Середньовічні міста Сходу арабські індійські китайські Їх відмінності від європейських міст Економічні

Зміст:
Питання 1. Середньовічні міста Сходу: арабські, індійські, китайські.
Їх відмінності від європейських міст 3
Питання 2. Економічні передумови територіальної організації населення. 6
Використовувана література 20

Реферат з предмету «Територіальна організація населення».
 
1. Середньовічні міста сходу: арабські, індійські, китайські.
Їх відмінність від європейських міст.
На відміну від більшої частини Європи, країни Сходу в Середні століття переживають кілька навал кочових народів, які з плином часу сприймають міську культуру, але відбувається це кожен раз практично заново. Тому в кінцевому підсумку розвиток міського розселення на Сході йде значно повільніше, а зв'язок з древніми містами виявляється більш тісною. Найбільшою мірою це проявляється при формуванні мережі та принципів організації арабських міст.
Арабські завоювання в VII-VIII ст. охопили величезну територію від Піренейського півострова до долини Інду. При цьому більшість стародавніх міст на цій території було зруйновано, а на їх місці виникли табору кочівників, згодом стали містами (Каїр в Єгипті, Рабат у Марокко та ін.) Столицею арабської держави спочатку була Медіна - невелике місто в пустельній частині Аравійського півострова. Потім столиця була перенесена ближче до головних торгових шляхах того часу - спочатку в Дамаск, а потім у спеціально побудований в 762 р. як столиці місто Багдад [1]. Багдад виник у місці сходження річок Тигру і Євфрату, тобто приблизно в тому ж місці, де існували Вавилон і інші, столиці давнини. Багдад у період свого розквіту налічував до 2 млн. жителів і був найбільшим містом у світі, але після монгольських завоювань XIII ст. він втратив своє значення.
Принципи забудови Багдада повторювалися й в інших арабських містах. Пагорб в центрі міста займала фортеця (Шахрістан або касба), в якій поселявся правитель даної місцевості {в Багдаді - халіф) зі своїми наближеними, військовою дружиною і слугами. Палац правителя включав в себе систему внутрішніх дворів, зайнятих садами, басейнами і фонтанами. Навколо фортеці розташовувалася торгово-реміснича частина міста (рабад), оточена зовнішньої оборонної стіною. У її центрі перебувала базарна площа, а ремісники жили в кварталах за професійною ознакою, кожен з яких бал оточений своєю стіною. У Шахрістані і кожному кварталі знаходилася мечеть, яка була тим більше і багато прикрашеній, чим багатша був даний квартал. Мечеть, як правило, завершувалася куполом, а поряд з нею знаходився вежа - мінарет (або кілька мінаретів). Будинки простих жителів були з плоскими дахами, одноповерховими, спорудженими з глини, що виходять на вулиці глухою стіною, з внутрішнім двором. Важливими громадськими будівлями міста були караван-сараї (готелю), медресе (школи), лазні, що розташовувалися в центрі міста.
До Індії мусульманські завоювання докотилися в XIII ст. У XVI ст. пройшла нова хвиля завоювань, в результаті яких була створена імперія Великих Моголів, яка включила майже весь півострів Індостан. При цьому великі міста-столиці, що налічували сотні тисяч жителів, розвинулися на півночі країни, звідки йшли завоювання. У різні періоди ними були міста Делі, і Агра. Принципи містобудування індійських міст того часу включили в себе і давньоіндійські, і арабські елементи. Так, в Делі був побудований Червоний форт (складний з червоного пісковика), який був фортецею і палацом імператорів [2]. Поблизу Агри зберігся мавзолей Тадж-Махал - одна з найвидатніших споруд середньовічної Індії, побудована за класичним планом мечеті і оточена спеціально створеними водоймами.
