Міністерство освіти і науки РФ
Іванівський державний університет
Контрольна робота
з дисципліни «Світова економіка»
на тему: Розвиток західноєвропейської економічної інтеграції.
Виконав:
Спеціальність
Науковий керівник:
«_____»____________ 2007
Іваново 200 7
План.
1. Узагальнююча характеристика Європейського союзу
як інтеграційного угруповання.
2. Етапи формування ЄС.
3. Принципи діяльності ЄС в даний момент.
4. Перспективи розвитку Європейського союзу.
Іванівський державний університет
Контрольна робота
з дисципліни «Світова економіка»
на тему: Розвиток західноєвропейської економічної інтеграції.
Виконав:
Спеціальність
Науковий керівник:
«_____»____________ 2007
Іваново 200 7
План.
1. Узагальнююча характеристика Європейського союзу
як інтеграційного угруповання.
2. Етапи формування ЄС.
3. Принципи діяльності ЄС в даний момент.
4. Перспективи розвитку Європейського союзу.
1. Узагальнююча характеристика Європейського союзу як інтеграційного угруповання.
У кожну епоху історія Європи писалася по-своєму. У наш час багатьом європейцям, особливо які живуть на території Європейського Союзу, минуле континенту подається усього лише передісторією європейської інтеграції.
Зводити історію Європи до «евроісторіі» було б, зрозуміло, помилкою. Проте в розумних історіографічних рамках самостійне дослідження походження і еволюції інтегрованої Європи має глибокий сенс. Інтеграція дійсно являє собою вінець попереднього політичного, економічного і соціального розвитку Західної Європи, один з вищих проявів європейської цивілізації.
Європейську історію неможливо висікти з каменю або вибити раз і назавжди на мідних дошках. Це - найтонша матерія, зіткана з протиріч і компромісів, невловимих і разом з тим непереборних рівноваг, це - історія вічного неспокою та оновлення. Кожне нове покоління європейців як би відкриває і переписує свою історію знову. Будь-які догми тут явно недоречні - вони представляли б собою наругу над нескінченно складним історичним матеріалом. Тому, поринаючи в нього, необхідно бути заздалегідь готовим до того, що багато питань не мають твердих відповідей, оскільки причини і наслідки перебувають у діалектичному взаємозв'язку. Не стільки факти, скільки тенденції становлять суть історії інтеграційного процесу.
Почати хоча б з географічного визначення Європи, що має, як відомо, істотний політичний підтекст. У різні історичні епохи уявлення про ці гроші змінювалися в надзвичайно широких межах. Як вказує відомий французький історик Фернан Бродель, площа «Європи» як складової частини Римської імперії, не перевищувала 3 млн кв. км.
До XVIII століття «Європою» вважалися території, що тягнулися аж до Уралу і які становлять 10 млн кв. км. Але і це не було межею. У результаті великих географічних відкриттів і що послідувала за ними колонізації нових земель за океанами з'явилися країни, по суті своїй, європейські - Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південно-Африканський Союз. У 1914 р . їхня територія становила 50 млн кв. км. Крім того, в епоху імперіалізму під контролем європейських держав виявилися ще колоніальні імперії площею близько 52 млн кв. км. «У 1914 р . Європа, її держави, її імперії і її цивілізація, - пише Ф. Бродель, .- простягалися на 112 млн кв. км .... Таким чином, до початку XX століття європейська всесвіт охоплювала 74% з 150 млн кв. км земної суші ... У власне Європі жило 440 млн людей і ще 740 млн за її межами (540 млн в колоніальних імперіях і 200 млн у неколоніальних країнах європейської цивілізації). Поза цим європейського світу перебувало всього 400 млн осіб »'.
Зрозуміло, концепція Ф. Броделя, хоча вона і не позбавлена історичного сенсу, розширено до екстравагантності. Дру-гої крайністю є погляд деяких з найбільш завзятих «евроісторіков», які схильні обмежувати межі «Європи» кордонами держав-членів ЄС. Якщо слідувати цій концепції, то конфігурація континенту змінюється чи не кожні п'ять - десять років. До 1972 р . «Європа» обмежувалася територією шести західноєвропейських держав, потім - дев'яти, дванадцяти, а зараз - п'ятнадцяти. Що далі? Де ж пройде остаточний кордон «Європи»? Очевидна, там, де буде завгодно керівним органам Євросоюзу.
Наукова істина, як завжди, лежить десь посередині. Народи колишніх колоніальних імперій, що завоювали свою незалежність, тим самим досить ясно висловили своє ставлення до Європи та ідеї своєї належності до неї. Народи колишніх домініонів, не забуваючи своєї спорідненості з європейською цивілізацією, тим не менш і не думають про те, щоб їхні країни відносили до Європи. Власне, проблема зводиться до одного: чи є частиною Європи країни Східної Європи і колишні республіки Радянського Союзу?
На це питання має бути дана простий і однозначний відповідь: так, безумовно є. Ідея виключення всіх або деяких з цих країн зі складу Європи схожа на граблі - вони незмінно б'ють по лобі того, хто на них настане. Неможливо уявити собі історію, культуру, економіку та політику Європи без Польщі та Росії, Албанії і Білорусі, Сербії та Україні; без населяють їх народів, які за своїм етнічним походженням, психологічному складу, релігійної приналежності те саме що жителям Західної Європи. Особливе значення має незнищенне, що відроджується з кожним новим поколінням єдність культури. Як справедливо зауважив вже цитований нами Ф. Бродель, «культура - це спільну мову Європи».
У той же час не менш очевидно, що між західною і східною частинами континенту є істотні відмінності, які і служать живильним грунтом для спекуляцій щодо чужорідність тих чи інших народів Європі. «Понад п'ять століть, - пише оксфордський професор Норман Девіс, - кардинальною проблемою у визначенні Європи було включення або виключення Росії. Православна, самодержавна і економічно відстала Росія була явно поганий парою. Тому західні сусіди Росії часто шукали привід для того, щоб виключити її. Самі росіяни ніколи не були впевнені, чи хочуть вони бути усередині або поза Європою ».
Ні в якій мірі не посягаючи на цілісність історичного процесу в Європі, необхідно все ж з усією визначеністю визнати, що інтеграція народилася в Західній, а не Східної Європі, і поки залишається винятковим надбанням західноєвропейських країн. Це, як ми побачимо надалі, далеко не випадково. Витоки інтеграції слід шукати на Заході, в особливостях західноєвропейської історії та західноєвропейської різновиди європейської цивілізації.
Інтеграцію, як правило, виводять з інтернаціоналізації виробництва. Его - дійсно матеріальна передумова інтеграційного будівництва. Але між інтернаціоналізацією та інтеграцією немає однозначної каузальної залежності. У багатьох інших регіонах світу досягнутий високий ступінь регіональної економічної взаємозалежності, але це в кращому випадку виливається у створення торгово-політичних угруповань, але не інтегрованих спільнот. У чому ж полягає унікальність Західної Європи, яка зробила її батьківщиною інтеграції?
На цей рахунок існують різні думки. Унікальність Західної Європи часто пов'язують з буржуазними революціями XVII - ХУШ століть і їх «продуктом» - державою-нацією і капіталістичним способом виробництва. Деякі дослідники йдуть далі і шукають витоки самобутності Західної Європи в протестантській етиці, великих географічних відкриттях або наукових революціях XV - XVI століть, епохи Відродження або середньовічних європейських містах.
