої Богородиці, яку збудував Володимир. Прийшов той варяг із Греків і сповідував християнську віру. І був у нього син, прекрасний особою і душею, і на нього-то і жереб упав ... І послані до нього, прийшовши, сказали: «На сина твого жереб упав, обрали його собі боги, щоб ми принесли його в жертву богам». - «Не боги це, а просте дерево: Сьогодні є, а завтра згниє; не їдять вони, не п'ють, не говорять, а зроблені людськими руками з дерева. Не дам сина свого! »-« Дай сина свого, та принесемо його богам ». - «Якщо вони боги, то нехай пошлють одного з богів і візьмуть мого сина. А ви-то навіщо здійснюєте їх треби? »
Кликнули, і підсікли під ним сіни, і так вбили їх ».
Літописець, розповівши про це, журиться: «Адже були тоді люди невігласами і нехристи. Диявол же радів тому ».
Незабаром Володимир змінив віру, а на місці страти варяга і його сина спорудив церкву.
Однак колишні боги не пішли з пам'яті народної. Віра в них вже у вигляді забобонів продовжувала жити. Старі поганські боги символізували сили природи і як-то злилися в поетичній уяві народу з цими силами. Вони склали той естетичний арсенал поетичних образів, яким користувалися поети. Багато ми знайдемо їх в «Слові о полку Ігоревім». Навіть окремі російські слова ведуть свій початок від назви старовинних язичницьких богів, наприклад: «плекати» - від бога весни Леля. У білоруській мові уживано лайливе вираз: «Кабе цебя Пярун тріснувши!» (Бог Перун).
«Слово» і давньоруське язичництво »
У «Слові о полку Ігоревім» кілька разів згадуються язичницькі боги: Велес, Даждьбог, Стрибог, Хорс. Разом з тим «Слово» явно написано поетом-християнином: Ігор за своє повернення з полону їде до церкви Богородиці Пирогощої. Як же поєднуються в автора твору язичництво і християнство? Це дуже типово для давньої Русі. Його прийнято називати двоеверием.
Що таке це двовір'я? Просте поєднання двох вір навряд чи взагалі можливо, тим більше що християнство у ХII столітті, як і в подальшому, активно боровся з язичницької релігією, з її залишками в народі. Елементи язичництва почали приходити в з'єднання з християнськими віруваннями тільки тоді, коли вони переставали усвідомлюватися в народі як протистоять християнству. Язичництво як система вірувань, притому ворожа християнству, мало зникнути перш, ніж могло з'явитися двовір'я. Це зникнення язичництва як послідовної системи вірувань могло відбутися тільки через певний час після перемоги християнства: не раніше кінця XI - початку XII століття.
Ось чому і сам літописець, і автор твору, незважаючи на весь свій християнський настрій, не проти визначити час описуваних ним подій то язичницьким Корочун (найкоротший день року - солнцеповорот), то християнської Радуницей (час поминання померлих), то язичницької Русального тижнем (також свято поминання померлих).
Автор «Слова о полку Ігоревім» не вірить в язичницьких богів так, як би в них вірив язичник. Для нього язичницькі боги - це символи природи, художні узагальнення. Він одушевляє явища природи, дерева, сонце, вітер, річки, одушествляет навіть міста і їх стіни. («Униша бо градом' забралом», - говорить автор, описуючи наслідки поразки Ігоря). Він одушевляє абстрактні поняття: образу, яка набуває образ діви з лебединими крилами, тугу і печаль - Карну і Желю.
Язичницька стихія багато в чому формує та образну систему «Слова». Звернемося до діда князя Ігоря - Олега Святославича, на прізвище Гориславич. Він був відомий своїми міжусобними війнами. Захоплюючись його міццю й хоробрістю, автор «Слова» одночасно нарікає йому за братовбивчі походи: «Той бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв». Багато дослідників прізвисько Гориславич зводять на цій підставі до слова «Гурі». На наш погляд, проте, з'єднання в одному слові понять горе і слава суперечить логіці, та й самого образу Олега. Адже Горислав читалося б тоді як горе-сміливець, щось на зразок Анікі-воїна, чого ніяк не можна припустити щодо прославленого князя. Зведення ж іншими прізвиська Гориславич до слова «гірський» («нагірна слава») видається надто церковним, що не відповідає стилістиці прізвиськ. В імені Горислав нам виразно чується «горить славою», «печеться про славу», «шукає слави». Слава за древнерусські - це одночасно і славолюбство, і честолюбство .. Так, князя Бориса В'ячеславовича «слава на суд привела» - честолюбство призвело до загибелі Отже, язичницьке прізвисько Олега Гориславич говорить про людину, воїна, що горить славою, славному і славолюбівом одночасно, що повністю узгоджується з характером цього князя.