Китай зазнав спочатку монгольському, а потім манчжурской навалі. При цьому столиця країни також була перенесена на північ - до Пекіна. Центром Пекіна став комплекс імператорських палаців, оточених садами - Пурпурний (Заборонене) місто. Навколо нього знаходився Імператорський місто, в якому проживали наближені імператора, його гвардія і слуги. Оточував Імператорський місто Зовнішній Татарський (варварський) місто, в якому проживали монголи, а потім Манчжурії. До нього примикав Зовнішній Китайське місто, в якому проживала основна маса населення. Кожна з частин була оточена своїми стінами. На ніч закривалися і окремі вулиці під Зовнішньому місті, забудовані дерев'яними будинками, що утворюють правильні квадратні квартали. Мабуть, влада побоювалася, що величезні маси людей, зосереджені в місті, можуть вийти з покори. Пекін вже з XVIII ст. налічував більше 1 млн. жителів, будучи в той час найбільшим містом світу. Найбільш видатними будівлями китайських міст були палаци правителів і храми (пагоди), які різко виділялися на тлі рядової забудови своїми розмірами і оформленням.
У загальному випадку можна сказати, що в містах Сходу головними функціями і в Середні століття залишилися адміністративна і військова, хоча більшість населення в них, як і в Європі, складали ремісники і торговці. Східні міста так і не отримали ніякої автономії, що гальмувало соціальний прогрес і зберегло пережитки феодальних відносин аж до початку XX ст. Постійні зовнішні завоювання більш відсталими народами гальмували культурний і технічний прогрес. Зовні східні міста як і раніше виглядали як поєднання прекрасних палаців і храмів - з одного боку, і убогих халуп більшості жителів-з іншого, від чого в містах Європи почали вирушати ще в ранньому Середньовіччі. Не дивно, що в Новий час міста Сходу стали розвиватися під європейським впливом і в даний час зберігають свою своєрідність лише в старих частинах [3].
2. Економічні передумови територіальної організації населення.
Головне завдання господарства (економіки) - забезпечення матеріального базису функціонування суспільства. Економічні відносини і процеси пронизують все суспільне життя. Природно, що при цьому економіка впливає практично на всі сторони життя суспільства, в тому числі і на територіальну організацію населення. Найбільш загальні залежності можна виявити від типу господарства, визначеного за його економічній структурі. Основні типи, що виділяються при цьому:
1) привласнює господарство;
2) аграрне господарство;
3) індустріальне господарство;
4) постіндустріальне господарство.
На самих ранніх етапах розвитку людства економіка як така відсутня. Панувало так зване привласнює господарство-люди жили за рахунок того, що давала їм природа. При цьому вони займалися полюванням, рибальством, збиральництвом, не виділяючись в економічному відношенні від багатьох видів тварин (але вже виділившись в соціальному відношенні) [4]. Племена людей повільно переміщалися вздовж берегів морів і річок, слідом за стадами крупних мисливських тварин, поступово заселивши практично всю поверхню суші, окрім найбільш суворих у природному відношенні ділянок у районах полюсів і високогір'я. Постійні поселення були відсутні, а щільність населення була крайнє низькою - навіть у самих плотнозаселенних районах не більше 1 чол. на 1 км ^2. В даний час на Землі великих територій з переважанням привласнюючого господарства не збереглося.
У VIII-X тис. до н. е., приблизно в один час в декількох районах землі почалася аграрна (неолітична) революція - перехід від привласнюючого господарства до виробничого (сільському). Сформований у підсумку тип господарства - аграрний (доіндустріальний), який до II тис. н. е.. поширився майже на всі заселені людьми території (крім Австралії і значної частини Америки). Головна ознака панування аграрного типу господарства - переважання сільського господарства (первинного сектора економіки) у структурі зайнятості і / або структурі виробництва продукції (ВВП). В даний час аграрний тип господарства досі переважає у найменш розвинених державах Землі (Бурунді та ін в Африці, Бутан і ін в Азії).
Головними галузями сільського господарства є рослинництво і тваринництво. Відповідно, вже на початку аграрної революції сформувалося два розрізняються типу територіальної організації населення - постійний землеробський і кочовий тваринницький. Їх спільні риси - розпорошеність населення, сильна залежність щільності і розселення від природних умов, вкрай рідкісні (як правило, одне за кілька поколінь) постійні переселення для сільськогосподарського освоєння нових територій.