Іноді генезис західноєвропейської цивілізації виводять з історичного розмежування християнства в XI столітті. Всі ці пояснення правильні: у них «схоплені» найважливіші віхи становлення західноєвропейської цивілізації, без яких феномен інтеграції ХХ століття був би немислимий. Але і це не межа - є чимало вагомих підстав для того, щоб спробувати простежити зародження унікальних рис Західної Європи в ще більш ранній період, що ставиться до перших століть християнської ери. Причому кожна з цих рис, як правило, з'єднана зі своїм антиподом. Їх діалектичну взаємодію і створює неповторність західноєвропейського суспільства. Головною рисою самобутності Західної Європи є упорядкований індивідуалізм. Його найбільш суттєвими проявами є римське право і протестантська етика, що визначили на різних стадіях історії основи соціальної взаємодії індивідуумів. Світ відокремлених, що змагаються один з одним, але, одночасно, підкоряються загальним законам і взаємодіють в рамках ринкової економіки осіб і складає громадянське суспільство - основу основ західноєвропейської цивілізації. У ньому спочатку закладений принцип верховенства індивідуума над колективом, остаточно утверждавшийся протягом останніх трьох століть внаслідок звільнення західноєвропейського суспільства від пережитків феодального і ранньокапіталістичного гноблення особистості. Безумовний тріумф цього принципу в Західній Європі припадає на повоєнний час. Не буде перебільшенням сказати, що остаточне звільнення індивідуума в Західній Європі стало головною передумовою успішної і міцної інтеграції. Саме вільні індивідууми, наділені досить високим почуттям соціальної відповідальності і розвиненою соціальною компетентністю, і становлять основу піраміди субсидіарності - системи поділу відповідальності і влади всередині Європейського співтовариства. Другим важливим джерелом західноєвропейської самобутності є своєрідний спосіб господарювання, що зародився ще в перші століття нашої ери і став панівним приблизно до ХҮ століття. Індивідуалізм в умовах високої щільності населення і обнаружившегося вже до XIII століття нестачі вільних земель зробили економічно доцільним, а вірніше сказати, неминучим, затвердження інтенсивного типу господарювання і в сільському господарстві, і в міських промислах. Його головними рисами були приватна власність на засоби виробництва, особиста ініціатива і безперервне підвищення продуктивності факторів виробництва за рахунок впровадження технічних удосконалень і відкриттів. Переваги цього типу господарювання проявилися далеко не відразу. Однак, після того як накопичилася певна «критична маса» технічних та організаційних досягнень, країни Західної Європи вирвалися вперед в економічному змаганні з іншими регіонами Землі, зокрема, з Східною Європою.
Найвищого розквіту інтенсивний тип господарювання досяг у середньовічних містах. У поєднанні з розвитком торгівлі, грошового обігу, великими географічними відкриттями і колонізацією нових земель, створенням світового ринку він органічно переріс у систему торгово-фінансового, а потім і промислового капіталізму.
Становлення інтенсивного, а пізніше капіталістичного типу господарської діяльності на базі індивідуалізму і приватної власності було відзначено найглибшими протиріччями. Парадокс полягав у тому, що принцип приватної власності, інтенсивний характер господарської діяльності, які стали базою творення сучасної Західної Європи, одночасно породжували руйнівну ворожнечу між різними осередками суспільства, замкнувшись у своїх вузьких і корисливих інтересах. Чим більш міцним і більш розвиненим ставав інститут приватної власності, тим глибше був породжуваний їм партикуляризм. Це протиріччя досягло свого апогею в першій половині ХХ століття. Партикуляризм, втілившись в декількох найпотужніших державах-націях, створили великі колонії і які перебували у стані найгострішого суперництва в Європі, вилився в дві світові війни, які забрали десятки мільйонів людських життів. Інтеграція стала найефективнішим знаряддям подолання цього одвічного руйнівного протиріччя.
Тупик, в якому опинилася Західна Європа в результаті Другої світової війни, підтримка об'єднавчих почав в її життя з боку Сполучених Штатів і страх перед «радянською загрозою» створили сприятливі умови для практичного здійснення так званої «європейської ідеї», яка зародилася ще в епоху Відродження.
2. Етапи формування ЄС.
Перші кроки інтеграції були лише частиною об'єднавчого процесу, що охопив в другій половині 40-х рр.. країни Західної Європи. Під егідою США створюється Європейський платіжний союз і Європейська організація економічного співробітництва, згодом перетворена в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). У 1948 р . на конгресі західноєвропейської громадськості в Гаазі виникає впливове Європейський рух. У 1949 р . створюється Рада Європи, наділений широкими, хоча й трохи невизначеними повноваженнями. У 1948 р . Франція, Великобританія і країни Бенілюксу засновують Західноєвропейський союз, спрямований переважно проти загрози німецького реваншизму. Роком пізніше, з ініціативи Сполучених Штатів, обирається принципово інший шлях розв'язання проблеми безпеки Західної Європи - створюється Організація Північно-Атлантичного договору (НАТО), до складу якої включається і Західна Німеччина, тільки що оформилася в нову державу - Федеративну Республіку Німеччина. Таким чином, майже одночасно були створені загальноєвропейські організації в політичній, економічній і оборонній галузях.
На цьому тлі висунута французьким політичним діячем Жаном Моне і міністром закордонних справ Франції Робером Шуманом ідея об'єднання вугільної та сталеливарної промисловості Німеччини і Франції під контролем наднаціонального органу виглядала досить скромно, і багатьом європейцям представлялася суто технічним заходом. Однак саме цієї ідеї було призначено корінним чином трансформувати Західну Європу і покласти початок організації, якій належить безумовне верховенство в ряду інших - Європейського Союзу. Причина полягала в тому, що, на відміну від всіх інших європейських організацій, у зароджується Європейському об'єднанні вугілля і сталі (ЄОВС) було вперше втілено наднаціональне початок, потенціал якого перевершив усі очікування. Однак подальший шлях європейської інтеграції виявився нерівним.
Договір про заснування ЄОВС, був підписаний в Парижі 18 квітня 1951 р . і набув чинності 10 серпня 1952 р . У нього спочатку увійшли Франція, ФРН, Бельгія, Голландія, Люксембург та Італія. Приблизно третина всіх статей Договору була присвячена практичним проблемам колективного управління сталеливарної і вугільною промисловістю - фінансів, інвестицій, виробництва, цінами, внутрішньогалузевих угодами і концентрації, регулювання умов конкуренції, заробітної плати та мобільності робочої сили, транспорту, торговельній політиці. Значна частина статей і преамбула містили виклад політичних цілей ЄОВС, явно переважали його обмежені реальні можливості (сприяння економічному розвитку, зростанню зайнятості та підвищення життєвого рівня, внесок у підтримку мирних відносин, створення економічного співтовариства, якому належало стати основою для все більш широкого і глибокого спільноти народів, довгий час розділених кривавими конфліктами, і т.д.), і докладний опис його конституційного устрою.
ЄОВС було наділене статусом самостійної юридичної особи, яка має правоздатність в міжнародних відносинах. Для управління об'єднанням створювалася система інститутів, основна схема якої була згодом сприйнята Європейським економічним співтовариством (ЄЕС). Вона включала Вищий керівний орган, Загальну асамблею (або Європейський парламент), рада міністрів (або просто Рада) і Суд. У Договорі підкреслювалися ключова роль Вищого керівного органу, на який і було покладено обов'язок забезпечити досягнення цілей, поставлених у Паризькому договорі, і його наднаціональний характер. Дев'ять його членів, що призначаються на шість років за ознакою професійної компетентності, повинні були бути повністю незалежними. Їм було заборонено запитувати або отримувати інструкції від національних урядів. Парламент був наділений лише одним, але досить вагомим правом - більшістю у дві третини голосів він міг відправити всіх членів Верховного органу у відставку. Він складався з парламентаріїв країн-членів ЄОВС, делегованих національними законодавчими органами. Рада була покликана забезпечити гapмонізацію дій Верховного органу та урядів національних держав. Його повноваження були вельми обмеженими: він міг лише просити Вищий керівний орган розглянути пропозиції та заходи, які він вважав відповідними або необхідними для досягнення загальних цілей. Таким чином, баланс влади в ЄОВС був явно зміщений у бік наднаціонального Вищого керівного органу.
Контраст цілей Договору та засобів їх здійснення мав цілком певну стратегічну спрямованість: закладений у нього інтеграційний наднаціональний принцип міг і повинен був бути поширений на інші сфери міждержавних відносин. Однак перша спроба такого роду, зроблена в 1952-1954 рр.., Закінчилася невдачею. Воодушевленное успехом ЕОУС, правительство Франции выступило с инициативой создания Европейского оборонительного сообщества (ЕОС), с тем чтобы неизбежное перевооружение Германии осуществлялось в более узких рамках «европейской армии», в которой, как надеялись в Париже, Франции принадлежала бы более видная роль, чем в рамках НАТО. Более того, по мнению инициаторов проекта, создание европейской армии должно было открыть прямой путь к политическому объединению Западной Европы и быстрому завершению интеграционного процесса.
Жизнь достаточно быстро развеяла эти иллюзии. 10 серпня У кожну епоху історія Європи писалася по-своєму. У наш час багатьом європейцям, особливо які живуть на території Європейського Союзу, минуле континенту подається усього лише передісторією європейської інтеграції.
Зводити історію Європи до «евроісторіі» було б, зрозуміло, помилкою. Проте в розумних історіографічних рамках самостійне дослідження походження і еволюції інтегрованої Європи має глибокий сенс. Інтеграція дійсно являє собою вінець попереднього політичного, економічного і соціального розвитку Західної Європи, один з вищих проявів європейської цивілізації.