Та й взагалі імені, а раніше й прізвисько, в прадавній свідомості надавалося доленосне значення. Так, Олег у перекладі з грецького означає палаючий (ось і Горислав!). Ігор - співзвучно слову «Гурі». У «Слові о полку Ігоревім» ми знаходимо багато імен із складовою частиною «слава»: Всеслав, Яролав, Святослав, Горислав, Вячелав, Брячеслав, Ізялав. Така велика кількість княжих імен з коренем «слав» говорить саме за себе.
Святослав Всеволодович Київський - двоюрідний брат Ігоря, занадто пізно дізнався про похід Ігоря бачить пророчий сон:
Уже дошки без князька
У моєму теремі золотоверхому.
Всю ніч з вечора
Сірі ворони крякали у Плесеньска,
У передградді стояв ліс Кияни,
І понеслися вони, ворони, до синього моря.
Чому саме до синього моря? На наше переконання, Синє море - це язичницька стихія, яка протегує половцям. Це море - стихія, що поглинула росіян, сенс співвідноситься з виразом «вже пустиня силу прикрила». І майже скрізь у творі ворожі російським стихії представлені прихильниками «поганих язичників». Це перш за все темрява, ніч - в протиставленні світла, дня і зорі (затемнення сонця як знак біди і загибелі). Це стогнучий гроза, звіриний свист, це вовки, що вартують по ярах Игореву біду; це лисиці, що гавкають на черлені щити. Це «бусів врани» - бусів зловісні ворони (Бус, Бооз, Боаз - легендарний ватажок половців). І це Див, що «кличе у верху дерева», коли князь Ігор збирається в похід; див б'є крилами, скликаючи на кривавий бенкет все вороже російським. Див ворожий російським (пор. в казках «диво одноглазе). Це міфічна істота язичників, уособлення дикості і стихійності, вороже людяності і культуру, то, що ми називаємо сьогодні азіатчиною
Див - чуже, вороже російській людині істота (бо російський - в народному розумінні той же, що і праведний, власне людина). До цих пір в народній мові уживаються вирази «це що за диво? або «екое диво!» - у значенні чогось безглуздого, незграбного, чужого, несприятливого. Дивний у значенні прекрасний знайомий тільки книжкової традиції, але не народної мови, де цей епітет має негативне значення.
В. Даль розшифровує слово дів' як диво, дивина, чудовисько, морське чудовисько чи зловісну птицю (пугач, пугач). Прислів'я «тричі людина дивен буває: народиться, одружується, помирає» - говорить про иномирное, навіть нечистому відтінку слова «дивний», тому що саме в ці перехідні, порубіжні моменти в житті людини - народження, одруження і смерті - він буває ритуально «нечистий» і вимагає спеціальних очисних дій, ритуалів.
Чуже, неосвоєні, дівье передається також словом незнаема. Це степ - поле незнаема (пор. чисте поле - теж безлюдне, але включене в образ дружнього, «свого» світу). Незнаний - дикий, чудовий, неодухотвореним культурою, невідомий. Недарма у фольклорі нечиста сила часто з'являється в образі «незнайомої людини».