Під впливом кочового тваринництва мережа постійних поселень не склалася. Люди постійно переміщаються по певним територіям слідом за стадами тварин, які потребують в кормі і воді. Щільність населення залишається низькою, рідко перевищуючи значення 1 чол. на 1 км ^2. Спочатку райони поширення кочівництва значно перевершували райони землеробського розселення, але в даний час кочове розселення збереглося лише в окремих районах Північної та Східної Африки, Південно-Західної та Центральної Азії. У деяких випадках постійні кочівлі трансформувалися у сезонні (між високогірними і нізкогорним територіями, між тундрою і лісотундрою та ін), які призвели до появи тимчасово жилих поселень і деякому підвищенню щільності населення, але не більше ніж до 10 чол. на 1 км ^2.
Під впливом рослинництва склалася мережа постійних поселень, розміри і густота яких сильно залежать від сприятливості для рослинництва природних умов. У підсумку щільність населення може коливатися в широких межах, але, як правило, вона складає від 10 до 100 чол. на 1 км ^2. При цьому жителі відрізняються сильною прихильністю до землі, вкрай низькою міграційною рухливістю. Більшість з них ніколи в житті не покидає свого поселення. Найбільш поширені поїздки - на найближчий ринок кілька разів на рік. Спочатку постійне землеробське розселення займало порівняно невеликі території, але сьогодні воно переважає в сільській місцевості переважної більшості держав Землі.
Промислова революція почалася в XVII-XVIII ст. у зарубіжній Європі, а до теперішнього часу поширилася на переважну більшість заселених людьми територій Землі. У результаті сформувався індустріальний тип господарства - переважання промисловості і будівництва чи вторинного сектора в структурі зайнятості і виробництві продукції. Індустріальний тип господарства переважає в більшості сучасних держав.
Розвиток промисловості викликає швидку концентрацію населення в містах та їх агломераціях. У результаті формуються масові потоки постійних переселенців - в основному з сільської місцевості в міста, а потім і в приміські зони [5]. З'являються масові трудові маятникові міграції - переважно в рамках міських агломерацій, які поступово за своїми масштабами (кількості залучених людей) починають перевершувати постійні переселення. Значення природних умов для концентрації населення помітно знижується. Головними стають соціально-економічні умови, особливо зручність транспортних зв'язків. Щільність населення різко збільшується - до 1000 чол. на 1 км ² в найбільш урбанізованих районах. При цьому щільність населення в неурбанізований сільських районах починає знижуватися.
Перехід до постіндустріального типу господарства (переважання сфери обслуговування або третинного сектору у структурі зайнятості і ВВП) розпочався в найбільш розвинених державах Землі (США, Японія, Західна Європа) у другій половині XX ст. Інтенсивний розвиток сфери обслуговування можливе тільки при достатньо високій концентрації населення - як правило, не менше 50 чол. на 1 км ^2. Але потім починає діяти ефект мультиплікатора. Чим більше концентрація населення, тим більше людей потрібно для роботи в сфері його обслуговування, тому концентрація населення ще більше зростає, тобто головним ресурсом для розвитку економіки стає саме населення. У підсумку щільність населення в районах з розвинутою сферою обслуговування може досягати декількох тисяч осіб на 1 км ^2. Але при цьому скорочуються не лише частки зайнятих у вторинному і первинному секторах економіки, а й абсолютні масштаби виробництва в цих секторах - закриваються промислові підприємства, скорочується площа сільськогосподарських угідь. Таким чином, скорочуються масштаби впливу людини на природне середовище, в тому числі площа інтенсивно використовуваних територій. У перспективі за такої тенденції можливо навіть скорочення заселених
людьми територій Землі.
Зворотні міграції в результаті перевершують за своїми масштабами і значенням постійні переселення. При цьому особливо великі масштаби набувають маятникові міграції за послугами та нерегулярні рекреаційні поїздки. Хоча і значення трудових міграцій (маятникових і триваліших нерегулярних) зберігається. Конкретні міграційні потоки виявляються сильно пов'язаними з рівнем розвитку сфери обслуговування та особливостями її організації.