Європейську історію неможливо висікти з каменю або вибити раз і назавжди на мідних дошках. Це - найтонша матерія, зіткана з протиріч і компромісів, невловимих і разом з тим непереборних рівноваг, це - історія вічного неспокою та оновлення. Кожне нове покоління європейців як би відкриває і переписує свою історію знову. Будь-які догми тут явно недоречні - вони представляли б собою наругу над нескінченно складним історичним матеріалом. Тому, поринаючи в нього, необхідно бути заздалегідь готовим до того, що багато питань не мають твердих відповідей, оскільки причини і наслідки перебувають у діалектичному взаємозв'язку. Не стільки факти, скільки тенденції становлять суть історії інтеграційного процесу.
Почати хоча б з географічного визначення Європи, що має, як відомо, істотний політичний підтекст. У різні історичні епохи уявлення про ці гроші змінювалися в надзвичайно широких межах. Як вказує відомий французький історик Фернан Бродель, площа «Європи» як складової частини Римської імперії, не перевищувала 3 млн кв. км.
До XVIII століття «Європою» вважалися території, що тягнулися аж до Уралу і які становлять 10 млн кв. км. Але і це не було межею. У результаті великих географічних відкриттів і що послідувала за ними колонізації нових земель за океанами з'явилися країни, по суті своїй, європейські - Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, Нова Зеландія і Південно-Африканський Союз. У
Зрозуміло, концепція Ф. Броделя, хоча вона і не позбавлена історичного сенсу, розширено до екстравагантності. Дру-гої крайністю є погляд деяких з найбільш завзятих «евроісторіков», які схильні обмежувати межі «Європи» кордонами держав-членів ЄС. Якщо слідувати цій концепції, то конфігурація континенту змінюється чи не кожні п'ять - десять років. До
Наукова істина, як завжди, лежить десь посередині. Народи колишніх колоніальних імперій, що завоювали свою незалежність, тим самим досить ясно висловили своє ставлення до Європи та ідеї своєї належності до неї. Народи колишніх домініонів, не забуваючи своєї спорідненості з європейською цивілізацією, тим не менш і не думають про те, щоб їхні країни відносили до Європи. Власне, проблема зводиться до одного: чи є частиною Європи країни Східної Європи і колишні республіки Радянського Союзу?
На це питання має бути дана простий і однозначний відповідь: так, безумовно є. Ідея виключення всіх або деяких з цих країн зі складу Європи схожа на граблі - вони незмінно б'ють по лобі того, хто на них настане. Неможливо уявити собі історію, культуру, економіку та політику Європи без Польщі та Росії, Албанії і Білорусі, Сербії та Україні; без населяють їх народів, які за своїм етнічним походженням, психологічному складу, релігійної приналежності те саме що жителям Західної Європи. Особливе значення має незнищенне, що відроджується з кожним новим поколінням єдність культури. Як справедливо зауважив вже цитований нами Ф. Бродель, «культура - це спільну мову Європи».
У той же час не менш очевидно, що між західною і східною частинами континенту є істотні відмінності, які і служать живильним грунтом для спекуляцій щодо чужорідність тих чи інших народів Європі. «Понад п'ять століть, - пише оксфордський професор Норман Девіс, - кардинальною проблемою у визначенні Європи було включення або виключення Росії. Православна, самодержавна і економічно відстала Росія була явно поганий парою. Тому західні сусіди Росії часто шукали привід для того, щоб виключити її. Самі росіяни ніколи не були впевнені, чи хочуть вони бути усередині або поза Європою ».
Ні в якій мірі не посягаючи на цілісність історичного процесу в Європі, необхідно все ж з усією визначеністю визнати, що інтеграція народилася в Західній, а не Східної Європі, і поки залишається винятковим надбанням західноєвропейських країн. Це, як ми побачимо надалі, далеко не випадково. Витоки інтеграції слід шукати на Заході, в особливостях західноєвропейської історії та західноєвропейської різновиди європейської цивілізації.
Інтеграцію, як правило, виводять з інтернаціоналізації виробництва. Его - дійсно матеріальна передумова інтеграційного будівництва. Але між інтернаціоналізацією та інтеграцією немає однозначної каузальної залежності. У багатьох інших регіонах світу досягнутий високий ступінь регіональної економічної взаємозалежності, але це в кращому випадку виливається у створення торгово-політичних угруповань, але не інтегрованих спільнот. У чому ж полягає унікальність Західної Європи, яка зробила її батьківщиною інтеграції?
На цей рахунок існують різні думки. Унікальність Західної Європи часто пов'язують з буржуазними революціями XVII - ХУШ століть і їх «продуктом» - державою-нацією і капіталістичним способом виробництва. Деякі дослідники йдуть далі і шукають витоки самобутності Західної Європи в протестантській етиці, великих географічних відкриттях або наукових революціях XV - XVI століть, епохи Відродження або середньовічних європейських містах.
Іноді генезис західноєвропейської цивілізації виводять з історичного розмежування християнства в XI столітті. Всі ці пояснення правильні: у них «схоплені» найважливіші віхи становлення західноєвропейської цивілізації, без яких феномен інтеграції ХХ століття був би немислимий. Але і це не межа - є чимало вагомих підстав для того, щоб спробувати простежити зародження унікальних рис Західної Європи в ще більш ранній період, що ставиться до перших століть християнської ери. Причому кожна з цих рис, як правило, з'єднана зі своїм антиподом. Їх діалектичну взаємодію і створює неповторність західноєвропейського суспільства. Головною рисою самобутності Західної Європи є упорядкований індивідуалізм. Його найбільш суттєвими проявами є римське право і протестантська етика, що визначили на різних стадіях історії основи соціальної взаємодії індивідуумів. Світ відокремлених, що змагаються один з одним, але, одночасно, підкоряються загальним законам і взаємодіють в рамках ринкової економіки осіб і складає громадянське суспільство - основу основ західноєвропейської цивілізації. У ньому спочатку закладений принцип верховенства індивідуума над колективом, остаточно утверждавшийся протягом останніх трьох століть внаслідок звільнення західноєвропейського суспільства від пережитків феодального і ранньокапіталістичного гноблення особистості. Безумовний тріумф цього принципу в Західній Європі припадає на повоєнний час. Не буде перебільшенням сказати, що остаточне звільнення індивідуума в Західній Європі стало головною передумовою успішної і міцної інтеграції. Саме вільні індивідууми, наділені досить високим почуттям соціальної відповідальності і розвиненою соціальною компетентністю, і становлять основу піраміди субсидіарності - системи поділу відповідальності і влади всередині Європейського співтовариства. Другим важливим джерелом західноєвропейської самобутності є своєрідний спосіб господарювання, що зародився ще в перші століття нашої ери і став панівним приблизно до ХҮ століття. Індивідуалізм в умовах високої щільності населення і обнаружившегося вже до XIII століття нестачі вільних земель зробили економічно доцільним, а вірніше сказати, неминучим, затвердження інтенсивного типу господарювання і в сільському господарстві, і в міських промислах. Його головними рисами були приватна власність на засоби виробництва, особиста ініціатива і безперервне підвищення продуктивності факторів виробництва за рахунок впровадження технічних удосконалень і відкриттів. Переваги цього типу господарювання проявилися далеко не відразу. Однак, після того як накопичилася певна «критична маса» технічних та організаційних досягнень, країни Західної Європи вирвалися вперед в економічному змаганні з іншими регіонами Землі, зокрема, з Східною Європою.
Найвищого розквіту інтенсивний тип господарювання досяг у середньовічних містах. У поєднанні з розвитком торгівлі, грошового обігу, великими географічними відкриттями і колонізацією нових земель, створенням світового ринку він органічно переріс у систему торгово-фінансового, а потім і промислового капіталізму.
Становлення інтенсивного, а пізніше капіталістичного типу господарської діяльності на базі індивідуалізму і приватної власності було відзначено найглибшими протиріччями. Парадокс полягав у тому, що принцип приватної власності, інтенсивний характер господарської діяльності, які стали базою творення сучасної Західної Європи, одночасно породжували руйнівну ворожнечу між різними осередками суспільства, замкнувшись у своїх вузьких і корисливих інтересах. Чим більш міцним і більш розвиненим ставав інститут приватної власності, тим глибше був породжуваний їм партикуляризм. Це протиріччя досягло свого апогею в першій половині ХХ століття. Партикуляризм, втілившись в декількох найпотужніших державах-націях, створили великі колонії і які перебували у стані найгострішого суперництва в Європі, вилився в дві світові війни, які забрали десятки мільйонів людських життів. Інтеграція стала найефективнішим знаряддям подолання цього одвічного руйнівного протиріччя.