Академік Б. О. Рибаков наполягає на тому, що дів - це слов'янське божество, посилаючись на скіфів як на праслов'ян та на їх орнаментику, наводячи як аргумент гріфоновідние орнаменти домонгольської Русі. Але невідомо, чи був у свідомості давніх русичів дів жорстко прив'язаний до образів грифонів, орнаменти ж можуть запозичувати і поза релігійного поклоніння, в силу художніх та інших причин. У всякому разі, окремі приклади орнаменту стін і прикраси шоломів грифонами навряд чи дають привід називати діва «вершителем небесної волі», як це робить академік Рибаков. Дива він вважає покровителем Ігоревої дружини; коли військо русичів зазнало поразки - тоді й сверзілся дів з вершини, - пише Б. А. Рибаков в книзі «Петро Бориславич. Пошук автора «Слова о полку Ігоревім» (Москва, 1991 р.). Проте вираз «уже верже на землю дів» означає, ми вважаємо, не впав, як підкошений, а прямо навпаки - напав, кинувся на русичів з вершини дерева, як шуліка (ср.вираженіе «Верже Всеслав жереб про дівицю собі будь-який» - кидав жереб, дію активне, а не пасивно).
Ворожа активність діва стоїть у логічно нерозривній ряду: «вже несеться хула на хвалу, уже трісну потреба на волю, вже верже дів на землю». Що значить: хула здолала хвалу, потреба - волю, див - землю. Речитатив плачу, що йде без перебивок на одному диханні, підкреслений ритмічним повтором слова «вже» говорить про горе російської землі. Вся ця конструкція трохи нижче підтримана родинному за змістом і стилем завершальній фразою: «вже пустиня силу прикрила». Довіра до тексту, і перш за все до тексту, прояснює багато темні місця. Та й саме по собі значення слова «чудовий» як дивовижний, дикий, чужий, незнаний, язичницький переконують нас у ворожості діва.
Або візьмемо такий фрагмент тексту: «Почнут наших птахів бити» ...
І річок Гзак Кончакові (про Ігоря):
- А коли опутаємо його червоною дівицею -
ні нам буде соколя,
ні нам красної дівиці.
але почнут наших птахів бити
в полі половецьке.
У цьому фрагменті з останньої частини «Слова» О. Щербініна у статті «Слово о полку Ігоревім» («Темні місця» в новому світлі) вперше пропонує переклад «почнут наших птахів бити», на відміну від інших дослідників, які писали: «І почнуть нас птахи бити в полі половецьке », розуміти як« сокіл з Соколенко почнуть птахів половецьких в полі бити ». Ця метафора - русичі-соколи б'ють птахів-половців - проходить через всю образну систему слова, так само як і давньоруську літературу. У «Слові» є такі фрази: «Коли сокіл в митех буває - високо птиць збиває;« високо плаваєте на справу в буесті, яко сокіл на вітрах ширяяся, хоча птахів в буйстві здолати ».
На думку деяких дослідників, лебеді - язичницький тотем половців. Можливо, саме з зображенням лебедів на стягах йшли половці в бій. У такому випадку, «почнут наших птахів бити» з вуст половецьких ханів - це і символічний, і зримий, конкретні образи. Згадаємо й вираз: «скриплять вози половецькі, як лебеді розполохати». Або «ступила образа на землю Троянь, сплеснула лебединими крилами».
У сцені втечі Ігоря з половецького полону: «... і полетів сокіл під мглами, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, обід і вечерю». Або: «О, далеко заїди сокіл, птахів бья - до моря!» Під птахами розуміються галки, чорні ворони, сороки (пор. «галочки стада біжать до Дону великого» ...). У ХII столітті птиці та лисиці - саме в цьому поєднанні - сприймалися як суто язичницькі реалії, недарма в «Слові і повчанні проти язичників» читаємо: «слухає ж і гласи Кокоші, і брехня, і іншим птахам і лисицям».
«Росіяни птахи» - це сокіл, соловей, зозуля, качка (і гоголь), чайка, чернядь, перепілка. Але перш за все сокіл. Їх завжди називають поіменно, а «язичницьких птахів» часто позначають просто як «птахи».
