Ремізов am - посолонь народне і авторське у книзі а. М. Ремізова

Російський письменник часто звертався до народної казці: Пушкін, Єршов, Жуковський, Толстой ... "Посолонь" Ремізова - теж книга казок. Але як вона не схожа на те, що ми читали у Пушкіна чи Льва Толстого. Незвичайний вже її склад: тут є казки сюжетні ("зморшка", "Зайчик Іванич", "Зайчик"), є казки-розповіді ("Проща", "Змій", "Медведюшка"), казки-вірші, які часто нагадують народну поезію: колискові, голосіння (вступ, "У лисиці бал" та ін.) Але найбільше казок-описів, в яких іноді проглядає сюжет ("черниць", "Красочкі", "Гуси-лебеді" і т. д.), але він лише ледь-ледь намічено. Найголовніше ж - у книзі Ремізова нам відкривається зовсім інший світ.
Тут не випадковий авторський коментар. Вже прочитавши назву, ми змушені звернутися до нього. І загадкове слово - "Посолонь" - відкриває не тільки зміст книги (круг, обрядове рух "по сонцю"), але і її композицію, в основі якої - календарний цикл: весна, літо, осінь, зима.
Про свою книзі Ремізов писав: "Моя" Посолонь "- адже це не вигадка, не твір - це само собою прийшло - дихання і колір російської землі - слова". І закриваючи книгу, відчуваєш: ми ніколи не читали нічого подібного навіть у народних казках. Але в той же час віримо: це дійсно не вигадано. Чи не те відчував і Максиміліан Волошин, коли писав у своїй рецензії на "Посолонь": "Ремізов нічого не вигадує. Його казковий талант у тому, що він підслуховує мовчазну життя речей і явищ і викриває внутрішню сутність, древній сон кожної речі "? Але де тут - народне, і де - своє?
Ми чули про роботу збирачів: бродять по селах, записують, намагаються зберегти особливості мовлення кожного оповідача. Видаючи збірник, вони, по можливості, дають різні варіанти казки (класичний приклад збірка Афанасьєва).
Часто до цих збірників звертаються письменники. Відомо, як працював над переказами народних казок А. Н. Толстой. З багатьох варіантів вибирав найбільш цікавий, доповнюючи його фрагментами з інших списків, і приводив все до єдності. У результаті - народжувалася літературна, письмова версія усній казки.
Ремізовської звернення до народної творчості - не шлях Афанасьєва та не шлях Олексія Толстого. Вже давно помічено одна особливість Ремізовської мови: він близький до усної простонародної мови. Фраза Ремізова звучить так, що за нею виразно відчувається жест оповідача, його обличчя.
Так, це, безсумнівно, оповідь - той спосіб оповідання, де особливість мови оповідача грає у творі першорядну роль. Ми знаємо і приклади такого розповіді: "Лівша" Лєскова, "Малахітова скринька" Бажова, казки Бориса Шергін. У Ремізова є книга "докуки і балагур", де він виступає в ролі оповідача, - переказує своїм голосом російські народні казки. Але "Посолонь" - це не тільки оповідь. Автор її писав про особливості своєї роботи: "При відтворенні народного міфу, коли матеріалом може стати втратило всякий сенс, але все ще обертається в народі, просто-напросто, яке-небудь одне ім'я -" Кострома "," Калечіна-Малечіна "," Спориш "," Мара-Марена "," Летавіца "або який-небудь звичай на кшталт" Дев'ятої п'ятниці "," Троеципленніци ", - все зводиться до різноманітного зіставленню відомих, пов'язаних з даним ім'ям або звичаєм фактів і до порівняльного вивчення подібних у інших народів , щоб врешті-решт проникнути від безглуздого і загадкового в імені чи звичаї до його душі і життя, яку і потрібно зобразити ".
У "Посолонь" Ремізов не просто оповідач, але і реставратор. По уламках, уривків, навіть по одному імені він намагається відтворити початковий образ, початковий міф. У своїй книзі він проявив себе і як художник, і як учений (у тій же ролі зазвичай виступає і реставратор давньоруської іконопису).
Робота ця складна. Коли книга ще була в роботі, він писав своєму знайомому: "Кожна фраза варто страшенно багато часу. Переписую без кінця ".
Чому Ремізов вибрав цей важкий і болісний шлях?
В кінці життя він "поділив" письменників на "глазатих" і на "цебри". Себе він зарахував до "Ушатим", тобто до тих, хто йде не від зорових вражень, але від чутного слова: "Робота ведеться з боку з якогось голосу, який каже: це - так, а це - не так ". Ремізов вслухається в кожне слово - і відчуває: "Слово - жива істота - подасть свій голос".
Але для Ремізова звернення до слов'янської старовини було не тільки справою "художника-реставратора". Це була й спроба знайти втрачені традиції. Весь письменницький шлях Ремізова пов'язаний з традицією давньоруської літератури. Вити може, його думка, що після Петра російська література (починаючи з XVIII століття) пішла не "своїм" шляхом - не позбавлена ​​перебільшення. Але така крайність була неминуча, раз він був настільки чуйний до найдавніших літературних традицій. Ремізов у ​​своїй творчості наблизив до нас російську старовину, і початок цього шляху - в книзі "Посолонь", до якої він все своє життя ставився з особливою любов'ю. Вже в еміграції, в дарчій написи дружині, він сказав про це:
"Більше такого не напишу: це одного разу ... "Посолонь" з самих земляних коренів. Це молодість! "