Проведений ретроспективний аналіз взаємозв'язку розвитку господарства і територіальної організації населення дозволяє виділити загальну закономірність, зумовлену ступенем освоєності території. На ранніх етапах освоєння території (і початкових стадіях розвитку господарства) населення "слід" за економікою. Так, поступово люди заселили майже всю поверхню земної суші, слідуючи за біологічними природними ресурсами, а потім освоїли під сільське господарство практично всі придатні для цього території. Останній прояв цієї тенденції - сучасні "райони нового освоєння", де люди з'явилися для видобутку промислових природних ресурсів. Але в міру освоєння території і розвитку господарства економіка починає "слідувати" за населенням. Перелом настає при індустріальному типі господарства, коли для багатьох галузей промисловості головним чинником розміщення підприємств стає трудовий (наявність трудових ресурсів, тим більш-кваліфікованих). При постіндустріальному типі господарства починається навіть скорочення вже освоєних людиною територій - економіка "стягується" в найбільш заселені і освоєні райони. Таким чином, на всіх етапах спостерігається закономірне співвідношення господарства і розселення. Але спочатку провідною ланкою в цьому зв'язку виступає господарство, а згодом - розселення.
У ринковій економіці взаємодія господарства і населення здійснюється через механізми ринку праці. Пропозиція на цьому ринку-кількість людей, бажаючих працювати, а попит - кількість робочих місць, що надається роботодавцями. Співвідношення попиту і пропозиції регулюється ціною праці - рівнем заробітної плати [6]. При цьому в кожен конкретний момент часу попит і пропозицію, як правило, не збігаються, внаслідок чого формується чи безробіття - перевищення пропозиції над попитом, або дефіцит кадрів - перевищення попиту над пропозицією.
У загальному випадку безробіття на який-небудь обмеженій території (локальний, регіональний або національний ринок праці) сприяє відтоку населення на інші території, а дефіцит кадрів - притоку людей з інших територій. Але в певних ситуаціях це може бути не так.
По-перше, важливий рівень безробіття - частка безробітних від чисельності економічно активного населення. Високим вважається рівень безробіття понад 10% - тільки тоді можна говорити про викликаний нею відтоку населення, а щодо помітним вплив безробіття буде при рівні не менше 5%.
По-друге, необхідно враховувати види безробіття. Вона може бути:
1) динамічної (фрикційної) - коли безробітний чоловік вже знає, де буде працювати, але поки ще не приступив до роботи з різних причин, наприклад, робоче місце ще не створено, хоча повинна з'явитися найближчим часом;
2) структурної - коли безробітні та наявні вільні місця не відповідають один одному за будь-яким характеристикам (професія, вік тощо), хоча вільних місць може бути більше, ніж безробітних;
3) циклічної - коли в умовах економічної кризи (скорочення зайнятості) кількість безробітних в принципі більше, ніж кількість наявних вільних робочих місць, і всіх безробітних забезпечити роботою неможливо;

4) пов'язаної з аграрним перенаселенням - коли в районах панування аграрного типу господарства в умовах постійного природного приросту і обмеженості ресурсів (землі і води) постійно утворюється "надлишковий" населення, нездатне знайти собі робочі місця.
При динамической безработице, которая может достигать значительных величин в районах с большой сезонной неравномерностью труда (сельскохозяйственных, курортных и др.) каких-либо больших перемещений населения не происходит. Безработные ждут появления работы (наступления сезона), существуя на пособия или накопленные за прошлый сезон сбережения. Но возможны и сезонные трудовые миграции в другие районы.
При структурной безработице отток населения будет происходить в том случае, если в других районах имеются свободные рабочие места по той же специальности, которую имеют безработные, и если переселение будет иметь менее значительные издержки, чем переобучение на те специальности, которые требуются на месте. Естественно, будет иметь значение также уровень зарплаты после переселения или переобучения.
При циклической безработице будет наблюдаться массовый отток безработных. При этом большинство из них первоначально будет переселяться на ограниченный срок, надеясь вернуться обратно после улучшения ситуации. И лишь в случае благополучного устройства на новом месте при сохранении тяжелой экономической ситуации на старом может произойти окончательное переселение с переездом семьи. Кроме этого, циклические безработные будут массово участвовать в миграциях в районы с сезонными подъемами занятости.
При аграрном перенаселении будет происходить постоянный отток "избыточного" населения — или в районы нового сельскохозяйственного освоения (если такие есть), или в города своей страны и другие государства, где имеется вероятность найти работу. В данном случае будут преобладать переселения на постоянное место жительства, но многие из них будут так лее, как и в предыдущем случае, иметь ступенчатый характер: сначала на определенный срок (от нескольких месяцев до нескольких лет), затем на постоянное жительство[7]. Еще одно существенное отличие — при аграрном перенаселении в миграциях наиболее высока доля молодежи, так как именно она постоянно оказывается "лишней" в сельскохозяйственных районах, где все рабочие места уже заняты.