Звернімося до іншого фрагменту: «Пустеля силу прикрила». І знову ж таки, протиставлення: хаос - порядок, стихія, культура, знайоме, освоєна, культурне, одухотворене, християнське - і незнайоме, незвідане, неосвоєні, неокультуреної, безлюдне, нечисте, погане, язичницьке - має в «Слові» важливе мірообразующее значення. Це ключ до образів. Це протиставлення створює образ великої поетичної і філософської глибини - «вже пустиня силу прикрила» - у плачі після поразки князя Ігоря. Передача цієї фрази як «вже пустеля» військо прикрила »- абсолютно недостатня, тому що поняття сила набагато ширше, ніж військо. Військо - лише одне з осередків сили. Повний же сенс у тому, що пусте здолало складне і багате, дике здолало культурне, безсиле за всіма параметрами (тому що воно не одухотворено традицією, культурою), здолало силу як осередок не тільки фізичної військової могутності, а й духовних якостей: хоробрості , доблесті, честі, жертовності в ім'я Батьківщини.
Якщо згадати шедеври церковного зодчества на Русі ХІІ століття, згадати, що саме в цьому столітті починається будівництво Собору Паризької Богоматері з його розкішною архітектурою і складною системою символів, подумати про складні духовних пошуках богословської літератури - то особливо яскраво й опукло постане у порівнянні з усіма цими багатствами поняття пустелі - всього життєустрою кочових народів, що живуть в голому степу. (Мабуть, не варто докладно пояснювати, що у кочових, «відсталих» народів була своя культура, яка заслуговує поваги, часом захоплення - кам'яна скульптура половців). Ми тут реконструюємо свідомість середньовічного християнина. А втім, пустеля адже не знищила силу, а тільки прикрила, підспудно сила зріє.
Одухотворені, а тому дружні або ворожі русичам і всі природні стихії та явища, в тому числі і річки. У «Слові» наводиться багато назв річок, і до кожної у автора особливе ставлення. Річки персоніфікували. Дніпро Словутіч - помічник, заступник. Стугна - підступна, сповнена студеної води. Каяла - згубна, окаянна річка, як і Каніна, де «канули» російські дружини і сама слава русичів. У середньовічній свідомості імена власні, а також назви річок, озер, морів, гір осмислювалися як позначення характеру об'єкта, його суті, часом долі. Всі ці одухотворення, елементи анімізму і язичництва в «Слові» - явища не стільки релігійного, скільки художнього порядку.
Коли автор «Слова о полку Ігоревім» передає бесіду Ігоря з Дінцем, він, звичайно, не припускає, що ця розмова мала місце у дійсному житті. Ця розмова - художнє узагальнення. Не може підлягати сумніву, що і язичницькі боги, що згадуються в творі, - це художні образи, які мають для автора поетичної забарвленням, а не реальні культові поняття. Автор «Слова» - християнин, а не язичник. Він не вірить в язичницьких богів, як не вірить у реальність розмови Ігоря з Дінцем.
Язичницькі боги - художні образи, поетичні поняття. Автор «Слова» називає вітри «Стрибожьими онуками», говорить про російською народ як про Дажбожого внука ». «Велесовим онуком» він називає Бояна. Велес, або Волос («скотий бог») кілька разів згадується в творі Ідоли Велесу - Волосині стояли в Х столітті в Києві на Подолі, в Ростові, за переказами - в Новгороді. Мабуть, Велес вважався також покровителем співаків-поетів, пастушачим богом і богом поезії одночасно.
Таким чином, у «Слові», як і в народній творчості його часу, - в наявності відступ від язичництва; багато язичницьких елементи усвідомлюються як елементи чисто поетичні. У цьому відношенні «Слово о полку Ігоревім» відбиває процес розкладання язичництва і перехід до двовір'ї.
У науковій літературі є й інша точка зору: припускають, що автор «Слова» вірив рішуче у все, про що він пише, і у всіх язичницьких богів, яких він згадує. Але навряд чи в ХII столітті язичництво так твердо займало свої позиції. Автор «Слова» переходив вже до двовір'ї і на багато що в язичництві дивився тільки як на художнє узагальнення. У російській мові часу «Слова» було вже досить багато тюркських слів, тому і тюркська міфологія була знайома російським, але навряд чи хто стане стверджувати, що в пору посиленої боротьби християнства з язичництвом на Русі росіяни не тільки знаходили в собі сили боротися за своїх язичницьких богів, але і серйозно брали віру в богів половецьких. Для поета ХII століття язичницькі боги (і російські, і половецькі) могли бути приблизно тим же, чим були античні боги для поета епохи Відродження. Поетичність «Слова» була багатосторонній, черпаючи свої образи, свою художню систему з різних джерел, трансформуючи її, перетворюючи, зливаючи в органічний сплав, будя художні асоціації, але не релігійні вірування.