Тупик, в якому опинилася Західна Європа в результаті Другої світової війни, підтримка об'єднавчих почав в її життя з боку Сполучених Штатів і страх перед «радянською загрозою» створили сприятливі умови для практичного здійснення так званої «європейської ідеї», яка зародилася ще в епоху Відродження.
2. Етапи формування ЄС.
Перші кроки інтеграції були лише частиною об'єднавчого процесу, що охопив в другій половині 40-х рр.. країни Західної Європи. Під егідою США створюється Європейський платіжний союз і Європейська організація економічного співробітництва, згодом перетворена в Організацію економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). У
На цьому тлі висунута французьким політичним діячем Жаном Моне і міністром закордонних справ Франції Робером Шуманом ідея об'єднання вугільної та сталеливарної промисловості Німеччини і Франції під контролем наднаціонального органу виглядала досить скромно, і багатьом європейцям представлялася суто технічним заходом. Однак саме цієї ідеї було призначено корінним чином трансформувати Західну Європу і покласти початок організації, якій належить безумовне верховенство в ряду інших - Європейського Союзу. Причина полягала в тому, що, на відміну від всіх інших європейських організацій, у зароджується Європейському об'єднанні вугілля і сталі (ЄОВС) було вперше втілено наднаціональне початок, потенціал якого перевершив усі очікування. Однак подальший шлях європейської інтеграції виявився нерівним.
Договір про заснування ЄОВС, був підписаний в Парижі 18 квітня
ЄОВС було наділене статусом самостійної юридичної особи, яка має правоздатність в міжнародних відносинах. Для управління об'єднанням створювалася система інститутів, основна схема якої була згодом сприйнята Європейським економічним співтовариством (ЄЕС). Вона включала Вищий керівний орган, Загальну асамблею (або Європейський парламент), рада міністрів (або просто Рада) і Суд. У Договорі підкреслювалися ключова роль Вищого керівного органу, на який і було покладено обов'язок забезпечити досягнення цілей, поставлених у Паризькому договорі, і його наднаціональний характер. Дев'ять його членів, що призначаються на шість років за ознакою професійної компетентності, повинні були бути повністю незалежними. Їм було заборонено запитувати або отримувати інструкції від національних урядів. Парламент був наділений лише одним, але досить вагомим правом - більшістю у дві третини голосів він міг відправити всіх членів Верховного органу у відставку. Він складався з парламентаріїв країн-членів ЄОВС, делегованих національними законодавчими органами. Рада була покликана забезпечити гapмонізацію дій Верховного органу та урядів національних держав. Його повноваження були вельми обмеженими: він міг лише просити Вищий керівний орган розглянути пропозиції та заходи, які він вважав відповідними або необхідними для досягнення загальних цілей. Таким чином, баланс влади в ЄОВС був явно зміщений у бік наднаціонального Вищого керівного органу.
Контраст цілей Договору та засобів їх здійснення мав цілком певну стратегічну спрямованість: закладений у нього інтеграційний наднаціональний принцип міг і повинен був бути поширений на інші сфери міждержавних відносин. Однак перша спроба такого роду, зроблена в 1952-1954 рр.., Закінчилася невдачею. Воодушевленное успехом ЕОУС, правительство Франции выступило с инициативой создания Европейского оборонительного сообщества (ЕОС), с тем чтобы неизбежное перевооружение Германии осуществлялось в более узких рамках «европейской армии», в которой, как надеялись в Париже, Франции принадлежала бы более видная роль, чем в рамках НАТО. Более того, по мнению инициаторов проекта, создание европейской армии должно было открыть прямой путь к политическому объединению Западной Европы и быстрому завершению интеграционного процесса.
Эти документы были и остаются верхом «евродипломатии»— искусства достижения того, что возможно сегодня, и переноса на более позднее время тех вопросов, по которым имеются расхождения. С учетом выявившихся за время существования ЕОУС пределов наднационального начала и обострившейся чувствительности национальных государств к его практическому применению, архитекторы Римских договоров сделали полшага назад и, не меняя наднациональной сущности западноевропейской интеграции, позаботились о том, чтобы не выпячивать ее на первый план, гарантировав права национальных государств. Все намеки на политическую интеграцию и перспективную цель создания европейской федерации были устранены. В Римском договоре подчеркивались его сутубо экономические цели. В политическом плане в преамбуле говорилось лишь о решимости государств-членов заложить основы для все более тесного союза европейских народов. Эго положение оставалось неизменным на протяжении 30 последующих лет.
Вместе с тем, Римский договор существенно расширил сферу интеграционного строительства. Концептуально он представлял собой последовательную программу экономической интеграции. Первым, основополагающим шагом на этом пути должно было стать создание таможенного союза. Само по себе это мероприятие обеспечивало качественный прорыв в экономических и политических отношениях западноевропейских стран, вело к полной либерализации их взаимной торговли. Сопроводив соответствующие положения Договора множеством оговорок, отражавших их опасения и колебания, государства-члены ЕЭС договорились о постепенной отмене таможенных пошлин и количественных ограничений во взаимной торговле, установлении общего внешнего таможенного тарифа и передаче Сообществу полномочий на осуществление общей торговой политики ЕЭС.
Либерализация международного обмена должна была быть дополнена интеграцией на более глубоких «горизонтах» экономической системы, строительством Общего рынка стран «шестерки», который позволил бы осуществить свободу движения не только товаров, но и лиц, услуг и капиталов. С этой целью в Договор были включены принципиальные положения о совместном антимонополистическом регулировании и поощрении конкуренции, соблюдении согласованных правил при оказании предприятиям государственной помощи, гармонизации фискальных систем и экономического законодательства в целом. Специфическим аспектом строительства Общего рынка было сельское хозяйство. В этой сфере простая либерализация торговли была бы совершенно недостаточной: с учетом хронической нерентабельности западноевропейского аграрного сектора и существования во всех странах «шестерки» национальных систем его субсидирования дело упиралось прежде всего в унификацию национальных правил в этой области, в создание равных возможностей для фермеров различных стран и ограждение их от разрушительной международной конкуренции. С этой целью в Римский договор были включены три основных принципа аграрной интеграции: совместный рынок, преференции фермерам стран «шестерки» и солидарная финансовая ответственность государств-членов. Для осуществления мероприятий, предусмотренных Римским договором, был установлен переходный период, рассчитанный на 12 — 15 лет. В Риме была существенно уточнена и расширена институциональная структура ЕЭС. Руководящими институтами Сообщества стали Европейский парламент, Совет, Комиссия и Суд. Кроме того, в рамках Сообщества были созданы Экономический и социальный комитет, Европейский инвестиционный банк, к которым на более позднем этапе прибавили Счетную палату. Хотя члены Парламента, согласно Римскому договору, должны были по-прежнему делегироваться национальными законодательными собраниями, в Договоре была зафиксирована перспектива перехода к прямым выборам депутатов. Общая численность Парламента была увеличена, число депутатов от отдельных стран приведено в соответствие с численностью населения. Был изменен баланс полномочий между Комиссией и Советом: Совет стал главным «законодателем» Сообщества, а Комиссия, сохранившая право законодательной инициативы, — главным исполнительным органом. Согласно статье 155, Комиссия — гарантирует применение положений Договора и мер, принимаемых институтами для этого; — выносит рекомендации или заключения по вопросам, связанным с Договором, если последний предусматривает это или если Комиссия посчитает это необходимым; — располагает собственными полномочиями принимать решения и участвовать в разработке мер, предпринимаемых Советом и Европейским парламентом, теми способами, которые предусмотрены в Договоре;
— осуществляет полномочия, которые Совет передает ей для выполнения принятых им постановлений.
Таким образом, Римский договор существенно продвинул Сообщество по пути сбалансированного разделения властей (хотя и в форме, разительно отличавшейся от конституционного устройства национальных государств). В дальнейшем в схему, установленную Договором, вносились изменения, главным образом, в сторону расширения полномочий Парламента в связи с так называемым «демократическим дефицитом», то есть слабой связью интеграционных институтов с рядовыми гражданами. Но в целом эта схема не претерпела радикальных изменений, доказав свою жизнеспособность и эффективность. В более гибких и опосредованных формах, по сравнению с Парижским договором о создании ЕОУС, Комиссия сохранила свою роль центрального звена интеграционного процесса — без нее в ЕЭС не могло быть принято ни одно принципиальное решение. Более того, такие решения могли быть поставлены на обсуждение лишь по представлению Комиссии, в руках которой осталась, тем самым, исключительная прерогатива инициировать и направлять дальнейшее развитие интеграции.