Кроме соотношения спроса и предложения на рынке труда (наличия безработицы или дефицита кадров), важным является также уровень заработной платы, а точнее — его соотношение со стоимостью жизни. Так, в районы с дефицитом кадров притока безработных не будет (или даже будет идти отток местного населения), если соотношение зарплаты и стоимости жизни в этих районах хуже, чем в других.
Влияние рынка труда на миграции населения хорошо можно проследить на примере современных миграций между развивающимися и развитыми странами. Эти миграции являются преимущественно трудовыми. При этом в соответствии с общими закономерностями развития хозяйства и расселения постепенно снижается значение постоянных переселений, а возрастает — временных (сезонных, на несколько лет и др.).
В развивающихся странах существует постоянное аграрное перенаселение, которое дает значительное количество неквалифицированной рабочей силы. Нередки также экономические кризисы с циклической безработицей. В развитых странах, наоборот, существует практически постоянный дефицит неквалифицированной рабочей силы (кроме периодов наиболее острых экономических кризисов). В итоге формируются потоки неквалифицированных мигрантов ("утечка мускулов") из развивающихся стран в развитые, в которых заинтересованы все участвующие стороны:
— страны эмиграции (выхода мигрантов), поскольку это ослабляет в них демографическое давление, позволяя ослабить проблему безработицы и нехватки различных ресурсов для растущего населения;
страны иммиграции (притока мигрантов), поскольку без их труда функционирование многих отраслей экономики было бы невозможным. Особенно большое значение труд иммигрантов имеет в малонаселенных нефтеэкспортирующих государствах Персидского залива (Кувейт и др.) — до 90% всех занятых. Но и во многих европейских государствах иммигранты составляют до 30% всех занятых;
— сами мигранты, поскольку в результате миграций они значительно улучшают свое экономическое положения — получают сравнительно высоко (относительно страны эмиграции) оплачиваемую работу, позволяющую не только жить в стране иммиграции, но и во многих случаях финансово поддерживать родственников в стране эмиграции. Во многих развивающихся государствах (даже таких крупных, как Египет) денежные переводы эмигрантов — один из основных источников поступления валюты в страну.
Но вследствие более выгодного соотношения заработной платы и стоимости жизни из развивающихся стран в развитые происходит отток и высококвалифицированных кадров ("утечка умов"), несмотря на их дефицит в самих развивающихся странах. Масштабы таких миграций в сотни раз меньше, чем потоки неквалифицированных работников. Но имеется явная проблема, поскольку в данном случае есть "пострадавшая" сторона. Это развивающиеся государства, которые потратили значительные средства на подготовку необходимых специалистов, и лишаются их без какой-либо компенсации.
Указанные общие закономерности взаимосвязи хозяйства и территориальной организации населения действуют и в современной России. Так, на протяжении столетий в России проводилась политика освоения окраин государства, прежде всего слабозаселенных северных и восточных[8]. Особенно ярко эта политика проявилась в 1930—1970 гг., когда в условиях плановой экономики были созданы масштабные проекты по освоению природных ресурсов в северных и восточных регионах России — гидроэнергетический каскад на Ангаре, Байкало-Амурская железнодорожная магистраль, Норильский металлургический комплекс и др., а для воплощения этих проектов в жизнь привлекалось население, вследствие чего были практически заново созданы системы расселения многих до этого практически незаселенных территорий. Население некоторых регионов (Мурманской области, Ханты-Мансийского АО, Камчатской области и др.) за период 1930—1980-х гг. выросло в 20—40 раз, а доля населения, проживающего в староосвоенных частях страны (Центральная и Северо-Западная Россия), постоянно снижалась.
К сожалению, во многих случаях переселения носили не добровольный характер (за высокой зарплатой, различными льготами и по другим подобным причинам), а насильственный (широкое использование труда репрессированных и заключенных, массовые депортации, в том числе целых народов). Тем не менее главная тенденция проявлялась очень четко: население следовало за производством, хотя к 1980~м гг. темпы этого процесса явно замедлились.
