Євген Смотрицький
Єдиної концепції історичного процесу не існує, тому кожен історик чи філософ має право відстоювати свою точку зору. У той же час ми інтуїтивно відчуваємо, що живемо в «одній парадигмі». І нас розділяють не найсуттєвіші питання, а більше дрібні деталі і, часто, відсутність бажання зрозуміти іншого, відсутність доброї волі. Хоча є і об'єктивні причини нерозуміння або неадекватного розуміння будь-яких концепцій. Дух часу накладає свій відбиток на кожну людину і на всіх разом. У якомусь сенсі робить всіх «зашореними». У зв'язку з цим пропоную поглянути на сутність процесів, що протікають на території колишнього СРСР, вірніше в християнській його частини, через призму марксизму, але без наросшіх за 70 років соціалістичних ярликів.
Сьогодні необхідно починати перечитувати К. Маркса, бо він стає не просто інтелектуально зрозумілий нам, а життєво близьким. Адже багато в чому історія останніх 150-ти років розвивалася відповідно з його прогнозами, хочемо ми того чи не хочемо. Особливо гостро, на мій погляд, відчувається проблема відчуження праці від капіталу.
Запропонований Марксом формаційний підхід у розумінні розвитку суспільства абсолютно справедливий як наукова концепція, бо він «працює» там, де він «працює», а універсальних теорій, як відомо, не існує. Розвиток суспільства справді є зміна суспільно-економічних формацій, принципово залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Але як тут не згадати тривіальний приклад з підручника з наукового комунізму, чому в Японії продуктивні сили більш розвинені, а соціалізму немає? Тут хочеться сказати, що К. Маркс зовсім не правий і його концепція хоч і працює, але необхідні суттєві поправки. І перша поправка, за іронією долі, належить не стільки до теорії К. Маркса, скільки до сучасного розуміння соціалізму: це в СРСР соціалізм не реалізувався, а от Японію як раз можна віднести до числа країн «переміг».
Сьогодні і природознавство відмовляється від однофакторного, одновимірного підходу в описі та поясненні феноменів, а вже гуманітарні та соціальні науки принципово не можуть пояснювати свої «об'єкти» однофакторного, дошукуючись до однієї єдиної причини, нехай і домінантною, визначальною, стрижневою. Тому відносно матеріалістичної концепції Маркса необхідно сказати, що вона потребує ідеалістичному додаток. Мова йде про те, що одних матеріальних умов життя соціуму недостатньо для соціального прогресу, або краще сказати просто - розвитку. Необхідно враховувати ментальні революції. Зрозуміло, що це сьогодні звучить може бути і тривіально. Але необхідно сказати якомога точніше, що з нами відбувається, чому ми переживаємо труднощі, який діагноз нашої хвороби. Про менталітеті, національної психології сьогодні говорять багато і з різних причин: національна самоідентифікація, самовизначення, формування державності, політичні прогнози, маркетингові дослідження і т.д. Але залишається без уваги головне - ми дійсно переживаємо давно забуту Європою епоху Відродження і гуманізму з притаманними їм секуляризацією, десакралізацією життя, омірщеніем, звеличенням людини-творця, формуванням правової свідомості, розпадом на безліч держав під приводом національного самовизначення, а насправді подоланням війни всіх проти всіх через теорію суспільного договору в умовах звалилися цінностей і традиційної громади (мікросоціуму), коли керуюча система, що склалася в СРСР, стала вже не в змозі управляти такою складною імперією, не кажучи вже про вирішення встали економічних, екологічних, етнічних, демографічних та врешті-решт політичних проблем.
Більш точно, на мій погляд, було б сказати, що ми поки що переживаємо не Відродження, а кінець середньовіччя, «осінь середньовіччя», за якою слідує і вже дала себе відчути «зима раннього капіталізму». Бестужев-Лада якось слушно зауважив, що «у нас поки що змінювалися лише слова і назви», сутність ж соціальних, так і ментальних структур залишалася колишньою, середньовічно-християнської.
Якщо під таким кутом зору подивитися на процес змін, який ми переживаємо, то стає зрозумілою сутність політичних, економічних, соціальних, правових, духовних, ціннісних змін, які відбуваються на наших очах. Але класичний коментар і аналіз подібних процесів, тільки щодо Європи, був даний Карлом Марксом.
У соціальному плані - остаточний розпад громади і громадського свідомості з формуванням статистичного макросоциума, що потребує «мінімумі моралі» - правовому регулюванні з боку держави.
У політичному плані - розпад єдиної духовно-економічної та політичної імперії на великі таксони з вже пройденої в Європі боротьбою між Центром і регіонами, Королем і князями.
В економічному плані - перехід від натурального господарства і цехової форми регламентації виробництва до ринкової економіки.
Радянське міністерство - непомірно розрісся середньовічний цех. Адже його функції були не управляти ринком економічними методами, а планувати, вірніше регламентувати всі сторони економічного і соціального життя. А що ще може робити міністерство в умовах відсутності ринку? Звичайно, для зазначеної функції краще підійшов би якийсь інший термін, ніж «міністерство», але так вже історично склалося.
Про духовне вже було сказано вище.
Але історія унікальна, як і доля. І у Євразійського Відродження є свої особливості.
Воно проходить в умовах глобалізації життя на планеті: глобальні проблеми, глобальна економіка, глобальний інформаційний простір.
З цього випливає політичне, економічне й духовне взаємовплив культур, країн, регіонів під контролем ТНК (я б назвав їх «неоцехамі неосередньовіччя»).
Воно проходить в умовах індустріально розвинутої економіки. Захід переріс з ремісничо-мануфактурного виробництва в індустріальне, йому необхідно було створювати свою індустрію. У нас вона вже є, але, на жаль, неконкурентоспроможна. Особливо складною є соціально-економічна перебудова суспільства в умовах високої урбанізації - породження індустріалізації.
У Заходу були в розпорядженні величезні ресурси: була Природа як головне джерело багатства, сировини, були простір і час, були колонії і раби (так, при капіталізмі), була навколишнє середовище (див. «Грюндери і грюндерство», «Генрі Форд. Моя життя, мої досягнення »).
Що ж є в нас. Часу як ресурсу сьогодні немає ні в кого. Людство в цейтноті. У нас немає навколишнього середовища: вона знівечена, та й ми разом з нею. У нас є простір і сировину, а ще - залишки висококваліфікованої робочої сили.
Захід йшов по шляху науково-технічного прогресу. Нам він сьогодні не по зубах. Потрібен новий рівень технологічної культури, як для підвищення якості товарів та їх конкурентоспроможності, так і для екологічної безпеки.
Захід переживав кризу первісного нагромадження капіталу, а потім почалося зростання, на «порожньому» місці, з перспективою, з помилками першопрохідців. Природа ж нашої кризи - інша, набагато складніше, оскільки відбулося накладання одночасно «хворого» економічного, екологічного, технологічного, психологічного, політичного, історичного простору, у кожного з яких свої вектори, структури, хронотоп, тенденції-інерції.