Досрочное (к середине
Договоренности о проведении общей сельскохозяйственной политики (ОСХП) также упали на благоприятную почву. Общий рынок сельскохозяйственных продуктов стал реальностью. Сразу после начала практического осуществления ОСХП в
Более сложной была судьба тех положений Римского договора, которые касались создания Общего рынка. Оказалось, что в данном разделе творцы Договора опередили свое время. В то время как большинство наиболее существенных барьеров на пути внутрирегиональной торговли были постепенно сняты, свобода движения физических лиц, услуг и капиталов, вплоть до конца 80-х гг., оставалась недостижимым идеалом. Положения Договора о политике Сообщества в отношении конкуренции не получили сколько-нибудь широкого практического применения. Чисто декларативной была и та часть Договора, которая касалась общей транспортной политики.
Определенное воздействие на судьбы ЕЭС и Евратома оказал приход к власти во Франции генерала де Голля в конце 50-х гг. Если идея создания Общего рынка встретила с его стороны понимание и поддержку, то деятельность Евратома, по его мнению, находилась в противоречии с коммерческими и оборонными интересами Франции. Не способствовал развитию интеграции и открытый конфликт между де Голлем и честолюбивым председателем Комиссии Вальтером Хальштейном, пытавшимся превратить новый наднациональный орган в своего рода «европейское правительство». Острый кризис внутри ЕС вызвала оппозиция де Голля присоединению Великобритании. Ситуация была во многих отношениях парадоксальной. Голлистская идея «Европа отечеств» и упор на развитие Общего рынка, при сохранении в неприкосновенности суверенных прав национальных государств, по существу, совпадали с британской концепцией ЕС как зоны свободной торговли. Возражения де Голля против вступления Великобритании в ЕС объяснялись лишь вполне обоснованными опасениями того, что «особые отношения» Великобритании с США сделают ее американским «троянским конем» в интегрированной Европе. Теми же мотивами было продиктовано отрицательное отношение де Голля к плану политической интеграции и перехода к общей внешней и оборонной политике, который был известен под названием «плана Фуше».
Экономический подъем в странах Западной Европы, достижение «полной занятости», рост конкурентоспособности ЕЭС в мировой экономике не смогли предотвратить острый политический кризис внутри сообществ. Голлистский взгляд на дальнейшее развитие интеграции резко разошелся с позицией Европейской комиссии и большинства других членов «шестерки». В результате летом
Первым шагом к разрешению кризиса был так называемый люксембургский компромисс (январь
Люксембургский компромисс и возвращение Франции в Совет, последовавшие вскоре за этими событиями уходы сначала Хальштейна, а затем де Голля не смогли расчистить те политические завалы, которые оставили после себя острые противоречия второй половины 60-х гг. Отрицательно повлияли на процесс западноевропейской интеграции социальные потрясения
Так, в
В начале 70-х гг. в Западной Европе сложилось парадоксальное положение.
С одной стороны, неоспоримые успехи начального этапа интеграции резко увеличили притягательность интеграционных идеалов в глазах европейского общественного мнения и правительств третьих стран. Отражением этого было первое расширение ЕС: с 1 января
С другой стороны, сам интеграционный процесс явно застопорился, наступил период «малых шагов» и острых противоречий между участниками интеграции.
Тем не менее была начата подготовка ко второму расширению ЕС, которое должно было распространиться на относительно менее развитые страны Южной Европы. Предпринятые сообществами меры в сочетании с глубокими экономическими и политическими преобразованиями в странах-кандидатах позволили успешно завершить процесс подготовки в первой половине восьмидесятых годов: 1 января
В начале 70-х гг. удалось, наконец, решить проблему создания собственных финансовых средств ЕС за счет перечисления в бюджет сообществ таможенных поступлений, включая компенсационные сборы от ввоза иностранной сельскохозяйственной продукции, а также части налога на добавленную стоимость. Европейский парламент получил право контроля над бюджетом ЕС.
Интеграционное строительство несколько оживилось с при- ходом к власти в
Наиболее крупным достижением этого периода было создание по инициативе Жискар д'Эстена и Шмидта Европейской валютной системы (ЕВС), которая начала действовать 13 марта
созрели лишь к середине 80-х гг. Его начало и весь последующий ход неразрывно связаны с именем выдающегося политического деятеля Франции Жака Делора, который возглавил Комиссию Европейских сообществ в июле
Для осуществления проекта потребовалось изменить и дополнить договорно-правовую базу интеграционного строительства. 15 червня
Предложения Комиссии о создании единого внутреннего рынка были одобрены Европейским советом и составили органическую часть Единого европейского акта (ЕЕА), принятого в 1986 р . и вступившего в силу в 1987 р . Значение этого документа состояло, по- первых, в том, что в нем была недвусмысленно выражена политическая воля государств-членов ЕС к дальнейшему углублению и развитию интеграции. Во-вторых, ЕЕА положил начало существенному расширению законодательной базы интеграции, проложив путь к разработке и принятию в дальнейшем Маастрихтского и Амстердамского договоров. В-третьих, ЕЕА раздвинул рамки интеграционного процесса, в который были законодательно включены такие новые области как валютная политика, оказание помощи менее развитым странам и регионам ЕС, научно-технический прогресс и охрана окружающей среды, а также координация внешней политики государств-членов при помощи Секретариата политического сотрудничества, неофициально действовавшего в аппарате Комиссии ЕС с 1970 р . Единый европейский акт существенно усовершенствовал механизм принятия решений, раздвинув рамки применения принципа квалифицированного большинства. Были также расширены права Парламента.
Задачи и цели, выдвинутые в Едином европейском акте и «Белой книге» 1985 р ., были вскоре трансформированы в конкретные законодательные предложения. Комиссия и государства-члены приступили к разработке почти 300 новых решений, касавшихся всех сторон экономической деятельности. Реализация проекта «Европа-1992» оказала огромное психологическое и политическое воздействие на все страны мира. Пожалуй, впервые за всю свою историю ЕС смогли претендовать на роль лидирующего полюса мировой политики и экономики и были признаны в этом качестве. Одним из важнейших элементов усиления морального авторитета и политического влияния интегрированной Европы было установление официальных отношений между ЕС и Советом Экономической Взаимопомощи, открывшее дорогу к налаживанию непоредственных связей между ЕС и отдельными социалистическими странами.
Крах социалистических режимов в Центральной и Восточной Европе, падение берлинской стены и начало воссоединения Германии явились полной неожиданностью для руководства ЕС и государств-членов. Геополитическая среда, в которой сообщества успешно развивались более 30 лет, радикально изменилась. Руководящие круги Западной Европы были поставлены перед необходимостью дать адекватный ответ на вызовы и возможности, рожденные новой обстановкой в мире. Попыткой выполнить эту задачу стала межправительственная конференция, разработавшая проект будущего Маастрихтского договора.
3. Принципы деятельности ЕС в настоящий момент.
З 1 січня 1999 р . 11 стран Европейского Союза (Австрия, Бельгия, Германия, Испания, Италия, Ирландия, Люксембург, Нидерланды, Португалия, Финляндия и Франция) образовали Экономический и валютный союз (ЭВС) и ввели единую европейскую валюту — евро. Данное событие, бесспорно, относится к числу важнейших в послевоенной истории Европы. Оно самым серьезным образом будет влиять на судьбу континента в наступающем столетии.
Построение ЭВС стало возможным только после того, как Европейские сообщества шаг за шагом прошли все предшествующие стадии интеграции, то есть сначала образовали таможенный союз, а затем на его базе — единый внутренний рынок. Договоры об учреждении Сообществ не ставили цели создать экономический и валютный союз, валютному сотрудничеству отводилась подчиненная роль — обеспечить условия для нормального функционирования таможенного союза. И это вполне закономерно, поскольку ЭВС (как и любая другая форма интеграции) является не самоцелью, а средством удовлетворения тех коллективных потребностей, которые на данный момент имеются у участников группировки.
В Договоре о Европейском Союзе к сфере компетенции экономических институтов ЕС отнесены:
(а) устранение препятствий свободному движению лиц,
(б) общая политика в области сельского хозяйства и рыболовства, () общая транспортная политика,
(в) общая транспортная политика,
(г) политика в социальной сфере, включая Европейский социальный фонд,
(д) укрепление экономической и социальной сплоченности, (1) политика в сфере окружающей среды,
(е) содействие достижению высокого уровня защиты здоровья,
(ж) содействие высококачественному образованию и профессиональному обучению и расцвету культуры в государствах-членах,
(з) содействие усилению защиты потребителей.