У 1990-і рр.. произошел перелом, ускоренный острым социально-экономическим кризисом. Хозяйство в наиболее освоенных и заселенных районах страны пострадало в меньшей степени, чем в районах нового освоения. Некоторые отрасли сферы обслуживания — торговля, финансы и др. — увеличили масштабы производства, и произошло это также в наиболее заселенных частях страны, т. е. проявилась тенденция концентрации экономики в наиболее заселенных районах.
Динамика структуры занятости по отраслям показана в таблице. Хорошо видно, что в начале XX в. Россия была типичной страной с аграрным типом хозяйства (и преобладанием соответствующей территориальной организацией населения). К середине века преобладающим стал индустриальный тип хозяйства. А в 1990-е гг. наметился переход к постиндустриальному типу хозяйства. При этом фактически постиндустриальный тип хозяйства (и соответствующая территориальная организация населения) характерен только для двух наиболее развитых регионов страны — Московского и Петербургского. Тогда как во многих регионах (республики Дагестан, Калмыкия, Ингушетия, Алтай, Тыва, Чеченская, автономные округа Эвенкийский, Корякский, Агинский и Усть-Ордынский Бурятские) до сих пор сохраняется аграрная структура экономики с преобладанием сельского расселения, сформировавшегося под влиянием прежде всего природных условий. Для большинства регионов страны характерна территориальная организация населения, связанная с индустриальным типом хозяйства (концентрация в городах и городских агломерациях, развитие маятниковых трудовых миграций и т. д.).
Изменение структуры занятости по отраслям экономики России, %[9]

Галузь	Доля занятых
	1913 г.	1940 г.	1960 г.	1990	2000
Сельское хозяйство Промышленность и строительство Транспорт і зв'язок Торгівля і громадське харчування Невиробнича сфера	75 9 5 6 5	50 26 6 5 13	32 37 8 6 17	14 41 10 9 26	11 33 9 13 34
Всього	100	100	100	100	100

Можно выделить также несколько особых локальных случаев территориальной организации населения, связанных с развитием добывающей промышленности и транспорта при отсутствии (или незначительном влиянии) других отраслей. При расселении в районах нетрудоемкой добывающей промышленности (нефтяной, газовой) для расселения работников и их семей выбираются участки, самые благоприятные в природном отношении, и строятся довольно крупные города (примеры — Новый Уренгой, Нефтеюганск). При этом расстояние до мест работы (месторождений) может достигать десятков или даже сотен километров, а сравнительно небольшое количество работников совершает вахтовые поездки разными видами транспорта, вплоть до авиационного.
При расселении в районах трудоемкой добывающей промышленности (добыча угля, руд подземным способом), чтобы избежать длительных массовых перевозок работников, населенные пункты максимально приближены к местам работы. Но при этом размеры пункта напрямую зависят от мощности месторождения. Поэтому в основном это небольшие поселки, существование которых после исчерпания месторождения проблематично, тяготеющие к более крупному пункту, в котором находятся организующие предприятия — обогатительная фабрика, строительное управление и т. п. А планировочная структура поселков оказывается зависимой от залегания пластов добываемого минерала — постройки не должны находиться над подземными горными выработками.
Расселение вдоль транспортных путей (железных дорог) оказывается линейным и строго иерархичным. Самые многочисленные (через 1—3 км) — наиболее мелкие поселения, состоящие часто лишь из одного дома (дома путевых обходчиков, переезды). Следующий уровень — разъезды и мелкие станции, на которых живет лишь 2—3 семьи, расположенные через 5—10 км. Затем идут крупные станции, на которых уже осуществляется обработка грузов, — обычно это довольно крупные сельские населенные пункты или маленькие ПГТ. Еще более крупные поселения (крупные ПГТ или небольшие города) формируются возле узловых станций, где осуществляются формирование составов, ремонтные работы, находятся депо. Наконец, самые крупные населенные пункты (большие города) развиваются в пунктах пересечения магистральных путей разных видов транспорта.
При анализе структуры занятости в России необходимо также отметить, что за период кризиса 1990-х гг. общее количество занятых в экономике страны сократилось более чем на 10 млн. чел. — с 75,5 млн. в конце 1980-х гг. до 65 млн. в начале XXI в. Впервые после долгого перерыва (с 1930-х гг.) вновь было признано также существование безработных. Максимальный уровень безработицы (почти 14%) наблюдался в начале 1999 г., а к 2003 г. он снизился до 8,5% экономически активного населения страны.