Приблизно так само ставиться автор і до природи: він не був ні натуралістом, ні віруючим язичником. Природа і світ язичницьких богів були для нього джерелом поетичних уявлень - і це головне.
«Слово о полку Ігоревім» і християнство
Прийняття на Русі християнства створило в суспільстві цілком іншу духовну атмосферу. Справедливо писав В. Г. Бєлінський, що «християнство, природно, зробило в слов'янських племенах дух безумовного заперечення колишньої язичницької їх національності ... пам'ятники язичницької поезії були забуті і не вверялись букві. Тому до нас не дійшло не тільки ніяких пісень язичницького періоду Русі, але ми навіть не маємо майже ніякого поняття про слов'янської міфології ... «Слово о полку Ігоревім - цей прекрасний пам'ятник вже напівязичеської поезії, дійшло до нас у єдиному і притому спотвореному списку. Скільки ж пам'яток народної поезії загинуло зовсім! »
Від ХII століття дійшла до нас досить багата література, створена і збережена в монастирях. Вона носить яскраво виражений клерикальний характер. Російське духовенство не можна звинуватити у відсутності патріотизму. Священнослужителі розуміли, яку небезпеку Русі несе роздробленість князівств і постійні чвари. Тому ідея єднання князів так чи інакше представлена в дійшли до нас літературних пам'ятках того часу.
«Схаменіться, князі, ви, старшої братії своєї противитесь, рать споруджує і поганих на брати свою закликаєте, - поки не викрив вас Бог на страшному суді!» - Вмовляв автор «Слова про князів» організаторів та винуватців тодішніх негараздів. Це була, мабуть, проповідь, написана і вимовлена у другій половині ХІІ століття. Як бачимо, у проповіді страхітливим суддею поставлений християнський Бог. І так майже у всіх текстах тієї пори. Може скластися враження, що християнство цілком опанувало свідомістю народу. Хоча в усьому тексті «Слова о полку Ігоревім» »жодного разу не згадано ім'я християнського Бога, але явно помітно вплив християнської віри. Два рази в тексті ми зустрічаємо згадування церков святої Софії в Полоцьку та Києві:
«З тієї ж Каяли Святополк повелів батька свого привезти
між угорськими іноходцями
До святої Софії до Києва ».
«Для нього (Всеслава) у Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святої Софії у дзвони,
а він у Києві дзвін той чув ».
Поет ніде не посилається на християнських проповідників, імена яких, звичайно, знав. Зате широке вживання російської та церковно-слов'янської лексики говорить саме за себе. Візьмемо, наприклад, такий уривок: «Діти бісові кликом поля перегородили, а хоробрі русичі перегородили черленими щитами». Тут два дієслова одного і того самого кореня, але в одному випадку з російською повноголоссям («прегородиша), а в іншому - з церковно-слов'янською неполногласіем (« преградіша »). У російській мові слова церковно-слов'янського походження і чисто російського дають різні відтінки значення. Це збільшує багатство і гнучкість мови, дозволяючи висловлювати різні, дуже незначні відтінки значення, особливо важливі у художньому мовленні. Автор «Слова о полку Ігоревім» цим широко користується. У нього «ворон'» і «вран'», «голова» і «глава», «соловей» і «Слава», «ворота» і «брама», «боронь» і «боротьба». Та й не тільки використання лексики двох мов доводить твердження про те, що твір було створено після прийняття Руссю християнства.
Такі фрази: «червлен стяг, біла корогва» і «Були віки Трояна, минули роки Ярославові, були походи Олегові, Олега Святославовича» - прямо підтверджують те, про що говорилося вище. У Словнику російської мови С.І. Ожегова слово «корогва» визначається як приналежність церковних походів і військових полків - укріплене на довгому держаку велике полотнище із зображенням святих. І нарешті, другий уривок. У зв'язку зі сказаним вище про Трояни як про давньоруському язичницького бога, це місце слід розуміти так: «Були язичницькі часи, часи настали Ярослава, були і походи Олега, Олега Святославича». Тут, отже, автором «Слова» намічаються три етапи російської історії: язичницькі часи, Ярославово час, як час християнської та єдиної Русі, і час міжусобиць Олега ».