Как видно из этого перечисления, диапазон действий ЕС в социальной сфере намного шире, чем социальная политика в тех ее границах, которые установлены Договором. Соответственно, помимо Раздела XI «Социальная политика, образование, профессиональное обучение, молодежь», социальные проблемы определяют содержание или составляет его существенную часть в разделах «Занятость», «Свободное движение лиц, услуг и капитала», «Защита потребителей», «Общественное здравоохранение», «Экономическая и социальная сплоченность», «Окружающая среда» и др.
Новый подход к проблеме занятости, пожалуй, наиболее четко сформулирован в Белой книге о социальной политике: «Слишком долго Европа концентрировала основные усилия на регулировании безработицы, тогда как высшим приоритетом должно стать стимулирование создания новых рабочих месть. Решение такой задачи требует согласования целого ряда направлений экономической
и социальной политики, поскольку необходимо, с одной стороны, стимулировать экономический рост и производственные инвестиции, создающие новые рабочие места, а с другой — увеличить вложения в «человеческий капитал», т. е. в подготовку рабочей силы нового качества. Этот подход нашел отражение в стратегии занятости, утвержденной на сессии Европейского совета в Брюсселе в декабре 1993 р . В ней было выделено семь основных направлений действий:
— совершенствование системы образования и профессиональной подготовки,
— более гибкая политика на уровне предприятий и на рынке труда в целом, — организационная перестройка работы на уровне отдельных предприятий, — целенаправленный курс на снижение косвенных затрат на рабочую силу, — более эффективное использование государственных фондов, созданных для решения проблем безработицы,
— осуществление специальных программ с целью профессиональной подготовки молодежи,
— содействие росту занятости с учетом новых требований.
Задача совершенствования систем образования и профессионального обучения поставлена на первое место отнюдь не случайно, так как развитие человеческих ресурсов рассматривается как центральный компонент стратегии занятости. Не адаптировав эти системы к общей цели экономического роста, повышения конкурентоспособности и создания новых рабочих мест и не вложив в это капитал, нельзя обеспечить экономику стран ЕС работниками, квалификация которых соответствует мировому уровню. Что касается других перечисленных направлений политики занятости, то, не останавливаясь на их характеристике, необходимо отметить, что они предусматривают действия как на макро-, так и на микроэкономическом уровне.
Очевидно, что никакие существенные перемены на уровне предприятий невозможны без активного взаимодействия институтов ЕС и правительств с представителями труда и капитала. Так что составной частью новой стратегии занятости является активизация социального партнерства.
Научно-техническая политика ЕС не копирует политику отдельных государств, однако она не может развиваться в отрыве от общего контекста, в котором существует западноевропейская наука и техника. Научно-технический потенциал ЕС традиционно отличается от американского и японского.
Детальный разговор о специфике европейских НИОКР выходит далеко за рамки данного исследования. Это относится и к дискуссии о научно-техническом соревновании трех наиболее развитых в промышленном плане регионов мира, что также заслуживает особого анализа.
Такие вопросы как распределение мест в технологической гонке США, Западной Европы и Японии, соотношение их научно-технических потенциалов по накопленной мощи, эффективности и резервам роста, часто не имеют однозначных ответов. Здесь же автор намерен в общих чертах охарактеризовать состояние научно-технического потенциала ЕС, чтобы обрисовать те проблемы, которые предстоит решать Евросоюзу в ближайшее время, и выявить факторы, которые могут ускорить или, наоборот, воспрепятствовать развитию западноевропейской науки в следующем веке. У 1994 р . общие расходы стран ЕС на НИОКР равнялись 121,8 млрд ЭКЮ, что составляло 86% от уровня США и 117% от уровня Японии. С начала 80-х г.г. и примерно до середины следующего десятилетия ассигнования на НИОКР росли в странах Западной Европы медленнее, чем у их основных конкурентов. И только во второй половине 90-х г.г. наметились некоторые перемены в пользу ЕС. Экономические трудности в Японии и политика ФРС, направленная на достижение и поддержание положительного сальдо государственного бюджета, несколько повысили шансы Евросоюза догнать своих соперников по данному показателю.
Однако, даже если это и удастся, то отрыв по другим важнейшим параметрам вряд ли преодолим в ближайшее время. Доля расходов на НИОКР в ВВП (которая отражает значение науки и техники в хозяйстве страны) составляет в ЕС 1,99%, в США— 2,65%, в Японии — 2,93%. Расходы на НИОКР в расчете на душу населения в 1995 р . равнялись, соответственно, 316, 598 и 519 ЭКЮ (по паритетам покупательной способности). У 1993 р . на тысячу занятых в экономике в среднем по 15 странам ЕС приходилось 4,7 научных работников, в США — 7,4, в Японии — 8,0.
Важнейшим благоприятным фактором является накопленный за полвека опыт интеграции — опыт межгосударственного сотрудничества, преодоления разногласий и конфликтов, поиска взаимоприемлемых компромиссов. Этот опыт отложился не только в головах политиков; он закреплен в интеграционных институтах, нормах, правилах, процедурах. В этом смысле, сделанная с самого начала ставка на правовое и организационное обеспечение интеграционной политики, проводившейся государствами-членами Европейских сообществ и Евросоюза, полностью оправдала себя.
4. Перспективы развития Европейского союза.
К концу прогнозного периода в рамках ЕС сложится более или менее целостный хозяйственный комплекс, основанный на новой модели экономического роста. Углубление и качественное совершенствование экономической интеграции будет ключевым элементом развития в ближайшие годы. На базе углубления межгосударственной кооперации и создания стратегических альянсов европейских ТНК увеличатся вес и влияние «евробизнеса». Укрепление евро как общеевропейской валюты, а также совершенствование единой кредитно-денежной политики не только приведет к снижению рисков хозяйствования внутри региона, но и станет мощным стимулом становления и укрепления наднациональной финансовой и экономической политики. Отдельные элементы такой политики сформируются уже в прогнозный период.
Важным фактором развития в Европе станет и расширение состава Европейского Союза, прежде всего, за счет ряда стран Центральной и Восточной Европы. Хозяйственно-политическая конфигурация в Европе вследствие этого существенно изменится, в том числе из-за необходимости решения новых задач адаптации новых членов и предотвращения чрезмерной дифференциации в условиях жестких финансовых ограничений.
Углублению экономической интеграции будет способствовать развитие ЕС как политического объединения — постепенный переход к общей внешней политике и общей политике безопасности (для чего может быть создана чисто европейская военно-политическая структура), введение единых норм внутренней политики и правового порядка.
Вместе с тем, не следует сводить все социально-экономическое развитие в Западной Европе лишь к интеграционным процессам.
Основные движущие силы и механизмы, обусловливающие экономический рост, социальный и научно-технический прогресс, остаются в рамках национальных государств. Несмотря на единую денежно-кредитную политику, финансовая, налоговая и социальная политика останутся делом правительств отдельных стран в течение всего прогнозного периода (несмотря на некоторое движение к интеграции и в этих областях). Сохранятся и специфические особенности в регулировании предпринимательства. Несмотря на ожидаемый прогресс в деле формирования единого социального пространства, решение этой задачи выйдет за рамки прогнозного периода.
Оценивая позиции Западной Европы в мировом хозяйстве к концу прогнозного периода, следует исходить из того, что ее конкурентные позиции усилятся. Правда, ее доля в мировом ВВП к 2015 р . снизится — с 23,3% в 1990 р . до 17,5% по неблагоприятному сценарию или до 18,2% по благоприятному сценарию (прежде всего в результате роста удельного веса развивающихся стран, включая Китай, а возможно, и Восточной Европы). В первом случае она будет ниже, чем у США (их доля уменьшится до 17,8 — 17,9%). Впрочем, не исключено, что Западная Европа сохранит нынешнее лидерство по производимому ВВП. Однако важнее то, что качество экономического роста в Европе существенно возрастет.
Произойдет модернизация и санация производственной структуры путем ликвидации неэффективных производств, более широкое использование передовых технологий во всех отраслях и сферах экономики и общества при преобладании эволюционного типа НТП. Постепенно энерго- и трудоемкие производства будут выводиться в другие регионы. Продолжится начатый в 90-е гг. курс на сдерживание роста издержек, обусловленных заработной платой и социальными выплатами. Экспортная экспансия (в том числе в пока слабо освоенные европейскими фирмами регионы) как главный двигатель экономики сохранится в течение всего прогнозного периода.