В России можно выделить два типа регионов с повышенным уровнем безработицы:
1. Регионы с высоким естественным приростом населения, где на рынок труда постоянно вступает больше количество молодежи, а соответствующего количества новых рабочих мест не создается. Это республики Дагестан, Чеченская, Ингушская, Калмыкия, Тыва, Алтай и некоторые другие регионы. В отдельные годы уровень безработицы достигал 50%. Фактически здесь мы имеем дело с типичным аграрным перенаселением. Путь решения проблемы в отдаленной перспективе — развитие трудоемких отраслей экономики, в ближайшем будущем — миграции населения в другие регионы страны.
2. Регионы с максимальным сокращением производства в условиях кризиса 1990-х гг. Это регионы с преобладанием легкой, военной, деревообрабатывающей промышленности (области Ивановская, Псковская, Владимирская и др.), где уровень безработицы достигал 25%. Безработные в данном случае — в основном предпенсионного возраста. И в перспективе проблема здесь решится без специальных мер — большинство безработных станут пенсионерами, а оживление производства уже началось.
Также имеется два типа регионов с пониженным уров­ нем безработицы:
1. Регионы с высокой скоростью создания новых рабочих мест. Прежде всего, это Московский и Петербургский регионы, где новые отрасли экономики активно развивались и в 1990-е г., вследствие чего свободных рабочих мест больше, чем безработных. Путь решения проблемы нехватки кадров — миграции населения из других регионов страны (в том числе из регионов с аграрным перенаселением) и из-за рубежа (в первую очередь из государств СНГ). При этом большинство приезжих, по всей видимости, будет приезжать временно, а не на постоянное место жительства[10].
2. Регионы с экспортно-ориентированной экономикой (производство нефти, природного газа, металлов), где производство в 1990-е гг. сократилось незначительно — Ханты-Мансийский АО, Ямало-Ненецкий АО, Республика Саха (Якутия) и др. В этих преимущественно слабозаселенных северных и восточных регионах страны и в прошлом наблюдался дефицит кадров, который в 1990-е г. во многих случаях усилился. Дело в том, что в рыночных условиях после отмены государственных дотаций производства продуктов питания, строительства жилья и многих других оказалось, что соотношение зарплаты и стоимости жизни в регионах с суровыми природными условиями хуже, чем во многих других регионах страны. Поэтому начался отток жителей из северных и восточных регионов России, причем не только в трудодефицитные столицы и "средние" в отношении безработицы регионы страны, но даже в регионы Центральной России с повышенным уровнем безработицы (Ивановская область и т, п.). Действие фактора уровня зарплаты в данном случае оказалось сильнее, чем действие безработицы. В ближайшем будущем отток населения из северных и восточных регионов России продолжится, так как привлечение работников сюда в большинстве случаев экономически эффективно только на временной основе (вахтовым методом), а не на постоянное место жительства.
Россия в целом при условии роста экономики в ближайшие десятилетия будет страной иммиграции, поскольку собственный естественный прирост не сможет обеспечить хозяйство кадрами. При этом в первую очередь следует привлекать в страну наиболее близких по культуре к россиянам жителей бывших советских республик — Украины, Молдовы, Казахстана и др. В более отдаленной перспективе возможно привлечение в Россию и жителей государств дальнего зарубежья. По всей видимости, следует поощрять миграции и временные — для освоения природных ресурсов в северных и восточных регионах страны, и постоянные — для увеличения концентрации населения в районах европейской части России, где во многих регионах плотность населения слишком мала для интенсивного развития современной сферы обслуживания.

Використана література:
1. Россия в цифрах. — М.: Госкомстат России, 2002.
2. Симагин Ю. А. Территориальная организация населения: Навчальний посібник для вузів. — 2-е изд., испр. і доп. / За заг. ред. В. Г. Глушковой. — М.: Издательско-торговая корпорация «Дашков и К°», 2005, — 244 с.
3. Территориальная организация населения: Учеб. посібник / За ред. проф. Є.Г. Чистякова. — М.: Вузовский учебник., 2005.- 188 с.