Не підлягає сумніву, що висловлена нами думка правильна, ще й тому, що в самому кінці твору автор прямо вказує на те, що у ХII столітті на Русі панувало християнський світогляд:
«Ігор їде по Боричевому
До святої богородиці Пирогощої ».
Боричів ввезення - підйом від дніпровської пристані на гору до центру Києва. Пирогоща - назва церкви в Києві, яка була заснована в 1132 році. Названа так по перебувала в ній іконі богородиці, «Пирогощої», привезеної на Русь з Візантії.
І далі:
«Здорові будьте, князі і дружина,
борючись за християн
проти нашестя поганих! »
Автор прямо вказує, що і Ігор, і його військо, і сам автор - християни. Тому цілком зрозуміло, що закінчується твір словом «амінь», яке походить від грецького слова «так буде так, істинно». Саме так закінчуються багато літературні пам'ятки Стародавньої Русі та церковні молитви.
Висновки:
«Слово о полку Ігоревім» є пам'яткою культури ХII століття, і це надзвичайно важливо з історичної точки зору, бо дає нам уявлення про духовне життя народу. Ми мало знаємо про побут і вірування слов'ян до того, як вони прийняли християнство. Деякі дуже убогі відомості про них можна знайти у візантійських істориків.
Традиції живуть довго, і багато чого з того, що хвилювало слов'ян у дні Прокопія Кесарійського, збереглося до ХII століття. Треба мати на увазі, що християнство виникло в пору найглибшої кризи античної цивілізації, стало плодом її декадансу. Молоді народи, що прийняли нову релігію, були далекі за рівнем своїх подань від ідей і досить абстрактних форм її віровчення. Давні слов'яни були ще дуже близькі до природи. Вона давала їх уяві поетичні образи, які пов'язувалися не тільки з релігійними уявленнями, але і з їх естетичними потребами. Так було з усіма стародавніми народами в пору творення цивілізації. Поетові, автору «Слова» були рідніші пов'язані з природою образи язичницької релігії древніх слов'ян, хоча в його душі жили й суворі алегорії християнства. Звідси таке багатство барвистих зорових і звучать порівнянь у його поемі. Річки, степи, горби, море, крики віщих птахів наповнюють «Слово», ми їх бачимо, чуємо, вони учасники подій. І тут же казкові Діви і діви-лебеді, і великий синій Дон і Руська земля, що залишилася десь позаду «за горою», і постійний щемливий серце рефрен «О, Русская земля! Вже за горою єси! ». Адже це звернення, розмова з батьківщиною. Вона не абстрактне поняття, вона - жива істота, з яким можна говорити, як і пити шоломом чисту воду з синього Дону, великої російської річки.
Автор «Слова» долучає і нас до подій: ми бачимо світ його очима, ми відчували світ його серцем. Хто знає, може бути, він сам був одним з воїнів полку Ігоря, очевидцем і учасником.
Важливо відзначити словесну в'язь, характерну для «Слова», а також здатність сприймати неживі, з нашої точки зору, явища і реалії природи - як живі, мають свій неповторний характер і значення в розвитку подій. Так би мовити, участь всього насущного світу в історії й долі. Це не має нічого спільного з сучасною трактуванням історії, де випинаються то економічні, то політичні причини в розірваному, неживий, неодухотвореним світі. Розлита всюди життя, дух забарвлює світосприйняття середньовічної людини трепетним відчуттям нерозривної єдності світу і його - в буквальному, конкретно-чуттєвому сенсі - пронизаний єдиною волею Творця.
Світовідчуття наших предків, їх розуміння світу, добра і справедливості, безприкладну почуття рідної мови і геніальне мовотворчість - ось що вічно буде хвилювати російської людини у вітчизняному пам'ятнику культури.