Существенно повысится гомогенность, консолидация европейских экономик. Единое хозяйственное и социальное пространство, постепенное становление общей экономической политики, большая открытость и большая вовлеченность в процессы хозяйственной глобализации повысят эффективность и придадут новое качество европейской модели развития. В целом значение Западной Европы в мире как экономического, политического и военного центра останется весьма высоким. Особую роль в формировании и развитии единой Европы, как и прежде, будет играть Германия. Она возрастет еще более в связи с расширением ЕС на восток. В случае успешного выполнения намеченной программы ЕС превратится к 2005 — 2010 гг. в мощное и качественно новое интегрированное объединение, охватывающее весь европейский рынок вплоть до границ СНГ, с населением в 500 — 580 млн человек (вдвое больше, чем в США, в 4 раза больше, чем в Японии или России) и имеющее огромный потенциал развития. Хотя расширение ЕС на восток первоначально приведет к ухудшению общих показателей эффективности хозяйства, новое образование получит сильные импульсы ускоренного развития, и уже с 2010 р ., после адаптации вновь принятых восточноевропейских стран Союза, укрепления единой валюты, большей гармонизации реформированной экономической политики, ускорение темпов развития и их новое качество получат зримое воплощение.
В общественных и политических кругах Западной Европы существует четкое сознание специфичности интересов западноевропейских государств. Несмотря на американизацию различных сторон хозяйственной, общественной и культурной жизни, в прогнозный период останется достаточно сильной и противодействующая ей тенденция укрепления европейских институтов, способов поведения и ценностных ориентаций. Хотя предсказать количественное соотношение этих двух тенденций сейчас невозможно, очевидно, что европейская специфика имеет хорошие шансы не только сохраниться, но и получить новые импульсы развития.
Постепенно формируется общеевропейская модель развития при сохранении и относительно самостоятельном развитии в отдельных странах особых хозяйственных и политических порядков. Ее основа — эффективное и социально приемлемое хозяйство, основанное на конкуренции и рационально ограниченном государственном регулировании. Реформы внутри ЕС и в отдельных странах создадут более благоприятные условия для успешного развития в XXI веке.
Эти принципы, характерные для сообщества западноевропейских государств, распространяются на все более широкое европейское пространство, в том числе на Центральную и Восточную Европу. Европейский Союз остается центром притяжения стран, расположенных по преимуществу в Центральной, Восточной Европе и Средиземноморье, а также Африке и Юго-Западной Азии. Привлекательность европейской модели может существенно возрасти, тем более что высока вероятность сохранения экономической, политической и социальной устойчивости в Европе даже в условиях вспышек международных кризисов. После ликвидации последствий «косовского конфликта» и при условии реализации нового «плана Маршалла» для Балкан новые вспышки насилия, дестабилизирующие политическое и экономическое развитие в Европе, маловероятны. Западная Европа в прогнозный период останется одним из наиболее стабильных регионов мирового хозяйства. Вместе с тем, она будет и динамично развивающимся регионом, проводящим глубокие реформы хозяйственного и социального порядков.
России выгодна сильная объединенная Европа, заинтересованная в расширении многообразных двусторонних связей. Ориентация на европейскую модель, в том числе — модель экономической политики, не только позволит проводить более рациональную и эффективную политику трансформации в нашей стране, но и будет содействовать тесному сближению России и Евросоюза — нашего важнейшего стратегического партнера в долгосрочной перспективе.
2. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини / За ред. Л.М. Красавиной - М.: Фінанси і статистика, 2000. - 608 с.
1. Міжнародні економічні відносини / За ред. В.Є. Рибалкіна - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. - 591 с.
2. Міжнародні економічні відносини / За ред. І.П. Фаминский - М.: Економіст, 2004. - 880 с.
3. Симонов Ю.Ф., Носко Б.П. Валютні відносини - Ростов н / Д: Фенікс, 2001. - 320 с.
4. Фишер С. і ін Економіка - М.: Справа, 1999. - 829 с.
5. Шмирьова А.І., Колесніков В.І., Клімов А.Ю. Міжнародні валютно-кредитні відносини - СПб.: Питер, 2001. - 272 с.
Задачи и цели, выдвинутые в Едином европейском акте и «Белой книге»
Крах социалистических режимов в Центральной и Восточной Европе, падение берлинской стены и начало воссоединения Германии явились полной неожиданностью для руководства ЕС и государств-членов. Геополитическая среда, в которой сообщества успешно развивались более 30 лет, радикально изменилась. Руководящие круги Западной Европы были поставлены перед необходимостью дать адекватный ответ на вызовы и возможности, рожденные новой обстановкой в мире. Попыткой выполнить эту задачу стала межправительственная конференция, разработавшая проект будущего Маастрихтского договора.
3. Принципы деятельности ЕС в настоящий момент.
З 1 січня
Построение ЭВС стало возможным только после того, как Европейские сообщества шаг за шагом прошли все предшествующие стадии интеграции, то есть сначала образовали таможенный союз, а затем на его базе — единый внутренний рынок. Договоры об учреждении Сообществ не ставили цели создать экономический и валютный союз, валютному сотрудничеству отводилась подчиненная роль — обеспечить условия для нормального функционирования таможенного союза. И это вполне закономерно, поскольку ЭВС (как и любая другая форма интеграции) является не самоцелью, а средством удовлетворения тех коллективных потребностей, которые на данный момент имеются у участников группировки.
В Договоре о Европейском Союзе к сфере компетенции экономических институтов ЕС отнесены:
(а) устранение препятствий свободному движению лиц,
(б) общая политика в области сельского хозяйства и рыболовства, () общая транспортная политика,
(в) общая транспортная политика,
(г) политика в социальной сфере, включая Европейский социальный фонд,
(д) укрепление экономической и социальной сплоченности, (1) политика в сфере окружающей среды,
(е) содействие достижению высокого уровня защиты здоровья,
(ж) содействие высококачественному образованию и профессиональному обучению и расцвету культуры в государствах-членах,
(з) содействие усилению защиты потребителей.
Как видно из этого перечисления, диапазон действий ЕС в социальной сфере намного шире, чем социальная политика в тех ее границах, которые установлены Договором. Соответственно, помимо Раздела XI «Социальная политика, образование, профессиональное обучение, молодежь», социальные проблемы определяют содержание или составляет его существенную часть в разделах «Занятость», «Свободное движение лиц, услуг и капитала», «Защита потребителей», «Общественное здравоохранение», «Экономическая и социальная сплоченность», «Окружающая среда» и др.
Новый подход к проблеме занятости, пожалуй, наиболее четко сформулирован в Белой книге о социальной политике: «Слишком долго Европа концентрировала основные усилия на регулировании безработицы, тогда как высшим приоритетом должно стать стимулирование создания новых рабочих месть. Решение такой задачи требует согласования целого ряда направлений экономической
и социальной политики, поскольку необходимо, с одной стороны, стимулировать экономический рост и производственные инвестиции, создающие новые рабочие места, а с другой — увеличить вложения в «человеческий капитал», т. е. в подготовку рабочей силы нового качества. Этот подход нашел отражение в стратегии занятости, утвержденной на сессии Европейского совета в Брюсселе в декабре
— совершенствование системы образования и профессиональной подготовки,
— более гибкая политика на уровне предприятий и на рынке труда в целом, — организационная перестройка работы на уровне отдельных предприятий, — целенаправленный курс на снижение косвенных затрат на рабочую силу, — более эффективное использование государственных фондов, созданных для решения проблем безработицы,
— осуществление специальных программ с целью профессиональной подготовки молодежи,
— содействие росту занятости с учетом новых требований.
Задача совершенствования систем образования и профессионального обучения поставлена на первое место отнюдь не случайно, так как развитие человеческих ресурсов рассматривается как центральный компонент стратегии занятости. Не адаптировав эти системы к общей цели экономического роста, повышения конкурентоспособности и создания новых рабочих мест и не вложив в это капитал, нельзя обеспечить экономику стран ЕС работниками, квалификация которых соответствует мировому уровню. Что касается других перечисленных направлений политики занятости, то, не останавливаясь на их характеристике, необходимо отметить, что они предусматривают действия как на макро-, так и на микроэкономическом уровне.
Очевидно, что никакие существенные перемены на уровне предприятий невозможны без активного взаимодействия институтов ЕС и правительств с представителями труда и капитала. Так что составной частью новой стратегии занятости является активизация социального партнерства.
