... Це дуже нове, дуже свіжо і дуже добре, тільки занадто компактно, на зразок згущеного бульйону.
А. П. Чехов
Майстерність і ліризм творів Івана Олексійовича Буніна мають кілька складових. Його прозу відрізняють лаконізм і трепетне зображення природи, пильну увагу до героя і деталізація описуваного предмета або явища. Здається, письменник надто докладно зупиняється на навколишньому його героїв обстановці, уповільнює перебіг сюжету, але в цьому-то й полягає його художня особливість, неповторна лірична манера.
Почавши творчий шлях з віршування, Бунін пізніше привносить і в прозу конкретність і стислість складу. Ще А. П. Чехов відрізняв цю особливість манери Івана Олексійовича: «... це дуже нове, дуже свіжо і дуже добре, тільки занадто компактно, на зразок згущеного бульйону».
Стиль Буніна змушує читача гранично уважно і неквапливо знайомитися з творами автора. Письменник прагне не тільки всебічно і грунтовно описати предмет зображення, але конкретизувати його особливість, місце в навколишньому оточенні. Часом його деталі самодостатні, можуть існувати автономно, без видимого зв'язку з навколишнім, але це лише удавана незалежність.
Для Буніна-художника не існує незначних дрібниць, кожна несе необхідну інформацію, складаючись у загальну картину життя. І якщо вже деталь або слово вибрано художником, то вони несуть максимально можливу інформацію і віддачу.
Так, в оповіданні «Пан із Сан-Франциско» Бунін надто докладно описує маршрут планованої подорожі родини пана, розпорядок дня на «Атлантиду». І немає незначних дрібниць, кожна несе смислове навантаження, підкреслюючи іронію письменника над «речовими» інтересами цих «господарів життя». Чи не тому так плачевно і скоро закінчується ретельно продумане подорож, що обіцяє спочатку безтурботну радість і задоволення?
«Пан із Сан-Франциско сів у глибоке шкіряне крісло в кутку, біля лампи під зеленим ковпаком, надів пенсне і, смикнувши головою від душив його комірця, весь закрився газетним листком ...- як раптом рядки спалахнули перед ним скляним блиском, шия його напружено, очі витріщилися, пенсне злетіло з носа ... Він рвонувся вперед, хотів ковтнути повітря - і дико захрипів ... »Письменник описує смерть цієї людини, не відчуваючи поваги до великого таїнства, а лише констатуючи етапи, з зайвим натуралізмом розкриваючи буденність того, що відбувається. І дивно, сцена переростає в символічну. Ось неминучий і страшний кінець кожного, і добре, якщо він відбувається у колі близьких, в стінах рідного будинку, інакше приниження чекають тепер вже бездиханне тіло.
Ніякі гроші, шану і повагу, супутні пану з Сан-Франциско в житті, не допомагають йому після смерті. Невловимо змінюється лексика письменника. Тепер пан - це просто старий, викликає жалість. «Тіло ж мертвого діда з Сан-Франциско поверталося додому, в могилу, на береги Нового Світу.
Зазнавши багато принижень, багато людського неуваги, з тиждень промандрував з одного портового пакгаузу в іншій, воно знову потрапило нарешті на той же самий знаменитий корабель, на якому так ще недавно, з таким пошаною везли його в Старий Світ ». Кільцева композиція оповідання лише підкреслює величезну різницю між першим і другим подорожами.
Спочатку здається, що пан з Сан-Франциско міцно стоїть на ногах, тримає життя за вуздечку. Тепер же це бездиханне тіло, ретельно приховуване від щасливих і безтурботних пасажирів, щоб не затьмарити їхню подорож. Письменник цим підкреслює ілюзорність щастя і благополуччя в «речовому» світі. Все минуще, крім стихії океану, що плескає хвилі об борт «Атлантиди». Всі примарно і оманливе в шаленому світі людей, як найнята пара закоханих, давно набридли один одному. Читаючи розповідь Буніна, поступово розумієш дріб'язковість людських помислів і мрій перед космосом, вічної природою, які оточують нас, мудро приймаючи всі наші домагання на винятковість. Ми лише піщинки у величезному світі, і, коли усвідомимо це, можливо, будемо більш щасливі, ніж зараз.