Научно-техническая политика ЕС не копирует политику отдельных государств, однако она не может развиваться в отрыве от общего контекста, в котором существует западноевропейская наука и техника. Научно-технический потенциал ЕС традиционно отличается от американского и японского.
Детальный разговор о специфике европейских НИОКР выходит далеко за рамки данного исследования. Это относится и к дискуссии о научно-техническом соревновании трех наиболее развитых в промышленном плане регионов мира, что также заслуживает особого анализа.
Такие вопросы как распределение мест в технологической гонке США, Западной Европы и Японии, соотношение их научно-технических потенциалов по накопленной мощи, эффективности и резервам роста, часто не имеют однозначных ответов. Здесь же автор намерен в общих чертах охарактеризовать состояние научно-технического потенциала ЕС, чтобы обрисовать те проблемы, которые предстоит решать Евросоюзу в ближайшее время, и выявить факторы, которые могут ускорить или, наоборот, воспрепятствовать развитию западноевропейской науки в следующем веке. У
Однако, даже если это и удастся, то отрыв по другим важнейшим параметрам вряд ли преодолим в ближайшее время. Доля расходов на НИОКР в ВВП (которая отражает значение науки и техники в хозяйстве страны) составляет в ЕС 1,99%, в США— 2,65%, в Японии — 2,93%. Расходы на НИОКР в расчете на душу населения в
Важнейшим благоприятным фактором является накопленный за полвека опыт интеграции — опыт межгосударственного сотрудничества, преодоления разногласий и конфликтов, поиска взаимоприемлемых компромиссов. Этот опыт отложился не только в головах политиков; он закреплен в интеграционных институтах, нормах, правилах, процедурах. В этом смысле, сделанная с самого начала ставка на правовое и организационное обеспечение интеграционной политики, проводившейся государствами-членами Европейских сообществ и Евросоюза, полностью оправдала себя.
4. Перспективы развития Европейского союза.
К концу прогнозного периода в рамках ЕС сложится более или менее целостный хозяйственный комплекс, основанный на новой модели экономического роста. Углубление и качественное совершенствование экономической интеграции будет ключевым элементом развития в ближайшие годы. На базе углубления межгосударственной кооперации и создания стратегических альянсов европейских ТНК увеличатся вес и влияние «евробизнеса». Укрепление евро как общеевропейской валюты, а также совершенствование единой кредитно-денежной политики не только приведет к снижению рисков хозяйствования внутри региона, но и станет мощным стимулом становления и укрепления наднациональной финансовой и экономической политики. Отдельные элементы такой политики сформируются уже в прогнозный период.
Важным фактором развития в Европе станет и расширение состава Европейского Союза, прежде всего, за счет ряда стран Центральной и Восточной Европы. Хозяйственно-политическая конфигурация в Европе вследствие этого существенно изменится, в том числе из-за необходимости решения новых задач адаптации новых членов и предотвращения чрезмерной дифференциации в условиях жестких финансовых ограничений.
Углублению экономической интеграции будет способствовать развитие ЕС как политического объединения — постепенный переход к общей внешней политике и общей политике безопасности (для чего может быть создана чисто европейская военно-политическая структура), введение единых норм внутренней политики и правового порядка.
Вместе с тем, не следует сводить все социально-экономическое развитие в Западной Европе лишь к интеграционным процессам.
Основные движущие силы и механизмы, обусловливающие экономический рост, социальный и научно-технический прогресс, остаются в рамках национальных государств. Несмотря на единую денежно-кредитную политику, финансовая, налоговая и социальная политика останутся делом правительств отдельных стран в течение всего прогнозного периода (несмотря на некоторое движение к интеграции и в этих областях). Сохранятся и специфические особенности в регулировании предпринимательства. Несмотря на ожидаемый прогресс в деле формирования единого социального пространства, решение этой задачи выйдет за рамки прогнозного периода.
Оценивая позиции Западной Европы в мировом хозяйстве к концу прогнозного периода, следует исходить из того, что ее конкурентные позиции усилятся. Правда, ее доля в мировом ВВП к
Произойдет модернизация и санация производственной структуры путем ликвидации неэффективных производств, более широкое использование передовых технологий во всех отраслях и сферах экономики и общества при преобладании эволюционного типа НТП. Постепенно энерго- и трудоемкие производства будут выводиться в другие регионы. Продолжится начатый в 90-е гг. курс на сдерживание роста издержек, обусловленных заработной платой и социальными выплатами. Экспортная экспансия (в том числе в пока слабо освоенные европейскими фирмами регионы) как главный двигатель экономики сохранится в течение всего прогнозного периода.
Существенно повысится гомогенность, консолидация европейских экономик. Единое хозяйственное и социальное пространство, постепенное становление общей экономической политики, большая открытость и большая вовлеченность в процессы хозяйственной глобализации повысят эффективность и придадут новое качество европейской модели развития. В целом значение Западной Европы в мире как экономического, политического и военного центра останется весьма высоким. Особую роль в формировании и развитии единой Европы, как и прежде, будет играть Германия. Она возрастет еще более в связи с расширением ЕС на восток. В случае успешного выполнения намеченной программы ЕС превратится к 2005 — 2010 гг. в мощное и качественно новое интегрированное объединение, охватывающее весь европейский рынок вплоть до границ СНГ, с населением в 500 — 580 млн человек (вдвое больше, чем в США, в 4 раза больше, чем в Японии или России) и имеющее огромный потенциал развития. Хотя расширение ЕС на восток первоначально приведет к ухудшению общих показателей эффективности хозяйства, новое образование получит сильные импульсы ускоренного развития, и уже с
В общественных и политических кругах Западной Европы существует четкое сознание специфичности интересов западноевропейских государств. Несмотря на американизацию различных сторон хозяйственной, общественной и культурной жизни, в прогнозный период останется достаточно сильной и противодействующая ей тенденция укрепления европейских институтов, способов поведения и ценностных ориентаций. Хотя предсказать количественное соотношение этих двух тенденций сейчас невозможно, очевидно, что европейская специфика имеет хорошие шансы не только сохраниться, но и получить новые импульсы развития.
Постепенно формируется общеевропейская модель развития при сохранении и относительно самостоятельном развитии в отдельных странах особых хозяйственных и политических порядков. Ее основа — эффективное и социально приемлемое хозяйство, основанное на конкуренции и рационально ограниченном государственном регулировании. Реформы внутри ЕС и в отдельных странах создадут более благоприятные условия для успешного развития в XXI веке.
Эти принципы, характерные для сообщества западноевропейских государств, распространяются на все более широкое европейское пространство, в том числе на Центральную и Восточную Европу. Европейский Союз остается центром притяжения стран, расположенных по преимуществу в Центральной, Восточной Европе и Средиземноморье, а также Африке и Юго-Западной Азии. Привлекательность европейской модели может существенно возрасти, тем более что высока вероятность сохранения экономической, политической и социальной устойчивости в Европе даже в условиях вспышек международных кризисов. После ликвидации последствий «косовского конфликта» и при условии реализации нового «плана Маршалла» для Балкан новые вспышки насилия, дестабилизирующие политическое и экономическое развитие в Европе, маловероятны. Западная Европа в прогнозный период останется одним из наиболее стабильных регионов мирового хозяйства. Вместе с тем, она будет и динамично развивающимся регионом, проводящим глубокие реформы хозяйственного и социального порядков.
России выгодна сильная объединенная Европа, заинтересованная в расширении многообразных двусторонних связей. Ориентация на европейскую модель, в том числе — модель экономической политики, не только позволит проводить более рациональную и эффективную политику трансформации в нашей стране, но и будет содействовать тесному сближению России и Евросоюза — нашего важнейшего стратегического партнера в долгосрочной перспективе.
Список використаної літератури:
1. Кірєєв О. Міжнародна економіка у 2 ч. Ч.1 - М.: Міжнародні відносини, 1998. - 415 с.2. Міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини / За ред. Л.М. Красавиной - М.: Фінанси і статистика, 2000. - 608 с.
1. Міжнародні економічні відносини / За ред. В.Є. Рибалкіна - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. - 591 с.
2. Міжнародні економічні відносини / За ред. І.П. Фаминский - М.: Економіст, 2004. - 880 с.
3. Симонов Ю.Ф., Носко Б.П. Валютні відносини - Ростов н / Д: Фенікс, 2001. - 320 с.
4. Фишер С. і ін Економіка - М.: Справа, 1999. - 829 с.
5. Шмирьова А.І., Колесніков В.І., Клімов А.Ю. Міжнародні валютно-кредитні відносини - СПб.: Питер, 2001. - 272 с.